неділя, 24 серпня 2014 р.

Твір на тему: «Плинність життя – частинка вічності» за новелою В. Винниченка «Момент»

Художня спадщина видатного українського державного поетичного діяча, художника, драматурга та письменника Володимира Винниченка, перш за все привертає до себе увагу гостротою моральних та етичних проблем, що піднімаються у творах, майстерністю розкриття психології людини. Свідченням цьому може бути новела «Момент», в якій В. Винниченко торкається проблеми буття недосконалого людського суспільства, яке саме собі створило безліч обов’язків, правил, кордонів і обмежень.
У творі автор змалював втечу двох людей за кордон, які зустрілися випадково і лише волею долі стали «співучасниками». Випадкові, зовсім незнайомі і чужі один одному люди зустрілися в межовій, екстремальній ситуації, ситуації, коли навіть дихати треба в такт, адже виникає реальна загроза життю. І ці люди швидко стають «знайомими незнайомцями», знайомими з минулого, людьми, яких загнали інші люди.
Про героїв новели автор майже нічого не розповідає в відповіді на запитання «Як вас зовуть?» В. Винниченко свідомо опускає в тексті твору. Та це й не важливо, адже найголовніше у цій оповіді те, що зовсім випадково зіткнулися двоє людей, які за своїми поглядами на життя і своєю вдачею опинилися протиставлені умовам, що склалися у суспільстві.
Герої новели «Момент» чутливі до всіх проявів життя, до оточуючого світу, а межова ситуація, в якій вони опинилися, робить їх ще уважнішими і змушує придивлятися більш детально. Вони гостро відчувають усю абсурдність існування людини у суспільстві, бо навіть метелики і коники залишаються вільними у своєму виборі, адже в їхньому світі протікає «великий, прекрасний процес життя», у них немає смердоти, вони «маленькі, здорові, чисті циніки», у них немає моралі, укладень про покарання, немає паспортів і незаконнонароджених.
Навіть смерть герої новели сприймають як складову якогось нескінченного процесу круговороту, бо вони не здатні вирвати смерть з цілісної картини природного людського життя: «І, пам'ятаю, мені раптом стало страшенно смішно: я – мертвий». Натомість вони бачать смерть людини як особистий кінець, після якого нічого немає. Тому все є таки вони цінують життя, люблять його понад усе, хоча воно усього лише крихітний момент існування всесвіту.
Перетнувши кордон, герої новели ніби переходять ще й якийсь кордон усвідомлення себе і своєї особистості у світі. З ними відбувається «торжество двох великих коників; це був вихор життя, який змітав все сміття «не треба», «не можна». Для них це було щастя кісток, нервів, мозку та крові, щастя нового народження, народження не сліпими, як було у перший раз, а відкритими, видющими очима.
Розглядаючи через призму поглядів героїв новели важливі філософські питання, автор підіймає у творі проблему пошуку сенсу життя людини і людського буття взагалі. Буття це плинне, тому й кожна його мить безцінна, і дуже важливо навчитися зберегти у душі найщасливіші миті свого існування

Твір на тему «Новий рік», «Як ми святкуємо Новий рік»

Новий рік – моє найулюбленіше свято. Напередодні мене завжди охоплює дивне відчуття, наче має статися щось радісне та чарівне. Усюди святкова атмосфера, усі готуються до свята – вибирають красиві ялинки, купують різні фрукти, солодощі, готують подарунки для близьких. Змалечку Новий рік – це наче казка для мене.
Ми починаємо готуватися до святкування заздалегідь. Прибираємо у домі, наряджаємо ялинку, прикрашаємо кімнати кульками, гірляндами, красивими іграшками, святковими лампочками, свічками. Мені дуже подобаються новорічні та різдвяні вінки з вітками хвої, яскравими стрічками та фігурками янголів. Раніше я таке бачив лише у зарубіжних фільмах, а зараз ця мода дійшла й до нас.
Мама завжди готує для святкового столу щось незвичне, небуденне. Я намагаюся не проспати момент приходу нового року під бій курантів. Після останнього удару на вулиці починається феєрверк, який може тривати годину! Кожного року до нас у гості приходять родичі та друзі. Ми веселимося, проводимо різні конкурси, танцюємо, співаємо. Це завжди дуже цікаво, проте я зазвичай рано засинаю. А вранці одразу біжу до ялинки, щоб подивитися, що мені подарували.
Особливо гарно, коли в новорічну ніч стоїть морозна сніжна погода. У вікнах усіх будинків мерехтять різнокольорові вогники. Усі святкують та розважаються. Мабуть, через те, що Новий рік – це загальне свято, відзначати його так захопливо!

Філософський підтекст новели «Момент»

Художня спадщина Винниченка — письменника привертає увагу гостротою морально-етичної проблематики, майстерним розкриттям психології людини. Свідченням цьому є новела «Момент». В. Винниченко порушує проблему буття людського суспільства, яке створило саме для себе безліч обмежень, кордонів, правил і обов'язків. 

У творі змальовано втечу через кордон двох людей, що випадково зустрілися й волею долі стали «співучасниками». Випадкові, зовсім чужі й незнайомі люди зустрічаються в екстремальній, межовій ситуації, коли треба бігти й дихати в такт, коли виникає загроза життю. І вони стають такими знайомими незнайомцями, знайомими з минулого, яких загнали «другі люди». У творі про героїв майже нічого не повідомляється. Показово, що відповідь на питання «Як вас зовуть?» В. Винниченко свідомо пропускає в тексті. Адже це й неважливо, найголовніше, що зіткнулися дві людини, які за своєю вдачею протиставлені умовам людського суспільства. 

Герой новели чутливий до навколишнього світу, до всіх проявів життя. Межова ситуація робить його ще уважнішим, змушуючи придивлятись до найменших деталей. Він гостро відчуває всю абсурдність суспільного буття людини, бо навіть кузьки, метелики є вільними в своєму виборі, їм не треба ховатись, у них нема «незаконнорождених, нема пашпортів, моралів, «уложеній о наказаніях», вони «маленькі, здорові, чисті циніки», в їхньому світі відбувається «великий, прекрасний процес життя». Навіть смерть герой сприймає як частину безкінечного процесу колооберту, бо вона не здатна вирвати його з цілісної картини природного життя: «І, пам'ятаю, мені раптом стало страшенно смішно: я — мертвий». Натомість Муся бачить смерть як індивідуальний кінець буття, після якого не буде нічого. Вона цінує життя, любить його понад усе. Просить, щоб він передав, що вона померла «Так, як вмирають ті, що дуже люблять життя». 

Перетнувши кордон, герої ніби переходять на якийсь новий щабель усвідомлення себе й світу. З ними відбулося «торжество двох великих кузьок; це був вихор життя, який зміта все сміття «не треба», «не можна», це було щастя крові, мозку, нервів, кісток; це було найвище щастя народження, народження не з сліпими, а з одвертими, видющими очима душі». Переживши разом кризову, межову ситуацію, герої стають духовно багатшими, мудрішими. Муся відкидає всі «не можна», віддаючись пориву душі, а юнак розуміє неоціненну мить щастя, яку можна зберігати лише в пам'яті. Тому, коли Муся просить попрощатися назавжди, він не опирається, а розуміє її невідомою тугою, цією великою журбою, що народилась чогось у грудях, розуміє її «всією налиплою на душу буденщиною». Адже зрозуміло, що, повернувшись до звичайного життя серед людей, де діють все ті ж правила, заборони, умовності, той єдиний, по-справжньому щасливий момент назавжди буде втрачено, стерто, а може, й сплюндровано, що є найстрашнішим. 

Таким чином, у творі постає проблема сенсу людського щастя, людського буття взагалі. Буття плинне, тому кожна його мить безцінна, і дуже важливо вміти зберегти ці найщасливіші миті в душі. Це розуміє герой, і це вдається йому, бо навіть через час, у тюремній камері він може пригадати найдрібніші деталі, а найголовніше — здатний цінувати той, може, найщасливіший, справжній момент свого життя. 

Твір Люблю Тарасе твоє слово щире

І знову чергова Шевченкова весна прийшла на нашу землю. Уже минуло 198 років з дня народження Великого Кобзаря, але його живе і мудре слово залишається актуальним та пророчим і сьогодні. Тарас Шевченко - своєрідний національний оберіг. Важко уявити себе у нашій національній культурі без його слова. Сотні, тисячі діячів підносили і возвеличували перлину духовної спадщини України  - «Кобзар» Т. Г. Шевченка. Крізь століття геніальний поет справді був і залишається народним з усіх великих українських митців пера. А його поезія стала єдиною і неповторною для всього українства.
 
На Яремчанщині завжди шанували та шанують велета духу, великого сина українського народу Тараса Шевченка. Цей рік також не став винятком. Яремчанська громада на високому рівні відзначила Шевченкові дні.

субота, 23 серпня 2014 р.

Засоби творення комічного у «Мина Мазайло»

Двадцяті роки минулого століття в історії розвитку і становлення української літератури чи не найтрагічніші. Лише зараз ми відкриваємо для себе творчу спадщину багатьох письменників, яких за тоталітарного режиму було викреслено з Національного і культурного життя або розстріляно чи репресовано. Від України відірвали частку її серця — найкращих синів і дочок, які в немилосердно важких умовах захищали все гуманне, відстоювали національні принципи занедбаної України. Серед них і талановитий драматург-новатор Микола Куліш. Десять років його письменницького стажу — це десяток п’єс, майже кожна з яких була певним етапом у розвиткові суспільно-політичних явищ. Не зміг обійти у своїй творчості М. Куліш тему «міщанства і українізації». На зламі 20-30-х років уже було зрозуміло, шо українізація закінчилась. Драматизм світосприйняття цього питання — основа конфлікту комедії «Мина 
Мазайло».

