Твір на тему: "Земля - наш спільний дім"

Людина та Земля... Промовляю ці слова і відразу відчуваю, як щось йокнуло у грудях. Дуже болісно чомусь стає від того, що розумієш, наскільки люди занедбали Землю, віддали її на поталу усім можливим «шкідникам» — атомним станціям, підступним нітратам, бездушним заводам... Куди не кинеш оком — скрізь бачиш занедбані поля, зруйновані хатини по селах, пересихаючі річки та навіть цілі моря. Усюди гинуть риба та тварини, зникають з лиця землі рослини, кудись щезає чисте повітря. І ллють на землю кислотні дощі, і з'являються нові озонові дірки, і зростають чомусь дуже великі полуниці чи картопля. Наша планета наче натягла на себе страшну маску, в якій і сама себе почуває ніяково, та й нам від цього не дуже добре.

Невже ми й самі з часом перетворимося на якихось мутантів? Та здається, що вже процес пішов: десь усередині у нас б'ється не справжнє серце, а тільки, як казали раніше, «пламенний мотор». Ми перестаємо відчувати біль близьких людей, ми забуваємо про вдячність та доброту, нам байдуже до того що відбувається поряд. Якщо вибухи, то й нехай, тільки би не на моєму подвір'ї, якщо голодно — лише б не мені... Невже принцип «Моя хата з краю» так втерся у розум людей, що вони перестали бачити те, що відбувається навкруги?

Що вже там казати про природу, про планету Земля. Жаль тільки, що ніхто не розуміє, а може, лише робить вигляд, що не розуміє, що мине кілька років, ну може, не років, а десятиріч, може, трохи більше, і наша планета просто загине. А разом з нею загине і людство — ми з вами, ті, кому зараз байдуже до всього, що не стосується конкретно його особистості. Так, існує зараз багато різноманітних спілок, партій, які намагаються відкрити очі людству на страшну загрозу, але чомусь більшість людей їх не чумть. Адже так приємно носити справжнє хутро; так інтригуюче побувати на сафарі, вбивши одного-двох звіряток, ще й до того ж занесених до Червоної книги; так чудесно назбирати у лісі, який ще, слава тобі, Господи, поки що є, кілька рослинок, які тобі зовсім непотрібні, а природі це задасть непоправної шкоди, та ще й затоптати якісь квітки, потім себе виправдовуючи: ми ж їх зовсім не бачили...

Свої байдужість та нехлюйство ми виправдовуємо зайнятістю, короткозорістю та ще багатьма причинами, які зрозумілі лише нам, і аж ніяк не нашій природі. Ми починаємо тільки обурюватися, коли з кожним роком стає усе менше місць для відпочинку, бо забруднюються річки, озера та моря. Ось тоді й починає кипіти в нас пробуджена громадська совість — тепер ніде вже погойдатися на хвилях! Ми обурюємося, коли зникають місця для риболовлі, бо у знайому з дитинства річку місцевий завод вирішив злити увесь непотріб, чомусь зовсім забувши про очистні споруди. Але ж самі усе частіше забуваємо загасити вогнище у лісі, через яке потім вигорає більшість зелених насаджень, виливаємо на себе усе більшу кількість дезодорантів, що з роками зменшують озоновий шар, смалимо, смалимо, смалимо, не звертаючи уваги на застереження: «Мінздрав попереджає...», і, мабуть, в останній раз, бо більше уже не буде когось з двох: або тебе, або нашої планети.

Наша планета стала подібною до якогось страшного монстра, який лякає інших — навколишні планети. Дуже скоро вона перестане здаватися з космосу блакитною, а перетвориться на сіру чи навіть чорну. Щезнуть взагалі річки, озера та моря, що дають нашій землю цілющу вологу, щезнуть ліси, галявини, щезне цілий світ, який ми називали своїм і про який — одночасно — намагалися забути, щоб не обтяжувати себе зайвими турботами. Скрізь буде безмежна пустеля, де неможливо буде знайти хоч крапельку води, хоч одне-однісіньке деревце, щоб опинитися в затишній прохолоді. Невже, невже ми це робимо власними руками, не думаючи про страшні наслідки?!

Люди, прокиньтеся, озирніться навкруги: наша планета гине! Вона кричить про це, бо хоче жити, щоб дарувати вам свою любов, своє тепло, свою воду, свій кисень... Почуйте її, відгукніться на її розпачливе благання, зробіть що-небудь! Будьте володарями своєї долі, справжніми продовжувачами свого роду! Перестаньте знищувати усе живе, бо тим самим ви власноруч знищуєте самих себе.

Будьте Людьми, щоб наша матінка Земля могла пишатися своїми дітьми, а не боротися проти них!

Твір на тему: «Спілкування в моєму житті»

Сучасні засоби зв'язку допомагають людям спілкуватися на будь-якій відстані в будь-який час. Але інтернет  не дає можливості потиснути руку при зустрічі, обійняти рідну людину. Тому я дуже ціную можливість спілкуватися з рідними і друзями особисто: це наповнює моє життя радістю від того, що я комусь потрібний, що мене люблять, що зі мною цікаво. І такі самі почуття, сподіваюсь, викликаю в оточуючих і я.

Твір-опис Розповідь про мого друга

Твір-опис

Усім відоме прислів’я: «Друг пізнається в біді». Я чув його багато разів, але не думав, що колись зрозумію по-справжньому.

В мене є друг Олег. Йому чотирнадцять років. Він звичайний худорлявий підліток з короткою стрижкою. Примітні у нього тільки очі: вони дуже незвичайні, як у кішки-мигдалеподібні і зеленого кольору. Коли я дивлюся на Олега, мені здається, що він хитрувато примружується, ніби хоче пожартувати або поставити незвичайне питання, щоб все зрозуміти і дізнатися. Олег — завзятий шахіст. У нього також є третій дорослий розряд з вільного стилю плавання, але він не любить про це згадувати. Тільки зрідка користується цим вмінням: іноді сперечається з хлопцями, що першим допливе до іншого берега ставка, або скаже, що довше за всіх просидить під водою. І зазвичай перемагає! Але це не головне в його характері.

Минулого року ми разом побігли купатися в річці. Я погано плаваю, але ніколи в цьому не признавався нікому. Олег запропонував плисти до іншого берега річки. Ми попливли, а я чомусь злякався і почав мовчки тонути. Олег побачив це і швидко витягнув мене. Він врятував мене, і після цього ми особливо здружилися.

Потім він навчив мене плавати, як слід, і грати в шахи.

Якщо я відстаю в навчанні, або чого-небудь не розумію, Олег завжди допомагає мені.

У вільний час ми з другом любимо пограти у футбол або хокей, почитати цікаву книгу, обмінятися думками про цікавий фільм, або пограти в шахи. Він не дуже любить комп’ютерні ігри, якими я захоплююся. Але це не заважає нашій дружбі.

Мої роздуми над романом «Злочин і кара»

Роман «Злочин і кара» Федора Достоєвського один із самих відомих у всьому світі. Реакція на цей твір може бути різною, як позитивною, так і негативною, проте байдужим цей роман нікого точно не залишить. Перше, що можна сказати після його прочитання, це те, що автор дуже майстерно поєднав детективний сюжет з надзвичайно глибоким реалізмом і психологізмом.

Питання, які підіймає цей роман, це одвічні образи добра і зла, а також ті поняття, які кожна людина вкладає в ці образи. Для когось це абсолютно різні категорії, між якими не може бути нічого спільного, а для когось межа між добром і злом буває досить тонкою.

Раскольніков постає як персонаж, який не хоче просто сидіти і чекати, він обирає активність, дієвість. Проблеми накривають героя одна за одною: закинуте навчання в університеті, відсутність роботи, прохання матері про матеріальну допомогу, а також улюблена сестра, яка зради родини готова провести усе життя з ненависною людиною.

Борги та злидні оточують Раскольніков на кожному кроці: родина Мармеладова, доля Соні, що продає себе заради добробуту родини, та багатьох інших, що втратили будь-яку надію на краще життя. Увесь цей біль і розпач приводить Раскольнікова до думки, що один злочинний вчинок можна пробачити, якщо він коштуватиме сотні добрих справ. Саме такі ідеї штовхають його на вбивство лихварки.

Думки та дії виявилися нетотожні: реальній вчинок – вбивство – змінив усе. Гроші уже не здаються такими необхідними, але головне, що герой стратив і те, що мав раніше – самоповагу, спокій, розуміння самого себе. Проти Раскольнікова не висунуто обвинувачень, кроте його самокатування гірші за в’язницю, врешті-решт змушує його здатися.

Роман змушує задуматися над пріоритетами у житті, вічними цінностями, моральними принципами та межею між дозволеним та недозволеним, яку кожна людина визначає для себе сама.

Трагедійний образ України в кіноповісті Довженка «Україна в огні»

Україна… За фольклорною та літературною традицією перед нашим внутрішнім зором постають «тихі води, ясні зорі». Та не такою бачимо нашу землю у кіноповісті О. П. Довженка. Сама назва-метафора «Україна в огні» налаштовує на печаль і гнів, на сприйняття великої народної трагедії. Епітети «кривава», «попалена», «розбита», «поруйнована», «обез-долена в загравах пожеж» доповнюють «портрет» України, знесиленої більшовиками і сплюндрованої фашистами.

Укотре вже упродовж своєї історії наша Україна ставала руїною. Хіба можна спокійно читати ось такий опис: «Високе полум’я гуло у саме небо, тріщало, вибухало глухими вибухами, і тоді великі солом’яні пласти огню, немов душі українських розгніваних матерів, літали в темному димному небі і згасали далеко в пустоті небес… Горіло все… Ус е загинуло… Не стало ні хат, ні садків, ні добрих лагідних людей. Одні тільки печі біліли серед попелу… Нікому було ні плакати, ні кричати, ні проклинати».

Картин пожеж і вогню в кіноповісті багато, і перед нашим «духовним зором виникла вся Вкраїна в огні, у множестві страждань і тяжких про-тирічивих трагедійних стиків. Велика нещаслива земля».

Образ України постає не лише в безпосередніх описах, а й у ліричних звертаннях, які інколи так нагадують «Слово о полку Ігоревім»: «О українська земле, як укривавилась ти! Ріки кров’ю поналивано, озера слізьми та жалем. Байраки й переправи трупом запалися…

Світе мій убогий! Де на тобі пролилося стільки крові, як у нас на Україні? Де стільки передсмертних криків, сліз, відчаю? Горе розлилось по недобитих вокзалах».

«І все ж Україна — прекрасна»,— доводить нам автор. Прекрасна, як мати о будь-якій порі. О. Довженко знаходить у собі сили побачити й за таких обставин красу. У його творі багато описів-краєвидів різної пори — ранкової, полуденної, передвечорової, вечірньої і нічної. Ось один із таких чудових пейзажів: «Світало. Зайшов уже місяць, і зорі погасли давно… Невмирущі соняшники повертали свої мрійні голови на схід сонця. Було тихо скрізь, так тихо-тихо, і тільки далеко десь гуло важким радісним громом». Але природа нашої вітчизни — це не лише пречудові краєвиди, а й сама земля, чорнозем, який гітлерівці вивозили вагонами до Німеччини. Недаремно Крауз-старший говорить своєму синові: «Цю землю можна їсти. На! Їж!» У кіноповісті землею клянеться колишній поліцай, що перейшов до партизанів: «Клянуся святою рідною нашою землею! От щоб я подавився нею, гляньте! — він почав їсти землю, обливаючи її сльозами». Такій клятві, мабуть, можна вірити. І Христя Хутірна клянеться командирові партизанського загону святою своєю землею.

Але Україна — це насамперед українці. Які ж вони у кіноповісті? Працьовиті, відважні, мужні, співучі, терпеливі, з одвічним потягом до краси. Разом із тим столітні пута рабства привчили їх до покірності, політичної безграмотності та байдужості, страху. Їх не вчили власної історії, тому не стали в пригоді у боротьбі проти ворога ніхто «із славних прадідів, великих воїнів».

Навіть фашистські офіцери дивуються: «До чого народ зіпсовано. Все доносять…» Ернст фон Крауз говорить: «Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім’я інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту… Ти знаєш, вони не вивчають історії… Вони вже двадцять п’ять літ живуть негативними лозунгами одкидання бога, власності, сім’ї, дружби! …У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників…»

України нема без пісні, тому пісня — складова її образу. Починається і закінчується кіноповість саме піснею «Ой піду я до роду гуляти», і це, незважаючи на трагедійність твору, дає якусь надію, вселяє оптимізм у читача. У пісні «Усі гори зеленіють, тільки одна гора чорна» виливають «по степах, по горах, по долинах» свою тугу невільниці, яких везуть із Полтавщини до Німеччини. Олеся і Христя співають «Летіла зозуля через мою хату», посилаючи останній привіт рідній домівці з далекої дороги. Над табором полонених тихим чумацьким реквіємом по застреленій Мотрі Левчисі розносилась журлива «Не вернемось, чайко, ти матінко наша». Народна пісня супроводжує все життя героїв кіноповісті, є виразником їхніх дум, почувань і мрій.

Якою сміливою треба бути людині, щоб так мужньо і безкомпромісно описати народне лихо на рідній землі та його причини, не розкидаючи при цьому «серпочків і молоточків та зірочок», як радили «доброзичливці».

Ніде в «Україні в огні» ми не знайдемо притаманного тогочасній літературі славослов’я владі, верховному командуванню і «мудрим вождям».

Тому цей твір мужній, вражаючий та унікальний, і ставить свого автора у ряд національних героїв України, її вірних синів.

“Щасливими не народжуються ними стають” за п’єсою І. Котляревського «Наталка Полтавка»

П’єса видатного українського поета, письменника і драматурга Івана Котляревського «Наталка Полтавка» стала безцінним надбанням нашої національної культури. Вона досі залишається актуальною і з успіхом ставиться на сценах українських театрів, а ім’я Наталки Полтавки давно стало прозивним у нашого народу, бо так і зараз називають хороших дівчат.
Той, хто пізнав життєві мудрощі, добре розуміє, як мало на землі щасливих людей зараз і як мало їх було в усі часи. А ось Наталка все ж таки знайшла душевні сили, щоб завоювати своє щастя, хоча їй довелося боротися за нього, долаючи усілякі перешкоди.
Слід сказати, що І. П. Котляревський вперше в історії української літератури і драматургії вивів на сцену нову героїню, яка завдяки душевній силі та стійкості свого характеру здатна дати опор «нелюдським обставинам», які були перепоною на шляху до її щастя.
У самих скрутних ситуаціях Наталка Полтавка виявляє розум і винахідливість та, прагнучи зберегти людську гідність і особисту незалежність, без страху веде боротьбу за свого коханого Петра. Глибоке почуття до свого коханого Наталка вважає найбільшою морально-етичною цінністю. Вона добре розуміє, що матеріально вигідний шлюб з чоловіком, якого не кохаєш, ніяк не може бути щасливим, бо між жінкою та чоловіком буде завжди залишатися соціальна нерівність. Саме ці думки вона висловлює, кажучи: “У пана така жінка буде гірше наймички… Буде кріпачкою”. Усвідомлюючи це, Наталка використовує будь-яку можливість для збереження своєї незалежності та свободи, а також для повного утвердження свого права на особисте щасливе життя.
У своїй п’єсі «Наталка Полтавка» І. П. Котляревський стверджує, що щастя для кожної людини є та й повинне бути різним, в залежності від власних поглядів на життя. Тому скільки на землі людей, скільки і розумінь щастя. Але з’єднує всіх одно – щастя швидкоплинне и не приходить само по собі, найчастіше за нього треба боротися.
Товариш коханого Наталки Полтавки Микола, який дуже допомагає їм у прагненні з’єднати свої життя, вважає, що щастя полягає в допомозі другим людям, у прагненні до незалежності особистості, у почутті гідності людини, у сміливості, розумі і почутті солідарності із бідними та знедоленими. К слову сказати, Микола у багатьох визиває більш симпатій, ніж ідеальний, але слабий духом наречений Наталки Петро, який згоден змиритися з обставинами і відмовитись від свого щастя лише заради спокою матері коханої.
Мати Наталки Терпелиха бачить відраду вже не в особистому щасті, а в щасливому і безтурботному житті своєї дочки, бо вона із власного досвіду добре знає, що таке нестатки і злидні. Саме з цієї причини щастя своєї дочки вона асоціює лише з вигідним її браком з багатим чоловіком.
А ось достатньо негативні персонажі п’єси возний та вибірний бачать своє щастя у накопиченні багатства і будують його на підкупах, хабарництві, використанні своєї влади у власних інтересах і брехні. Але добрим знаком є те, що у фіналі п’єси возний перероджується, бо зламавши традиції і відмовляється від нареченої заради щастя закоханих, навіть не дивлячись на те, що Наталка вже подала рушники.
Висвітлюючи у своїй п’єсі особисте уявлення про природну доброту людини і зображуючи боротьбу її головної героїні за своє щастя, яка закінчується щасливо, І. П. Котляревський робить великий крок уперед, доводячи у цьому творі, що реальна поведінка і уявлення про щастя людини а також риси її особистості в певній мірі залежать від соціального середовища, ролі в суспільстві та виховання. Але не зважаючи на усі ці фактори досить зрозуміло, що щасливими не народжуються, ними стають. За своє щастя треба боротися, причому актуальним це ствердження було сто років тому назад, актуальним залишається воно і понині.

Твір до ЗНО на тему: "Ліпше вмирати біжучи, ніж жити гниючи"

Мені надзвичайно сподобався роман «Тигролови» українського письменника Івана Багряного, особливо головний герой Григорій Многогрішний, який поєднує в собі найкращі людські якості. Григорію притаманні мужність і сила духу, які допомагають йому у найне-безпечніших ситуаціях.

Атлетичний юнак-українець, за фахом інженер-аві-атор, він був хороброю і водночас гуманною людиною. Григорій, на відміну від мільйонів інших в'язнів, не дав переломити себе в тоталітарній м'ясорубці і був засуджений на двадцять п'ять років таборів. Він цілісна натура, що відчуває повну єдність з нацією, її культурою та історією, але душею і вчинками противиться тій злій силі, яка скувала український народ. І, всупереч системі, він претендує на володарювання над особистою долею.

Образ Григорія Многогрішного гартує душу читача, вчить його великій і мужній любові. Григорій блискуче володіє зброєю, потрапляючи завжди у ціль. Знесилений довгими блуканнями тайгою, змучений і зне-можений, він, однак, не роздумуючи кидається рятувати людину від розлюченоі-о ведмедя і з легкістю перемагає його. Плавання в сибірських ріках, сон на теплому снігу, довготривале очікування і моментальна, блискавична реакція під час полювання на живу тигрицю — усе це свідчить про те, що Григорію були невідомі вагання й страх. Він завжди кидається у вир небезпеки не задумуючись, що свідчить про його вольову вдачу, сміливе і палке серце, ясний та кмітливий розум.

Наче влиті в сідла, розмірено гойдаються вершники, долаючи сопки і паді, укриті пралісом. І це не тільки мужні юнаки, молоді мускулясті атлети Григорій і Гриць, але й натренована життям та його умовами юна Наталка, і досвідчений сивий Сірко.

Головні герої роману «Тигролови» викликають захоплення, бо це мужні й сильні люди, які обрали в житті правильний шлях.

«Ліпше вмерти, біжучи, ніж жити, гниючи!» — ця фраза була життєвим девізом головного героя роману Івана Багряного «Тигролови» Григорія Многогрішного, У ній розкривається не тільки його характер, його вдача, а й доля. Адже саме цей девіз визначив його життєвий шлях.

Образ Григорія Многогрішного захоплює читача з перших рядків роману. Він, 25-річний хлопець, якого названо «особливо небезпечним злочинцем» за те, що він був патріотом своєї нації, захищав її свободу, відстоював її право на рідкісну культуру і мову, мріяв про щастя для свого народу. За всі ці гріхи його засуджено на 25 років таборів, стільки, скільки він сам прожив. Але вдача Григорія не дозволяє йому скоритися, прийняти цей вирок. Доклавши неймовірних зусиль, взявши на допомогу все своє терпіння, він випиляв в арештантському вагоні дошки і виплигнув з поїзда, що мчав на шаленій швидкості, адже «Ліпше вмерти, біжучи, ніж жити, гниючи!». Скільки мужності треба була мати героєві, щоб зважитися на такий небезпечний крок! Але Григорій вважав, що краще буде йому вмерти в такий спосіб, ніж повільно помирати від знущань у таборі.

Григорій фактично здійснив подвиг. Він подарував іншим в'язням надію на втечу. Його неймовірна людська воля вразила і арештантів, і наглядачів. Але подальші пригоди Григорія ще більше вражають його фізичною і моральною витривалістю, силою духу, бажанням здобути волю і жити. Фізично знесилений, поранений, він довгий чаеблукав тайгою, де не знаходив ніякої поживи, не бачив жодних слідів перебування в цій місцевості людини. Але ні на хвилину в нього не виникало сумнівів з приводу правильності обраного шляху. Жодного разу він не подумав про смерть, бо хотів жити. І, коли він вже не міг рухатися і впав під деревиною, раптом почув крик про допомогу. Зібравши всі свої сили, юнак поспішив на крик, адже він не міг не допомогти, не міг не від реагувати. Так Григорій спас дівчину Наталку від ведмедя. Його мужність і сміливість не тільки подарували йому життя, а й врятували від голодної смерті в тайзі. Доля винагородила юнака за його мужність і благородство, за його хоробрість і силу духу — подарувала йому кохання.

Іван Багряний створив у романі «Тигролови» образ справжнього сучасного героя, якого наділив не тільки фізичною силою, сміливістю, мужністю, а й прекрасними моральними якостями, великою любов'ю до життя і силою духу.

Твір на тему: "Гріх і чеснота людська"

Не скажу, що я вірю в Бога. Мабуть, я навіть не вірю в нього. Це приходить згодом. Я хочу вірити, тому що віруючі люди – самі щасливі люди на землі. Вони знають, що таке істина, що таке любов, що таке гріх і чеснота людська. Я хочу стати щасливої, але не можу. Що для мене Бог? Ні, Бог для мене – не порожнє слово, Бог – це початок – Я хочу, щоб Бог для мене був добрим, але часто Його для мене немає. І мені соромно через це, мені соромно, що я сумніваюся. Що таке гріх? Немає на землі безгрішних людей. Чому? Тому що ніхто не знає, що це таке. Розкольників запитував: “Тварина я тремтяча або право маю?” Я згодна з Достоєвським у тім, що ніхто не має права, крім Бога, вирішувати долю інших. Ніхто не має права вбити вбивцю, красти в злодія. Але гріх неправди? Неправда в порятунок – чи гріх це? Чи грішно сказати матері, що її сина не вбили на війні, а він пропав без звістки? Чи буде чеснотою така правда, якщо мати вмре від туги? Якщо від горя по вбитому сині вона зненавидить увесь світ і Бога за те, що він дозволив таке? І чи буде гріх сказати неправду, якщо мати буде сподіватися, жити й чекати одного моменту, моменту, коли дитя її повернеться? А раптом, не дочекавшись, перед смертю вона побачить його у своїх снах, у своїх мріях, у своїх думках, думах про нього й умре з посмішкою щастя на вустах? А раптом? Ніхто не знає, що краще. Ніхто, крім Нього. Що таке істина? Самогубство – страшний гріх. А вбити себе в ім’я інших – це гріх або чеснота?

Вічні питання… Чи настане коли-небудь час, коли людина знайде відповідь на них? Тоді в мене мимоволі виникає питання: що таке розум і чи розумні ми істоти? Душа й розум – це те саме чи ні? Для мене душу – це те, що рветься вгору, а розум – те, що тягне вниз і не дає душі злетіти, пізнати істину. Для мене – це відповідь на питання: чому люди народжуються, живуть, а потім умирають. Умерти – це значить втратитися розуму, що тягне вниз. От чому душу залишає тіло: її вже ніщо не втримує на землі, і вона несеться вгору, до Бога.

Чеснота. Що це таке? Згадаємо Луку з п’єси М. Горького “На дні”. Чи були чеснотою його казки про гарне життя? Адже Актор покінчив життя самогубством, тому що казки Луки залишилися казками. Таїнство добра й зла, гріха й чесноти пізнаю я, коли мій розум покине мене, коли я полечу до Бога. А поки в мене є розум, мені дано сумніватися. Чи значить це, що я завжди буду стояти перед вибором – бути або не бути, любити або не любити, вірити або не вірити? Про це знаєш тільки Ти, Боже!

Маруся Чурай – головна героїня однойменного роману Л. Костенко

Історичний роман у віршах «Маруся Чурай» писався Ліною Костенко в роки її вимушеного мовчання і представляє в українській літературі рідкісний жанр. Працюючи над ним, письменниця використала ті скупі історичні, а по суті, на-півлегендарні відомості про співачку-поетесу з Полтави Марусю Чурай, шо з плином часу дійшли до нас. Образ Марусі Чурай, її пісні надихали багатьох митців і до Ліни Костенко: О. Шаховського, Л. Боровиковського, С. Руданського, В. Самійленка. Ольга Кобилянська поклала сюжет Марусиної пісні «Ой, не ходи, Грицю…» в основу своєї повісті «У неділю рано зілля копала…» Ліна Костенко по-новаторськи осмислила образ легендарної народної співачки. В чому ж суть новаторського трактування образу Марусі Чурай? Насамперед у тому, що поетеса поставила її вище особистої трагедії і підняла до рівня високих проблем життя й боротьби рідного народу за волю,

Маруся наділена поетичним талантом. Вона повністю розуміє важливість свого мистецького покликання. Серце її сповнюється гордістю, коли чує, як козацький полк співає її пісні. Маруся допомагає козакам воювати:

«Що нам було потрібно на війні? Щаблі, знамена і її пісні», – каже Іван Іскра.

Кохання вона розуміє як повнокровне життя в громаді, як творчість, як прояв зацікавленості до всіх справ, якими живе не тільки вузьке коло знайомих і родичів. Маруся прагне до дії, хоче пізнати людські радощі й страждання в їх повноті і всеохопленні. А життя полюбляє демонструвати дисгармонії в оркестрі життя – зауважує Ліна Костенко – гармонія нерідко звучить крізь тугу дисонансів, і роман «Маруся Чурай» ще раз змушує замислитися над цієї істиною.

Марусина любов зустрілася з роздвоєною, розчахнутою душею Гриця Бобренка. Це драма «нерівні душ» – поетично-максималістської (Марусі) та буденно-прозаїчної (Гриця), в якій зникають, гинуть зачатки чогось високого й справжнього, бо «Нерівня душ – це гірше, ніж майна». Маруся знаходить вельми точні слова, які пояснюють колізію двох нерівновеликих сердець:

Моя любов чолом сягала неба, А Гриць ходив ногами по землі. Важливо тільки відчути, що в цих словах не стільки докір чи осуд, скільки скрута, зітхання, тута…

Подружнє життя героїня трактує як спільність однодумців, яких єднає насамперед духовна рівність, високі, чисті, нічим не заплямовані почуття любові. Подружня вірність для Марусі Чурай рівнозначна вірності своєму народові, любові до вітчизни, глибокій пошані до культури, до вироблених віками і тисячоліттями норм співжиття людей у громаді. Отже, почуття обов’язку і особиста добропорядність для неї – нерозривне ціле. Ось чому образ Марусі Чурай виступає в єдності з образом України. 1 це тому, що талановита дівчина виросла серед людей, де шанується народна мораль, де основним правилом людської поведінки завжди виступала незрадливі’ любов до вітчизни, уболівання за щастя й процвітання народу. Добра пам’ять про діла попередніх поколінь у дівчини поєднується з уболіванням за чисте небо над майбутнім краю.

Серце Марусі відкрите до кожної чесної людини. Всі свої найсвітліші почуг тя вона висловлює в піснях, у яких – і про козаченьків, які за світ встали, збираючись у похід, і про свого коханого Гриця, і про того, котрий поїхав за Десну… Отже, пісня для неї – такий самий священний олтар, як і любов. Це велим стихії однієї великої душі, які зливаються в ціле, що його несила розділити. Але при цьому цілісність Марусі зовсім не схожа на «сталевість» монумента. Вона жінка. А значить, буває ніжною та беззахисною, зачарованою і змученою, пристрасною – і з випаленою душею. І саме в цьому сенсі можна говорити про велич душі цієї полтавської козачки, образ якої співмірний з найпринаднішими жіночими образами світової літератури.