вівторок, 25 листопада 2014 р.

Сила синівської любові (за творчістю Володимира Сосюри)

Українська поезія щедра на таланти, на прекрасних і задушевних поетів. Одним з них є поет, якого я відкрила(в) для себе – це Володимир Сосюра.
Коли я згадую його ім’я, відразу постають в уяві білопінне цвітіння садів, «солодкий дух акацій», «золоті поля», «васильки у полі»,- і вся, вся наша запашна, вишнева, сонячно усміхнена Україна.
Її безмежно любив, голубив і ніжив своїм словом поет, бо як не любити місця, де ти народився, як не любити рідну землю, ім’я якій – Україна.

Як не любить той край, де вперше ти побачив
Солодкий дивний світ, що ми звемо життям,
де вперше став ходить і квіткою неначе
в його теплі зростав і усміхавсь світам!

Любов до України В. Сосюра ніколи не відділяв від любові, поваги до інших народів, але самобутність, своєрідність, свою історію кожен народ повинен зберегти. Афористично мудро про це сказав автор:

Не можна любити народів других,
Коли ти не любиш Вкраїну.

Поета звинувачували в націоналізмі, але поезія В. Сосюри перекреслює це твердження.
У любові до України, глибиннім почутті концентруються і набувають широти кращі духовні поривання сина народу: пошана до минулого, поцінування сущого, глибока повага до інших народів, які мають незаперечне право на такі ж почуття.
Батьківщина є втіленням найважливішої для В. Сосюри етичної категорії – категорії духовної. Любов до Батьківщини – це великий труд душі:

Краса душі, краса любові -
Найвища на землі краса.

Любити Батьківщину, любити Україну означає любити і знати рідну мову українську. Без неї немає нас, немає майбутнього.
Рідна мова, рідне слово ввібрали в себе віковічний плин Дніпра, шепіт діброви, колосся, спів солов’я. Для В. Сосюри мова – «це матері мова», він любить її, плекає, прагне її розквіту і шани:

О мово вкраїнська! Хто любить її,
Той любить свою Україну.

Почуття національної гордості, любові до рідного краю властиве людям, які своїми руками розробляють його надра, хто оре його землі й засіває чистим зерном, хто прикрашає його затишними оселями. Поет жив у гущі народу, ні на мить не відривався від його дум і прагнень, від його болей і печалей, від його радощів і щастя.
В. Сосюра писав про все, чим жив народ, чим жила кожна людина. Події в житті нашої країни захоплювали або бентежили його, відгукувалися у його серці, виливалися на папір дзвінкими співучими рядками.

Я дивлюся на все, що хвилює мене,
і про все це пісні я співаю,
про життя, що шумить, наче море ясне,
про народ, що люблю я без краю.

Поет тонко відчуває епоху, час, події. Він пристрасний борець за добро і щастя. Так, безмежною синівською любов’ю, оптимізмом, прагне захистити Україну від навали фашизму. Любити Батьківщину і ненавидіти її ворогів Сосюра вчився у Тараса Шевченка. Використовуючи шевченківські мотиви, поет у роки війни написав такі твори, як «Шевченко з нами», «Син», у яких звертається до великого Тараса як до сучасника.

Оптимізм В. Сосюри воєнних літ ґрунтується на безмежній вірі в людину. Він пише:

Діти йдуть, сміються. Матері з квітками.
Гей, радійте, люди, це наш день прийшов.
Вірю я, так буде, знаю я, так буде,
Сніг стече кривавий у яри, яри…
Буде це весною, навесні це буде…

В. Сосюра мріє про той час, коли між людьми пануватимуть злагода, дружба і, звичайно, ніжність. Саме їй поет віддає свої найдзвінкіші струни:

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
Лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання…
Гей, ви, зорі ясні… тихий місяцю мій…
де ви бачили більше кохання?

писав поет про своє особисте почуття.
Так у поета кришталево чисто переплітаються всі найкращі людські почуття. У вірші «Я так люблю тебе, мій краю» автор говорить:

О краю мій, моя блакить,
Тебе душа моя вітає,
Що в пісню вилилась.

Думаю, що наша рідна Україна розправить велетенські крила, бо саме в любові – сила:

Всім серцем любіть Україну свою,-
вічні ми будемо з нею.

Зображення життя і побуту селянства в повісті «Маруся»

Г. Квітка-Основ’яненко — зачинатель нової української прози. Письменник одним із перших в Україні почав писати народною мовою не тільки про смішне, а й про серйозне. Це було актом історичного значення, який довів зрілість і художню досконалість української мови. Квітка-Основ’яненко прийшов в українську літературу в час її національного відродження.
Твори письменника нікого не залишали байдужим. Простих людей ці твори захоплювали до сліз, бо оповідали про їхнє життя, розказані до того ж правдиво, зі співчуттям. Один з найяскравіших творів митця — повість «Маруся» в якій майстерно змальовано селянський побут, українські обряди та звичаї, втілено світоглядні уявлення та психологію українського селянина. Квітка ідеалізував свого героя відповідно до народного розуміння. Наум Дрот — працьовитий, мудрий, набожний, чесний, дотримувався всіх народних обрядів та звичаїв. Лише завдяки чесній праці, набожності і дотримань норм, моралі цей кріпак став заможним і щасливим.

У такому ж доброчесному дусі виховав Наум і свою доньку Марусю. Портрет Марусі основується на народнопісенних джерелах, вона може бути ідеалом української дівчини.
Характер героїні тихий, привітний, вона ввічлива, спокійна, а понад усе — працьовита «до всякого діла невсипуща». Хоч і донька заможних людей «Вона й з батьком у полі чи громадити, чи жати», і біля корови порається і в хаті прибере. Все її життя у праці.
В її духовному світі найважливіше — почуття. То вона «веселенька, як весіння зіронька», а то вже «невесела, мов у воду опущена». Маруся дуже чутлива, будь-що — уже й сльози, вся в світлі переживань. Полюбила ця дівчина Василя з першого погляду, але глибоко, назавжди. У поведінці своїй з парубком Маруся шляхетна, уважлива. У розлуці з Василем вона цілує й прикладає до серця подаровані ним горішки.