В основу сюжету покладено історію, яка видається анекдотичною: службовець тресту «Донвугілля» Мина Мазайло, який мешкає на Холодній горі в Харкові, вирішив змінити прізвище на Мазєніна і взявся за вивчення літературної російської мови. Виникає питання: чому українець за походженням рішуче повстає проти української мови і культури, відмовляється від власного прізвища, вбачаючи в цьому пляму неповноцінності? Але наш герой не поодинокий у своїх намірах, згадаймо інших героїв із відомих творів української та зарубіжної літератури. І Мартина Борулю, і мольєрівського Журдена. Проте герой М. Куліша відрізняється від своїх побратимів комічними, філологічними спостереженнями над мовою.
  • Деякі сторінки твору — це гімн мові рідного народу, такій багатій, щедрій, милозвучній. Взяти хоча б діалог Моки з Уляною, якій він пояснював значення слова «бринить»: «…кажуть — думка бринить. Це треба так розуміти: тільки-тільки береться, вона ще неясна — бринить… Губа бринить. Так на селі й кажуть: аж губа бринить, так цілуватися хоче».

Навіть міщаночка Уля, для якої весь інтерес життя обертається навколо вдалого заміжжя і рукавичок за три сорок, сама стає на захист цієї мови, вважаючи, що слово «дружина», «дружинонько» красивіше за «супругу» або «жінку». Ці ситуації змальовані з м’яким гумором. Проте драматург вдається до гостро викривальних, нищівних художніх засобів, коли йдеться про людську обмеженість. Безумовно, об’єктом сатири М. Куліша стали процеси українізації в Україні, це взагалі парадоксальний факт. «Українізації по-більшовицькому» дає пророчу оцінку Мина Мазайло, серце якого «передчува, що нічого з вашої українізації не вийде, це вам факт, а якщо і вийде, то пшик з бульбочкою, — це вам другий факт…» Завіса лицемірства і фальші закриває усі персонажі твору. М. Куліш висміює обивателя як велике суспільне зло. Такі люди здатні’ найняти вчительку «правильних проізношеній» (з чудакуватим прізвищем Баронова-Казино), поміняти прізвище, але вони залишаються духовними покручами. Творячи шаржові образи, драматург наголошує, що тільки глибинне знання вікових традицій народу, його культури, мови, є запорукою здоров’я нації. Загалом діалоги, окремі репліки персонажів створюють комічне начало. Згадаймо радість Мини, коли він повернувся із загсу, скільки прізвищ: і Сіренєв, і Розов, і Тюльпанов — вибирай будь-яке. Але вирок один — звільнення з роботи нашого горе-героя «за систематичний зловмисний опір українізації».

Гірка іронія М. Куліша актуальна і сьогодні, коли зовсім не безхмарно відбуваються процеси відродження української ментальності. Художнє відтаю ревна проблеми українізації у комедії Микали Куліша «Мина Маїайло» Українська мова за царських часів зазнавала всіляких утисків та обмежень. Після революції 1917 року українська культура почала поступово відвойовувати свої законні права. Цей процес підтримали М. Скрипник, народний комісар освіти, Шумський. їм чинили шалений опір деякі шовіністи і здеградоване міщанство. Треба зазначити, що українізація (яка, до речі, була задушена ще в зародку) — вимушена акція у відповідь на попередню русифікацію.

Микола Гурович Куліш, видатний український драматург, чи не перший а літературі нової доби взяв на себе сміливість так оголено й відкрито показати проблему наступального великодержавного шовінізму, написавши у 1929 році п’єсу-комедію «Мина Мазайло». Письменник визначає її тему як «міщанство і українізація». Розкриває він це питання на високому драматургічному, художньому рівні. Головний герой твору Мина Мазайло з комічною цілеспрямованістю намагається змінити своє прізвище на російське, за його словами, благозвучніше. Цим віл сподівається підвищити своє службове становище, здобути авторитет серед таких, як він, міщан, навіть сподівається почати нове життя. Але не знаходячи підтримки навіть у власною сина, викликає на допомогу родичів.

Це «тьотя Мотя» з Курська, для якої «при-лічнєє бить ізнасілованной, нежелі українізірованой», та дядько Тарас, палкий прихильник повернення української мови її народу. Він теж висловлює крайню точку зору: «їхня українізація — це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було…» Геній Миколи Куліша перекинув місток між епохами. Головний герой комедії Мина Мазайло — упертий і сентиментальний, довіряє лише власному серцю. Скільки ж зусиль він, як мольєрівський міщанин-шляхтич та Мартин Боруля Карпенка-Карого, докладає, щоб змінити своє прізвище на російське і благозвучніше — Мазєнін!

Мина Мазайло бере уроки російської мови, хоч у нього нічого не виходить. А Мокій переагітовує навіть Улю, яка на прохання Рини закохує її брата у себе, щоб відтягти хлопця від безрозсудливого захоплення «укрмовою». Читачам подобається юнацький запал Мокія, йото знання і тонке відчуття мови, але й він інколи перебільшує проблему, виглядає смішним. Він мріє додати до «Мазайла» загублену половину «Квач». «Мазайло-Квач» звучить для Мокія як музика. Мокій «вдарений мовою», єдине, чим він захоплений — це багатством українського слова. Але позитивний герой з нього — ніякий! Мока дійсно має глибокі знання з української історії, фольклору. Він романтик і мрійник, і більше нічого. Згадаймо епізод, коли він хоче освідчитись у коханні Улі і нічого іншого не знаходить, казати: «Улю! Давайте я вас українізую!» — то виглядає смішним. Син не може протистояти бажанню батька.

Автор намагається переконати свого героя. Тому у критичну хвилину перед Миною з’являється його дід-запррожець і ставить суворе питання: «А ти моє славне прізвище міняєш?» І знову ракурс в історію… Колись Мазайла-квачі користувались великою пошаною серед козаків, бо змазували цими квачами дерев’яні колеса возів. А під час битви вони не рипіли та й їхали швидше й тихіше, щоб не привертати увагу ворогів. Яка визначна історична професія! Кожна подія, кожна фраза цього пращура набуває фандіозних розмахів. Бо все українське знищується, заскорузлості поглядів і ворожості до історії, культури можна лише подивуватися. Тітка Мотря яскравий цьому приклад. Побачивши вокзалі напис українською мовою «Харків», вона цілком серйозно питає:
  • «Нащо, …навіщо ви нам іспортили город?» Те, що в українській опері «Тараса Бульбу» артисти співають по-українському...

Що стосується Лини і Рини, то вони повністю поділяють зневагу Мини до 
всього українського. Хоча постійно милуються перед дзеркалом, як шляхетні дівиці. Між собою мати й дочка розмовляють грубо,, з лайками та образами. Отже, у своїй комедії М. Куліш зумів гостро висміяти і засудити національну упередженість і зверхність — від «хатнього» українського націоналізму до великоросійського шовінізму

Сенс назви повісті О. І. Купріна «Поєдинок»

Назва повісті О. І. Купріна вірно передає зміст що розігралася в ній драми, відразу визначає внутрішній конфлікт, ще не відомий читачеві. Тобто під поєдинком мається на увазі не тільки описана в кінці повісті дуель, але і всі події, що відбуваються з головними героями. Дія книги відбувається в той час, коли тільки що офіційно дозволили поєдинки між офіцерами. Природно, в гарнізоні ця тема жваво обговорюється. Вперше вона всерйоз порушується в розмові Шурочки Ніколаєвої і Ромашова. Шурочка, красива, чарівна, розумна, освічена жінка, говорить про дуелі як про якесь необхідне явище. Офіцер, стверджує вона, зобов’язаний ризикувати собою. Образа може бути змито тільки кров’ю. Адже офіцери, говорить Шурочка, створені для війни. Їх невід’ємними якостями повинні бути «сміливість, гордість, вміння не сморгнуть перед смертю». Такі якості в мирний час можуть проявитися тільки в дуелях. Не тільки Шурочка, дружина офіцера, міркує про поєдинки з подібною запалом. Це думка більшості чоловіків у гарнізоні. Ромашов ж з подивом та подивом вислуховує подібні мови з вуст чарівної жінки.
Багатьох офіцерів тягнуть поєдинки, війна, кровопролиття. Вони з жалем говорять про старі війнах, в яких ніколи не брали участь. Вони з захопленням описують пожежі, вбивства, різанину, плач дітей, крики жінок і навіть смакують ці подробиці.
Життя Ромашова в полку — вічний поєдинок з собою і з офіцерськими забобонами. Він не такий, як його товариші, у нього інші життєві устремління.

Прийшовши в полк, Ромашов мріяв «про доблесть, про подвиги, про славу». Він ідеалізував офіцерство, вважаючи, що ці люди шляхетні, великодушні, чесні. І що ж він застав у гарнізоні? Офіцери ведуть сіре, безпросвітне існування. Їх одноманітна служба не приносить їм ніякого задоволення. Вони відіграються на солдатах, яких не вважають за людей, б’ють їх до крові, до того, що вилітають зуби. Рядові ж не сміють підняти голови, оскільки не мають права сперечатися з начальством. Тому в армії панує свавілля: рядові все більше знеособлюються, вищестоящі все більше лютують.
Так день у день протікає служба. Вечорами, не знаючи, чим зайнятися, офіцери збираються, грають в карти і влаштовують безглузді гульні. «Від нема чого робити» заводяться романи, киплять пристрасті надумані.
Офіцерські дружини нітрохи не відрізняються від своїх чоловіків. Ті ж сірість, неосвіченість, небажання нічого бачити навколо себе, гра в світськість. На цьому тлі Шурочка, звичайно ж, виділяється своєю привабливістю, свіжістю, безпосередністю, запалом, бажанням вирватися кудись в інший світ. Інші ж не прагнуть змінити своє існування, всі звикли до нього і навряд чи уявляють щось інше. Безумовно, є й винятки. Ці люди розуміють, у якій бруду живуть, але нічого вдіяти не можуть. Той же Назанскій — цікавий, мисляча людина — спився і занапастив себе, не бачачи іншого шляху.
Купрін своєю книгою висловив протест проти порядків, що існують в армії, про які він знав не з чуток.
Ромашов втягується в цю атмосферу (та й що залишається робити?), Починає вести той же спосіб життя, що і всі інші. Проте він набагато тонше відчуває і впевненіше розмірковує. Його все більше і більше жахають дике, безпросвітне існування в гарнізоні, несправедливе, звіряче поводження з солдатами, непробудне пияцтво, плітки, дрібні інтриги. Він мріє втекти від цього, зайнятися чим-небудь іншим. Він не дає собі втягнутися в трясовину розбещеності та бездумності, бореться з усім поганим в собі. Це йому вдається, оскільки він здатний на глибокі, щирі почуття. Він переймається співчуттям, більше того — повагою — до солдатів. Він усім серцем любить Шурочку, не дозволяючи собі засумніватися в тому, що вона — найкраща з жінок. Його обтяжує суспільство інших офіцерів.

Вся книга — це низка дрібних сутичок Ромашова з оточуючими його людьми. Подібні зіткнення неминучі, оскільки відміну підпоручика Ромашова від інших кидається в очі. Він постійно вступає з кимось у конфлікти, будучи за природою людиною не конфліктним, а добродушним, завжди готовим вислухати думку іншого. Всі ці малозначні сутички ведуть до однієї головної — дуелі між Ромашова і Миколаєвом.
Загалом-то дуель була зумовлена з самого початку. Ромашов любив дружину Миколаєва, крім того, і вона відповідала йому хай не любов’ю, але хоча б симпатією, прихильністю. Миколаїв з самого початку не сприймає Ромашова. Можливо, крім особистих причин тут відіграє роль те, що Ромашов, беручи участь у житті полку, коштує як би на відшибі, трохи вище за інші. Отже, рано чи пізно поєдинок повинен був відбутися.
Слово «поєдинок» по відношенню до події події, можливо, не зовсім доречно, оскільки це не було чесним битвою двох офіцерів. Шурочка, так гаряче улюблена Ромашова, запевнила його, що всі обумовлено заздалегідь і ніхто не буде поранений. При цьому вона обмовилася, що прощається з ним назавжди, але він, як усі закохані, був сліпий. Хіба міг довірливий, романтичний підпоручик припустити, що улюблена жінка так холодна, розважлива й віроломно?
І він загинув, не пізнавши щасливого кохання, не здійснивши заповітну мрію про те, щоб кинути службу і присвятити себе більш достойного заняття. Поєдинок між Ромашова та навколишнім світом виявився не на користь мрійливого підпоручика.

Як би мені хотілося провести канікули?

І моя важка робота принесла свої плоди: я не отримав жодної шістки. Мої батьки пообіцяли мені, якщо я не отримаю жодної шістки, дозволити поїхати мені в дитячий табір на морі. Мій найкращий друг був там вже тричі, і йому дуже сподобалося. Цей табір знаходиться в Криму, майже на самому березі моря в невеликому селищі. Мій друг розповідав мені, що там веселі вожаті, що вони влаштовують цікаві конкурси та змагання між дітьми. Що там купаються в морі щодня, як відзначають День Нептуна і День іменинника. До того ж я б хотів знайти собі нових друзів, подивитись на Крим, тому що я там жодного разу не був. Це моя найбільша мрія про літо. І я думаю, що вона здійсниться.

Моя бабуся живе в селі недалеко від міста. Кожні канікули я їжджу до неї в гості. Я приїжджаю на початку червня, а додому їжу вже в серпні, — майже ціле літо ми з нею разом. Я допомагаю моїй бабусі по господарству: ношу воду з колодязя, працюю на городі. А ще в селі у мене ціла купа друзів! Я живу все літо у бабусі ще змалечку, тому вже давно встиг перезнайомитися з усіма хлопцями та дівчатами, тому що село у нас невелике і кожен один одного знає. Деякі з дітей, як і я, приїжджають з міста, а деякі живуть в селищі. Разом ми проводимо дуже багато часу: ходимо на річку купатися — я вмію плавати, і тому бабуся майже не хвилюється за мене. Якось ми вирішили провести змагання з плавання між хлопцями, які вміють плавати, так я там переміг! Але і без змагань на річці дуже весело: ми пірнаємо у воду з «тарзанки», бризкає дівчат водою. У кінці червня і на початку липня ми ходимо до лісу і збираємо там суницю. Вона маленька, але така смачна! Ми нахиляємося низько над землею, щоб не пропустити жодної ягідки. У нас навіть є свої «фірмові» місця, де ми збираємо суницю.
Якщо у моїх батьків буде відпустка влітку, то ми всією сім’єю поїдемо в Закарпатті. Ми їздимо туди щоразу, коли є можливість. Живемо ми в невеликому селищі біля міста Мукачево. Я навіть не пам’ятаю, як він називається, але я пам’ятаю, що озеро, в якому ми купаємося, синє-синє і прозоре-прозоре. Я одного разу зайшов у воду по шию, а потім глянув вниз, на ноги. Так їх було видно дуже добре! І глибина там хороша, що й поплавати можна, і вода прозора і чиста, одне погано — холодна вона дуже, тому що з гір стікає вниз багато джерел, вода з яких потрапляє в озеро. А ще навколо нашої бази відпочинку знаходиться ліс, в який ми збираємо літні гриби, ягоди та просто оскільки гуляємо. Я люблю відпочивати разом зі своїми батьками, так як вони у мене веселі, добрі. Вони в мене найкращі в світі батьки!

Обов’язково у літні подорожі я візьму з собою книжки, які задали прочитати літом для наступного класу. Я взагалі люблю читати і часто читаю все, що мені трапляється під руку: газети, журнали, книжки. Мені цікаво дізнаватися про те, як живуть інші люди, цікаво читати про пригоди, таємниці, про заховані скарби. А шкільна література теж цікава, не дивлячись на те, що тематика інша. Влітку я прочитаю книгу, а взимку, коли ми будемо її проходити, лише повторю і все, так як у мене хороша пам’ять, я легко запам’ятовую те, що прочитав. Останній тиждень літніх канікул я хочу провести вдома, готуючись до школи.

Твір на тему: «Новела «Момент» В. Винниченка

Художня спадщина талановитого українського письменника Володимира Винниченка привертає до себе увагу завдяки гостроті порушених проблем і майстерному розкриттю людської психології. Яскравим свідченням цього може бути новела «Момент», в якій письменник порушує проблеми існування людського суспільства, яке саме для себе створило безліч обмежень і кордонів, обов’язків і правил.

У новелі автор розповідає про втечу через кордон двох незнайомих людей, які зустрілися випадково і стали «співучасниками» волею долі. Зовсім чужі один одному, вони зустрілися в екстремальній ситуації, в якій навіть дихати треба було у такт, в умовах, коли існувала реальна загроза життю. Зовсім скоро герої новели стають «знайомими незнайомцями», адже їх обох загнали в глухий кут «інші люди». Про героїв твору автор майже нічого не повідомляє. Але це і не важливо, адже головне – це те, що зустрілися люди, які за своєю вдачею стали протиставлені умовам тогочасного суспільства.

Головною героїнею новели стала чутлива до усіх проявів життя, до навколишнього світу Муся. У межовій ситуації вона стає ще уважнішою, придивляється до найменших деталей. Муся гостро відчуває абсурдність суспільного людського життя, адже навіть метелики залишаються вільними у своєму виборі, їм не треба ні від кого ховатися, у них немає незаконнонароджених, паспортів, моралі, вони «маленькі, здорові, чисті циніки», в їхньому незалежному світі йде «великий, прекрасний процес життя».

Навіть смерть герой новели вважає частиною нескінченного процесу коловороту, бо й вона не здатна вирвати людину із загальної картини природного існування. «І, пам’ятаю, мені раптом стало страшенно смішно: я – мертвий». При цьому Муся вважає, що смерть – це індивідуальний кінець існування, після якого вже нічого не буде. Муся просить свого випадкового знайомого, щоб той передав, що вона померла «так, як вмирають ті, що дуже люблять життя».

Після вдалого перетинання кордону герої новели ніби переходять на якийсь новий рівень усвідомлення оточуючого світу і власної особистості. Це було якесь щастя мозку, кісток, нервів і крові, це було «найвище щастя народження, народження не з сліпими, а з одвертими, видющими очима душі». Переживши разом надзвичайну ситуацію, герої новели стають мудрішими, духовно багатшими. Муся забуває про всі «неможна» і віддається пориву душі, а її супутник усвідомлює, що цю неоціненну мить щастя можна зберегти лише в пам’яті. Тому на прохання Мусі розпрощатися назавжди він не опирається, а добре розуміє її великою журбою, невідомою тугою, яка раптово народилася у його грудях, розуміє її «всією налиплою на душу буденщиною». Адже зрозуміло, що опинившись серед людей, повернувшись до буденного життя, в якому діють ті ж самі умовності, заборони і правила, від яких тікали герої, ті єдині, по-справжньому щасливі хвилини буде втрачено назавжди, сплюндроване, а може й зовсім стерте.

Складаючи цю оповідь, В. Винниченко підіймав проблеми сенсу життя, сенсу щастя і людського буття. Життя наше швидкоплинне, тому кожна його мить є безцінною, тому ми повинні вміти зберігати у своїй душі найщасливіші миті свого існування. Це добре усвідомлює герой, бо навіть через багато часу, сидячи у тюремній камері, він здатний пригадати найдрібніші деталі щасливих хвилин. Але головне – він вміє цінувати найщасливіші, справжні моменти свого життя.

Твір на тему: «Краса природи і нашої душі»

Творець зробив Всесвіт гармонійним і прекрасним. Адже з самого народження людину оточує незрівнянна краса світу. Як таємничий могутній ліс, в мудрому мовчанні якого зберігається багато таємниць і загадок! Як прекрасний весняний луг, де фарби польових квітів сплітаються у чарівний килим! Яке прекрасне літнє небо, на якому мерехтливі золотом зірки пропонують поринути нам в таємницю світобудови! Як захоплює погляд розбурхане море, занурюючи нас в роздуми і мрії ! Як очищає людську душу полум’я вогню, як би спалюючи все зайве і непристойне! На які переживання нас наштовхує нудний дрібний дощ? І немовля приходить на світ красивим. З яким інтересом пізнає чоловічок навколишній світ, як щиро захоплюється, дізнавшись нове, як безпосередньо воно приймає всю ту красу, створену матінкою-природою. Які прекрасні милосердні емоції виникають у малюка при спілкуванні з братами нашими меншими.

Дорослішаючи, людина змінюється – зникає дитяча наївність. Крім створеного Природою, людина створила багато прекрасного – геніальну музику, неповторні картини, вірші і архітектурні пам’ятки, що живуть вічно. Ці творіння живуть у віках, будучи джерелом краси і гармонії. У багатьох людей , які не обділені природою зовнішньою красою – правильними рисами обличчя, хорошою стрункою фігурою, ховається черстве серце і егоїстична душа. Їх нутро переповнює злість і жорстокість, жадібність, заздрість і лицемірство. Вчинки і думки таких, зовні красивих людей, підпорядковані задоволенню своїх потреб. Слова їх дурні і злі. Життя їх абсолютно марне і дурне. Вони не відають любові, а плекають егоїзм і себелюбство. У них немає гармонії ні з собою, ні з оточуючим. І ніхто з розсудливих людей не зможе назвати таких людей красивими.

А є люди, у яких за зовнішньою непривабливістю таїться прекрасна світла душа, милосердне серце. Їх мудрі доброзичливі промови, значущі осмислені вчинки , благопристойні бажання опромінюють внутрішнім світлом зовнішність. Доброта, дружелюбність, співчуття, любов до навколишнього роблять людину прекрасною і істинно красивим. Для мене краса – це гармонія зовнішнього і внутрішнього, думок і вчинків.

Твір на тему: «Добро повертається добром»

Ми звикли, що доброта частіше виражається вчинками. Є деякі люди, які роблять багато хороших справ, але вкрай скупі на добрі слова. Такому скажеш «спасибі», а він тобі буркне у відповідь щось нерозбірливе. А добре слово, як відомо, і кішці приємно. А інший солодко говорить, який він добрий, а доброти-то від нього ніхто ніколи не бачив.

Що є доброта? Чи можемо ми сказати, що ми по-справжньому добрі? Як часто ми повинні робити добрі вчинки, щоб вважатися добрими? Раз на тиждень або щодня? Добрі ми, якщо ми годуємо птахів взимку тільки тоді, коли про це нам нагадують в газетах, і збираємо книги в дитячий будинок, коли на стіні висить оголошення? Думаю, нам варто частіше замислюватися і піклуватися про інших. Так, несучи їм добро, ми самі стаємо щасливішими.

-         Доброта обов’язково повертається тому, хто її робить і має багато переваг:

-         Доброта забезпечує відкритість – по відношенню до людей, подій і життя в цілому.

-         Доброта дає пильність – для того, щоб помічати найкраще і відмітати найгірше.

-         Доброта дає сили – для перетворення світу на краще.

-         Доброта дає можливості – участі та допомоги оточуючим людям.

-         Доброта дає можливості – ставати краще самому і допомагати стати краще оточуючим людям.

-         Доброта дає впевненість – у собі і в завтрашньому дні.



Добрі справи людей високо оцінювалися в усі часи. Коли ми говоримо про добрі справи, згадується діяльність тих безсрібників, які їхали за тридев’ять земель рятувати людей від хвороб, вчити дітей, допомагати жертвам катастроф. Добрі справи – це і благодійність багатих людей, які на свої гроші будували гімназії та школи, відкривали і містили безкоштовні лікарні та будинки для старих, матеріально підтримували таланти і допомагали отримати освіту бідним молодим людям. Але якщо кожен з нас буде відкладати добрі справи до виникнення критичних життєвих ситуацій або до моменту, коли він нагромадив великий капітал, то можна й спізнитися.

Завершуючи твір, хочу сказати: дуже правильна ця фраза: «Поспішайте робити добро!» Не треба чекати, коли станеш багатим, як Ротшильд.  Добрі справи – це і добрі слова, і допомога старим, і підтримка друзів. Задумайся: коли ти останній раз дарував мамі квіти? А коли допоміг їй по господарству? Чи давно відвідував бабусю? Чи телефонуєш дідусеві регулярно, і ділишся з ним своїми проблемами? Чи допоміг молодшій сестрі, коли вона просила тебе про допомогу, або відговорився вічною зайнятістю? Чи відвідав хворого друга? Це і ще багато іншого можна робити вже сьогодні. Не відкладай добрі справи на майбутнє. «Зроби добро і воно обов’язково до тебе повернеться». І запам’ятай:



-         Доброта – це чуйність, душевне розташування до людей, прагнення робити добро іншим.

-         Доброта – це те, що здійснюється добровільно, безкорисливо, для загальної і для своєї користі, але не на шкоду собі.

-         Доброта – це альтруїзм розумної людини.

-         Доброта – це світло душі, що висвітлює простір навколо людини краще самого сильного ліхтаря.

-         Доброта – це дієві співпереживання оточуючих людей і бажання блага для всіх.



-         Доброта – це процес душевного творчості, результатом якого стають добрі справи.

-         Доброта – це свідома відмова від осуду особи за його помилки і необдумані вчинки.

-         Доброта – це позитивне ставлення до навколишнього світу і відсутність злопам’ятності.

Проява доброти в повсякденному житті – це дуже важливо. Сьогодні доброта може дуже полегшити наше життя у самих різноманітних сферах. «Зроби добро і воно обов’язково до тебе повернеться». Доказом цього можуть служити різні прояви доброти людини, серед яких:

Сімейні стосунки. У батьків, які вкладають сили у виховання дітей, у те, щоб пояснити їм, «що таке добре і що таке погано», діти виростають добрими людьми.

Благодійність. Допомога людям, які в силу різних причин потрапили в складні життєві обставини – один із проявів доброти людини.

Міжособистісні відносини. До доброї людині люди тягнуться не тільки в горі, але і в радості.

Вибір професії. Не може бути хорошим учителем чи лікарем людина, яка не має у своєму серці доброти.

Література. Позитивний герой в літературі – майже завжди добра людина.

Чуйність до оточуючих. Виявляючи інтерес до оточуючих людей, турботу про них, людина проявляє доброту.

Спілкування з дітьми. Людина, що виявляє добре ставлення до дитини, привчається по-доброму ставитися і до дорослих людей.

Доброта – це прояв щирих, добрих почуттів по відношенню до когось або чого-небудь. Доброта робить нас чуйними і терпимими, здатними дарувати оточуючим турботу і любов. У нашому сучасному світі такі якості, як доброта, милосердя, почали поступатися місцем себелюбству, егоїзму, черствості, байдужості, хамству, зарозумілості. Цього не можна допускати. Ми, майбутнє покоління, повинні прислухатися до слів наших предків – мудрих людей, – і стати справжніми людьми. Слово «людина» звучить гордо. І тому не можна втрачати людські якості. Треба так жити кожному з нас: любити людей, закликати оточуючих до добрих взаємин, не заздрити, не вередувати, бути чемною. Доброта – це людська якість, яка найважливіша з усіх, це гармонія всіх людських якостей, коли одночасно в людині присутня повноцінність, любов, краса, честь, совість, правда, дружба, мир. Я бажаю усім вам: «Зроби добро і воно обов’язково до тебе повернеться».

Два кріпаки (за байкою "Пан та Собака" П. Гулака-Артемовського)

Багато наших письменників зверталися до теми кріпацтва на Україні. Майже всі вони відчували на собі, що таке кріпацтво. Гулак-Артемовський, працюючи приватним учителем сина одного поміщика, часто вислуховував догани від пана за найменшу провину і бачив, як карають биттям дворових кріпаків. Це й надихнуло поета на створення байки "Пан та Собака". 

Тяжко жилося дворовим кріпакам у злих панів, а особливо новачкам, які ще не знали вдачі своїх панів і карались за усякі дрібниці, як той Рябко, що весь час хотів піддобритися до поміщика, але той і коли треба, й коли не треба виливав свій гнів на "крайньому". Може, Рябко врешті-решт і пристосується до панських порядків, як, приміром, Явтух, що все робить так, щоб його не зневажали "тварини-селяни" і любили пани. .

Коли пана немає, Явтух розмовляє з Рябком як з братом, дає дружні поради, а коли присутній пан і треба вислужитися, цей бувалий служака миттєво перевтілюється на наглядача: грубо розмовляє з Рябком і, коли визнає за потрібне, б'є. Коли з Рябка вибили всю віру в правду, він ніби прозрів: убогий кріпак побачив, що як би він не розпинався, все одно панові не догодиш, а значить треба завжди зважати на настрій пана і брати приклад з Явтуха. 

П. П. Гулаку-Артемовському було важко написати подібний твір,' що мав такий скандальний зміст та ще й був написаний українською мовою — перший же цензор не пропустив би його у широкий світ. Тому поет вдався до форми байки.

пʼятниця, 22 серпня 2014 р.

Короткий зміст Полковникові ніхто не пише Маркес Г. Г

Дія розвертається в Колумбії в 1956 р., коли в країні відбувалася запекла боротьба між політичними угрупованнями й панувала обстановка насильства й терору.
На окраїні маленького провінційного містечка в будиночку, критому пальмовими листами, з облупленими стінами живе запала в убогість стара подружня пара. Полковникові сімдесят п’ять років, це «міцно свинченный суха людина з очами, повними життя». У дощовий жовтневий ранок полковник почуває себе як ніколи погано: нудота, слабість, болю в шлунку, «немов внутрішності гризли дикі звірі». І в дружини вночі був приступ астми. Дзвін нагадує, що сьогодні в містечку похорони. Ховають бідного музиканта, ровесника їхнього сина Агустина. Полковник надягає чорний сукняний костюм, що після одруження носив лише у виняткових випадках, лаковані черевики — єдині, які залишилися цілими. Ишь, нарядився, гарчить дружина, начебто відбулося щось незвичайне. Звичайно, незвичайне, парирує полковник, за стільки років перша людина вмерла своєю смертю. Полковник направляється в будинок покійного, щоб виразити співчуття його матері, а потім разом з іншими супроводжує труну на цвинтар. 
Дон Сабас, хресний батько його померлого сина, пропонує полковникові вкритися від дощу під його парасолем. Кум — один з колишніх соратників полковника, єдиний керівник партії, що уник політичних переслідувань і продовжує жити в містечку. Напівроздягнений алькальд з балкона муніципалітету вимагає, щоб похоронна процесія згорнула на іншу вулицю, наближатися до казарм заборонено, у них облогове положення. Повернувшись зі цвинтаря, полковник, перемагаючи нездужання, доглядає за півнем, що залишився від сина — аматора півнячих боїв. Дев’ять місяців назад Агустина вбили за поширення листівок, зрешетили кулями під час півнячого бою. Чим годувати півня, ламає голову старий, адже їм із дружиною самим є нема чого. Але треба протриматися до січня, коли почнуться бої. Півень — не тільки пам’ять про загиблого сина, але й надія на можливість солідного виграшу. У п’ятницю, як звичайно, полковник відправляється в порт зустрічати поштовий катер. Він проробляє це регулярно протягом п’ятнадцяти років, щораз випробовуючи хвилювання, що гнітить, як страх. І знову йому немає ніякої кореспонденції. Лікар, що одержав пошту, дає йому на час свіжі газети, але важко віднімати що — небудь між рядків, залишених цензурою. Знову звучить надтріснута бронза дзвонів, але тепер це дзвона киноцензуры. Батько Анхель, що одержує поштою анотований покажчик, ударами дзвона сповіщає паству про моральний рівень фільмів, що йдуть у місцевому кінотеатрі, а потім шпигує за парафіянами. 
Відвідуючи хворих старих, лікар вручає полковникові листки — нелегальні зведення останніх подій, видрукувані на мімеографі, Полковник відправляється в кравецьку майстерню, де працював син, передати листівки друзям Агустина. Це місце — його єдиний притулок. З тих пор як товариші по партії були вбиті або вислані з міста, він відчуває гнітючу самітність. А безсонними ночами його долають спогаду об закончившейся п’ятдесят шість років тому громадянській війні, на якій пройшла його юність. У будинку нема чого є. Після загибелі сина старі продали швейну машинку й жили на виручені за неї гроші, а на зламані настінні годинники й картину покупців так і не найшлося. Щоб сусіди не догадалися про їхнє тяжке становище, дружина варить у казанку камені. Найбільше в цих обставинах полковника турбує півень. Не можна підвести друзів Агустина, які відкладають гроші, щоб поставити на півня. Наступає чергова п’ятниця, і знову в прибулій пошті для полковника нічого немає. Читання запропонованих лікарем газет вызывaeт роздратування: з тих пор як увели цензуру, у них пишуть тільки про Європу, неможливо довідатися, що відбувається у власній країні. Полковник почуває себе обманутим. Дев’ятнадцять років тому конгрес прийняв закон про пенсію ветеранам. 
Тоді він, учасник громадянської війни, почав процес, що повинен був довести, що цей закон поширюється й на нього. Процес тривав вісім років Знадобилося ще шість років, щоб полковника включили до списку ветеранів. Це повідомлялося в останньому отриманому їм листі. І з тих пор — ніяких звісток. Дружина наполягає, щоб полковник перемінив адвоката. Що за радість, якщо гроші сунуть їм у труну, як індіанцям. Адвокат умовляє клієнта не втрачати надії, бюрократична тяганина звичайно тягнеться роками. До того ж за цей час змінилося сім президентів і кожний щонайменше десять разів міняв кабінет міністрів, кожний міністр міняв своїх чиновників не менш ста разів. Йому ще можна вважати, повезло, він адже одержав свій чин у двадцятиліття; віці, а от його більше старші бойові друзі так і вмерли, не дочекавши

Яка я людина — оптиміст чи песиміст

Усі люди дуже різні. Неможливо знайти двох однакових людей: Але чомусь психологи, хоча не тільки психологи, а й самі люди, поділяють усіх людей на оптимістів та песимістів. Здавалося б, усе дуже просто. Якщо людина бачить у всьому, навіть у поганому, щось хороше — це оптиміст. А якщо у всьому бачить все погане і навіть у чомусь хорошому бачить щось погане — це песиміст. Виділяють також реалістів, які нібито бачать все так, як воно є, але навіть вони схиляються або на бік песимізму, або оптимізму.
Існують навіть жарти: «У темному тунелі оптиміст бачить світло в кінці тунелю, песиміст думає, що це вже кінець, а реаліст бачить потяг, який їде на зустріч». Перевірити ким є людина — дуже просто. Потрібно поставити на стіл склянку з водою, але води має бути лише півсклянки. Оптиміст скаже, що склянка напівповна, а песиміст, що вона напівпорожня.
З’являється логічне запитання: «А ким же бути краще?» Цього не скаже вам ніхто. Оптиміст іде по життю з посмішкою, незважаючи ні на що, і віра у світле майбутнє завжди підтримує його. Песиміст завжди дуже обережний, і це рятує його від багатьох неприємностей і негараздів. Реаліст знаходить золоту середину і йде з посмішкою, хоч і дуже обережно.
Наша історія пам’ятає складні часи II Світової війни, коли перемогу нашій країні значною мірою забезпечили віра в перемогу, впевненість, оптимізм солдатів.
Песимістично налаштована героїня оповідання «Останній листок» О. Генрі була впевнена, що, коли відлетить останній листок плюща, який видно з вікна її кімнати під самим дахом, не стане і її. Найближча подруга хворої розповідає про її песимістичний настрій їхньому сусіді — художнику Берману. Художник намалював багато за своє життя, але він думає, що іще не створив шедевр. Під час грози вночі він малює листок на стіні. Тепер з плюща ніколи не відлетить листок, який додає оптимізму дівчині. Минають дні за днями, дівчина одужує.
Я сам себе вважаю оптимістом, бо завжди намагаюсь якомога точніше оцінювати ситуацію, але при цьому щиро вірю у краще і намагаюся не зупинятися та не журитися через якісь негаразди.

Твір на тему Музика в моєму житті (Твір-роздум)

Ще в дитячому садку я вперше почула чарівні звуки якогось музичного інструменту. Згодом я запам'ятала, що цей інструмент зветься фортепіано. А музика дедалі глибше входила в моє життя. 

У нашій родині немає професійних музикантів, але всі дуже люблять співати. Я почала відвідувати музичну школу із семи років. Я дуже щаслива, бо пов'язала своє життя із цим чудовим мистецтвом. Мені здається, що немає людини, яка б байдуже ставилася до музики, адже саме в ній втілене все вічне, прекрасне, світле. У горі й у радості музика завжди з людьми. 

Людвіг ван Бетховен — мій улюблений композитор. Саме завдяки його творчості класична музика досягла небачених вершин. Витончена мелодія "До Елізи" передає смуток і радість палкого кохання. Але, на жаль, кохана жінка не поділяє почуттів композитора, і тому мелодія примушує замислитися над швидкоплинністю життя. Бетховен, уже тяжко хворий, виношує багато задумів своїх останніх творів. Мене дуже приваблює, що ні злидні, ні хвороба, ні самотність не зламали волі цього композитора. 

Коли я чую полонез польського композитора Михала Клеофаса Огіньського, мене охоплюють особливі почуття. Цей твір, який має назву "Прощання з Батьківщиною", начебто торкається якихось незнаних струн людської душі. Я ніби бачу образ Огіньського-вигнанця, який переживає нестерпний біль розлуки з рідною землею й водночас безмежно любить свою Польщу. 

Фрідерік Шопен — другий мій улюблений польський композитор. Поляк за походженням, Шопен повинен був усе своє життя до самої смерті провести на чужині. У його мелодійних творах звучить сум за рідною землею, за батьківським домом, а також гострий біль, викликаний неможливістю повернутися в місця свого дитинства. Вальси Шопена зачаровують своєю щирою гармонійністю. Вони легкі, мелодійні, вишукані. Мабуть, саме тому вальси Шопена були й залишаються улюбленими танцювальними мелодіями. 

Подобається мені й сучасна естрадна музика. Молоді українські співаки посідають дедалі помітніше місце в музичному світі. Проте класична, так звана "серйозна" музика хвилює мене більше. Я люблю класику, тому що вона вміє заспокоїти, пробудити почуття прекрасного, подарувати хвилини непростих душевних переживань. 

Я сприймаю класичну музику як щось високе, іноді загадкове, іноді незбагненне, але кожну мить таке живе й прекрасне. Саме тому я б хотіла займатися саме серйозною музикою. 

«Хіба ревуть воли…» гроші діють тільки в судовій ситуації

Хлібороб Чіпка мав їх стільки, щоб дійти до суду, а про виграш справи («Як п’ятдесят рублів, то й діло можна поправити…» - II, 184) в тому наскрізь просякнутому хабарництвом судочинстві й мови не могло бути. Розбійник Чіпка гроші мав, легко їх здобував і без жалю роздавав. Але ж не гроші були рушійною силою в його падінні й розбійництві. Ніякої сюжетної ролі вони не відіграють: така собі ознака, аксесуар кривавої діяльності, що ніде не знаходить кількісного виразу.
Інша роль грошей у романі «Повія». Тут вони наскрізно якщо не пружина сюжетного розвитку подій, то матеріал, з якого ту пружину зроблено.
З тих злощасних п’яти карбованців, що вторгував старий (старий… мабуть, років сорок мав) Притика на останньому своєму ярмарку і які загарбав Супру-ненко, постає вимога фальшивого боргу з сім’ї Притик, а отже, й шлях у місто, у найми героїні.
Арешт Христі й спричинена ним смерть “її матері - знову ж через гроші, через велику купюру, даровану Загнибідою наймичці не за службу, а за те, щоб мовчала. Даровану у стані збудження й переляку за вчинене зі своєю жінкою, даровану тій, чия краса його приваблювала.
Злет і крах Колісника (водночас і Христі) - осердя ряду картин губернського громадського життя - знову гроші, на цей раз великі, земські (громадські!), викрадені Колісником.
Орендаторські сімдесят п’ят карбованців, даровані Колісником Христі, постають лакмусовим папірцем її ще не втраченої совісті, соціальної солідарності зі своїм селянським родом-коренем, а водночас і відірваності від кореня, і чужорідності середовищу, де обертається.
Пореформена доба - це й півстолітнв напередодні, півстолітнє очікування селянами «слушного часу» - кардинальної революційної операції. І це напередодні, де «дедалі яспігае змигували блискавки майбутніх революційних громовиць» (О. Гончар), почалося стихійними селянськими виступами, заворушеннями проти додаткової дворічної праці на пана, проти безземельної волі - введення купчих грамот. Явище повсюдне, всеросійське, особливо відзначалася цим опором Україна, а в ній Полтавщина.
З ретельністю літописця як історичний факт, що не підлягає художнім домислам, строго реалістично подано це явище в «Хіба ревуть воли…», у передісторії незавершеного твору «Голодна воля». В останньому  з історично достовірними монаршими словами, сказаними в Полтаві у серпні 1861 р.: «Не буде вам іншої волі!», з солдатськими постоями, багнетами, різками…
Одним із давніх, традиційних засобів боротьби-помсти за кривду у селян був підпал. До вогню вдає-; ться хлопчик-наймит Чіпка, за те, що побив його хазяїн. Вогнем помщається героїня неопублікованого автором оповідання «Палійка». З цією ж помстою куркулям мала бути пов’язана доля рокового наймита Грицька Чайченка в розпочатому романі «Палій». У романі «Повія» селяни спалюють садибу жмикру-та-орендаря Кравченка. Заграва пожеж постає як достовірна історична реалія і символ революційних подій у новелі «Сон». «Пожежа має в собі щось революційне, вона сміється над власністю, нівелює статки» 23,- відзначав О. Герцен.
Із зародженням економій - капіталістичних аграрних господарств - пов’язана інтенсифікація сільського господарства через механізацію виробництва, залучення техніки: косарок, молотарок, парових двигунів, що позбавляло селянські руки роботи. І ті руки ремствували, повставали на війну з машинами… Луддитські форми боротьби селян знайшли своє відображення в картинах ламання панських косарок у повісті «Лихо давне…».

Уособлення — найдавніший і найпростіший вид метафор

Цілком достатньо було б і веселкової гри світла у водяних крапельках, без порівняння з іскрами, та ще й огненними. Та автору необхідне підкреслення, щоб затримати увагу на цьому барвистому оздобленні кризового стану персонажа, яке виконує ту саму роль, що й сонячно-співучий пейзаж в картині її похорону. Момент виходу Пріськи з благісного для неї шокового стану вбирається в іншу палітру: «По її мертвому виду пробігла ураза життя; у її померклих очах засвітилася іскорка горя» (III, 157). І тут ще не крапка в змалюванні материнського відчаю, ще його підіпруть і скрики, і уразливий лемент, що «важкою тугою бився об стіни…» (III, 158), навіть собаче виття, що зливалося з голосінням. І віддзеркалена передача того горя в почуттях, мові й поведінці Кирила.
До того ж потужний нагнітальний ефект від нагромаджень засобів полярного забарвлення посилюється ще їх груповою взаємодією, контрастним відтіненням одних одними. Багатоярусна художня споруда з по-трясаючим враженням. І без найменших відступів від реалізму ні в цілому, ні в будь-яких деталях.
Зображувальна щедрість класика, безсумнівно, опиралася на фольклорні традиції. Адже повтор як мнемонічний і посилюючий засіб властивий і пісні, і думі, і казці.
А втім, конденсований повтор відомий і літературі, зокрема так званій орнаментальній прозі, що розбуя-ла в 10-х і 20-х роках нашого, XX ст., а ще більше її середньовічному попереднику, стилю «мережання словес», про що вже згадувалося (розділ «Деталь»). Для конкретнішого уявлення про останній наведемо приклад із Житія Стефана Пермського: «Един инок, един вз’ьединенньїй и уединенньїй, и уединяяся, един уединенний, един єдиного бога на помощь призьівая, един єдиному богу моляся и глаголя» і7.
Можна знайти віддалену паралель до цього у творах Мирного, зокрема наведені лейтмотивні чорно-темний у картині голосінь Мотрі й Оршшш, криваво-червоний при написанні Порохом жалоби. Принаймні родовід годі заперечити.
Практика Мирного, що, вочевидь, спиралася й на освоєння цього прийому Гоголем, переконує, що давня прозопоетичпа форма може справно служити й критичному реалізму, якщо вона поєднується з наскрізною поетикою простоти, якщо в лейтмотив підносяться реальні життєзображальні моменти. При цьому говорити про ретростиль не доводиться: не дозволяє глибока змістовність з її актуальною пекучістю. Та й формально повтор значно змінений, урізноманітнений, розширений - від лексичних дублетів до нанизування однозначних деталей і прикінцевого (октавного) резюмування ідеї.
Докладніше зупинімося на лексичній тавтології. Літературо.”‘давство поглядає на неї косим оком. Прикро косим, типу: «Крайнім виявом плеоназму є тавтологія - повторення слів, однакових за звуковим складом і значенням», а вище: «Плеоназм - непотрібне багатослів’я, дефект мови» |8. Здається, тільки О. П. Веселовський у своїй «Історичній поетиці» розглядає тавтологію як епітети-дублети. А воно так і є. Навіть чиста тавтологія вносить означально-оцінний (повно-повно) або зображальний момент (ходив, ходив). Тож і не дивно, що й на царині тавтологічних зворотів Мирному явно не вистачило усталених, додавав і свої; зокрема в «Повії»: німа німота (III, 470), у блакитній блакитності (III, 346), на просторій просторості (III, 175), у сірій сірячині (III, 481).
А взагалі у Мирного цілі букети, ціле розмаїття тавтологій. Здається, що всю енергію від зіткнення тих самих чи близьких понять він використав, художньо освоїв. Звичайно, синонімічна тавтологія дає більший художньо-зображальний ефект, ніж чиста. Ось погляньмо на іменні - найтонший шар: говір-гомін (III, 100), убори-наряди (III, 102), гук-крик (III, 144), красу-вроду (III, 500), до ігор-забавок (III, 502); буча та сварка (III, 480), рамтя та дрантя (III, 497); без догляду, без призору (III, 368), схови та перехови (II, 194), суди та пересуди та поговірка (II, 230).
Безпосереднє стикування понять, ніби зведення їх у одну лексему (дефіс!), сполучникове і безсполучникове (інтонаційно розмежоване) поєднання. Синоніми повні і неповні, різної значеннєвої близькості. І чим далі поєднувані поняття у своєму змісті, тим сильніший мовнообразний ефект. Адже у таких іменних парах, як вітри-суховії (III, 320), орли-клекоти (III, 367), забуття-темнота (III, 477), крик-ревище (III, 194), паучище-страховище (НІ, 306),-друге слово за всіма параметрами прикладки, «законні» епітети.
Значно частіше синонімічними дублетами виступають прикметники та прислівники в ролі художніх означень. Лексично злиті: смугна-невесела (III, 166), зажурене-засмучене (III, 173), любісінька-милісінь-ка (III, 185), душно-млосно (III, 196), гучно-зично (III, 255). Синтаксично поєднані: неозорно, неоглядно (III, 28), ще тяжче, ще важче (III, 290), говірка, балакуча (III, 467), сумні та нерадісні (III, 153), гірка та непривітна (III, 425),
Окремо наведемо стиковані контекстуальні, чи оказіальні, синоніми та віддалені поняття: червона-запала Луценчиха (III, ЗО), почала гірко-журливо (III, 122), Оленка вимита-вибілена (III, 133), мати німа-мовчазна (III, 134), хата здалася тісною-неве-личкою (III, 135), жалібно-голодна пісня кібця (III, 368), визира поважним-заможним (III, 401), взялося непрошене-несподіване (III, 505).
І знову спостерігаємо, що при об’єднанні близьких понять, крім яскравого посилюючого моменту, маємо й порівняльний ефект (як німа, мовчазна). І чим дальше розходяться значення складників стикованого дублету, тим ефект цей виразніший (червона, ніби запалена), а іноді й несподівано-оригінальний, особливо при зіставленні поза контекстом синонімічно не пов’язаних понять, як-от жалібно-голодна пісня. Цим оригінальним дублетним епітетом письменник досягає такого зображального ефекту, який можна передати тільки складним реченням.
Стикування значеннєво далеких слів, звичайно, не тавтологія, а творення назв вищих узагальнень, типу батько-мати, хліб-сіль, які здебільшого і не мають однослівного відповідника у мові. Та ж цей узагальнюючий ефект наявний і в синонімічних дублетах.
Особливість дублетного образотвореняя і в тому, що між складниками постають не однозначні, а поліфонічні смислові зв’язки. Це добре видно на дієслівних парах: перо бігало-скрипіло (III, 227): бігало і скрипіло, бігало - аж скрипіло, бігало, поскрипуючи тощо. Вся поліфонічність смислових відношень накладається одна на одну, потенціально живе в утворенні.
До речі, дієслово - теж ознака, тільки з категоріальною рухомістю, тоді як прикметники і прислівники покликані фіксувати більш постійні і нерухомі ознаки предметного чи опредмеченого світу. Дієслівні синонімічні дублети у творах Мирного, як вся дієслівна синонімія, таки най численніші. Відзначаючи часте використання синтаксично поєднаних дієслів-синонімів, типу: затужили, заголосили (II, 141), лаяла, ганьбила (II, 195), критись та сторонитися (III, 211),- можемо навести цілий ряд лексично стикованих:
збирались-наряджались (III, 40), жахнулась-кину-лась (НІ, 76), вода загуде-заклекоче (III, 83), кину-лась-скочила (III, 90), тінь ходе-труситься (III, 99), село загомоиіло-заметушилося (III, 140), дорога бі-жить-в’ється (III, 145), земля захиталась-посуну-лась, Христя прокинулась-опам’яталась, голова горить-палає, у вухах гуло-дзвонило (ПІ, 150), очі набрякли-розчервонілися, перегнулась-скарлючилась (III, 162), лемент заходив-забуптувався (III, 173), радість заграла-забігала (III, 185), оченята горять-усміхаються (III, 240), голос лящить-голосить (III, 253), гіллячки поспліталися-позасновувалися (III, 304).
Таки активний засіб образотворення. І образів зри-мих, динамічно-кольористичних. Пригляньмося хоча б до саду, до гіллячки поспліталися-позасновувалися, до того рельєфного, об’ємного зображення густоти галузок, де в хаотичному переплетенні зустрічаються й геометрично правильні форми, які нагадують ткацьку основу. А ще - суцільність цих переплетінь.
Муки слова, пошуки єдино потрібного, як і кожному справжньому письменнику, були відомі Мирному, незважаючи на зовнішню простоту і легкість його письма.
І ие тільки стосовно таких соціально вагомих слів, як чорнохлібне снідання або спинкове панство. Останнє - зовнішньо еквівалентне до російського «столбовое дворянство». Зовнішньо тому, що своїм асоціативним змістом, «ореолом нам’яті» це знижувальне слово, чітко мотивоване своїм твірним, пов’язаним з свинячим салом, щетиною.
Візьмімо нейтральне: «Утишиться трохи Чіпка…» (II, 54), прислухаймося до значеннєвої прозорості й звукової наповненості слова, художньо-контекстної припасованості. «…Буйні жита стиха шурчали довгими колосками…» (II, 81). Незвичне, рідкісне слово, вибране, певно, тому, що шелест колосків супроводжується ледь уловимим підзвоиом (ш - ч). Хоч вва-яається, що вовкуватий і вовчкуватий те саме, письменник для характеристики хлоп’яти вибирав останнє, де зменшувальність є й віковою узгодженістю (II, 52).

Реформа семінарської освіти мала позитивне значення для формування Котляревського як письменника

Відомі нам імена деяких учителів Котляревського в семінарії. Це насамперед священик Іоанн Станіславський, син полтавського протопопа. З 1783 року по 1786 рік він викладав тут латинську мову, потім - риторику й поетику як латинську, так і російську. Протопоп Іоанн Башин-ський з м. Слов’янська (вихованець Харківського колегіуму) викладав риторику й піїтику (1784-1786), а з 1786 року, коли відкрито богословський клас,- богословів. Крім того, він був префектом. Філософію викладав Яків Артемов, українець, син міщанина, вихованець Київської академії. Ректором семінарії був архімандрит Гавриїл, походженням з Семиграддя (що свого часу було окремим князівством, а потім ввійшло до складу Румунії), вихованець грецьких шкіл.
Оскільки семінарія була новою, в ній перш за все введено зміни, що стосувалися шкіл такого типу. З першого класу запроваджено вивчення російської мови, основ деяких наук, крім латинської і грецької, ще іноземних мов: французької та німецької. Відомо, що І. Котляревський досконало знав французьку мову, згодом перекладав на українську мову байки Лафонтена, а також на російську мову «Размышления о расположении, с каким должно приступать к чтению и размышлению о св. евангелии от Луки». У спогадах товариша Котляревського по семінарії І. Мартинова (записаних і опублікованих значно пізніше) сказано: «Проходячи ординарні класи від фари до бого-словія, за звичайним тоді в семінарії порядком, крім головних предметів навчання, якими вважаються латинська й російська граматика, поезія, риторика, філософія й бо-гословіє, я навчився тут грецької, трохи німецької мови й арифметики; інших наук і мов у цій семінарії тоді не навчали» («Русская ммсль», 1903, № 10, с. 127-128). Постає питання, яким же чином Котляревський здобув досконале знання французької мови. Очевидно, все-таки, це знання дала йому семінарія в Полтаві.
У вищих класах піїтики й риторики, в роки, коли в семінарії навчався Котляревський, поряд з латинськими підручниками піїтики й риторики почали студіювати й російські. Учні вивчали праці М. Ломоносова «Письма о правилах российского стихосложения, т. є. оратории и поззии», «Риторика, показующая общие правила обоего красноречия, т. є. ораторки и поззии», О. Сумарокова «О качествах стихотворца» і підручник піїтики Аполлоса Байбакова (1774).
У часи Котляревського учні семінарії вправлялися з піїтики не менше, ніж з риторики. Хоч один із духовних ієрархів часів Котляревського підкреслював: «Успіх у віршуванні залежить найбільш од схильності щасливої природи» - на цій підставі радив не вимагати суворо вправ у поезії від усіх, «а заохочувати тих, у кому відкриється до віршування вільна жила». Охочих до поезії, зазначав II. Знаменський, у яких відкривалась ця вільна жила, з’являлось, проте, досить багато, і начальство запопадливо їх заохочувало, бо попит на поетичні твори був великий. Вік Катерини, вік надмірно риторичний, час усякого роду урочистих од і хвалебних промов, мав великий вплив на семінарську музу. Публічні акти й диспути, семінарські храмові свята або свята святих патронів різних класів, травневі рекреації, зустрічі різних іменитих осіб, похорон учителя або товариша, привітання ректорам і особливо архієреям з святами різдва і великодня або з днями іменин,- усі ці випадки не обходились од того, щоб не зачерпнути з Кастальського джерела семінарської піїтики цілих потоків різноманітних віршів російською і латинською мовами, які вважались найнеобхіднішою приналежністю всякого роду й радісних і сумних урочистостей. Тут були й оди, і гімни, і дифірамби, і мадригали, і епіграми, і алегорії, і різні канти, і акростихи, і причуд-ливі вірші ретроградні, лев’ячі, зміїні або у формі зірок і сонця, які подавались архієреєві на папері старанно написаному й розмальованому бордюрами й віньєтками.
Були поети й у семінарії в Полтаві. Товариш Котляревського по класу - І. Мартинов, згодом відомий російський літератор, видавець журналів «Северньїй вестник» і «Лицей», у своїх спогадах про Полтавську семінарію згадує складену ним оду на честь Амвросія, архієпископа катеринославського й Херсонеса Таврійського… Вірші, як пізніше оцінював сам І. Мартинов, були погані, але преосвященний дав йому 25 крб., на той час велику суму, і при цьому сказав: «Ось і я свого часу творив. Продовжуй! Бог благословить твою працю!»
Ііисав вірші й Котляревський. Про це згадував перший біограф письменника С. Стеблін-Камінський: «Ще в юнацькому віці Котляревський мав пристрасть до віршів і вмів до всякого слова вправно добирати рими, дотепні й вдалі, за що товариші його по семінарії прозвали «римачем»31. Ці самі відомості подав й інший біограф - О. Терещенко.
Семінарії Котляревський не закінчив. Причини цього остаточно не встановлені. Цілком відпадає такий мотив, як неуспішність у навчанні: Котляревський був одним із кращих учнів семінарії. Але факти свідчать, що у списках учнів богословського класу за 1789 рік прізвище Котляревського є, а в списках учнів того ж класу за 1790 рік його прізвища вже нема 32.
Про те, що Котляревський вважався одним із кращих учнів семінарії, свідчать спогади І. Мартинова. Уже згаданий архієпископ Амвросій одержав наказ відрядити до петербурзької Олександро-Невської семінарії трьох або чотирьох учнів для навчання, як майбутніх викладачів. Амвросій викликав до себе І. Мартинова й сповістив про це. Спочатку він не хотів посилати Мартинова, оскільки останній уже викладав у семінарії грецьку мову, але потім, на його прохання, згодився відрядити. Головне, для чого Амвросій викликав Мартинова, було з’ясувати, хто вважається кращим учнем: «Товариші,- сказав він,- можуть краще знати один одного як за обдарованням, так і за поведінкою». «Я,- згадував Мартинов,- насмілився назвати трьох: Стефановського, Котляревського (І. П. Котляревський потім став відомий «Енеїдою», перелицьованою на малоросійське наріччя) і їллічевського. Преосвященний звелів мені прийти з ними на другий день. Я з Стефановичем і Іллічевським з’явилися в призначений час, а Котляревського відшукати не могли, бо його на цей час у місті не було». Знову ж таки причина зникнення Котляревського з Полтави невідома. А загалом можна припустити, що веселу, життєрадісну Людину не приваблювала ні чиновницька, ні духовна кар’єра: «ізконебє халтурний рід». Міг він стати й значним чинов-ником-бюрократом, але не любив і це «крапивноє семя» (як сказано в п’єсі «Москаль-чарівник»). Тому й насадив їх стільки у пекло.
Мабуть, саме тому, що найімовірніше, й не закінчив Котляревський семінарії.
Що ж до відсутності Котляревського в Полтаві під час добору кандидатів до петербурзької семінарії, то тут можливе одне припущення - виїзд на кондиції. У згаданих спогадах І. Мартинова йде мова про те, що вже у класі риторики він навчав дітей з різних предметів: «Потім вийшов на кондицію, тобто на квартиру, найману із плати, одержуваної з учнів моїх, що або жили разом зі мною, або приходили до мене з інших квартир» 33. На кондиції учні семінарії виїжджали також на села для навчання дітей поміщиків. На зиму 1788-1789 року міг виїхати й Котляревський.
1 липня 1789 року Котляревський вступив на державну службу до штату Новоросійської канцелярії - адміністративної установи, що керувала південноукраїнськими землями. З тих же мотивів, що й єпархіальне управління, центр новоросійського краю був не в Катеринославі, а у Полтаві. Поступово йшло просування по чиновницькій кар’єрі: Котляревський став підканцеляристом (1790), наступного року - канцеляристом, а 1793 року - губернським реєстратором. Знову ж ми не знаємо мотивів, з яких Котляревський залишив службу в Новоросійській канцелярії. Очевидно, що й чиновницька кар’єра не вабила письменника, який саме в цей час уже задумав свою «Енеїду».
На жаль, і наші розшуки поки що наслідків не дали. Важко сказати, який саме період життя автора «Енеїди» мав на увазі І. Франко. Іоанн Леванда (І734-1814) був сином бідного київського шевця Василя Сікачки, 1760 року закінчив Київську академію, де одержав прізвище Леванди, був священиком, згодом протоієреєм, проповідником Софійського собору. Окремі його паиегірики-про-мови друкувалися свого часу в Москві (1784) та Києві (1796).
При всіх тривалих розшуках ми не могли знайти «двотомну біографію» Леванди. З великими труднощами розшукали найширшу працю про нього без зазначення автора, в якій є великий розділ «Биография Леванды», але згадки в ній про знайомство з Котляревським нема («Кие-во-Софийский протоиерей Иоанн Васильевич Леванда».- «Труди Киевской духовной академии». 1878, №№ 8-12, с. 276-395; 39-52; 52-68; 68-118. В одному закордонному джерелі ми знайшли посилання на цю працю під прізвищем: «Ф. Терновский и С. Голубев». В енциклопедичному словнику Брокгауза є посилання на названу працю, але помилково вказується 1874 рік замість 1878-го. Згадано й окреме видання її під прізвищем «Ф. Тернов-ський», яке теж розшукати не пощастило). Разом із тим інші розділи цієї праці свідчать про зв’язки Леванди з полтавцями, листування з С. Т. Левицьким, Л. І. Ла-пою-Данилевським, архімандритом Феодосієм Стефанови-чем. Особливо жваво листувався Леванда з В. В. Капні-стом. Протягом тривалого часу листи надсилались як у Полтаву, так і в Обухівку. Листи свідчать, що Леванда бував в Обухові. Отже, й знайомство Леванди з Котляревським не виключене. Цікаво, що Леванда листувався з попередником Котляревського П. К- Лобисевичем. Важко говорити про якийсь вплив І. Леванди на Котляревського, бо в його панегіриках прикрашалась кріпосницька дійсність.

Драматургічний спадок Макса Фріша і Фрідріха Дюрренматта

«Театр абсурду» - найбільш значне явище театрального авангарду другої половини XX століття. З усіх літературних течій і шкіл «театр абсурду» є най-умовнішим літературним угрупованням. Річ у тім, що представники його не лише не створювали жодних маніфестів чи програмних творів, а й узагалі не спілкувалися один з одним.
Термін «театр абсурду» ввійшов у літературний обіг після появи однойменної монографії відомого англійського літературознавця Мартіна Ессліна. У своїй монументальній праці (перше видання книги «Театр абсурду» з’явилося в 1961 році) М. Есслін поєднав за кількома типологічними ознаками драматургів різних країн та генерацій. Серед них французькі митці: Ежен Йонеско, Артюр Адамов, Семюел Беккет, Фер-нандо Аррабаль, Жан Жене (до речі, лише останній письменник є «чистим» французом, Йонеско за походженням - румун, Беккет - ірландець, Адамов - вірменин, Аррабаль - іспанець); англійці Гарольд Пінтер і Норман Фредерік Сімпсон, американець Едвард Олбі, італієць Діно Буццаті, швейцарський письменник Макс Фріш, німецький автор Гюнтер Ґрасс, поляки Славомір Мрожек і Тадеуш Ружевич, чеський драматург-диси-дент, а згодом президент Чехії Вацлав Гавел та деякі інші митці. А серед ознак, за якими їх об’єднано, М. Есслін виділяє руйнування сюжету і композиції, відсутність часу й місця дії, екзистенційних персонажів, ірраціоналізм, абсурдні ситуації, словесний нонсенс.
Драми «абсурдистів» шокували і глядачів, і критиків. Бунт авторів «театру абсурду» - це бунт проти будь-якого регламенту, проти «здорового глузду» й нормативності. Фантастика у творах абсурдизму змішується з реальністю. Змішуються жанри творів: у «театрі абсурду» ми не знайдемо «чистих» жанрів, тут панують, за визначенням самих драматургів, «трагікомедія» («Чекаючи на Годо» С. Беккета) і «трагіфарс» («Стільці» Е. Йонеско), «антип’єса» («Голомоза співачка» Е. Йонеско) і «псевдодрама» («Жертви боргу» Е. Йонеско). Драматурги-абсурдисти майже одностайно твердили, що комічне - трагічне, а трагедія - сміховинна. Утворах «театру абсурду» поєднуються не лише елементи різних драматичних жанрів, а й загалом - елементи різних сфер мистецтва (пантоміма, хор, цирк, мюзик-хол, кіно). В них можливі найпарадоксальніші сплави та поєднання: п’єси абсурдистів можуть відтворювати і сновидіння (А. Адамов), і кошмари (Ф. Аррабаль). Сюжети їхніх творів часто-густо свідомо руйнуються: недієвість зведена до абсолютного мінімуму («Чекаючи на Ґодо», «Ендшпіль», «Щасливі дні» С. Беккета). Замість драматичної природної динаміки на сцені панує статика, за висловом Йонеско, «агонія, де немає реальної дії». Зазнає руйнації мова персонажів, які, до речі, нерідко просто не чують і не бачать один одного, промовляючи «паралельні» моно-логи («Пейзаж» Г. Пінтера) в порожнечу. Тим самим драматурги намагаються розв’язати проблему людської некомунікабельності. Більшість з абсурдистів схвильована процесами тоталітаризму - передусім тоталітаризму свідомості, нівелювання особистості, що веіе до вживання одних лише мовних штампів і кліше («Голомоза співачка» Е. Йонеско), а в підсумку - до вткати людського обличчя, до перетворення (цілком свідомого!) на жахливих тварин («Носороги» Р.. Йонеско).
Класичним періодом «театру абсурду» стали 50-і - початок 60-х років. Кінець шістдесятих ознаменувався міжнародним визнанням «абсурдистів»: Йонеско обрали до Французької академії, а Беккет здобув звання лауреата Нобелівської премії. Йонеско вважав, що «театр абсурду» існуватиме завжди: абсурд заповнив собою реальність, і сам здається реальністю. «Театр абсурду» з його болем за людину та її внутрішній світ, з його критикою автоматизму, міщанства, конформізму, деіндивідуалізації й некомунікабельності вже став класикою світової літератури.
2. Драма-притча
У другій половині XX століття чимало драматургів відгукуються на сучасні їм історичні події та загальні питання духовного буття, застосовуючи таку жанрову форму, як драма-притча. Сюжет у п’єсі-притчі простий і місткий, він є певним посередником, матеріалом для художнього дослідження дійсності. Серед тих, хто звертався до цього жанру, - Бертольт Брехт і Хельмут Баєрль, Жан-Поль Сартр і Альбер Камю, Ежен Йонеско і Жан Ануй. Зверталися до п’єси-притчі і швейцарські драматурги Макс Фріш і Фрідріх Дюрренматт.
2. Драматургічний спадок Макса Фріша і Фрідріха Дюрренматта
Макс Фріш (1911-1991) - автор драм «Санта Крус» (1944), «І ось вони співають» (1945), «Китайський мур» (1946), «Граф Едерланд» (1951), «Дон Жуан, або Любов до геометрії» (1953), «Бідерман і палії» (1958), «Андорра» (1961), «Біографія» (1968). Одні з них («І ось вони співають», «Бідерман і палії», «Андорра») присвячені проблемам фашизму, розвінчанню принципів пристосовництва, інші ж («Китайський мур», «Граф Едерланд», «Дон Жуан, або Любов до геометрії») приділяють увагу особистості, що стає «антигероєм», безпорадним перед вимогами часу і суспільства.
Фріш полюбив театр із самого дитинства. Із гумором він пригадував, як у 16-річному віці надіслав свою п’єсу в Берлін видатному режисеру Максу Рейнгардту. По-справжньому його драматургічна діяльність розпочалася з 1944 року, коли він написав «п’єсу-романс» «Санта Крус». 1946 року вона була поставлена в Цюріху.
П’єса «Санта Крус» містить у собі тему, що є наскрізною у творчості Фріша. Ця тема невідповідність всього укладу і норм сучасного життя внутрішнім можливостям людини. Персонажі п’єси - господар замку Барон і його дружина Ельвіра - ведуть існування, що сприймається ними як тягар. Проте вони не можуть відмовитись від нього, змінити його, адже це суперечить поняттю боргу. Барон - «людина порядку». «Порядок передусім» - його улюблена фраза. Туга ж за іншим світом є настільки великою, що призводить до своєрідного роздвоєння особистості.
Цьому обивательському світу протистоїть Пелегрін, пірат і волоцюга. Йому заздрять понурі мешканці замку. Пелегрін живе у світі свободи та екзотики - на Кубі й у Мексиці, живе яскраво, ризиковане. Він - надзвичайно «жива» людина, котра хоче бачити навколо себе таких самих «живих людей».


Колись, сімнадцять років тому, у порту Санта Крус, він покохав юну Ельвіру, що була заручена з Бароном. Він викрав її та відніс до каюти… Раптово дізнавшись тепер, що вона є володаркою тутешнього замку і має дочку, яка не дуже схожа на барона, Пелегрін вирішує побачитися з нею. Скориставшись негодою, він проник у замок, до якого нікого не впускають, «хіба що орендаторів по святах, коли ті з’являються зі своїми підношеннями». Він привносить у рутину замку свіжий струмінь, романтичний світ пригод і небезпек.

Залишайте відгук: