неділя, 28 червня 2015 р.

Твір на тему: Що таке щастя?

Що таке щастя, кожен розуміє по-своєму, адже кожен з нас — індивідуальність, що має власні інтереси та уподобання. Для когось щастя — це мати автомобіль найновішої моделі, добре облаштовану квартиру з меблями, від яких тріщать стіни, та гаманець, наповнений зеленими папірцями — доларами. Можливо, це і є якась сота частина щастя. А може, й ні.
Але, на мій погляд, щастя усе ж таки не в цьому. Щастя — це мати вірних, незрадливих друзів, здатних у будь-яку хвилину прийти до тебе на допомогу. Я знаю, якщо станеться біда, я можу розраховувати на тверду руку друга. Він допоможе мені порадою, він запропонує реальну допомогу. У цей же час мої друзі теж можуть розраховувати на мене. І я їх не підведу, не зраджу. Що може бути кращим за це товариство, за товариську підтримку?
Однією з складових частин щастя, на мій погляд, є здоров'я. Не маючи його, людина відчуває себе руїною. Як відомо, здоров'я неможливо купити за гроші. Нехай ти будеш навіть мільярдером, але, не маючи здоров'я, будешь ти радіти своїм грошам? І тільки тоді зрозумієш, що щастя все ж таки неможливо оцінити лише в грошовому еквіваленті. Скільки людей страждає від того, що у молоді роки дозволяли собі зайві речі, забуваючи про наслідки — це і нестримне вживання алкоголю, і безмірне паління, дві, а то й три пачки у день! Наслідки не чекатимуть, і вже скоро такі люди відчують себе дуже хворими, адже людський організм зроблений не з заліза. Тому, я вважаю, що здоров'я потрібно берегти замолоду, щоб у похилому віці не бідкатися та не звертатися до лікарів.
Щастя, я гадаю, — це мати здорових, люблячих батьків. Адже вони так багато віддають нам, своїм дітям. А ми зрідка буваємо такими невдячними, такими байдужими до їхніх прохань. Але якщо замислитися, то, мені здається, ми могли би частіше прислухатися до їхніх зауважень, порад, приділяти їм більше часу та уваги. Бо вони віддають нам стільки любові, стільки ніжності та ласки! Від наших найперших кроків до кінця своїх днів вони ведуть нас дорогами життя, не помічаючи інколи, що з маленьких нетям ми швидко перетворилися на самостійних, дорослих людей. Проте для батьків ми, здається, назавжди залишаємося маленькими дітьми. Але яке все ж таки щастя, що вони є, рідні, милі батьки!
Для мене щастя — коли тебе розуміють. У наш вік, вік прискорень, коли усі навкруги поспішають, не помічаючи нічого навколо, не залишається часу, щоб прислухатися до голосу інших людей. З усіх боків оточує нас глуха байдужість.
Тому, я гадаю, так важливо, коли тебе можуть спокійно вислухати, зрозуміти, дати пораду. Це може бути товариш, або батьки, або навіть якась незнайома людина, яка не втратила людськості, яка вірить іншим. Зараз, на жаль, такі люди є рідкістю.
Хочеться вірити, що з часом люди навчаться вислуховувати один одного чи просто згадають, як це робилося раніше; навчаться уважніше ставитися один до одного. Через непорозуміння людей відбуваються сварки, навіть катастрофи. Чому ж не зупинитися на мить, не вислухати співбесідника, а головне, не зуміти його зрозуміти? Адже це так просто! І тоді, на мою думку, у світі буде менше злості, розчарувань та непорозумінь. Люди будуть щасливими, спокійними, урівноваженими, зменшиться кількість відвідувань психоаналітиків, адже кожен з нас буде в змозі дати пораду, допомогти близьким або навіть незнайомим людям. Тоді, мабуть, люди зрозуміють, що жити у згоді, без чвар, без якихось разбірок, без катастроф та війн — це і є головне, це і є справжнє щастя. Адже мирне небо над головою, мир у душі — це все, про що може мріяти кожна людина, яка знає ціну усьому, що відбувається зараз у світі.
Що таке щастя, кожний розуміє по-своєму. Щастя, на мій погляд, — це коли всі відчувають себе щасливими, коли усім добре. Нехай поряд зі мною завжди будуть вірні друзі, нехай хвороби не чіпляються до мене та моїх близьких, нехай у світі панує взаєморозуміння, нехай будуть як можна довше поруч зі мною мої батьки, і тоді я, мабуть, зможу впевнено сказати: «Я — щаслива людина!».