Поведінка Марусі має фольклорну основу: вона червоніє, «як калина», голос дівчини, як сопілонька, а сльозин, як росочка на квіточці. Народнопісенна і мова цієї чепурної, роботящої дівчини: «Таточку, голубчику, соколику лебедику! Матінко моя ріднесенька!».
Ідеальній дівчині — ідеальна пара. Таким і є Василь: «гарний, русявий…, уси козацькі, очі веселенькі, як зірочки…; жупан на ньому синій і китаєва юпка, поясом з аглицької каламайки підперезаний, у тяжи нових штанях, чоботи добрі, шкапові з підковами».
Вдачею парубок чесний, скромний, щирий у почуттях, добрий, працьовитий, розумний. А що вже дотепний: «на вигадки, на прикладки — поперед усіх: тільки його й чути, від нього весь регіт іде». І до танців, і до розмов, і до роботи — до всього іншого вдатний.
Джерела повісті — це дійсність українського села і народна творчість. Квітка-Основ’яненко докладно описав повсякденні клопоти селян: турботи про землю та господарство, одяг і страви, майстерність і любов до домашнього огнища. У Великодньому кошику Марусі є і паска, і баранець крашанки, що підкреслює в ній добру господиню. Автор детально знайомить читачів з обрядовістю Слобожанщини, змальовуючи сватання, весілля, поховальний обряд з голосінням. Спосіб життя селян визначав їх поведінку. Люди дотримуються морально-етичних норм поведінки, кожному не байдуже те, «що скажуть люди».
Блискуче Квітка підкреслив, що основною умовою життя селянства була праця, бо саме вона давала життя й притаманна на світі. Праця та набожність дають сили Наумові та Насті і далі жити, коли, здається, втратили все найдорожче зі смертю Марусі. Вони невсипущо працюють, роздаючи результати своїх трудів на церкву та на старців божих.

Героїв повісті письменник знайшов серед простих трудівників, образи їх «писані з натури без будь-якої прикраси». Так міг написати тільки великий знавець народного життя. Повість «Маруся» чарувала, сучасників Квітки саме змалюванням народного життя України «з її поетичною природою, з її поетичним життям простого народу, з її поетичними звичаями і становить всю привабливість, всю поетичну чарівність повісті, як відзначив В. Бєлінський. Для нащадків Г. Ф. Квітка-Основ’яненко залишив у спадок великий скарб — енциклопедію життя .

Непогасна зоря В. Симоненка

Так писав Василь Андрійович Симоненко — великий син України, її геніальний поет. Він умів любити так ніжно, так самозречено, як, мабуть, ніхто на землі. Умів він і ненавидіти підлість, сваволю, лицемірство. По-лицарськи поет боровся з чорною кривдою:

Дядька я вбити зневагою мушу,
Тільки у грудях клекоче гроза!
Хто обікрав, обскуб його душу,
Хто його совісті руки зв’язав?

Тяжко жилося поетові такої громадянської сили і мужності. Оті «відгодовані й сірі», «демагоги й брехуни» не могли йому подарувати такого нечуваного вільнодумства, простити правду і не прощали.
«…Це страшно, коли прижиттєва слава і обожествлення стають посмертною ганьбою. Це взагалі не слава, а тільки іграшка, якою тішаться тирани. Не розуміють цього лише убогі душею й мозком», — писав він у своєму щоденнику в останній рік життя.
А похмура нова політична зима дедалі лютішала. Побільшало цькувань, наклепів, звинувачень. У той час лише одному щоденникові звіряв Симоненко свої болісні сумніви, тривоги, жалі:
«Втрата мужності — це втрата людської гідності, котру я ставлю над усе. Але скільки людей — розумних і талановитих — рятували своє життя, поступаючися гідністю, і, власне, перетворювали його в нікому не потрібне животіння, це найстрашніше…»
Життя ставало болючим, друзі раптом кудись зникли, росло духовне пригноблення.
…Серце поета навіки зупинилось 13 грудня 1963 року. На 28 літі згасла Симоненкова зоря, та навіки з нами лишилися його любов і мука, його радість і гнів, його вогненна Поезія:

Україно! Ти моя молитва,
Ти моя розлука вікова.
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.
Хай палають хмари бурякові,
Хай сичать образи — все одно
Я проллюся крапелькою крові
На твоє священне знамено.

Шістдесяті роки нашого століття позначені бурхливим входженням у літературу когорти творчої молоді — В.Симоненка, І. Драча, Л. Костенко, В. Стуса… Вони по-новому, на противагу «поезії безплідній, як толоці», прагнули осмислити життя, звернулися до духовного досвіду особистості та історії рідного народу. Поети-шістдесятники принесли в літературу свіжий вітер суспільних змін, відродили віру в найсвятіші ідеали — добра, любові, правди, справедливості.
Поезія Василя Симоненка несла на собі відбиток думок і сподівань тогочасної молоді. Це звернення до вічних проблем людства: кохання, дружби, вірності. І серед перлин його лірики особливе місце займають вірші про кохання.
Я тебе сприймаю за істину —
небо навіть і те рябе.
Одчайдушну, печальну, розхристану,
Голубу і безжально освистану
І таку я люблю тебе!
Неповторність Симоненкових віршів про кохання — в художньому дослідженні найтонших нюансів почуття: від романтичного захоплення до гіркого розчарування.
Поета цікавлять суперечності і складнощі у взаєминах двох люблячих сердець, ті вибухи емоцій, які супроводжують кохання:
У
 весняному сумі ночей
Я чекаю тебе, моя мила,
Щоби полум’ям синіх очей
Ти тривогу мою погасила.

Слова кохання прості і зрозумілі кожній людині. Вони звучать по-особливому на кожній мові. Поети ж завжди Оспівують своїх коханих:
ти в життя моє убоге
Зіркою яскравою ввійшла.
Шлях поета був коротким, але його жага до життя, прагнення бачити прекрасне в людях, глибина кохання і чистоти інтимного почуття не може залишити мене байдужим.

Розвели нас дороги похмурі,
І немає жалю і гіркоти,
Тільки часом у тихій зажурі
Випливаєш з-за обрію ти.

Тільки велике кохання дає людині творчу наснагу, творить дива.
Не вір мені. Бо я брехать не вмію,
Не жди мене, бо я і так прийду.
Я принесу тобі свою надію…
Поет завжди лишиться 28-річним. Але його творчість живе, не затьмариться з роками поетична зоря сина українського народ ї й відкритий шлях до наших сердець, до народу, до України.

пʼятниця, 7 листопада 2014 р.

Алегоричність образу коня Шептала в однойменному оповіданні Володимира Дрозда

На перший погляд, оповідання Володимира Дрозда «Білий кінь Шептало» сприймається як певна казка про скривдженого гордого коня, який смиренно вибачає цю кривду людям і з «винуватою довірливістю» повертається до них після стихійної втечі. 
Може, кінь уже й заспокоївся, але моє серце, розтривожене душевними злетами і падіннями Шептала, не зможе заспокоїтися ще довго. Ні, це зовсім не казка з мирним закінченням. Це — оповідь-символ, де за алегорією криється спотворене обличчя цілого прошарку моїх співвітчизників. Під тиском суспільних обставин вони виробили захисну ідею життя: «Супроти вітру довго не пробіжиш і розумніше до часу прикинутися скореним, лишившись в душі цільнім, аніж бути скореним насправжки». 
Але чи не лукавлять вони, кажучи «до часу»,; «прикинутися скореним, лишившись в душі вільним»? Письменник через поведінку коня Шептала доводить, що, хоч у душі вони і відчувають свою винятковість, але «владна Степанова рука» примушує їх не зважати на «п'янкий дух забутої волі, що просочився крізь сотні поколінь». Ні усвідомлення своєї «чистої, прекрасної білизни», ні глибокий розумщо дається тільки «білим коням», ні відважна одчайдушність, ні тріумф об'єднаної з природою душі на свободі — ніщо не в змозі подолати гірку правду життя приниженої особистості: «А справді, кому й що доведеш? Тільки собі гірше зробиш. Краще вже й надалі прикидатися сіреньким та покірненьким», просунувши «голову між двох жердин загороді» і задрімавши після «нерозумної блуканини». 
І ми розуміємо, що перед нами — людська душа, трагедія її деформації, роздвоєння в умовах такого ж деформованого суспільства. Скільки таких особистостей, переживши «найкращі хвилини життя», ладні знов «ласкаво ткнутися мордою в його [Степанові] замахорчені долоні, хай навіть ударить, висварить»! 
Оповідання, примусивши замислитися над важливою проблемою українського суспільства, пропонує кожному з нас віднайти власну позицію та шлях вирішення цієї трагедії заперечення Людини в людині. 

Росія в зображенні А. А. Блоку

Ідуть століття, шумить війна, Встає заколот, горять села, А ти все та ж, моя країна, У вроді заплаканої й древньої. А. Блок. “Шуліка” Батьківщина… Росія… У житті кожного з нас вона дуже багато значить
Важко уявити собі людини, що не любив би її. А. Блок у своїй творчості приділяв велику увагу темі Батьківщини. Він дуже любив її. Але ця любов до Батьківщини відрізнялася від любові С. Єсеніна, що ставився до неї з ніжністю, чиї вірші були написані серцем: Тобі однієї плету вінок, Квітами сиплю стібку сіру. Об Русь, покійний куточок, Тебе люблю, тобі я вірую. А. Блок випробовував до Батьківщини не тількитвір саллсоч.
ру © 2005 ніжність, любов. Він ставився до неї з належною повагою, а в той же самий час із таємничістю, трепетом. Він схилявся перед нею, як перед Прекрасною Дамою: Снову шепіт – і в шептаньи Чиясь маска, як у сні, У чиїмсь жіночному дыханьи, Видно, вічно радість мені! Росія в зображенні А. Блоку – це прекрасний і незабутній образ жінки, перед якою він, як теперішній чоловік, не може встоятися
Вона скорила його своєю відкритістю, красою, теплом, добротою… Росія А. Блоку увібрала в себе всі кращі якості, які тільки може мати людина. Але вона була не ідеальна, як будь-яка жінка, і автор це розумів: И низьких злиденних сіл Не порахувати, не зміряти оком, И світить у потемнілий день Багаття в лузі далекому…
Він бачив всі недоліки своєї Батьківщини й не заперечував їх, а приймав. Але приймав він їх без жалості: Тебе жалувати я не вмію И хрест свій дбайливо несу… Всі ми знаємо, що в природі не існує людини без недоліків
Але рано або пізно в життя кожного з нас прийде (або вже прийшла) теперішня любов; з’явиться людина, що буде тебе любити ніжно й жагуче, прощаючи всі твої недоліки й навіть важкий характер. Саме такою людиною для Росії й став А. Блок. Він любив її, любив по-справжньому, любив всім серцем, всією душею: Росія, убожіючи Росія, Мені хати сірі твої, Твої мені пісні вітрові – Як сльози перші любові! Така любов приходить у життя кожної людини лише один раз, але багато хто не встигають неї розпізнати, і вона проходить мимо.
А. А. Блок зумів це зробити. Любов до Батьківщини він дбайливо зберігав у своєму серці все життя. Він ставився їй як до дружини: ПРО, убожіючи моя країна, Що ти для серця значиш? ПРО, бідна моя дружина, Про що ти гірко плачеш? Батьківщина…
Її по праву можна назвати другою матір’ю кожного з нас. Я думаю, що навіть сама жорстока й черства людина в глибині душі дуже любить її. Людина й Батьківщина тісно зв’язані один з одним, тому що одне не може існувати без іншого. Коли нам погано, важко на душі, нас завжди тягне в місця, де ми народилися, виросли, у місця, з якими в нас зв’язані самі приємні спогади. Ці місця для нас завжди будуть рідними
А. Блок любив всю Росію, цілком, а не тільки якісь окремі райони нашої країни. Про таку любов, яку випробовував А. А. Блок до Росії, може мріяти будь-яка жінка: Так, і такий, моя Росія, Ти всіх країв дорожче мені

"I поки жив, стояти я клянусь за руську правду i єдину Русь" (Iван Кочерга)

"I поки жив, стояти я клянусь за руську правду i єдину Русь" (Iван Кочерга)
Сонце котилося за днiпровi кручi, стомлене i припале пилом за день. 
Давня Софiя... Дивишся i не можеш надивитися на цю пам'ятку, збудовану у тi далекi неспокiйнi часи, коли на Руську землю набiгали печенiги, половцi. Тодi вставали всi, кому дорога була рiдна земля i могутнiй красень над Днiпром - Київ. Вставали з мечами до бою на чолi зi своїм великим князем Ярославом. 
Ярослав Мудрий - великий князь Руської землi. Саме таким змалював його образ у своїй п'єсi Iван Кочерга. 
Iдея патрiотизму - наскрiзна у творi. Ярослав Мудрий був великим патрiотом своєї країни. Вiн любив свою землю i готовий був вiддати життя за неї. Князь вболiває за те, щоб народ жив у мирi. Вiн не може бути спокiйним i щасливим тодi, коли в країнi неспокiй. Заради спокою i припинення мiжусобиць Ярослав стратив новгородського посадника Костянтина, який повстав проти єдностi Руської землi. Заради миру, вiн вiддає свою улюблену дочку Єлизавету за норвезького короля Гаральда. Хоч тяжка втрата дочки, але князь насамперед пiклується про могутнiсть держави. 
Ярослав гордий за свою батькiвщину i пишається тим, що в його князiвських жилах тече кров рiдного народу. Вiн з гордiстю заявляє: 
Менi не треба пишних тих казок, 
що предкiв нам шукають десь за морем. 
Народмiй тут, на рiдних цих просторах... 
Князь бореться за єднiсть i могутнiсть Київської Русi. Ярослава недарма назвали Мудрим. Вiн заслужив на це ймення, бо завжди дбав про iнтереси держави, i народ не раз допомагав своєму князевi у скрутну годину. Князева любов до народу поєднана з розвиненим почуттям обов'язку: "ранiш закон, а потiм благодать", - каже вiн. 
Ярослав ставить iнтереси держави понад власнi. I навiть людина, що хотiла його вбити (син Костянтина Микита), пiзнавши "розум дивний мудрiшого з усiх царiв", проймається до нього симпатiєю. Муляр Журейко допомагає князевi в тяжку годину, а Микита гине в бою за Київ. 
Патрiот, борець за мир i спокiй, Ярослав перемагає печенiгiв. Вiн гордо заявляє: 
I поки жив, стояти я клянусь, 
За руську правду i єдину Русь! 
Князь вдячний воїнам за те, що вони здолали ворога, i на честь перемоги в iм'я слави свого народу князь вирiшує увiковiчити його подвиг: 
Там, на полi бою, де я сьогоднi ворога побив, 
Я, дивний храм воздвигну. 
Князь збудував нi з чим не зрiвняний Софiївський собор, який i нинi, через багато столiть, зачаровує нас красою архiтектурних форм, фресок i мозаїк, зустрiчаючи i проводжаючи сонце. 

Алегоричний змiст поеми "Божественна комедiя" Данте Алiг'єрi

Алегоричний змiст поеми "Божественна комедiя" Данте Алiг'єрi
"Божественну комедiю" визнано вершиною творчостi найвидатнi шого iталiйського поета, основоположника iталiйської лiтератури Данте Алiг'єрi. Сучасники поета з простих людей вiрили навiть, що вiн склав справжнiй путiвник потойбiчним свiтом, але насправдi змiст поеми не обмежується лише художнiм втiленням мiстичних уявлень про життя пiсля смертi. тлумачити змiст цього твору можна з рiзних поглядiв: як буквально (власне змалювання подорожi лiричного героя потойбiчним свiтом), так i алегорично, а також морально-етичного. тобто кожна подiя з одного боку описується, як така, але несе у собi додаткове навантаження. 
За традицiйним релiгiйним розумiнням, Пекло - це мiсце для покарання безнадiйних грiшникiв, Чистилище - для тих, хто ще має змогу врятуватись, тодi як Рай - винагорода за праведне життя. Йдеться про певну моральну оцiнку вчинкiв: куди саме потрапить людина визначається її земним життям: 
Душа тут кожна свiй проходить суд: 
Сказала, вчула та й пiшла до ями. 
Отже, навiть буквальний аспект вже подiляє людей на поганих та добрих. Але в "Божественнiй комедiї" Данте йдеться здебiльшого не про конкретних осiб, виведенi в поемi образи водночас символiзують певнi принципи або явища. Образ Вергiлiя, що супроводжує лiричного героя у Пеклi, не лише (i не стiльки) є образом конкретної особистостi, а втiленням принципiв пiзнання свiту, позбавленому вiри. Данте визнає його своїм вчителем, але Вергiлiй має лишатися в Пеклi. Не випадково як порятунок для нього пропонується чекати приходу Беатрiче - не просто жiнки, а алегорiї кохання, любовi до людей, а за деякими тлумаченнями -вiри, чи навiть теософiї. 
Алегорiї в творi теж не однозначнi, наприклад, звiрi, що заступають поетовi шлях у темному лiсi представленi за традицiйним тлумаченням символiв: леопард - коварство, лев - жорстокiсть, вовчиця - ненажерливiсть, хтивiсть, але iснує й iнше тлумачення: леопард - полi-тичнi супротивники Данте, лев - король Францiї, вовчиця - римське папство. Значення алегорiй нашаровуються одне на одне, надаючи змiсту нiби додатковий вимiр. 
Розгорнутою алегорiєю є й сама подорож - це пошук правильного шляху для людської душi, оточеної грiхами, спокусами та пристрастя ми. Пошук сенсу буття. Головна дiя взагалi вiдбувається саме в душi лiричного героя. Пiзнавши те, що є злом, пройшовши колами Пекла, вiн змiнюється, пiдноситься до розумiння найважливiших iстин про свiт i про себе: 
Були ж у мене крила надто кволi; 
Але яскравiсть сяйва тут прийшла, 
I мiць зростала розуму i волi. 
Саме у частинi, присвяченiй Раю (найменш досконалою з художньої точки зору), i визначається головна цiннiсть: любов. Не лише кохання, яке шукав лiричний герой на початку своєї подорожi, а любов у найширшому значеннi цього слова, "Любов, що водить сонце й зорнi стелi". Але ж i в Євангелiї стверджується, що Бог - це любов, хоча тривалими iсторичними перiодами церковнi дiячi намагалися не зосереджува ти увагу на цьому аспектi. 
У добу середньовiччя, коли створювалась поема, цей висновок був надто смiливим, та з ним важко не погодитися: саме любов є найголов нiшою цiннiстю.

"Лiсова пiсня" Лесi Українки - казковий свiт рiдного Полiсся - Реферат

"Лiсова пiсня" Лесi Українки - казковий свiт рiдного Полiсся
Леся Українка, виступивши в лiтературi спершу як лiрик, сповнювала лiризмом i поеми, якi почала писати дуже рано, i драми, до яких звернулася на порозi нового, двадцятого столiття. Вiдтодi драматургiя стала для неї визначальною у творчому доробковi. 
Найвидатнiшим драматичним твором Лесi Українки, справжнiм шедевром української i свiтової лiтератури стала драма-феєрiя "Лiсова пiсня". У цiй високо поетичнiй драмi, написанiй 1911 року в Кутаїсi, втiлилася давня мрiя поетеси написати драматичний твiр, у якому вона змогла б щедро використати багатства народної фантазiї, легенд i пiсень, добре вiдомих їй з дитинства. Цей твiр виношувався роками, а написаний був за два тижнi в станi особливого творчого натхнення. 
Читаючи поему, ми потрапляємо у казковий свiт, де є свої звичаї i закони, свої поняття про красу i неповторнiсть, про добро i зло. Лiсове царство, вигадане народною фантазiєю, у своєрiдних формах вiдбиває важливi риси народного життя, стосунки мiж людьми. Лiсовi iстоти, що мають владу над явищами природи, над вогнем i водою, над рослинами i тваринами, живуть i переживають, радiють i сумують зовсiм як люди. Лiсовi сили ворогують мiж собою. Внаслiдок чого руйнуються не тiльки надбання людської працi, але й краса лiсового краю. Водяник побоюється Лiсовика, а всi водянi й лiсовi сили разом - Чорного Марища, - "Того, що в скалi сидить". Лiсовi багатства незлiченнi, але в лiсi є вiчно голоднi злиднi та знедоленi потерчата. 
"Лiсова пiсня" - хвала творчому генiєвi людини, її боротьбi за волю, за красу життя, хвала невмирущому народному хистовi. Цей настрiй, яким пройнято весь твiр, є симфонiєю краси почуттiв, їхньої гармонiї з чарами природи. Нiжна, задумлива краса - от як характеризує поетеса природу, в яку незабаром впише образ Мавки - образ такої ж нiжної i задумливої краси. Гармонiя барв доповнює характеристику природи: 
"ярко-зелена драговина", тиховоде, вкрите ряскою та лататтям озеро, перший ряст, блакитнi пролiски i сон-трава. Бiлi, яро-зеленi, блiдо-блакитнi барви - це кольори ранньої весни.Оживає природа, оживають лiсовi духи та iстоти: "той, що греблi рве, русалки, потерчата. Зелений, нiжний колiр нiби вводить нас у свiт переживань Лукаша, першi слова якого про сопiлку вказують на його спiвучу й чутливу до музики душу. Дядько Лев постає як знавець лiсових таємниць, друг лiсового свiту, охоронець багатств краю. Розбуджена грою Лукаша на сопiлцi, прокидається вiд зимового сну Мавка. Їй здається, що "весна ще так нiколи не спiвала, як отепер". Мавка з'являється "в ясно-зеленiй одежi з розпущеними чорними, з зеленим полиском, косами". Першим зустрiчає Мавку Лiсовик, вiн розповiдає їй про пробудження природи i Лукаша, який грає на сопiлцi. 
Покохавши Лукаша, зiйшовши на "людськi стежки", Мавка зазнала не тiльки щастя кохання, не тiльки вiдчула красу Лукашевої мелодiї, але й зiткнулася iз щоденним тяжким поневiрянням, iз несумiснiстю високих iдеалiв з буденним життям. Мавка боротиметься за гiднiсть дорогої їй людини, жертвуватиме собою заради Лукаша. Задля нього Мавка скидає своє лiсове вбрання, вбирається у хатнє дрантя. Зникла поезiя, залишилась буденщина. Мавка, як i Лукаш, стала невiльницею. 
Мавка - дитина волi. Її зрада самої себе недовговiчна. Досить скинути жебрацький одяг, порвати iз залежнiстю вiд практицизму Лукашевої матерi, i вона знову стане вiльною, рiдною i жаданою у лiсi, знову для неї лiс розкриє свою красу. 
"Лiсова пiсня" - гiмн красi природи i людини. Своє безсмертя Мавка пояснює тим, що вона "муку свою" любить i "дає їй життя". Мавчина мука - це кохання до Лукаша, саме воно дає їй душу. 
"Лiсова пiсня" Лесi Українки чарує красою почуттiв, великою силою i глибиною розкритих у нiй волелюбних iдей, поетичнiстю образiв. Цей твiр справдi народний. Вiн народний своїми образами, узятими з фольклору i змальованими у повнiй вiдповiдностi з уявою народу про життя i про навколишнiй свiт. Як будь-який справдi народний твiр, "Лiсова пiсня" близька й зрозумiла усiм народам свiту. 

"Люби свiй край, всю душу солов'їну i серця жар йому вiддай" (Володимир Сосюра)

"Люби свiй край, всю душу солов'їну i серця жар йому вiддай" (Володимир Сосюра)
Поетична спадщина Володимира Сосюри багата патрiотичними мотивами. Вiд свiтанку до кiнця свого творчого шляху поет жив пiснею про Вiтчизну. Жити думами про Батькiвщину, складати про неї пiснi - найвище покликання спiвця. 
Пiсня Сосюри вiльно злетiла над рiдним краєм, славлячи його мальовничi простори, мiста i села, працьовитих людей: 
Твої мiста i люди, 
Твої поля й сади, 
Так хто ж iз нас не буде 
Спiвать тобi завжди. 
Так по-синiвськи радiє поет за свою батькiвщину у вiршi "Вiтчизна", що був написаний ще 1937 року. I в iнших поезiях Сосюра так само висловлює палку любов до своєї країни: 
Я нiкого ще так не любив, як тебе, 
Україно, твоє щастя - моє, 
Ти для мене i серце, i зiр. 
"Любiть Україну" - так зветься поезiя В. Сосюри, присвячена подi-ям Великої Вiтчизняної вiйни. Олесь Гончар назвав цю поезiю "поетичною сповiддю" Сосюри. Весною 1944 року Радянська Армiя вже завершувала визволення рiдної землi вiд фашистських загарбникiв. Сосюра повернувся з фронту у напiвзруйнований Київ. Любов до рiдного краю i гордiсть за рiдну країну, а також жаль, що ворог заподiяв їй шкоди, - всi цi високi патрiотичнi почуття злилися в душi поета i зродили пiсню "Любiть Україну". У червнi 1944 року її було вперше надруковано в газетi "Київська правда". 
Поезiю "Любiть Україну" не можна переказати звичайними словами. Вона вся зiткана з тонких почуттiв синiвської любовi до Батькiвщини, тому й сприймається вона почуттями. Повторення наказової форми "любiть Україну", що звучить як рефрен, проходить через увесь твiр i утверджує цi високi почуття. 
Любiть Україну у снi й наяву, 
вишневу свою Україну, 
красу її, вiчно живу i нову, 
i мову її солов'їну. 
Вiтчизна непоборна i вiчна, каже поет, вона зводиться з руїн i знову живе: 
Як та купина, що горить - не згора, 
живе у стежках, у дiбровах, 
у звуках гудкiв, i у хвилях Днiпра, 
i вхмарах отих пурпурових. 
Поет використав iз давньої легенди образ купини, яку не бере вогонь. Неопалима купина - символ безсмертя. 
Натхненним закликом до спiввiтчизникiв закiнчується поезiя: 
Любiть у коханнi, в трудi, у бою, 
як пiсню, що лине зорею. 
Всiм серцем любiть Україну свою, 
i вiчнi ми будемо з нею! 
У кожної людини Батькiвщина починається по-своєму. У Сосюри вона почалась з хати-хворостянки, "де шахти на горi щодня малюють зорi", з Донеччини... У своїх вiршах поет оспiвує батькiвський край - "зоряний Донбас". Це видно з поезiї "Як я люблю тебе, мiй краю вугляний": 
Коли доводиться в краях твоїх бувати, 
од щастя плачу я, i плачу, i смiюсь... 
Щоб сили для пiсень джерельної набрати, 
я серцем до землi донецької тулюсь... 
Красу рiдної Донеччини поет бачить у клекотi домен, у "гомонi сталi", у переклику заводських гудкiв - у музицi працею сповненого дня. I мальовничi краєвиди захоплюють поета. 
Всi твори Сосюри про Донбас, важку працю його людей насиченi теплими лiричними барвами. Вони пройнятi глибокою любов'ю до "героїчних землякiв", як казав поет, "що здобувають сонячний камiнь". Оцiнюючи цi твори, бiлоруський поет Петрусь Бровка вiдзначав: "Багато хто твердить, що життя заводiв з їхнiм незамовкаючим гуркотом машин, брязкотом ланцюгiв тяжко оспiвати, а в Сосюри, в його поезiях це знаходить досконале i органiчне вiдображення. Читаючи вiршi Володимира Сосюри про його улюблену Донеччину, про шахтарiв, серед яких вiн рiс, про тяжку гiрку працю, радiєм, що вiршi його про заводи i шахти також лiричнi, як вiршi, в яких вiн оспiвує широкi простори рiдної України". Тут черпав своє поетичне натхнення син шахтарсько го краю: у людей працi, у трудових буднях робiтничої Донеччини. Вiд того i виростали в поезiї крила, дзвiнким ставав її голос, повно, як добiрне зерно, наливалося образне слово.

вівторок, 4 листопада 2014 р.

Твір до ЗНО «Звинуватити легко, зрозуміти важко»

Наше життя різноманітне й часом складне. Ми переживаємо багато подій та взаємодіємо з великою кількістю людей. Не дивним є той факт, що в певний критичний момент виникають різні конфлікти на навіть скандали, що псують і настрій, і взаємини.
Найбільш прогнозованою та стандартною позицією людини є несприйняття аргументів та точки зору опонента, ким би він не був. Звідти витікають звинувачення на його адресу, агресія та інші деструктивні процеси. Ми завжди квапимося звинуватити людину, якщо її позиція не відповідає нашій. Звичайно, така реакція є найпростішою, бо таким чином ми знімаємо з себе відповідальність та перекладаємо її на чужі плечі.
Інколи люди дуже жорстокі до тих, кого не хочуть зрозуміти. Наприклад, у «Лілеї» Т. Г. Шевченка люди вбили дитину лише за те, що вона була позашлюбною дочкою пана. Не від гарного життя матері довелося народжувати в таких умовах, та хто хотів це зрозуміти? Усі просто засуджували її за це. Так люди просто зігнали злобу на пана, на якого змушені були працювати довгі роки.
Більш складним, але водночас найбільш правильним шляхом є спроба зрозуміти іншу людину. У цьому світі будь-яка подія має дві сторони, і щоб мати повну картину треба поглянути на неї з усіх боків. Наприклад, дуже легко звинуватити батьків у намаганнях вирішувати все за тебе, аніж зрозуміти їхнє бажання допомогти та слабкі сторони власних дій, що до того призводять.
Як показує життя, засудження та покарання ще нікого не зробило кращим. Звичайно, ніхто не говорить, що треба завжди в усьому йти на поступки – ні. Зрозуміти – не означає виправдати. Згадаємо «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного. Не можна потакати злочинам, та лише розуміння причин того, що штовхає людину на це, дає можливість вирішити проблему.

Твір на тему «Трагедія Голокосту в поєзії Пауля Целана

Криваві соціальні трагедії ХХ ст., жахливі події Другої світової війни сформували світогляд, який називають «апокаліпсичним». Одна з головних тез Целанової творчості, яка розвивається у більшості його поетичних творів, після Освенциму люди приречені жити у відрізку часу, коли останній акт історії вже завершився, а Страшний Суд відкладений на невизначений строк. Провідний принцип поетики Целана – асоціативна образність. Образи його поезії впливають скоріш емоційно, ніж спонукають до роздумів. Але целанівські вірші емоційні настільки, наскільки може бути емоційним шок. Лірика Целана – це протистояння і співіснування пам’яті і забуття: пам’ять примушує страждати від болю і жаху, але забути все- неможливо. Одним із найвідоміших творів П. Целана стала «Фуга смерті». Ця поезія відзначається дивним поєднанням різних не тільки поетичних жанрів, а й видів мистецтва.

Для посилення емоційного впливу П. Целан використовує форму музичної фуги. Фуга – багатоголосний поліфонічний твір, заснований на прийомах імітації, тобто одна й та сама тема по черзі змінюється і подається у різних голосах. За будовою фуга складається з трьох основних розділів. У першому тема проводиться в усіх голосах; друга частина будується більш вільно: тема розвивається по черзі у різних голосах. У заключному розділі фуги утверджується головна тональність твору. За цими принципами будується і композиція Целанової «Фуги смерті». Особливості синтаксису поезії підкреслюють її «музичну організацію»: позбавлений розділових знаків, текст лине, витворюючи скорботну мелодію, в якій різні голоси сприяють розвиткові і посиленню основної теми.
Як і музичний твір, «Фуга смерті» викликає в першу чергу емоційні переживання, шок, і лише потім читач намагається усвідомити значення образів, асоціації, які вони викликають. Саме з цих асоціацій і накреслюються тема, мотиви твору. Вже назва поезії передбачає складний і неоднозначний асоціативний ряд. Наприклад: фуга – Бах, Гендель – Німеччина слава і гордість – духовне, вічне, прекрасне – орган; ці асоціації співіснують і протистоять у назві слову «смерть» у всіх його значеннях.
Так підсвідомо визначається читачем основна тема твору. У тексті «Фуги смерті» асоціативні образи, підказані назвою, набувають нових абрисів і народжують нові асоціації. Цілком правомірно сприймати цю поезію як модерністське зображення трагедії Голокосту: образи «чорного молока світання», «могил у повітрі» породжують асоціації з крематоріями, в яких гинули мільйони безневинних людей, тільки тому, що вони євреї; а образ «одного чоловіка, що живе в хаті», «грає зі зміями», «пише коли темніє в Німеччині твоя золотиста коса Маргарито», «свистить на євреїв», «хапається заліза в кобурі» викриває сутність фашистської ідеології, яка несе смерть усій людській цивілізації. «Трагедія Освенциму» усвідомлюється не як національна трагедія євреїв, а як всесвітня. Це підкреслюють і образи Мар-гарти і Суламіф, які є наскрізними у поезії і символізують багатющу гуманістичну культуру, яку подарувала людству німецька та єврейська нації. Орган-крематорій, на якому «з Німеччини майстер» грає «фугу смерті», нищить і «золотисту косу Маргарити», і «попелясту косу Суламіф».
Зміни слова, його перетворення, метаморфози в епоху, яка не підлягає опису, – одна з головних тем творчості Целана. Для поета Освенцим – абсолютно виключний факт, який визначає будь-який людський досвід, але не здатний сам стати досвідом. Мова пройшла через той страшний час, але не дала слів для зображення того, що відбувалося. Поет із жахом і відчаєм змушений визнати – мова не здатна на «акт правосуддя». Саме тому, що немає слів для достовірного, буквального відтворення реальності, Освенцим щезає у потоці часу як страшна, але цілком природна подія. Звідси походить поетова відмова «поетизувати світ», «тенденція до мовчання», а «шок незрозумілого» стає у Целана засобом протистояння традиційним і конвенційним засобам літератури. У поезії «Фуга смерті» П. Целан засобами різних видів мистецтва спробував передати трагедію Голокосту. Образи його не мають однозначного трактування, бо поет мусив визнати, що «вимовити», знайти відповідні цій трагедії слова поезія майже не здатна.
План
I. «Апокаліпсичний» світогляд поета.
II. Асоціативна образність як провідний принцип поетики П. Целана. 1. Образ фуги в поезії.
2. Символічне значення образів Суламіф і Маргарити.
3. Напружена емоційність віршів П. Целана. ІІІ. Поєднання в поезії різних видів мистецтва.

Твір до ЗНО «Мета – ніщо, рух до мети – все»

Життя кожної людини підпорядковано Великій Меті. В кожного вона своя. На шляху до неї люди долають багато перешкод та переживають нескінченну череду різноманітних події, як позитивних, так і драматичних. Для багатьох досягнення мети триває майже все життя. Тому доцільним постає питання: чи доцільним є підпорядковувати все життя їй? Можливо, саме рух до мети і є визначальною силою?
На думку психологів, під час досягнення мети людина відчуває певне розчарування та спад життєвих сил. До цього стану призводить те, що багато зусиль, фізичних та душевних, було покладено для досягнення певної цілі. Людина стає ніби на нульову відмітку, де кінець й початок співпадають. Саме тому, в житті людини з’являються інші цілі, за для яких вона знов долає зовнішні та внутрішні бар’єри, міняє себе й оточуючий світ.
З огляду на це, можна сказати, що саме рух від однієї мети до іншої й змушує людину вдосконалювати саму себе, виходячи на вищий рівень саморозвитку. Згадаємо Енея з обох «Енеїд» - хоч Вергілієвої, хоч сатиричного Котляревського. На шляху до первинної мети головний герой змужнів, виріс, багато чого зрозумів. Саме тому йому судилося стати тим, хто побудував велике місто – Рим.
Процес досягнення мети вимагає напруження усіх сил душі, самодисципліну та виваженість,які формують стрижень особистості, гартуючи її душу. Таким чином, напрошується висновок, що саме рух до мети є визначальним та найважливішим у житті людини як особистості. А якщо бути ще більш точним, то саме Життя і є тим самим непереривним рухом до Великої Мети – самовдосконалення.

Твір до ЗНО «Людина варта стільки, на скільки себе оцінює»

Це дуже складна для розуміння думка – що людина варта стільки, на скільки себе оцінює. Важко зрозуміти, за якими критеріями можна оцінити самого себе. Усім нам щось подобається в собі, щось ні. Оточуючі нас люди також схвалюють якісь наші риси, а якісь – ні.
Вартість людини можна розглядати в двох планах: зовнішньому та внутрішньому. Зовнішній дуже часто зводиться до зверхніх оцінок приналежності до того чи іншого соціального кола за наявністю або відсутністю певних атрибутів. Звичайно, людина – це не тільки айфон, але на жаль, до розгляду внутрішнього потенціалу людини іноді так і не доходить, адже вона «блокується» на етапі оцінювання матеріального стану. Ця проста, але необ’єктивна фільтрація одразу вішає ярлик, не залишаючи місця для розкриття самої особистості. Це нагадує нам, що зовнішня оцінка з боку інших – часто необ’єктивна.
Внутрішній план – це самооцінка самої людини. Згадаємо Мину Мазайла з однойменної п’єси М. Куліша. Йому ось прізвище «заважає» бути гідною людиною. А інколи насправді талановиті люди не можуть розкрити світу свій талант саме з причини того, що самі не вірять в його цінність. Чому? Мабуть, через те, що дозволяємо оточуючим впливати на нашу самооцінку та занижати її.
Я дійшов висновку, що людина духовно багата не цікавиться зовнішніми атрибутами власної «собівартості». Вона розвиває свої здібності, майстерність у тому, що її цікавить, намагається дати людям те, що в неї добре виходить.
Усі ми унікальні, кожен має свій талант. Мабуть, ніхто не знає людину краще за неї саму. Тому саме вона і ніхто інший розуміє, як досягти висот власного особистого розвитку. І тому, тільки самому собі ми можемо дати чесну та об’єктивну оцінку. Тому насправді, людина варта стільки, наскільки себе оцінює.

Марко Вовчок. «Максим Гримач» – стислий переказ

 Стислий переказ твору «Максим Гримач»

 I частина. Давно це діялось, коли панували в Україні Польща і Московщина. Застави між державами стояли негусто, тому люди часто перевозили Дніпром усякий крам, не сплачуючи мита.
Навпроти Черкас над Дніпром був хутір Максима Гримача. «Такий-то богатир! Ходив у жупанах, та в сап’янцях, та в атласах.       І хороший був: повновидий, чорнобровий, чорновусий; а веселий, а жартівливий!» Люди його, любили, бо будь-кого з біди виручить. Був Максим удівець, мав двох дочок – дорослу Катрю та меншу Тетяну. Жили вони в батька у розкошах.
Опівночі пливуть човни Дніпром та пристають до старої верби. Максим гостей і товар приймає, щоб ніхто й не знав. 4
II частина. Найчастіше припливав молодий козак Семен, «уродливий парубок, хисткий, як очеретина, смілий, як сокіл». Покохала його гордовита Катря, усім женихам відсіч дає, бо «серце не до них горнеться».
Максим сказав, що силувати не буде, але й за бурлаку не віддасть. Катря відповіла, що дожидатиме такого. Розказала Семену. Парубок розрадив: дослужить він в пана останній третій рік, отримає волю, купить хутірець та й сватів пришле. Велів дожидати весни: як зацвіте перша вишня — припливе вільним козаком.
 III частина. Чекає Катря, у вікно поглядає. Ось і вишня зацвіла, а Семена нема. Якось підслухала Катря , як козак розказав Гримачу, що велика буря була на Дніпрі і всі човни порозбивала. Зблідла Катря й промовила, що тепер-то батько діждав собі вільного зятя.
 IV частина. Сумує Катря, плете в саду віночок із квітів. Ніхто її не розважить: ні батько, ні сестра. Уночі пішла під вербу та й кинулась у річку «на самий глиб».
V частина. Уранці гомін, тривога. Шукають Катрю, але тільки вінок у річці знайшли.
«Зачинився старий Гримач, аж п’ять років не виходив за ворота. Одцурався й ота-мана, й здобичі». Тетяна підросла, вийшла заміж за гарного сотника. Сумно старому Максиму в хаті; гляне на річку – сльози котяться: «Загубив я твій вік молоденький!»


Марко Вовчок (Марія Олександрівна Вілінська) – українська письменниця, твори якої мали антикріпосницьке спрямування. Її вважають основоположницею дитячої української прози. Марко Вовчок зміцнила основи української соціально-побутової прози. Вагоме місце у творчості посідають дві книги «Народних оповідань» (віддруковані за сприянням П. Куліша), соціальна повість «Інститутка», твори для дітей.
Особливості творчості:
– збагатила українську літературу жанрами соціально-проблемного оповідання, баладного оповідання, соціальної повісті («Інститутка»), психологічного опові-дання й повісті, соціальної казки художнього нарису;
– письменниця описувала історичне минуле України, зверталася до фольклорних традиції;
– форма розповіді: у творах немає спеціального оповідача; є мистецький (коли читач дізнається про все з уст народу);
– характерні висока ідейність і художність творів.
Тематика творчості:
– життя дітей;
– побут дорослих;
– кохання;
– боротьба проти кріпацтва;
– трагізм життя селянства за часів кріпаччини;
– паразитичне життя дворянства, ченців, міщанства.
«Максим Гримач»

Історія написання
Входить до збірки «Народні оповідання», яка написана в 1856 – 1857 роках, а опублікована окремою збіркою в грудні 1857 року (на титульній Сторінці стоїть 1858 р.) в Петербурзі.
Редактор і видавець – П.О.Куліш.
Жанр
На думку літературознавців, «Максим Гримач» – не просто оповідання, а оповідання-балада. Адже в основі лежить баладний мотив розлуки дівчини з коханим, який загинув. Зображення трагізму внутрішнього світу героя, ліризм і драматичний сюжет, наявність в оповіданні діалогів, казкових елементів дають підстави назвати оповідання Марка Вовчка «Максим Гримач» баладним.
Тема. Зображення життя українського народу в часи, «як панувала на Вкраїні удвійці Польща і Московщина. Московщина обладувала Україною сьогобочною» на прикладі родини Максима Гримача. (Російсько-польська війна 1654-1667 pp. закінчилася Андрусівським перемир’ям 1667 р., за яким Лівобережна Україна і Київ з прилеглими містечками і селами залишилися в складі Російської держави, а Правобережна Україна, крім Києва, відійшла під владу Польщі. Згадується у творі Збруч – річка на межі Тернопільської та Хмельницької областей України, яка розділяла в ті часи Східну і Західну Україну.)
Ідея.Возвеличення почуття кохання (Катрі до Семена) • та засудження соціальної нерівності. Обстоювання автором не спотвореного майновими розрахунками родинного щастя.
Проблематика:
• батьки і діти;
• кохання;
• соціальна нерівність;
• добро і зло;
• щастя людини.
Герої твору: батько Максим Гримач, старша дочка Катря, менша – Тетяна,козак Семен (коханий Катрі), козак, що приніс звістку про розбиті човни під час бурі.
Композиція.
Твір складається із п’яти частин. Важливу роль у побудові твору відіграють пейзажі (виступають як художній паралелізм). В оповіданні – багатство зорових та слухових образів.
Експозиція: «…се діялось,— давно колись, як панувала на Вкраїні удвійці Польща і Московщина». Зображення розміреного життя сім’ї Максима Гримача.
Зав’язка: кохання Катрі до Семена, відмова всім багатим людям хорошого роду.
Розвиток дії: зустріч Катрі з козаком.
Кульмінація: Катря чинить самогубство (топиться у Дніпрі), дізнавшись про смерть коханого.
Розв’язка: Страждання Максима Гримача через втрату старшої дочки («Зачинився старий Гримач, аж п’ять років не виходив за свої ворота»), заміжжя другої Дочки.

Залишайте відгук: