Мацуо Басьо і японська класична поезія

Пізнавати світ від народження до смерті, проникати в його таємниці й премудрості — властиво людям Сходу, різним його націям і народностям. Пошуком сенсу життя, причин його швидкоплинності й різноманіття його форм з давніх часів зайняті думки і японських філософів. Японія — країна найбагатшої культури, неосяжних знань, численних відкриттів, дивних традицій. Книга віршів для будь-якого японця — джерело життєвої сили й духовного збагачення, необхідного, як повітря й сонце (у такий спосіб відбувається в Східній Азії спілкування «від духу до духу»). 

Особливе місце в ліриці японців займає пізніший за часом виникнення жанр хайку (або хоку), що є ніби усіченим танка. 
Один із кращих постів, що працювали в жанрі хайку, — Мацуо Басьо (1644—1694). Басьо перетворив хайку, що буквально означає «гумористичні вірші», на серйозний жанр пейзажної лірики. Його поезія, наповнена глибоким філософським змістом, пильною увагою до внутрішнього світу, прагненням проникнути вдушу явищ природи, вирішує проблеми пізнання дійсності з позицій любові дожиття й людини. У творчості Мацуо Басьо здобули високе звучання події щоденного життя людини. 
Одного разу під час дощу поет вертався з міста додому через л ісову хащу й побачив на дереві крихітну мавпу, яка благально дивилася на нього, вона промокла й не знала, куди подітися від дощу. Басьо «позичив» їй свій плаш до ранку. А повернувшись додому, написав про це хайку: Перший осінній дощ, І мавпа хоче Маленький солом'яний плащ. 
Вражають своєю несподіванкою й такі рядки: Місяць, померкни. Акеті про свою дружину Розповість.
Мова йде про воєначальника Акеті, шо опинився у скрутному матеріальному становищі, а його дружина, щоб допомогти чоловікові, обрізала своє волосся й продала його. Зворушений вчинком жінки, Акеті говорить про неї тільки в темряві, щоб слухачі не могли бачити його заплаканих очей. 
Але це — лише «зовнішня оболонка» хайку Басьо. Значно складніше зрозуміти внутрішній зміст цих віршів, побачити в них духовно-споглядальні корені. Поет визнає єднання природи й людини: 
Місяць на сосну І вішати, й знімати Пробував. 
Із практичністю очевидця Басьо зображує побутові, повсякденні сцени: 
Холодний осінній вітер. Щока розпухла болить. Обличчя людини. Поруч із в'юном Рис їм — Я ж людина. 
Поетові властиве передчуття гнітючої туги: 
Перший день нового року. Як подумаю... Самотній Осінній вечір. 
Тема контрастів у природі займає особливе місце у творчості Басьо: Весняний вітер Запах гною Розносить. День весни. На купі сміття Старий горобець. 
Найбільш характерні для японського духу є хайку про «блаженні» хвилини внутрішнього розслаблення й спокою: 
Ворота замкнув, Мовчачи лежу. Приємно. 
На думку фахівців, для японської пейзажної лірики обов'язкова наявність «сезонних слів». Для пісень весни — імла, соловей, квіти вишні (сакури), весняний дощ, весняна злива, молода зелень. Для пісень літа — зозуля, мандарин, що цвіте, тощо. Для пісень осені — осінній вітер, осінні листи клена, осінній дрібний дощ, біла хризантема та ін. Для зими — білий сніг, гірський вітер, сяйво місяця на світанку, випалене поле тощо. Саме в цьому — одна з головних відмінностей японської поезії від лірики Середньої Азії. 
Хайку не можна пробігати очима. Потрібна робота думки. Хайку містять багато символіки, вони передають тонкі почуття, враження, стан природи, звуки, аромати... 
Вдивляйтеся у звичне — і ви побачите незвичайне, Вдивляйтеся в некрасиве — і ви побачите гарне, . Вдивляйтеся в просте — і ви побачите складне, Вдивляйтеся в мале — і ви побачите велике. 
Побачити прекрасне й не залишитися байдужим — от до чого закликає нас японська поезія. Вираз «він уміє жити» японці розуміють по-своєму. Людина, що вміє жити, бачить радості життя в тому, повз що проходять 

Зозуля вдалину летить, А голос довго стелиться За нею по воді. 
(Мацуо Басьо) 

інші: 

Твір на тему: Що таке щастя?

Що таке щастя, кожен розуміє по-своєму, адже кожен з нас — індивідуальність, що має власні інтереси та уподобання. Для когось щастя — це мати автомобіль найновішої моделі, добре облаштовану квартиру з меблями, від яких тріщать стіни, та гаманець, наповнений зеленими папірцями — доларами. Можливо, це і є якась сота частина щастя. А може, й ні.

Але, на мій погляд, щастя усе ж таки не в цьому. Щастя — це мати вірних, незрадливих друзів, здатних у будь-яку хвилину прийти до тебе на допомогу. Я знаю, якщо станеться біда, я можу розраховувати на тверду руку друга. Він допоможе мені порадою, він запропонує реальну допомогу. У цей же час мої друзі теж можуть розраховувати на мене. І я їх не підведу, не зраджу. Що може бути кращим за це товариство, за товариську підтримку?

Однією з складових частин щастя, на мій погляд, є здоров'я. Не маючи його, людина відчуває себе руїною. Як відомо, здоров'я неможливо купити за гроші. Нехай ти будеш навіть мільярдером, але, не маючи здоров'я, будешь ти радіти своїм грошам? І тільки тоді зрозумієш, що щастя все ж таки неможливо оцінити лише в грошовому еквіваленті. Скільки людей страждає від того, що у молоді роки дозволяли собі зайві речі, забуваючи про наслідки — це і нестримне вживання алкоголю, і безмірне паління, дві, а то й три пачки у день! Наслідки не чекатимуть, і вже скоро такі люди відчують себе дуже хворими, адже людський організм зроблений не з заліза. Тому, я вважаю, що здоров'я потрібно берегти замолоду, щоб у похилому віці не бідкатися та не звертатися до лікарів.

Щастя, я гадаю, — це мати здорових, люблячих батьків. Адже вони так багато віддають нам, своїм дітям. А ми зрідка буваємо такими невдячними, такими байдужими до їхніх прохань. Але якщо замислитися, то, мені здається, ми могли би частіше прислухатися до їхніх зауважень, порад, приділяти їм більше часу та уваги. Бо вони віддають нам стільки любові, стільки ніжності та ласки! Від наших найперших кроків до кінця своїх днів вони ведуть нас дорогами життя, не помічаючи інколи, що з маленьких нетям ми швидко перетворилися на самостійних, дорослих людей. Проте для батьків ми, здається, назавжди залишаємося маленькими дітьми. Але яке все ж таки щастя, що вони є, рідні, милі батьки!

Для мене щастя — коли тебе розуміють. У наш вік, вік прискорень, коли усі навкруги поспішають, не помічаючи нічого навколо, не залишається часу, щоб прислухатися до голосу інших людей. З усіх боків оточує нас глуха байдужість.

Тому, я гадаю, так важливо, коли тебе можуть спокійно вислухати, зрозуміти, дати пораду. Це може бути товариш, або батьки, або навіть якась незнайома людина, яка не втратила людськості, яка вірить іншим. Зараз, на жаль, такі люди є рідкістю.

Хочеться вірити, що з часом люди навчаться вислуховувати один одного чи просто згадають, як це робилося раніше; навчаться уважніше ставитися один до одного. Через непорозуміння людей відбуваються сварки, навіть катастрофи. Чому ж не зупинитися на мить, не вислухати співбесідника, а головне, не зуміти його зрозуміти? Адже це так просто! І тоді, на мою думку, у світі буде менше злості, розчарувань та непорозумінь. Люди будуть щасливими, спокійними, урівноваженими, зменшиться кількість відвідувань психоаналітиків, адже кожен з нас буде в змозі дати пораду, допомогти близьким або навіть незнайомим людям. Тоді, мабуть, люди зрозуміють, що жити у згоді, без чвар, без якихось разбірок, без катастроф та війн — це і є головне, це і є справжнє щастя. Адже мирне небо над головою, мир у душі — це все, про що може мріяти кожна людина, яка знає ціну усьому, що відбувається зараз у світі.

Що таке щастя, кожний розуміє по-своєму. Щастя, на мій погляд, — це коли всі відчувають себе щасливими, коли усім добре. Нехай поряд зі мною завжди будуть вірні друзі, нехай хвороби не чіпляються до мене та моїх близьких, нехай у світі панує взаєморозуміння, нехай будуть як можна довше поруч зі мною мої батьки, і тоді я, мабуть, зможу впевнено сказати: «Я — щаслива людина!».

Твір на тему "Вічна слава безсмертю хоробрих..."

Я єсть народ, якого Правди сила, 

Ніким звойована ще не була. 

П. Тичина 

Шелестить ліс... Над головою блакитне небо. До пам'ятника Слави нескінченним потоком йдуть люди, щоб віддати шану і вклонитись воїнові-визволителю, а потім іти на подвиг заради мирного чистого неба, золотистого моря пшениці, радості й щастя на обличчях дітей. 

Пролітають роки, віддаляючи від нас той час, коли весь Харків був фронтовим містом, а кожен житель — бійцем. Але ніякі події не зможуть примусити нас забути велич подвигу, здійсненного захисниками міста заради щастя майбутніх поколінь. 

Останнім часом я часто замислююсь, скільки крові треба було пролити й скільки людських страждань треба було знести, щоб ми могли спокійно спати, навчатись і жити. За наше щастя віддали життя мої улюблені герої з роману О. Гончара "Прапороносці" — Юрій Брянський і Шура Ясногорська, багато відомих і невідомих солдатів. 

Цього року я доторкнувся до їхнього подвигу своїм серцем. Пройшло вже понад п'ятдесят років, чималий час, а незгойна рана на серці колишніх воїнів залишилась. Залишиться, мабуть, на все життя. Бо чи ж можуть вони забути криваві згарища, полум'яні бурі, холодні грози, що гартували юнацькі серця, висушували гарячі солоні сльози за полеглими друзями.

Я думаю, про що міг сказати, помираючи, мій ровесник? Він уже не скаже напутніх слів ні дітям, ні внукам, проводжаючи їх у дорогу життя. І те, чого він не сказав, повинні сказати ми, те, чого він не завершив, маємо завершити ми. Живіть, люди, так, щоб не було соромно перед тими, хто поліг у великій битві. Кожен, хто зупиняється перед пам'ятником воїнові-визволителю, дає клятву не осоромити тих, що полягли, і бути гідними їх святої пам'яті. Спадають на думку слова поета М. Нагнибіди: 

Вічна слава безсмертю хоробрих, Які кличуть на подвиг живих. Життя кожної людини розпочинається світанком душі — дитинством. Кожен пам'ятає з цих часів про щось вражаюче, незвичайне. У моїм серці на все життя збере жуться враження, викликані перебуванням у білоруській Хатині. Коли вперше ступаєш на хатинську землю, здається, чуєш глухі стогони спалених людей, важкий тупіт кованих чобіт ворога, який так жорстоко знущався із беззахисних людей. Саме тут, на цій багатостраждальній землі, глибоко розумієш зміст таких страшних для всього людства слів — війна і фашизм. Важко стає на серці після всього побаченого. І де б я не був, куди б не закинула мене доля, Хатинь як пам'ять про подвиг людства залишиться болючим і незабутнім спомином у серці. 

Сучасники мої, хай перед кожним із вас постануть образи тих, хто наближав світлий День Перемоги, вклонімося сивим ветеранам, що живуть поряд з нами. 

Шумить ліс... Люди йдуть до обеліска. І падає до гранітних ніг білий цвіт, що пахне весною, стелиться білим килимом, підіймається з вітром і знову летить. Життя триває... 

Люди, зупинимо всі війни на землі в ім'я майбутніх, щоб щасливо жила наша Україна, всі народи землі. Хай буде на нашій планеті мир і спокій, хай зникне зброя, що нищить красу, створену людиною. 

Це необхідно і для нас, і для наших нащадків. Пам'ять про полум'яні роки повинна стати пересторогою новим паліям війни, бо 



Ми вростаємо в зорі, вечірні та ранні, 

У веселку, яка спалахне і згорить, 

В пам'ять друзів, які обелісками стали, 

В той граніт, до якого кладуться вінки, 

В ті стежини, які ще діди протоптали, 

Із минулих віків у прийдешні віки.

Твір на тему: "Земля - наш спільний дім"

Людина та Земля... Промовляю ці слова і відразу відчуваю, як щось йокнуло у грудях. Дуже болісно чомусь стає від того, що розумієш, наскільки люди занедбали Землю, віддали її на поталу усім можливим «шкідникам» — атомним станціям, підступним нітратам, бездушним заводам... Куди не кинеш оком — скрізь бачиш занедбані поля, зруйновані хатини по селах, пересихаючі річки та навіть цілі моря. Усюди гинуть риба та тварини, зникають з лиця землі рослини, кудись щезає чисте повітря. І ллють на землю кислотні дощі, і з'являються нові озонові дірки, і зростають чомусь дуже великі полуниці чи картопля. Наша планета наче натягла на себе страшну маску, в якій і сама себе почуває ніяково, та й нам від цього не дуже добре.

Невже ми й самі з часом перетворимося на якихось мутантів? Та здається, що вже процес пішов: десь усередині у нас б'ється не справжнє серце, а тільки, як казали раніше, «пламенний мотор». Ми перестаємо відчувати біль близьких людей, ми забуваємо про вдячність та доброту, нам байдуже до того що відбувається поряд. Якщо вибухи, то й нехай, тільки би не на моєму подвір'ї, якщо голодно — лише б не мені... Невже принцип «Моя хата з краю» так втерся у розум людей, що вони перестали бачити те, що відбувається навкруги?

Що вже там казати про природу, про планету Земля. Жаль тільки, що ніхто не розуміє, а може, лише робить вигляд, що не розуміє, що мине кілька років, ну може, не років, а десятиріч, може, трохи більше, і наша планета просто загине. А разом з нею загине і людство — ми з вами, ті, кому зараз байдуже до всього, що не стосується конкретно його особистості. Так, існує зараз багато різноманітних спілок, партій, які намагаються відкрити очі людству на страшну загрозу, але чомусь більшість людей їх не чумть. Адже так приємно носити справжнє хутро; так інтригуюче побувати на сафарі, вбивши одного-двох звіряток, ще й до того ж занесених до Червоної книги; так чудесно назбирати у лісі, який ще, слава тобі, Господи, поки що є, кілька рослинок, які тобі зовсім непотрібні, а природі це задасть непоправної шкоди, та ще й затоптати якісь квітки, потім себе виправдовуючи: ми ж їх зовсім не бачили...

Свої байдужість та нехлюйство ми виправдовуємо зайнятістю, короткозорістю та ще багатьма причинами, які зрозумілі лише нам, і аж ніяк не нашій природі. Ми починаємо тільки обурюватися, коли з кожним роком стає усе менше місць для відпочинку, бо забруднюються річки, озера та моря. Ось тоді й починає кипіти в нас пробуджена громадська совість — тепер ніде вже погойдатися на хвилях! Ми обурюємося, коли зникають місця для риболовлі, бо у знайому з дитинства річку місцевий завод вирішив злити увесь непотріб, чомусь зовсім забувши про очистні споруди. Але ж самі усе частіше забуваємо загасити вогнище у лісі, через яке потім вигорає більшість зелених насаджень, виливаємо на себе усе більшу кількість дезодорантів, що з роками зменшують озоновий шар, смалимо, смалимо, смалимо, не звертаючи уваги на застереження: «Мінздрав попереджає...», і, мабуть, в останній раз, бо більше уже не буде когось з двох: або тебе, або нашої планети.

Наша планета стала подібною до якогось страшного монстра, який лякає інших — навколишні планети. Дуже скоро вона перестане здаватися з космосу блакитною, а перетвориться на сіру чи навіть чорну. Щезнуть взагалі річки, озера та моря, що дають нашій землю цілющу вологу, щезнуть ліси, галявини, щезне цілий світ, який ми називали своїм і про який — одночасно — намагалися забути, щоб не обтяжувати себе зайвими турботами. Скрізь буде безмежна пустеля, де неможливо буде знайти хоч крапельку води, хоч одне-однісіньке деревце, щоб опинитися в затишній прохолоді. Невже, невже ми це робимо власними руками, не думаючи про страшні наслідки?!

Люди, прокиньтеся, озирніться навкруги: наша планета гине! Вона кричить про це, бо хоче жити, щоб дарувати вам свою любов, своє тепло, свою воду, свій кисень... Почуйте її, відгукніться на її розпачливе благання, зробіть що-небудь! Будьте володарями своєї долі, справжніми продовжувачами свого роду! Перестаньте знищувати усе живе, бо тим самим ви власноруч знищуєте самих себе.

Будьте Людьми, щоб наша матінка Земля могла пишатися своїми дітьми, а не боротися проти них!

Твір на тему: «Спілкування в моєму житті»

Сучасні засоби зв'язку допомагають людям спілкуватися на будь-якій відстані в будь-який час. Але інтернет  не дає можливості потиснути руку при зустрічі, обійняти рідну людину. Тому я дуже ціную можливість спілкуватися з рідними і друзями особисто: це наповнює моє життя радістю від того, що я комусь потрібний, що мене люблять, що зі мною цікаво. І такі самі почуття, сподіваюсь, викликаю в оточуючих і я.

Твір-опис Розповідь про мого друга

Твір-опис

Усім відоме прислів’я: «Друг пізнається в біді». Я чув його багато разів, але не думав, що колись зрозумію по-справжньому.

В мене є друг Олег. Йому чотирнадцять років. Він звичайний худорлявий підліток з короткою стрижкою. Примітні у нього тільки очі: вони дуже незвичайні, як у кішки-мигдалеподібні і зеленого кольору. Коли я дивлюся на Олега, мені здається, що він хитрувато примружується, ніби хоче пожартувати або поставити незвичайне питання, щоб все зрозуміти і дізнатися. Олег — завзятий шахіст. У нього також є третій дорослий розряд з вільного стилю плавання, але він не любить про це згадувати. Тільки зрідка користується цим вмінням: іноді сперечається з хлопцями, що першим допливе до іншого берега ставка, або скаже, що довше за всіх просидить під водою. І зазвичай перемагає! Але це не головне в його характері.

Минулого року ми разом побігли купатися в річці. Я погано плаваю, але ніколи в цьому не признавався нікому. Олег запропонував плисти до іншого берега річки. Ми попливли, а я чомусь злякався і почав мовчки тонути. Олег побачив це і швидко витягнув мене. Він врятував мене, і після цього ми особливо здружилися.

Потім він навчив мене плавати, як слід, і грати в шахи.

Якщо я відстаю в навчанні, або чого-небудь не розумію, Олег завжди допомагає мені.

У вільний час ми з другом любимо пограти у футбол або хокей, почитати цікаву книгу, обмінятися думками про цікавий фільм, або пограти в шахи. Він не дуже любить комп’ютерні ігри, якими я захоплююся. Але це не заважає нашій дружбі.

Мої роздуми над романом «Злочин і кара»

Роман «Злочин і кара» Федора Достоєвського один із самих відомих у всьому світі. Реакція на цей твір може бути різною, як позитивною, так і негативною, проте байдужим цей роман нікого точно не залишить. Перше, що можна сказати після його прочитання, це те, що автор дуже майстерно поєднав детективний сюжет з надзвичайно глибоким реалізмом і психологізмом.

Питання, які підіймає цей роман, це одвічні образи добра і зла, а також ті поняття, які кожна людина вкладає в ці образи. Для когось це абсолютно різні категорії, між якими не може бути нічого спільного, а для когось межа між добром і злом буває досить тонкою.

Раскольніков постає як персонаж, який не хоче просто сидіти і чекати, він обирає активність, дієвість. Проблеми накривають героя одна за одною: закинуте навчання в університеті, відсутність роботи, прохання матері про матеріальну допомогу, а також улюблена сестра, яка зради родини готова провести усе життя з ненависною людиною.

Борги та злидні оточують Раскольніков на кожному кроці: родина Мармеладова, доля Соні, що продає себе заради добробуту родини, та багатьох інших, що втратили будь-яку надію на краще життя. Увесь цей біль і розпач приводить Раскольнікова до думки, що один злочинний вчинок можна пробачити, якщо він коштуватиме сотні добрих справ. Саме такі ідеї штовхають його на вбивство лихварки.

Думки та дії виявилися нетотожні: реальній вчинок – вбивство – змінив усе. Гроші уже не здаються такими необхідними, але головне, що герой стратив і те, що мав раніше – самоповагу, спокій, розуміння самого себе. Проти Раскольнікова не висунуто обвинувачень, кроте його самокатування гірші за в’язницю, врешті-решт змушує його здатися.

Роман змушує задуматися над пріоритетами у житті, вічними цінностями, моральними принципами та межею між дозволеним та недозволеним, яку кожна людина визначає для себе сама.

Трагедійний образ України в кіноповісті Довженка «Україна в огні»

Україна… За фольклорною та літературною традицією перед нашим внутрішнім зором постають «тихі води, ясні зорі». Та не такою бачимо нашу землю у кіноповісті О. П. Довженка. Сама назва-метафора «Україна в огні» налаштовує на печаль і гнів, на сприйняття великої народної трагедії. Епітети «кривава», «попалена», «розбита», «поруйнована», «обез-долена в загравах пожеж» доповнюють «портрет» України, знесиленої більшовиками і сплюндрованої фашистами.

Укотре вже упродовж своєї історії наша Україна ставала руїною. Хіба можна спокійно читати ось такий опис: «Високе полум’я гуло у саме небо, тріщало, вибухало глухими вибухами, і тоді великі солом’яні пласти огню, немов душі українських розгніваних матерів, літали в темному димному небі і згасали далеко в пустоті небес… Горіло все… Ус е загинуло… Не стало ні хат, ні садків, ні добрих лагідних людей. Одні тільки печі біліли серед попелу… Нікому було ні плакати, ні кричати, ні проклинати».

Картин пожеж і вогню в кіноповісті багато, і перед нашим «духовним зором виникла вся Вкраїна в огні, у множестві страждань і тяжких про-тирічивих трагедійних стиків. Велика нещаслива земля».

Образ України постає не лише в безпосередніх описах, а й у ліричних звертаннях, які інколи так нагадують «Слово о полку Ігоревім»: «О українська земле, як укривавилась ти! Ріки кров’ю поналивано, озера слізьми та жалем. Байраки й переправи трупом запалися…

Світе мій убогий! Де на тобі пролилося стільки крові, як у нас на Україні? Де стільки передсмертних криків, сліз, відчаю? Горе розлилось по недобитих вокзалах».

«І все ж Україна — прекрасна»,— доводить нам автор. Прекрасна, як мати о будь-якій порі. О. Довженко знаходить у собі сили побачити й за таких обставин красу. У його творі багато описів-краєвидів різної пори — ранкової, полуденної, передвечорової, вечірньої і нічної. Ось один із таких чудових пейзажів: «Світало. Зайшов уже місяць, і зорі погасли давно… Невмирущі соняшники повертали свої мрійні голови на схід сонця. Було тихо скрізь, так тихо-тихо, і тільки далеко десь гуло важким радісним громом». Але природа нашої вітчизни — це не лише пречудові краєвиди, а й сама земля, чорнозем, який гітлерівці вивозили вагонами до Німеччини. Недаремно Крауз-старший говорить своєму синові: «Цю землю можна їсти. На! Їж!» У кіноповісті землею клянеться колишній поліцай, що перейшов до партизанів: «Клянуся святою рідною нашою землею! От щоб я подавився нею, гляньте! — він почав їсти землю, обливаючи її сльозами». Такій клятві, мабуть, можна вірити. І Христя Хутірна клянеться командирові партизанського загону святою своєю землею.

Але Україна — це насамперед українці. Які ж вони у кіноповісті? Працьовиті, відважні, мужні, співучі, терпеливі, з одвічним потягом до краси. Разом із тим столітні пута рабства привчили їх до покірності, політичної безграмотності та байдужості, страху. Їх не вчили власної історії, тому не стали в пригоді у боротьбі проти ворога ніхто «із славних прадідів, великих воїнів».

Навіть фашистські офіцери дивуються: «До чого народ зіпсовано. Все доносять…» Ернст фон Крауз говорить: «Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім’я інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту… Ти знаєш, вони не вивчають історії… Вони вже двадцять п’ять літ живуть негативними лозунгами одкидання бога, власності, сім’ї, дружби! …У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників…»

України нема без пісні, тому пісня — складова її образу. Починається і закінчується кіноповість саме піснею «Ой піду я до роду гуляти», і це, незважаючи на трагедійність твору, дає якусь надію, вселяє оптимізм у читача. У пісні «Усі гори зеленіють, тільки одна гора чорна» виливають «по степах, по горах, по долинах» свою тугу невільниці, яких везуть із Полтавщини до Німеччини. Олеся і Христя співають «Летіла зозуля через мою хату», посилаючи останній привіт рідній домівці з далекої дороги. Над табором полонених тихим чумацьким реквіємом по застреленій Мотрі Левчисі розносилась журлива «Не вернемось, чайко, ти матінко наша». Народна пісня супроводжує все життя героїв кіноповісті, є виразником їхніх дум, почувань і мрій.

Якою сміливою треба бути людині, щоб так мужньо і безкомпромісно описати народне лихо на рідній землі та його причини, не розкидаючи при цьому «серпочків і молоточків та зірочок», як радили «доброзичливці».

Ніде в «Україні в огні» ми не знайдемо притаманного тогочасній літературі славослов’я владі, верховному командуванню і «мудрим вождям».

Тому цей твір мужній, вражаючий та унікальний, і ставить свого автора у ряд національних героїв України, її вірних синів.

“Щасливими не народжуються ними стають” за п’єсою І. Котляревського «Наталка Полтавка»

П’єса видатного українського поета, письменника і драматурга Івана Котляревського «Наталка Полтавка» стала безцінним надбанням нашої національної культури. Вона досі залишається актуальною і з успіхом ставиться на сценах українських театрів, а ім’я Наталки Полтавки давно стало прозивним у нашого народу, бо так і зараз називають хороших дівчат.
Той, хто пізнав життєві мудрощі, добре розуміє, як мало на землі щасливих людей зараз і як мало їх було в усі часи. А ось Наталка все ж таки знайшла душевні сили, щоб завоювати своє щастя, хоча їй довелося боротися за нього, долаючи усілякі перешкоди.
Слід сказати, що І. П. Котляревський вперше в історії української літератури і драматургії вивів на сцену нову героїню, яка завдяки душевній силі та стійкості свого характеру здатна дати опор «нелюдським обставинам», які були перепоною на шляху до її щастя.
У самих скрутних ситуаціях Наталка Полтавка виявляє розум і винахідливість та, прагнучи зберегти людську гідність і особисту незалежність, без страху веде боротьбу за свого коханого Петра. Глибоке почуття до свого коханого Наталка вважає найбільшою морально-етичною цінністю. Вона добре розуміє, що матеріально вигідний шлюб з чоловіком, якого не кохаєш, ніяк не може бути щасливим, бо між жінкою та чоловіком буде завжди залишатися соціальна нерівність. Саме ці думки вона висловлює, кажучи: “У пана така жінка буде гірше наймички… Буде кріпачкою”. Усвідомлюючи це, Наталка використовує будь-яку можливість для збереження своєї незалежності та свободи, а також для повного утвердження свого права на особисте щасливе життя.
У своїй п’єсі «Наталка Полтавка» І. П. Котляревський стверджує, що щастя для кожної людини є та й повинне бути різним, в залежності від власних поглядів на життя. Тому скільки на землі людей, скільки і розумінь щастя. Але з’єднує всіх одно – щастя швидкоплинне и не приходить само по собі, найчастіше за нього треба боротися.
Товариш коханого Наталки Полтавки Микола, який дуже допомагає їм у прагненні з’єднати свої життя, вважає, що щастя полягає в допомозі другим людям, у прагненні до незалежності особистості, у почутті гідності людини, у сміливості, розумі і почутті солідарності із бідними та знедоленими. К слову сказати, Микола у багатьох визиває більш симпатій, ніж ідеальний, але слабий духом наречений Наталки Петро, який згоден змиритися з обставинами і відмовитись від свого щастя лише заради спокою матері коханої.
Мати Наталки Терпелиха бачить відраду вже не в особистому щасті, а в щасливому і безтурботному житті своєї дочки, бо вона із власного досвіду добре знає, що таке нестатки і злидні. Саме з цієї причини щастя своєї дочки вона асоціює лише з вигідним її браком з багатим чоловіком.
А ось достатньо негативні персонажі п’єси возний та вибірний бачать своє щастя у накопиченні багатства і будують його на підкупах, хабарництві, використанні своєї влади у власних інтересах і брехні. Але добрим знаком є те, що у фіналі п’єси возний перероджується, бо зламавши традиції і відмовляється від нареченої заради щастя закоханих, навіть не дивлячись на те, що Наталка вже подала рушники.
Висвітлюючи у своїй п’єсі особисте уявлення про природну доброту людини і зображуючи боротьбу її головної героїні за своє щастя, яка закінчується щасливо, І. П. Котляревський робить великий крок уперед, доводячи у цьому творі, що реальна поведінка і уявлення про щастя людини а також риси її особистості в певній мірі залежать від соціального середовища, ролі в суспільстві та виховання. Але не зважаючи на усі ці фактори досить зрозуміло, що щасливими не народжуються, ними стають. За своє щастя треба боротися, причому актуальним це ствердження було сто років тому назад, актуальним залишається воно і понині.

Твір до ЗНО на тему: "Ліпше вмирати біжучи, ніж жити гниючи"

Мені надзвичайно сподобався роман «Тигролови» українського письменника Івана Багряного, особливо головний герой Григорій Многогрішний, який поєднує в собі найкращі людські якості. Григорію притаманні мужність і сила духу, які допомагають йому у найне-безпечніших ситуаціях.

Атлетичний юнак-українець, за фахом інженер-аві-атор, він був хороброю і водночас гуманною людиною. Григорій, на відміну від мільйонів інших в'язнів, не дав переломити себе в тоталітарній м'ясорубці і був засуджений на двадцять п'ять років таборів. Він цілісна натура, що відчуває повну єдність з нацією, її культурою та історією, але душею і вчинками противиться тій злій силі, яка скувала український народ. І, всупереч системі, він претендує на володарювання над особистою долею.

Образ Григорія Многогрішного гартує душу читача, вчить його великій і мужній любові. Григорій блискуче володіє зброєю, потрапляючи завжди у ціль. Знесилений довгими блуканнями тайгою, змучений і зне-можений, він, однак, не роздумуючи кидається рятувати людину від розлюченоі-о ведмедя і з легкістю перемагає його. Плавання в сибірських ріках, сон на теплому снігу, довготривале очікування і моментальна, блискавична реакція під час полювання на живу тигрицю — усе це свідчить про те, що Григорію були невідомі вагання й страх. Він завжди кидається у вир небезпеки не задумуючись, що свідчить про його вольову вдачу, сміливе і палке серце, ясний та кмітливий розум.

Наче влиті в сідла, розмірено гойдаються вершники, долаючи сопки і паді, укриті пралісом. І це не тільки мужні юнаки, молоді мускулясті атлети Григорій і Гриць, але й натренована життям та його умовами юна Наталка, і досвідчений сивий Сірко.

Головні герої роману «Тигролови» викликають захоплення, бо це мужні й сильні люди, які обрали в житті правильний шлях.

«Ліпше вмерти, біжучи, ніж жити, гниючи!» — ця фраза була життєвим девізом головного героя роману Івана Багряного «Тигролови» Григорія Многогрішного, У ній розкривається не тільки його характер, його вдача, а й доля. Адже саме цей девіз визначив його життєвий шлях.

Образ Григорія Многогрішного захоплює читача з перших рядків роману. Він, 25-річний хлопець, якого названо «особливо небезпечним злочинцем» за те, що він був патріотом своєї нації, захищав її свободу, відстоював її право на рідкісну культуру і мову, мріяв про щастя для свого народу. За всі ці гріхи його засуджено на 25 років таборів, стільки, скільки він сам прожив. Але вдача Григорія не дозволяє йому скоритися, прийняти цей вирок. Доклавши неймовірних зусиль, взявши на допомогу все своє терпіння, він випиляв в арештантському вагоні дошки і виплигнув з поїзда, що мчав на шаленій швидкості, адже «Ліпше вмерти, біжучи, ніж жити, гниючи!». Скільки мужності треба була мати героєві, щоб зважитися на такий небезпечний крок! Але Григорій вважав, що краще буде йому вмерти в такий спосіб, ніж повільно помирати від знущань у таборі.

Григорій фактично здійснив подвиг. Він подарував іншим в'язням надію на втечу. Його неймовірна людська воля вразила і арештантів, і наглядачів. Але подальші пригоди Григорія ще більше вражають його фізичною і моральною витривалістю, силою духу, бажанням здобути волю і жити. Фізично знесилений, поранений, він довгий чаеблукав тайгою, де не знаходив ніякої поживи, не бачив жодних слідів перебування в цій місцевості людини. Але ні на хвилину в нього не виникало сумнівів з приводу правильності обраного шляху. Жодного разу він не подумав про смерть, бо хотів жити. І, коли він вже не міг рухатися і впав під деревиною, раптом почув крик про допомогу. Зібравши всі свої сили, юнак поспішив на крик, адже він не міг не допомогти, не міг не від реагувати. Так Григорій спас дівчину Наталку від ведмедя. Його мужність і сміливість не тільки подарували йому життя, а й врятували від голодної смерті в тайзі. Доля винагородила юнака за його мужність і благородство, за його хоробрість і силу духу — подарувала йому кохання.

Іван Багряний створив у романі «Тигролови» образ справжнього сучасного героя, якого наділив не тільки фізичною силою, сміливістю, мужністю, а й прекрасними моральними якостями, великою любов'ю до життя і силою духу.

Твір на тему: "Гріх і чеснота людська"

Не скажу, що я вірю в Бога. Мабуть, я навіть не вірю в нього. Це приходить згодом. Я хочу вірити, тому що віруючі люди – самі щасливі люди на землі. Вони знають, що таке істина, що таке любов, що таке гріх і чеснота людська. Я хочу стати щасливої, але не можу. Що для мене Бог? Ні, Бог для мене – не порожнє слово, Бог – це початок – Я хочу, щоб Бог для мене був добрим, але часто Його для мене немає. І мені соромно через це, мені соромно, що я сумніваюся. Що таке гріх? Немає на землі безгрішних людей. Чому? Тому що ніхто не знає, що це таке. Розкольників запитував: “Тварина я тремтяча або право маю?” Я згодна з Достоєвським у тім, що ніхто не має права, крім Бога, вирішувати долю інших. Ніхто не має права вбити вбивцю, красти в злодія. Але гріх неправди? Неправда в порятунок – чи гріх це? Чи грішно сказати матері, що її сина не вбили на війні, а він пропав без звістки? Чи буде чеснотою така правда, якщо мати вмре від туги? Якщо від горя по вбитому сині вона зненавидить увесь світ і Бога за те, що він дозволив таке? І чи буде гріх сказати неправду, якщо мати буде сподіватися, жити й чекати одного моменту, моменту, коли дитя її повернеться? А раптом, не дочекавшись, перед смертю вона побачить його у своїх снах, у своїх мріях, у своїх думках, думах про нього й умре з посмішкою щастя на вустах? А раптом? Ніхто не знає, що краще. Ніхто, крім Нього. Що таке істина? Самогубство – страшний гріх. А вбити себе в ім’я інших – це гріх або чеснота?

Вічні питання… Чи настане коли-небудь час, коли людина знайде відповідь на них? Тоді в мене мимоволі виникає питання: що таке розум і чи розумні ми істоти? Душа й розум – це те саме чи ні? Для мене душу – це те, що рветься вгору, а розум – те, що тягне вниз і не дає душі злетіти, пізнати істину. Для мене – це відповідь на питання: чому люди народжуються, живуть, а потім умирають. Умерти – це значить втратитися розуму, що тягне вниз. От чому душу залишає тіло: її вже ніщо не втримує на землі, і вона несеться вгору, до Бога.

Чеснота. Що це таке? Згадаємо Луку з п’єси М. Горького “На дні”. Чи були чеснотою його казки про гарне життя? Адже Актор покінчив життя самогубством, тому що казки Луки залишилися казками. Таїнство добра й зла, гріха й чесноти пізнаю я, коли мій розум покине мене, коли я полечу до Бога. А поки в мене є розум, мені дано сумніватися. Чи значить це, що я завжди буду стояти перед вибором – бути або не бути, любити або не любити, вірити або не вірити? Про це знаєш тільки Ти, Боже!

Маруся Чурай – головна героїня однойменного роману Л. Костенко

Історичний роман у віршах «Маруся Чурай» писався Ліною Костенко в роки її вимушеного мовчання і представляє в українській літературі рідкісний жанр. Працюючи над ним, письменниця використала ті скупі історичні, а по суті, на-півлегендарні відомості про співачку-поетесу з Полтави Марусю Чурай, шо з плином часу дійшли до нас. Образ Марусі Чурай, її пісні надихали багатьох митців і до Ліни Костенко: О. Шаховського, Л. Боровиковського, С. Руданського, В. Самійленка. Ольга Кобилянська поклала сюжет Марусиної пісні «Ой, не ходи, Грицю…» в основу своєї повісті «У неділю рано зілля копала…» Ліна Костенко по-новаторськи осмислила образ легендарної народної співачки. В чому ж суть новаторського трактування образу Марусі Чурай? Насамперед у тому, що поетеса поставила її вище особистої трагедії і підняла до рівня високих проблем життя й боротьби рідного народу за волю,

Маруся наділена поетичним талантом. Вона повністю розуміє важливість свого мистецького покликання. Серце її сповнюється гордістю, коли чує, як козацький полк співає її пісні. Маруся допомагає козакам воювати:

«Що нам було потрібно на війні? Щаблі, знамена і її пісні», – каже Іван Іскра.

Кохання вона розуміє як повнокровне життя в громаді, як творчість, як прояв зацікавленості до всіх справ, якими живе не тільки вузьке коло знайомих і родичів. Маруся прагне до дії, хоче пізнати людські радощі й страждання в їх повноті і всеохопленні. А життя полюбляє демонструвати дисгармонії в оркестрі життя – зауважує Ліна Костенко – гармонія нерідко звучить крізь тугу дисонансів, і роман «Маруся Чурай» ще раз змушує замислитися над цієї істиною.

Марусина любов зустрілася з роздвоєною, розчахнутою душею Гриця Бобренка. Це драма «нерівні душ» – поетично-максималістської (Марусі) та буденно-прозаїчної (Гриця), в якій зникають, гинуть зачатки чогось високого й справжнього, бо «Нерівня душ – це гірше, ніж майна». Маруся знаходить вельми точні слова, які пояснюють колізію двох нерівновеликих сердець:

Моя любов чолом сягала неба, А Гриць ходив ногами по землі. Важливо тільки відчути, що в цих словах не стільки докір чи осуд, скільки скрута, зітхання, тута…

Подружнє життя героїня трактує як спільність однодумців, яких єднає насамперед духовна рівність, високі, чисті, нічим не заплямовані почуття любові. Подружня вірність для Марусі Чурай рівнозначна вірності своєму народові, любові до вітчизни, глибокій пошані до культури, до вироблених віками і тисячоліттями норм співжиття людей у громаді. Отже, почуття обов’язку і особиста добропорядність для неї – нерозривне ціле. Ось чому образ Марусі Чурай виступає в єдності з образом України. 1 це тому, що талановита дівчина виросла серед людей, де шанується народна мораль, де основним правилом людської поведінки завжди виступала незрадливі’ любов до вітчизни, уболівання за щастя й процвітання народу. Добра пам’ять про діла попередніх поколінь у дівчини поєднується з уболіванням за чисте небо над майбутнім краю.

Серце Марусі відкрите до кожної чесної людини. Всі свої найсвітліші почуг тя вона висловлює в піснях, у яких – і про козаченьків, які за світ встали, збираючись у похід, і про свого коханого Гриця, і про того, котрий поїхав за Десну… Отже, пісня для неї – такий самий священний олтар, як і любов. Це велим стихії однієї великої душі, які зливаються в ціле, що його несила розділити. Але при цьому цілісність Марусі зовсім не схожа на «сталевість» монумента. Вона жінка. А значить, буває ніжною та беззахисною, зачарованою і змученою, пристрасною – і з випаленою душею. І саме в цьому сенсі можна говорити про велич душі цієї полтавської козачки, образ якої співмірний з найпринаднішими жіночими образами світової літератури.

Твір на тему: «Художнє осмислення загальнолюдських цінностей у творчості Ліни Костенко»

Коли я думаю, чую, читаю про Ліну Костенко чи про її твор­чість, то перед очима чомусь завжди з’являється постать захис­ниці Марії Оранти із Софії Київської. Така-от асоціація... Ліна Костенко ввійшла в українську поезію в шістдесяті роки. Але навіть на фоні літератури того часу, що відзначалась ліриз­мом, гуманізмом, волелюбністю, її поетична муза особливо виріз­нялася. Вона м’яка й сувора, глибоко жіноча і на диво мужня, красиво сентиментальна, але аж ніяк не плаксива і не безнадійна. Така, як про неї сказала сама поетеса у вірші «Доля». За неї «треба платити життям», отримуючи в нагороду солодку муку влучно знайденого слова: Великі поети не вміють писати віршів. Клював їх орел в печінку і сумнів сни випасав. Графоманові краще. Графоман вирішив написати — і написав. Списані рядками аркуші паперу для справжнього поета — це «смертельні плацдарми самотньої битви з державами, з часом, з самим собою». Творчість Ліни Костенко підпадає під таку харак­теристику. Вона роздумує над добром і злом, переосмислює зна­чення навколишнього світу і свого місця в ньому. Але дивна річ: силуети цієї талановитої поетеси, що їх нам являють її вірші,є надзвичайно різними, Олюднення природи, наш зв’язок з нею є однією з найбіль­ших цінностей в житті людини. У поезіях Ліни Костенко все починає рухатися, радіти і журитися, клопотатись і меланхо­лійно роздумувати: «Цей ліс живий. У нього добрі очі...», «...Ста­резні пні... літопис тиші пишуть у траві...». «Колише хмара втом­лені громи...», «Сплять діамантові жуки...». «Блакитні вії хата підніма...», «Світить сонце оком загадковим...», «Вікна сплять, засклив мороз їм сльози». Подібним світочуггєвим настроєм дихають чудові твори пое­теси, написані на згадку про дитинство. До нього веде «стежка, по якій вже тільки сніг іде» («Дзвенять у відрах крижані кру­жальця..». «Стоїть у ружах золота колиска.. «, «На конвертики хат літо клеїть віконця, як марки...»). Гармонія природи, оспівана поетесою, співзвучна гармонія людських взаємин, якої вона прагнула і до якої кликало її перо. Ціла галерея портретів, змальованих нею, являє нам красу жіно­чої душі, по-справжньому глибокої та шляхетної. «Пелюстки ста­ровинного романсу» та «Апологія лицарства» розгортають перед нашим зором трагедію жінки, яка в буденних хлопотах забу­ває про свою чарівну жіночність. Вона в’яне під гнітом суєти й несвободи, поки не з’явиться той, хто помітить і возвеличить у ній жінку: О, заспівайте дивчині романс! Жінки втомились бути не прекрасними. Дещо інший, пом’якшений грою світла и тиші, силует лірич­ної героїні постає перед нами в інтимній ліриці Ліни Костенко: «Очима ти сказав мені: люблю...», «Хуртовини», «В дні, прожиті печально і просто». «Двори стоять у хуртовині айстр...» та інші. Глибоко жіночі за звучанням, ці вірші вражають делікатністю, з якою автор розкриває внутрішній стан ліричної героїні, шля­хетною стриманістю, яка облагороджує, але не ховає від уваж­ного ока бурхливу внутрішню боротьбу: «Я вас люблю. О, як я вас люблю! ...Але про це не треба говорити». Поезія Ліни Костенко глибоко філософська. Її житгєві орі­єнтири проступають у віршах «Шукайте цензора в собі», «О, не взискуй гіркого меду слави». «Між іншим». «Ще вчора була я висока...» Лірична героїня цих та інших поезій чужа всьому суєтному, відкрита людям, чесна з собою та з іншими. У них роз­кривається внутрішня цілісність поетеси, яка хоче бути такою ж гармонійною в стосунках з людьми, як і у стосунках з природою. Загальнолюдскі цінності — це лише усвідомлена внутрішня гар­монія, у якій хоче жити людина. Органною величчю сповнені ті твори Ліни Костенко, у яких звучать християнські мотиви («Шлях на Голгофу». «Перш ніж півень заспіває»). Поетеса індивіалізує, наближає до нас у часі і просторі героїв біблійної легенди. І ті мірки, за ЯКИМИ ВІЧНІСТЬ розсудила їх, читач має змогу прикласти до себе, до свого життя. Любов, ненависть, віра, зрада, самопожертва — поняття вічні, на всі часи актуальні. І тому так проникливо говорить мовою цих понять поезія Ліни Костенко, поезія добра, поезія сильного духу, любові й свободи. У своїх м’яких, здавалося б, суто жіночих поезіях Ліна Кос­тенко відбила ту боротьбу за людське в людині, яку кожен веде сам з собою. Ці мотиви можна простежити в усіх її віршах, саме цій темі присвячена її Муза. Від глибокого відчуття природи до розуміння соціальних настанов — усі ці теми в її творчості сповнені гуманізму та душевної величі людини.

Скопійовано із сайту "Шкільні твори з української мови та літератури" http://www.uatvory.ru/2015/03/tvir-na-temu-khudozhne-osmislennya-zagalnolyudskikh-tsinnostej-u-tvorchosti-lini-kostenko.html

Твір на тему: "Мої плани на майбутнє"

Я — дев’ятикласник, і проблема вибору професії зараз достатньо важлива для мене. Звичайно, я довго міркував над цим питанням. У моїх батьків із цього приводу своя думка. А оскільки закінчення школи все ближче, мої тривоги стають сильнішими. Але попереду ще 3 роки.

Як і більшість моїх друзів, я збираюся після закінчення школи вступати до університету або іншого вищого навчального закладу. Я сподіваюсь, що отримаю атестат з гарними оцінками. Але я розумію, як багато молоді принесе свої атестати з відмінними оцінками до приймальної комісії університету. Складання вступних іспитів — серйозне випробування для тих, хто хоче продовжувати свою освіту.

У мене немає ніяких технічних здібностей. Але в той же час я не знаю, чи зумію я знайти гарну роботу після закінчення гуманітарного факультету університету.

Мої батьки хочуть, щоб я вступив на факультет менеджменту. Але я сумніваюся, що у мене є необхідні якості для цієї роботи. На мою думку, той, хто вибирає цю професію, повинен бути дуже комунікабельним. І, звичайно, якщо ви хочете досягти чого-небудь в цій сфері, ви повинні розбиратися в економіці, фінансах, трохи в бухгалтерському обліку, психології, праві, менеджменті;

Є також одна річ, яка дуже хвилює мене. Якщо я не отримаю достатньо балів для вступу до університету або інституту, мене можуть прийняти тільки на контракт, а в нашій сім’ї поки що немає таких грошей на моє навчання.

Є ще одна можливість здобути освіту. Я маю на увазі технікуми. Можливо, я виберу бухгалтерський облік. Хороші бухгалтери потрібні скрізь.

Якщо я не вступлю до інституту або університету, я намагатимуся навчитися працювати на комп’ютері ще краще. Звичайно, я продовжу вивчення англійської мови, і хотів би також вивчити німецьку й італійську. Я впевнений, що без цих знань неможливо отримати гарну роботу. Багато людей почали з малого і досягли потім вершин. Головне — правильно поставити мету!

Проблема молоді в романі Барки «Жовтий князь»

Молодь — майбутнє нації. Ідеологи тоталітарного режиму добре це розуміли і почали її обробку відповідно до своїх потреб. У романі В. Барки ми читаємо, що в школі дітей вчать сміятися з віри і церкви, навіть зі своїх темних та «забобонних» батьків.

Комсомольців посилали для руйнування храмів. «Наближається комісія, і з нею комсомольці, яких люди знають з обличчя і прізвища, а від цього дня будуть пам’ятати з приладдя розору, несеного до церкви: лому, кайла, сокири, молотка, линви, пилки чи що. Як збройні солдати, хлопці держать знаряддя, удаючи зневажливість, але огинаються під поглядами». І далі: «Хлопці знехотя, ніби ледачі підпаски, послані завернути коні, рушили до дзвіниці, приглушено ремствуючи». Відчувається, що не так легко зламати вікову традицію — пошану до церкви, що виховувалася змалечку селянами у своїх дітей.

Молодших дітей теж залучали до «справи», привчаючи до неправди й несправедливості. Коли уповноважені забирали у селян останній хліб, ланка піонерів, під орудою партійця, скандувала: «Куркуль, віддай хліб! Віддай хліб, ти — експлуататор!» Школярі навіть не розуміли слова, які викрикували, але так наказано…

Селянин із гіркотою, але спокійно говорить дітям: «— Який я експлуататор? То — хтось другий: навча неправди і так робить. А я від землі. Дивіться на мої руки: всі в мозолях, і дивіться на чиїсь…

Піонери зирнули на руки диригента-партійця, м’які, як балабушки, але він помигонув грізним знаком — знов кричати». Так рушилась одвічна традиція і моральний закон — шанувати старших, поважати працю, справедливість, а не силу.

У сім’ї головного героя Мирона Даниловича Катранника — троє дітей. Разом із дружиною і матір’ю він намагається виховати їх відповідно до своїх моральних переконань, не допустити чужого, ворожого впливу. Але хлопці ходили до школи і потроху звикали до думки, що віра, церква — це щось зайве, «пережиток». Коли настав голод, мати вирішила, що навчання можна перервати. «Бо з якої речі? Змордовані діти від їхнього голоду будуть душами калічитись, завчаючи злу неправду про батьків». Учням розповідали також про партію, «як гарно при ній». І це, мабуть, єдина правда, бо ті, хто прилаштовувалися «при партії», одержували пайок і всілякі привілеї.

У боротьбі за виживання прийняли мученицьку смерть тихі, добрі та лагідні Микола й Оленка Катранники. Із родини залишився живим тільки Андрійко. І це символічно. Він збереже коштовну церковну чашу, він понесе далі в життя все те добре і світле, чого навчили його батьки, він — запорука того, що народ відродиться. Хочеться вірити, що моральні уроки роману В. Барки не минуть даремно.

Дружба - це велика цінність

Виключити з життя дружбу все одно, що позбавити світ сонячного світла. 
(Цицерон)

Однією з основних духовних потреб людини є спілкування. Спілкування з тим, кому можна довіряти, хто завжди зрозуміє та підтримає, на кого можна покластися у будь-якій життєвій ситуації. Саме таким і повинен бути справжній друг — щирим, відданим, порядним. У великому світі людині важко знайти собі такого друга, але ще важче — не втратити його через якусь дрібницю, не «розміняти» стосунки з ним. Справжнім є саме той друг, із яким разом пройшли і радощі, і печалі, і який і в радощах, і в печалях залишився поруч. 

Хоча кожен із нас у якомусь сенсі є егоїстом, справжня дружба — це такі стосунки, які вимагають відданості, а іноді, навіть, і самопожертви. 

Хто просить, а давати забуває, матиме тільки те, що має. (Колумбійське прислів'я) 

У дружбі інтереси товариша повинні важити не менше, ніж власні, бо саме принципи рівності та взаємоповаги, ставлячи людей на найвищий щабель, допомагають зберегти у серці почуття безкорисливої любові до друга. 

Ми просимо друга прийти до нас, пропонуємо свої послуги, обіцяємо розділити з ним стіл, дім, майно; справа за малим — за виконанням обіцяного. (Жан де Лабрюйер) 

Не можна плутати щиру дружбу із приятельськими стосунками, тому що приятелів у людини може бути безліч, але справжній друг — завжди один. У приятелів можуть бути схожі інтереси, спільне місце роботи або навчання, але між ними немає справжнього духовного єднання, яке робить людей одним цілим (наскільки це можливо). Дружба — це тонка та тендітна річ, і, знайшовши у багнюці цей «діамант дорогий», потрібно докласти максимум зусиль для того, щоб він не втратив свого блиску. Так, близькі стосунки вимагають відмови від брехні, фальші, недовіри. 

Не довіряти другові більш ганебно, ніж бути ним обдуреним. (Ф. де Ларошфуко) 

Для кожної людини одним із найтяжчих випробувань є самотність. Недаремно ж людей, засуджених до страти, здавна карали ув'язненням у одиночній камері. Людина — це суспільна істота, і вона потребує товариства. У літературі існує багато прикладів того, як важко людина переживає самотність. Наприклад, граф Монте-Крісто з одноіменного роману О. Дюма або Робінзон Крузо Д. Дефо. Обидва героя були приреченими на невизначений термін бути наодинці із самим собою, і за справжній подарунок небес вважали своїх вірних друзів, яких зрештою зустріли — абата Фаріа та П'ятницю. 

Але чи не буде лише спробою втечі від самотності намагання у першій-ліпшій людині знайти друга? Адже потрібно пам'ятати, що справжня дружба випробовується роками спілкування та складними ситуаціями, з яких обидва виходять із гідністю. Тож не варто звірятися людині, яку знаєш не досить довго та стосунки з якою базуються тільки на припущенні, що вона є гідною. 

Не так тії вороги, 
Як добрії люди — 
і обкрадуть жалкуючи, 
Плачучи осудять... 
і на тім світі, добряги, Тебе не забудуть. 
(Т. Шевченко) 

Отже, потрібно з обачністю ставитися до потенційних друзів, але, знайшовши близьку людину, варто докласти зусиль для того, щоб не втратити її. І для цього існує тільки один шлях: щоб мати вірного друга, треба самому бути вірним другом.

Твір на тему: Вчителько моя, я тобi вклоняюсь

Щасливий той, кому Бог подарував Учителя. Так, саме Учителя - з великої лiтери. Я знаю, що кожен iз нас за шкiльний вiк зустрiчає чимало вчителiв. Однi з повагою запам'ятовуються, вiд других пам'ять вiдвертається, третi пройшли немов стороною...

Та ось одного разу увiйде в клас Учитель - i в цю мить життя твоє назавжди змiниться, ти побачиш себе iншими очима, будеш намагати ся стати кращим, розумнiшим i добрiшим.

Це означає, що в життя твоє i в серце увiйшов Учитель, щоб залишитися в ньому на всi подальшi роки, допомагати, пiдтримувати тебе, радiти i сумувати разом з тобою, надихати на кращi вчинки.

...На жаль, я не пам'ятаю того дня, коли вперше увiйшла пiсля дзвоника до класу наша нова викладачка української мови та лiтератури. Ми її не чекали i тому незадоволено здивувались, бо звикли до попередньої "лiберальної" викладачки.

Та от вона звернулася до нас тихим, але сильним голосом. I стiльки в ньому було гiдностi, ввiчливостi, поваги до нас, семикласникiв, що ми враз замовкли, заворожено слухаючи її бездоганну мову! А вона лилась i лилась прекрасною поезiєю народної творчостi, розкриваючи перед нами славетну iсторiю наших дiдiв-прадiдiв, нашої України.

I так - кожен урок: як вiдкриття, як одкровення, як безцiнний подарунок. Не дивно, що "трiйок" (про "двiйки" я вже не кажу) у нас майже не було. Всi намагалися вiдповiдати якнайкраще, щоб стати якнайкращим для Учительки. На перервах до неї неможливо було пробитися: всi хотiли бути поруч, всiм потрiбна була її увага, її слово, її усмiшка.

Дивно, але саме тодi я зрозумiла, чим вiдрiзняється справжнiй Учитель вiд того, що просто працює вчителем. Одного разу я запiзнювалась на урок i в коридорi побачила, як Учительку затримував бiля класу її колега, що, мабуть, не хотiв закiнчувати з нею розмову. Вона ввiчливо його зупинила: "Пробачте, але я запiзнююсь до дiтей!" Вона сказала "до дiтей", а не "на урок". I в цьому - секрет її неперевершеностi як Учителя i як людини.

Минув час. Мiнялися учителi, навчальнi предмети, мiнялися i ми. Але пам'ять назавжди закарбувала в серцi образ моєї Учительки, якiй я вдячна майже всiм кращим, що є в моїй душi. Вона навчила мене, перш за все, щиро любити i поважати людей, розумiти їх i допомагати. Вона розкрила менi велич моєї рiдної мови, горду i нескоренну її долю, прищепила палку любов до української лiтератури. I вже через це вона пiдвела всiх нас до головного - до iстинного розумiння поняття "Батькiвщина" i любовi до неї.

На все життя запам'ятала я слова: "Любити рiдну землю, свою країну - це щастя, що випадає, на жаль, не кожному". Але нас, своїх учнiв, вона зробила щасливими, вiдкривши красу рiдного краю, чудових українських пiсень, посiявши в душах повагу до вiковiчної слави українцiв.

За все це менi хочеться уклонитися моїй Учительцi, зiгрiти її серце своєю любов'ю i запевнити: "Я пам'ятаю Вашу науку. Вона - в моєму серцi, вона - у кожнiй моїй клiтинцi. Ми дякуємо Вам за неї: i я, i тi нащадки, яким я передам Ваше сердечне добро, що лишили Ви в душах своїх учнiв".

Твір-роздум на тему: «Життя без любові не життя, а існування за творами «Наталка Полтавка»,«Маруся»

Багато людей замислюються про філософський аспект кохання та його вплив на життя людини. Серед письменників, які завжди є творчими людьми, тема кохання піднімається ще частіше, зазвичай це відбувається в їхніх творах. Не чужа ця тема була і для українських письменників, зокрема, для Івана Котляревського та Григорія Квітки-Основ’яненка. У своїх творах «Енеїда», «Наталка Полтавка», «Маруся» та «Конотопська відьма» автори розглядали питання кохання, як одну з найголовніших. Згідно зі змістом цих творів цілком можна прийти до висновку, що без кохання життя ніяк не можна назвати повноцінним, оскільки воно є лише існуванням.

 

Якщо розглядати лише зміст, дуже схожими є п’єса «Наталка Полтавка» та повість «Маруся». Там дві молоді дівчини були позбавлені можливості бути разом зі своїми улюбленими хлопцями з тієї причини, що матеріальні обставини розлучали їх. 

Українська земля. Чарівна, неосяжна, велична. І на дій землі живуть загадкові і напрочуд гарні жінки. З давніх-давен славляться вони працьовитістю, вмінням господарювати й виховувати дітей, виділяються красою зовнішньою й душевною, силою почуттів, вірністю у коханні й моральною чистотою. 

У п'єсі І. Котляревського "Наталка Полтавка" вперше з'являється реалістичний образ української жінки. Перед нами виникає образ українки, яка причаровує своєю глибокою душевною красою, красою внутрішнього світу, великою пошаною до матері, до старших, своєю працелюбністю, дівочою чистотою, скромністю і відданістю коханню. Ще на початку п'єси Наталка дає собі самохарактеристику: 



Не багата я і проста, но чесного роду, 

Не стижуся прясти, шити і носити воду. 



І ці слова підтверджуються вчинками дівчини, словами її знайомих. 

Пан виборний, односелець Наталки, з великим захопленням вигукує: "Золото — не дівка!..". Він наголошує на її працьовитості: "Яка трудяща, яка рукодільниця". Всі матері в селі ставлять у приклад Наталку своїм дочкам, а возний вважає її "найкращою зо всього села і всіх прикосновенних околиць дівицею".

Звичайно, що найкраща дівчина в селі не залишається поза увагою чоловіків. До Наталки постійно сватаються і дяк, і волосний писар, і підканцелярист, а вона всім відмовляє, бо глибоко кохає Петра. Чотири роки жде не діждеться дівчина повернення свого милого. Свої почуття вона виливає в пісні, а потім з щирістю і схвильованістю вигукує: "Петре!.. Я тебе любила і тепер люблю! Нехай глянуть мої очі на тебе іще раз і навіки закриються...". Які душевні переживання! Яка сила кохання! Перед нами постає вірна, щира і ніжна душа української дівчини. Яка благородна натура у Наталки! Адже не кожна дівчина зможе кохати і чекати хлопця чотири роки, не отримуючи жодного листа. Наталка ж вірить у повернення коханого, залишається йому вірною. Не можуть захопити її ніякі багатства та обіцянки. 

Мати, по-своєму розуміючи щастя дочки, вмовляє її вийти заміж за якогось багатого чоловіка, покращити її життя хоч на старість. Вона виховала свою дочку доброю, чесною і Працьовитою, тепер вона може відпочити, переконавшись, що доля дочки вже влаштована. Коли до дівчини сватається возний, мати стає на його бік. Наталка ж захищає свою гідність, розуміючи, що шлюб з матеріального розрахунку не принесе їй щастя, бо, ставши дружиною багатого, вона "буде гірше наймички, буде кріпачкою". Донька відповідає матері, що краще посивіє дівкою, ніж вийде заміж за того, до кого не лежить серце. У цих словах основне Наталчине правило: жити за голосом серця, не допускаючи ніякого компромісу з совістю. Сім'я для цієї дівчини — єднання двох люблячих сердець. Та постійні дорікання і сльози надломлюють Наталку, і вона задля спокою неньки подає рушники возному. Ні, це не зрада Петрові, це самопожертва заради матері. Цей крок звеличує дівчину в наших очах, розкриває внутрішню красу героїні. 

Поряд з ніжністю і гідністю в Наталці живе рішучість і сміливість. Коли несподівано повертається Петро, вона без вагання вступає в боротьбу зі звичаями, зі своїм женихом возним. Любов Наталки така велика і чиста, що дівчина не звертає уваги на погрози і сміливо кидає всім в обличчя: "Окрім Петра, ні за ким не буду. До цього мене ніхто силою не принудить...". Нас зачаровують енергійність, розум і наполегливість цієї людини. 

В образі Наталки Котляревський оспівав кращі риси українок, їхню духовну красу. Дівчина не порушує селянських моральних законів, які формувалися протягом століть. Турбота про свою дівочу честь, про честь сім'ї, відданість тому, кому дала слово, моральна чистота його героїні будуть приваблювати ще не одне покоління читачів, тому що в ній втілилися віковічні моральні цінності, що не вмирають ні в які часи. Кожне нове покоління прагне збагатити власний досвід, віднайти моральні взірці кохання, людської краси, благородства, спираючись на здобутки предків.

Людина та її світ у античній літературі

Починається наша заочна мандрівка у просторі й часі з найдавніших часів. Сьогодні перед нами відкриває свої таємниці антична культура. Вдома ви ознайомились з інформацією підручника про античність. Пригадайте, яку культуру ми називаємо античною. (Культуру Стародавньої Греції та Стародавнього Риму). Якими були хронологічні межі її існування? (Приблизно 1300 років, з VIII ст. до н.е. до V ст. н.е.) Як ви думаєте, чому ми, говорячи про світовий культурний та літературний розвиток, звертаємося перш за все саме до античності, а не до культури Китаю, Індії чи Єгипту, які хронологічно є більш древніми? (Саме Стародавня Греція та Рим мали ‘значний вплив на формування європейської культури, світогляду та її історії в цілому, тому європейці й звертаються до античності як до колиски свого цивілізаційного розвитку.)
Ми маємо тему «Людина та її світ у давніх літературах» з’ясувати для себе, що ж саме дала античність всьому людству і народам Європи, якими джерелами живилась сама, чому найбільше приділяла увагу людині, якою була уява давніх греків і римлян про світ і людину і як вона відобразилась у культурі античності і літературі зокрема. Для цього ми спробуємо узагальнити наш первинний досвід спілкування з античною культурою та історією, «який набули у попередніх класах, та розширимо й систематизуємо його на наступних п’ятнадцяти уроках, де більш детально будемо вивчати кращі взірці літератури Давньої Греції та Давнього Риму, що стали основою скарбниці світової літератури.
Світобачення антропоцентричне — людина у центрі буття як невід’ємна частка природи. Підвищення самоцінності людини від уславлення її сили та краси тіла до гармонії розуму та внутрішнього світу. Те, що людина та оспівування її самої та її світу стало однією із провідних тем у міфології і в янти’їній літературі, мало величезний вплив на формування і розвиток європейських літератур та культури Європи в цілому. Для наступних епох античність стала і основою світоглядних платформ, матеріалістичної та ідеалістичної, і невичерпним джерелом тем, сюжетів, проблем, образів, архетипів, які, переосмислюючись, від епохи до епохи надихають на створення шедеврів митців світової культури.
Як ми вже зазначили, витоки античності сягають невичерпної скарбниці міфопоетичної уяви давньої людини про світ і саму себе. Особливість міфології стародавніх греків полягає, перш за все, в її надзвичайній образності та гуманізмі. Тож перш ніж ми почнемо говорити про взірцеві (класичні) твори давньогрецької і давньоримської літератури, звернімося до найвідоміших циклів міфів періоду мікенської культури, яка стала підґрунтям до формування давньогрецької літератури.
(Таким чином людські якості підносились до рівня божественного. Людина все більше відчувала право бути господарем в оточуючому світі. Божественне начало робило її могутньою і досконалою. З’являється ціла плеяда таких героїв, чий родовід ми простежуємо від самого батька богіволімпійців Зевса, кращими з них були Персей, Геракл, Ясон, Тесей, Одіссей, Ахілл.
Дотримуючись черговості створення циклів міфів, на наступному уроці ми розглянемо цикл міфів про аргонавтів та з’ясуємо, як у них відобразилась уява стародавніх греків про людину та оточуючий її світ, які художні особливості міфології стали з часом надбанням античної літератури. Знайомство з циклами міфів давніх греків ще більше розширить коло наших знань про цю унікальну культуру й дасть нам можливість знову доторкнутися до скарбів культури, що залишається вічно юною, незважаючи на плин століть.

Боротьба добра i зла в поемi Iвана Франка «Мойсей»

Поема «Мойсей» — вершинний твiр Iвана Франка, окраса i гордiсть вiтчизняної лiтератури. Це глибокий фiлософський твiр про майбутнє українського народу, про взаємини вождя i народу в процесi наполегливого шукання «обiтованої землi», про майбутнi сили мас, здатних висунути iз свого середовища в процесi революцiйного руху проводирiв, що приведуть до перемоги.
Поема писалася одним подихом, на великому творчому пiднесеннi. Цьому значною мiрою сприяли тогочаснi революцiйнi подiї, що живо-творною силою наснажували думку поета. Покладена в основу твору бiблiйна тема, по-своєму переосмислена Франком, набуває актуального значення: у старi релiгiйнi образи i картини Франко вклав новий революцiйний змiст, глибоку фiлософську думку.
В передмовi до твору I. Франко писав, що основною темою поеми вiн зробив смерть Мойсея, як пророка, не визнаного своїм народом. Конфлiкт Мойсея з народом корiниться не в егоїстичних прагненнях його як вождя i пророка. Мойсей — втiлення безмежної доброти i вiдданостi своєму народовi:
О Iзраїлю! Якби ти знав,
Чого в серцi тiм повно!
Якби знав, як люблю тебе,
Як люблю невимовно!
Але втомлений, фiзично i духовно, народ стає жертвою провокацiї Мойсеєвих ворогiв — Датана i Авiрона, — зневiрюється в доцiльностi походу, перетворюється на юрбу «номадiв лiнивих». Це призводить до сутички Мойсея з народом, а далi й до цiлковитого розриву з ним. У конфлiктi з народом — трагедiя Мойсея як пророка. Демон зневiри Азазель отруює його душу сумнiвами, вириває з неїрозпачливий крик: «Одурив нас Єгова!» За зневiру цю Мойсей був покараний: вiн помер на порозi землi своїх предкiв, побачив її, але не вступив на неї.
Та безмежна вiдданiсть своєму народовi не пропадає марно. Смерть самотнього вигнанця — Мойсея — пiднiмає народ до нового походу на чолi з «князем конюхiв» — Єгошуа — i продовження свого нелегкого шляху, бо щасливе майбутнє було вже близько. Нiщо не в силi спинити переможний рух народу, бо народ є творцем iсторiї, йому чужий всякий застiй, тупцювання на мiсцi. Цю фiлософську думку I. Франко розвиває у всiй поемi. Саме тому вiн робить народ головним героєм свого твору.
Таким чином, поет показав, що вождь народу не може мати жодних хитань i сумнiвiв у справедливостi обраного ним шляху. Зневiра в сили народу, навiть миттєва зневiра — злочин, який заслуговує на покарання.
Мойсей вiдданий своєму народовi, беззавiтно любить i бореться за його визволення, але на хвилину вiн схибив у своїй вiрi. За це зазнав жорстоко го покарання. Вождь повинен бути цiльною людиною, бути завжди зi своїм народом, вiрити в його сили.
Поема «Мойсей» стала улюбленим твором революцiйної молодi як на Українi, так i в Росiї.
Навiть в часи повної зневiри, коли здавалося, що нiякого просвiту в життi уже не буде, Франко знову й знову ставав до боротьби. Силу йому повертало все те ж почуття любовi до людини i високої вiдповiдальностi перед трудящими, суспiльна праця на їх користь.

Твір на тему: "Заради чого ми живемо"

Мабуть, кожен із нас, замислившись над цим запитанням. А й справді, для чого ми живемо? На мою думку однозначної відповіді дати не можна. Можливо щоб чогось досягти у житті, але це щось у кожної людини інше! Скоріш за все кожен має сам знайти свою мету і йти до неї! 

Для когось сенс життя полягає в майбутньому його дітей, для іншого – в добробуті його батьків, деякі вважають головним в житті свій власний сьогоднішній день. 
Але як визначити найголовніше для себе? Визначити та не помилитися в виборі! 

У народі кажуть, що в житті треба встигнути зробити три речі: побудувати дім, посадити дерево та виховати сина. Бо дім буде стояти як пам'ятник, коли життя наше наче тонка ниточка обірветься. Також і дерево буде продовжувати приносити свої плоди іншим, навіть якщо нас уже й не буде. І, звичайно ж, добре виховані син чи донька, часточка нас самих, будуть кращим свідченням того, якими ми були при житті. 

Я вважаю все це пов'язано зі ставленням до близьких людей. Адже дім ми будуємо не тільки для себе, а для сім'ї, щоби приймати гостей, надавати ночівлю подорожньому. І дерево ми саджаємо не лише для того, аби споживати його плоди самому, але щоби й інші могли насолодитися їхнім смаком. Сина чи дочку ми виховуємо також не стільки для себе, скільки для людини, з котрою вони створять свою сім'ю. Усвідомлення усього цього зігріває серце і дає впевненість у тому, що життя пройшло не даремно. 

І різниця між людьми полягає лише в тому що хтось устигне залишити більш яскравий слід у цьому житті, а інший може не зробити навіть, здавалося б, елементарного. 

Над цим питанням люди дійсно сушать голови протягом всього свого існування. І рано чи пізно в кожного настає момент, коли хочеться знайти відповідь на запитання: а чи не проходить моє життя даремно? Я вважаю, що кожна людина сама має вирішувати, що для неї найголовніше в житті, що є сенсом саме її життя.

Дитинство, опалене війною

Війна несе горе всім. Кров, біль, страждання випали на долю дорослих, які зі зброєю в руках пішли на фронт. Та як почувалися діти і підлітки, багато з яких залишилися без піклування старших, без даху над головою, перед щоденною смертельною небезпекою? На собі, своїй долі відчув чорний подих смерті і Григір Тютюнник. Пізніше, ставши письменником, він не зміг не описати тих страхіть, які випали на долю покоління. Розповідь про дітей війни — основна тема його творчості, зокрема повісті «Климко».

Головний герой, як і сам письменник, залишився сиротою, виховувався у дядька, доки той не загинув від німецької бомби. Вже з початку повісті ми бачимо, що хлопчик серйозний, відповідальний. А зі смертю дядька йому і зовсім довелося покладатись тільки на себе. І Климко, і його друг Зульфат — чуйні, чутливі до чужого горя. Самі беззахисні, вони прихистили у себе свою вчительку з її немовлям. Зрозумівши, що запасів на зиму обмаль, Климко вирішив іти у Слов’янськ по сіль, на яку можна було наміняти харчів. Подорож далека й безпечна, але Климко готовий терпіти холод і голод заради Зульфата, заради Наталії Миколаївни і її дитинчати.

Взаємодопомога — характерна риса майже всіх героїв оповідання. На перший погляд безпорадна людина у трагічній ситуації знаходить сили і можливість допомогти іншій: хлопці допомагають вчительці, старий безногий швець разом з голодним Климком рятують молоденьку дівчину від облави, чужа жінка доглядає хворого Климка і навіть запрошує залишитися жити у неї. Біда зближує, згуртовує людей, виявляє глибини людської душі: доброту, порядність одних і жорстокість та підлість інших. Фінал оповідання — трагічний. Климко загинув від фашистської кулі уже біля самого дома, а «з пробитого мішка тоненькою цівкою потекла на дорогу сіль». Ця повість страшна своєю правдою про війну і красивою правдою про благородних людей.

Схиляючи голову перед пам’яттю дітей, що загинули на війні, ми маємо докласти всіх зусиль, аби не опалював вогонь війни душі дітей.

(За повістю Г. Тютюнника «Климко»)