середа, 10 червня 2015 р.

Твір на тему "Вічна слава безсмертю хоробрих..."

Я єсть народ, якого Правди сила, 

Ніким звойована ще не була. 

П. Тичина 

Шелестить ліс... Над головою блакитне небо. До пам'ятника Слави нескінченним потоком йдуть люди, щоб віддати шану і вклонитись воїнові-визволителю, а потім іти на подвиг заради мирного чистого неба, золотистого моря пшениці, радості й щастя на обличчях дітей. 

Пролітають роки, віддаляючи від нас той час, коли весь Харків був фронтовим містом, а кожен житель — бійцем. Але ніякі події не зможуть примусити нас забути велич подвигу, здійсненного захисниками міста заради щастя майбутніх поколінь. 

Останнім часом я часто замислююсь, скільки крові треба було пролити й скільки людських страждань треба було знести, щоб ми могли спокійно спати, навчатись і жити. За наше щастя віддали життя мої улюблені герої з роману О. Гончара "Прапороносці" — Юрій Брянський і Шура Ясногорська, багато відомих і невідомих солдатів. 

Цього року я доторкнувся до їхнього подвигу своїм серцем. Пройшло вже понад п'ятдесят років, чималий час, а незгойна рана на серці колишніх воїнів залишилась. Залишиться, мабуть, на все життя. Бо чи ж можуть вони забути криваві згарища, полум'яні бурі, холодні грози, що гартували юнацькі серця, висушували гарячі солоні сльози за полеглими друзями.

Я думаю, про що міг сказати, помираючи, мій ровесник? Він уже не скаже напутніх слів ні дітям, ні внукам, проводжаючи їх у дорогу життя. І те, чого він не сказав, повинні сказати ми, те, чого він не завершив, маємо завершити ми. Живіть, люди, так, щоб не було соромно перед тими, хто поліг у великій битві. Кожен, хто зупиняється перед пам'ятником воїнові-визволителю, дає клятву не осоромити тих, що полягли, і бути гідними їх святої пам'яті. Спадають на думку слова поета М. Нагнибіди: 

Вічна слава безсмертю хоробрих, Які кличуть на подвиг живих. Життя кожної людини розпочинається світанком душі — дитинством. Кожен пам'ятає з цих часів про щось вражаюче, незвичайне. У моїм серці на все життя збере жуться враження, викликані перебуванням у білоруській Хатині. Коли вперше ступаєш на хатинську землю, здається, чуєш глухі стогони спалених людей, важкий тупіт кованих чобіт ворога, який так жорстоко знущався із беззахисних людей. Саме тут, на цій багатостраждальній землі, глибоко розумієш зміст таких страшних для всього людства слів — війна і фашизм. Важко стає на серці після всього побаченого. І де б я не був, куди б не закинула мене доля, Хатинь як пам'ять про подвиг людства залишиться болючим і незабутнім спомином у серці. 

Сучасники мої, хай перед кожним із вас постануть образи тих, хто наближав світлий День Перемоги, вклонімося сивим ветеранам, що живуть поряд з нами. 

Шумить ліс... Люди йдуть до обеліска. І падає до гранітних ніг білий цвіт, що пахне весною, стелиться білим килимом, підіймається з вітром і знову летить. Життя триває... 

Люди, зупинимо всі війни на землі в ім'я майбутніх, щоб щасливо жила наша Україна, всі народи землі. Хай буде на нашій планеті мир і спокій, хай зникне зброя, що нищить красу, створену людиною. 

Це необхідно і для нас, і для наших нащадків. Пам'ять про полум'яні роки повинна стати пересторогою новим паліям війни, бо 



Ми вростаємо в зорі, вечірні та ранні, 

У веселку, яка спалахне і згорить, 

В пам'ять друзів, які обелісками стали, 

В той граніт, до якого кладуться вінки, 

В ті стежини, які ще діди протоптали, 

Із минулих віків у прийдешні віки.

Залишайте відгук: