понеділок, 25 листопада 2013 р.

Твір на тему Що таке щаслива сім'я?

Це дуже важливе питання. Адже майже кожному з нас доведеться будувати свою сім'ю. І хочеться, щоб вона була щасливою. Але яка вона, щаслива сім'я? Хтось вважає, що щасливою можна назвати сім'ю, в якій немає проблем — всі одне одного люблять, поважають, працюють, навчаються. Звичайно, без взаємної поваги годі й говорити про щасливу сім'ю. А щодо проблем, то я вважаю, що без них у жодній сім'ї не обходиться. 

Розповім про родину моєї подруги. Саме цю сім'ю я вважаю щасливою. Та й вони такої самої думки. Хоча проблем там — тільки встигай розв'язувати. 

Раптом захворіла мама моєї подруги. їй робили складну операцію. Подруга приходила в школу наче не своя, навіть з лиця спала. Я, як могла, намагалася її підтримати. Вони по черзі ходили в лікарню: тато, брат, бабуся. Мама лежала в лікарні, мабуть, цілий місяць. Треба було і приготувати їсти, й поприбирати, ще й молодшого братика в дитсадок завести. Усе вони витримали, все робили для того, щоб мама одужала. Нарешті маму виписали з лікарні і, коли вона прийшла додому, влаштували справжнє свято. 

Наступного року лове лихо — чотирнадцятирічний брат моєї подруги почав прогулювати уроки, десь тинявся, пропадав вечорами, з дому почали зникати гроші. Батькам серце краялося, та й подруга моя дуже хвилювалася. Почали ми удвох із нею його розшукувати. З'ясувалося, що він потрапив у погану компанію — пиво, сигарети з наркотиками, якась страшна музика, — дурман, та й годі. Ото вже було лихо так лихо... Скільки зусиль доклали батьки, щоб витягти його звідти. Це був страшний для них рік. Та все ж таки їм вдалося і це подолати. Хлопець нарешті зрозумів, що найважливіше у цьому світі. 

Потім померла бабуся... І це довелося пережити. Та попри все у тій родині було багато радісних і щасливих днів. Вони вміють влаштовувати свята, відпочивати на природі, в їхньому домі завжди якось легко дихається, бо атмосфера там доброзичлива й оптимістична. Найбільше мені подобаються їхні вечори читання. Вони часто мене запрошують на них. Знаєте, це наче потрапляєш в інші часи. Збираються разом, читають якусь книжку (по черзі або навіть розподіляють текст на дійові особи), потім обговорюють. Дивляться якийсь фільм і обмінюються враженнями. Це так цікаво! 

А ще вони довіряють одне одному, з повагою ставляться до будь-якої точки зору, навіть якщо з нею не погоджуються. Найважливіше в цій родині — взаєморозуміння. Крім того, вони впевнені, що потрібні одне одному, і разом подолають будь-які труднощі. Це, мабуть, і є запорукою щасливої сім'ї. 

пʼятниця, 22 листопада 2013 р.

Твір на тему "Ти знаєш, що ти — людина..."

Хто така людина? Це жива істота, яка вирізняється від тварин тим, що має мову, писемність, уміє думати, будувати, творити добро тощо. Всі ми це знаємо з дитинства. "Людина — цар природи"— загальновідома істина, але в чому її суть? Чому людина, а не ведмідь, лев, слон має право втручатися у життя природи, наділена переліченими вище властивостями? 

Люди, щоб полегшити собі життя і працю, утворюють колективи, бо не дарма ж говорять "Один у полі не воїн" або "Дерево міцне корінням, а людина — друзями".
Чи після цього можна вважатися людиною? Ні, не можна. Отже, поет словами, винесеними у назву твору, нагадує нам про те, що, може, й відомо, але забуто. Як же ж добре було б на Землі, якби кожний пам'ятав про те, що він — Людина! 

Отже, мені здається, що та людина щаслива, яка займається тією працею, що найближче лежить до її серця, яка досягла мети, поставленої в молодому віці. 

Необхідною умовою щастя, мені здається, є і щасливе подружнє життя. Люди часом помиляються у своєму виборі або часто свідомо одружуються з нелюбом або нелюбою. Причини можуть бути різні, але результат один: щастя в такій родині не буде. Можливо, вони звикнуть один до одного і проживуть свій вік спокійно поруч, віддавши все тепло своєї душі дітям та онукам. Але це тільки ілюзія щастя! І як небагато треба, щоб її зруйнувати. Герої п'єси І. Франка "Украдене щастя" довгий час жили, забувши про щастя і не борючись за нього, але зустріч Анни з жандармом перевернула життя всім трьом і показала, що ідеальне подружжя, яким вважало Анну з Миколою усе село, — це тільки зовнішній бік їх стосунків, а суть є прямо протилежною. 

Таким чином, мені здається людина повинна жити за велінням свого серця, вибираючи і свій подальший шлях у житті, і супутника на цьому шляху. Це і буде найближча дорога до щастя.  

понеділок, 18 листопада 2013 р.

ДУХОВНА КУЛЬТУРА ОСОБИСТОСТІ

Творче завдання: продовжити переказ власними мір­куваннями про те, якою повинна бути духовно багата люди­на.
Культура окремої людини вимірюється ступенем її прилу­чення до здобутків національної й загальнолюдської культури, ступенем перетворення їх в особисті внутрішні фактори жит­тя духовного. Аспект культури особистості прийнято назива­ти культурністю людини. Останню здавна пов’язували з осві­ченістю. Зокрема, Гегель убачав в «окультурюванні» людства шлях до Свободи й оволодіння духовною сутністю світу. Отже, культура — це система цінностей, норм, звичаїв, вона включає в себе також певний стиль життя, спілкування, мислення.
Ця система є результатом колишньої діяльності людства, який можна використати нині. Важливий її елемент — досвід усього суспільства й окремих людей. Досвід фіксує стійкі еле­менти діяльності й містить принципи та методи застосування отриманих результатів для нової діяльності. Крім того, культу­ра — величезний запас інформації, що її отримало суспільство шляхом переробки особистого, колективного й соціального до­свіду, це всі цінності, створені людством, і способи діяльності, за допомогою яких ці цінності отримані. Культура суспільс­тва — результат діяльності багатьох поколінь. Кожна людина й кожне покоління при цьому спираються на досягнуте рані­ше. За тисячі років свого існування людство створило особли­вий світ — світ культури, до якого входять технології, засоби праці, предмети вжитку, транспортні засоби, засоби зв’язку й численні духовні цінності. Цей величезний світ і є людським середовищем, будинком людства.
Культура кожної окремої особистості виникає під суспіль­ним впливом, передається людині від суспільства. Ця переда­ча здійснюється за допомогою процесів виховання, освіти, нав­чання, тобто саме завдяки ним відбувається зв’язок культури суспільства й культури особистості. Ці процеси протягом ба­гатьох тисячоліть здійснювались стихійно, але з часом були впорядковані, і суспільство створило цілу систему інститутів для виховання й освіти підростаючих поколінь. Тому культура особистості є своєрідним витвором, копією культури суспіль­ства, але не тільки. Адже кожен із нас як особистість вносить у культуру й дещо нове, своє.
Завдяки культурі здійснюється неперервний рух людства від минулого до майбутнього. Цей рух цілеспрямований. Куль­тура орієнтована на загальнолюдські цінності, але водночас включає й цінності національних культуру.
Формування особистої культури здійснюється соціумом че­рез соціальні осередки та інститути (сім’я, соціальна група, ви­ховні заклади, формальні та неформальні об’єднання). Вплив на особистість здійснюється прямо й опосередковано за допо­могою соціальних дій і соціально важливої інформації. Остан­ня, зокрема, може передаватись шляхом демонстрації й залу­чення або шляхом повідомлення.
Зовнішні елементи культури особистості створюють так зва­ну формальну культуру, яка іноді носить пристосовницький, наслідувальний характер. Внутрішня культура особистості за­снована на переконаннях і є суб’єктивним надбанням людс­тва. Людина завдяки переконанням, якими керується, своєю поведінкою не пристосовується до соціальної сфери, а діє згід­но з особистою волею та розумом, своїм світосприйняттям і мо­ральними ідеалами.
Сучасне розуміння культури виділяє дві сторони: матеріаль­ну й духовну.
Духовна культура особистості становить частину загаль­ної культури.
Структурною основою духовної культури особистості є її ідеали. Завдяки їм формуються ціннісні орієнтири особистості й усі інші елементи її духовності. Ці ідеали здавна прийнято було вважати абсолютними, тобто вічними й незмінними.
Духовне життя людини формується під впливом елементів її духовної культури, але не обмежується ними, оскільки вклю­чає в себе й духовні взаємини з іншими людьми. Отже, воно має два основні аспекти. Перший з них полягає в тому, що людина підкоряє всю свою зовнішню діяльність і поведінку своїм ідеа­лам і духовним цінностям. Другий — у тому, що людина нако­пичує нові й нові духовні багатства, її моральні та світоглядні цінності поповнюються й ростуть, духовні інтереси розширю­ються, а завдяки цьому внутрішній світ збагачується новими думками, почуттями, переживаннями.
Духовність розширює межі буття індивіда, робить його при­четним до вищих цінностей роду людського.

понеділок, 11 листопада 2013 р.

Твір на тему Проблеми екології і ми (твір у публіцистичному стилі на суспільну тему)

Авторські твори з української мови та літератури :http://www.uatvory.ru/

Усвідомлення батьківщини до кожного з людей приходить по-своєму. Але приходить час — і кожний розуміє нерозривну єдність із рідною землею. Адже на цій землі зросли наші діди і батьки, на ній вчилися ходити ми і зроблять перші кроки наші нащадки. Споконвіку боронили цю землю наші предки, берегли її як найцінніший скарб. Вона завжди була їхнім багатством, яким пишались і захищали. А беручи від природи її дари, люди розуміли, що цих щедрот буде значно більше, якщо вони берегтимуть природу. 

У наш час перед людьми гостро постала екологічна проблема. Це пов'язано з тим, що люди вирішили стати господарями природи, почали її підкоряти собі. Внаслідок роботи виробництв забруднилися ріки. Збільшення орних земель призвело до знищення лісів. Смердюче Каховське водоймище було колись мальовничою українською землею. Пішли під воду біленькі хатки, вишневі садочки і кучеряві верби над ставками. А колись красиве і багате Аральське море висохло, бо з нього викачали воду на зрошення засушливих районів. Нащадкам у спадок залишилися тільки прекрасні Шевченкові малюнки Аралу. 

Люди необдумано експлуатують природу, а іноді просто не замислюються над наслідками своїх вчинків. Безвідповідальність призвела до Чорнобильської катастрофи, від якої постраждали величезні регіони України, Білорусі, Росії. Внаслідок аварії загинуло сотні людей. А скільки інвалідів, села і міста заражені радіонуклідами. Радіаційний фон і досі, через вісімнадцять років після аварії перевищує допустимі норми. 

Скалічена земля, скалічені люди... Мені здається, що атомні електростанції взагалі треба заборонити, адже доки вони існують, країна — в небезпеці. 

Осушення боліт на Поліссі залишило людей без питної води. 

А у нас в Харкові внаслідок зміни річища ріки з'явилися підтоплені житлові масиви. Річка зникла, залишивши по собі тільки назву. Є у нас 

Нетеченська набережна вздовж неіснуючої ріки. І таких фактів можна навести безліч. І найшкідливіше, на мою думку, те, що поруч із горе-господарями стояли байдужі люди, які просто спостерігали за знищенням природи. Прикро, але таких серед нас чимало. 

Невже потрібно знищити, щоб потім відроджувати? Невже люди вчаться тільки на помилках? Потрібно нарешті зрозуміти, що людина — це частинка великої матері-природи, яку не слід підкорювати, а треба жити з нею в гармонії. Любити і берегти рідну землю, дбати про її благополуччя — ось у чому полягає патріотизм. 

четвер, 7 листопада 2013 р.

Твір на тему Чарівний світ природи лікує душу

Мабуть, у кожного з нас бувають у житті важкі моменти. З другом посварився, з батьками не можеш знайти спільну мову, у школі не все гаразд і, взагалі, життя іде шкереберть. Буває... У такі хвилини, щоб заспокоїтись, хтось слухає музику, хтось вже вкотре дивиться улюблений фільм чи хапається за книжку, щоб хоч якось відволіктись від тяжких думок. Можна, звичайно, і валер'янових крапель собі накапати... Я ж намагаюся побути на природі: іду в парк, їду на річку чи в ліс. 

Немає нічого прекраснішого за прогулянку осіннім парком. Ідеш собі, шурхотиш опалим листям, тиша навкруги... Той шелест огортає душу, заспокоює. Зупиняюся. Наче все завмерло. Та ні. Ось вітер гойднув дерева, і вони, наче руки, простягли одне до одного гілки. І знову тиша... Ледь чутно прошурхотіла мишка під листям, білочка стрибнула з гілки на гілку — горішок впустила. Аж дзвенить у вухах... І раптом різке вороняче "Кар-р-р" крає ту тишу. Аж здригнулася. "Де ти взялася?" — радісно провела її поглядом. 

Якщо уважно поспостерігати, можна побачити як жовтий листочок відривається від гілки і плавно, тихесенько, ледь погойдуючись, падає. Потім другий, третій... Вкривається земля листям, готується до зими. 

Узимку — свої радощі. Якщо надворі мороз — ідеш собі, "похрумуєш" сніжком, весело він рипить під ногами. А дерева вкриті інеєм і стоять білі-білі, наче наречені, що зібралися під вінець. Довкола, як у казці. Куди й подівся той поганий настрій! Усі негаразди здаються такими незначними, надуманими. А якщо морозу немає, а снігу багато, можна згадати зовсім недалеке дитинство й зліпити снігову бабу. Задоволення неабияке! 

Улітку можна вибратися на річку. Сидиш собі на бережку і дивишся на воду. А вона біжить-біжить... Хлюпає водичка об беріг, і той плескіт наче заколисує тебе. Незчуєшся, як і день промайне. Глянеш — обрій зачервонівся, вже й сонечко сідає. А з іншого боку місяць визирнув. Так вони й зустрічаються щодня То їхня година. Ось уже й мошкара "активізувалася". Треба щось робити — або тікати, або багаття розпалювати, інакше загризе. Та це вже як ви вирішили. Якщо не багаття — мерщій додому! 

Навесні найкраще їхати до лісу. І саме тоді, коли дерева вже вбралися листям; а то й зацвіли. Тоді життя у ньому просто вирує. Шум, гам. Пташки співають одна перед одною, аж захлинаються — то вони змагаються, хто краще пісню виводить. Бджоли, джмелі гудуть — у них своя пісня і своя робота. 

На серці — тиша і спокій. А ще — вдячність за цю красу і за зцілену душу. Ось вони, найкращі ліки — природа, що оточує нас... 

середа, 6 листопада 2013 р.

Роль Біблії в духовному житті українського народу

Що таке Біблія? Це найвидатніша книга в історії людства, яка увібрала народну мудрість, втілила моральні основи людського життя. Ця книга не просто явище культури, вона — основа духовного буття світу, саме в Біблії — книзі усіх книг — можемо знайти шляхи вирішення таких проблем: життя і смерть, доля і душа людини, добро і зло... Хоча вона складається з багатьох книг, різних за жанрами, створених у різні часи різними людьми, але за суттю своєю Біблія є єдиною книгою, великою, вічною супутницею життя багатьох людей усього світу більше 2-х тисяч років. Вона вчить нас, як жити, що можна робити, а чого ні; якими треба бути, а що є негативним у наших характерах. Саме Біблія надихала письменників усіх часів і народів, бо багато століть вони використовували її теми, ідеї, образи, сюжети у своїх творах.

Біблійні матеріали знайшли широке відображення у творах письменників давньої української літератури, потім нової, а тепер і сучасної.

Знайомство зі Святим Письмом допомагає нам краще розуміти твори української та світової літератури.

Читаючи Біблію, ми засвоюємо духовні істини, розуміємо художню красу релігійних текстів. Саме вона вміщує в собі морально-етичний і естетичний досвід людства. Всі зневірені звертаються до цієї книги, продовжують шукати сенс свого життя, земного існування, відповіді на одвічні питання і водночас духовну опору в цьому гріховному, несправедливому світі.

Біблія для українського народу була і є не лише джерелом духовних істин, а й високохудожньою книгою.
 

вівторок, 5 листопада 2013 р.

Твір «Вчинок, яким я пишаюся»

З дитинства мама і тато вчать мене робити хороші, добрі справи. Ці гарні вчинки повинні приносити користь не тільки мені самому, але іншим теж.
Одного разу я зробив особливий вчинок, який тепер згадую з гордістю. Тоді я зустрів навпроти супермаркету маленьку дівчинку чотирьох років. Вона стояла біля пішохідного переходу та плакала. Я запитав її, в чому справа. Вона відповіла, що хоче додому, але боїться перейти дорогу. Я здивувався, чому вона ходить сама. Виявилося, що вона загубила маму у великому магазині.
Я поміркував та здогадався, що мама має бути всередині супермаркету. А дівчинка хотіла бігти додому, вона сказала, що живе десь у багатоповерхових будинках через дорогу. Мала чомусь думала, що мама знайдеться вдома. Але дівчинка навіть не знала своєї адреси! Я не дозволив їй переходити дорогу, бо вона загубилася б остаточно.
Я повів малу назад у магазин та хотів просити охоронця допомогти. Але тільки ми зайшли, як до нас підбігла жінка. Виявляється, весь цей час вона шукала доньку в «лабіринті» супермаркету. Вона так щиро мені дякувала!
Я подумав: добре, що я не пройшов повз дівчинку, коли вона збиралася переходити вулицю. І добре, що я не став їй «допомагати», а подумав своєю головою. Так мені вдалося зробити справжій гарний вчинок.

понеділок, 4 листопада 2013 р.

Твір-роздум на тему «Вода - це життя»

Авторські твори з української мови та літератури :http://www.uatvory.ru/

Ми джуе рідко замислюємося над звичними для нас речами. А буває, що їх значення для нас неможливо переоцінити. Наприклад, усім відомо, що вода – джерело життя. Але чому саме? Спробуємо розібратися.
Якби не виняткове розташування  Землі, завдяки якому дві треті нашої планети вкривають океани, ми би ніколи не з'явилися на цьому світі. За даними вчених, людина не може прожити без  води й декількох днів без того, щоб серйозно не нашкодити своєму здоров'ю. І це не дивно, адже наше тіло складається з води на дві третини.
Вода повсюди навколо нас – у водоймах та підземних джерелах, у краплях дощу, листі та соковитої трави, овочах та фруктах. Вона наповнює життям усе на землі. Без води неможливо виростити врожай та розводити свійських тварин. Тому наші давні предки селилися біля водоймі, копали колодязі та завжди шанували дощ, навіть приносили жертви богам у часи засухи, щоб його викликати.
Зараз питна вода доступна нам у будь-яку хвилину, навіть із дому не треба виходити. Ми в будь-який час можемо зварити каву, попрати, помитися, прибратися… Можливо, через це ми й не усвідомлюємо її цінність. І тому не сприймаємо як особисту справу те, що зараз воду забруднюють заводи і фабрики, скидаючи хімікати у водойми та ґрунт. Ми не звикли економити воду – можемо відкрити кран й вилити значно води більше, ніж нам потрібно. А якби ми жили десь у Африці, де людям доводиться щодня проходити декілька кілометрів до колодязя, щоб напоїти свою родину, наше ставлення до споживання води змінилося би.
Тож я вважаю, що варто розуміти, що така просто і звична речовина як вода – насправді скарб, якому ми завдячуємо існуванням. Тому треба берегти її, хоча б з егоїстичних міркувань! Це, звичайно, жарт, але в кожному з них, як кажуть, є частина правди.

Багатство художніх образів у творчості Григорія Сковороди

Прямі й опосередковані поняття дуже широко використовує Григорій Сковорода, взявши їх із Закону Божого, тобто Біблії, або світу символів, як їх власне називає сам автор. Існує одне велике коло (макрокосм), всесвіт, що невпинно рухається за своєю траєкторію, в ньому вкинуте коло мале — людина, яка теж мусить рухатись не зупиняючись, разом зі всесвітом, якщо одне коло зупиниться бодай хоч на мить, то це й буде кінець всьому існуванню, кінець буттю.

Ми зустрічаємо коло в образі змія в кільці, де голова йому початок, а хвіст — кінець. Скручуючись в кільце, він і становить поєднання цих двох антиномій: початку і кінця, або початкову і кінцеву літери грецької абетки: альфи і омеги.

Зрештою, маємо твердь під ногами, що також невипадково має вигляд кулі, де й перетинаються різні за своїм призначенням шляхи людські, а це вже прямі поняття. Якщо подивитись на земну кулю, змальовану прозорою, то тоді б ми мали змогу побачити їх власноруч. Але образ плачу і образ веселого серця, хоч і є двома різними поняттями, двома кінцями однієї палиці, ми не можемо сказати, що вони ділять світ навпіл, бо вони-таки і є одна палиця, а також характеризують одне поняття не матеріального, а невидимого світу, а саме людське почуття, що саме по собі є нейтральним, і лише схильність людини до того чи іншого кінця палиці змальовує перед нами це почуття, чи-то в позитивному, чи-то в негативному світлі. Тут безвиході немає. Лише треба мати контроль над почуттями і пристрастями. І знову-таки, шляхом подолання всього є прагнення людини відшукати істину, а знайшовши, тим самим наблизитись до Бога.

Бог є нездоланним, неосягненним, і незбагненним людським зіпсованим розумом. Він є всюдисущим, все проникливим для людини і всього живого, першим чудом із чудес. Увесь всесвіт, все життя або, як його називає Сковорода, «хаос морський», розташований за певною ієрархією. Якщо добре придивитись, то побачимо цей малюнок у пірамідальній формі, від найширшого кола, що його становить земна куля, тобто це коло ще й знизу має кулю, сферу, до найвищого щабля цієї піраміди, до її вершини, на якій і знаходиться найгеніальніше Боже створіння, себто людина, але та, що прагне, бути на цій висоті не задля власної досконалості всіх своїх примх, а людина, що прагне зближений з Богом, тому і стоїть на самісінькому вершку піраміди.

Біля підніжжя цієї піраміди перебуває «море хаосу» з великими хижими хвилями, але чим більше людина тягнеться до Бога, тим вище вона стоїть на пірамідальній драбині, і тим далі вона від цих зажерливих хвиль, тим не доступнішою вона є для них, а вгорі і навколо оповиває нас з усіх боків, проникаючи всередину усього існуючого і живого, до самих сакральних куточків кожного створіння, наш Творець, Бог. Тому і є кожна наша дія ним керована, тому і стає Він, коли потрібно, нам на заваді, щоб не утнули чогось геть жахливого, чого б неможливо було вже виправити. Коли щабель такої ієрархічної пірамідки, крім нижнього, себто земної кулі, є у вигляді кінця, але з гранями на кшталт багатокутника, але правильної форми, симетричного. Саме ці грані, або ребра, і є шляхами нашими, що насамкінець зближують нас з Істиною. Тому подивившись уважно й прискіпливо на ці грані, з відвертим серцем ми бачимо, що вони не всі пологі, а деякі з них круті, майже відсічні, тому вони і відлякують людину, шукаючу простішої дороги для себе. І лише деякі сміливці наважуються дертись по стрімких стежках з вибоїнами, тому на них важко підійматися, але важко злетіти й до кінця — в безодню, «морської стихії», а не те, що для людей, котрі обрали широку, пологу, гладеньку, але вельми слизьку дорогу, підйом. Вони падають, а піднятись більше не мають змоги, і хвилі з радістю й зловтіхою, без попереднього жалю за такими невдахами, поглинають їх, тягнучи за собою в безодню й безкрайнє «море», в своє кипляче пекло, що спотворює на кшталт зіпсутого дзеркала твердь і міць небесну.

Із цим треба боротись, бо перебування на дні «моря» навряд чи приємне й радісне, І Господь знайшов цей вихід для нас, пославши на землю єдиного свого сина — Ісуса Христа, задля нашого спасіння. А перед тим обрав ще одну людину, крім того, — жінку, для боротьби з пеклом диявольським, Матір Христову — Марію, що первородний гріх її не торкнувся.

На картинах, визнаних світом, Марію змальовують або на кулі земній, як це бачимо у Григорія Сковороди, або на місяці, чи хмарці. Але це нічого не змінює, бо і куля земна є сферою, і місяць ми бачимо в такому вигляді, хоч і не завжди,бо інший бік його закритий для наших очей тінню, і хмаринка — це теж сфера, хіба тільки дещо химерна, бо не кожен може вбачати в ній символ Небесної Тверді, а також символ вінця Богородиці на Царицю неба і землі. Ці вище змальовані сфери, символізуючи зло, оповиває змій, а голову йому душить п'ятою Богородиця. Саме в такий спосіб і Сковорода змалював цей образ Богородиці на земній кулі, що веде невпинну боротьбу зі спокусою, з дияволом, з пеклом, з «морем хаосу», з суцільним безладдям, що панує в світі, намагаючись також вести нас шляхом істини, дорогою, яка не є неможливою, бо нею йшов Христос. Тож кожен має свій шлях, а відтак, свій хрест, який мусить приймати не як катування, а лише як очищення власного єства, через шлях катарсису пройти до Царства Вічного, до Батьківського Дому. Очищення серця, насамперед, кордо-центризм — це своєрідний ключ в усій поетиці доби бароко. Ця душа, це радісне піднесення, що через очищення все ближче і ближче наближує до Бога, піднімаючись поволі вгору.

Життя Сковорода бачив дещо суб'єктивно, він ніби дивився на багато років вперед, передбачаючи те, що мало б статися значно пізніше, намагаючись при цьому подати корисні поради, і не лише одній людині, а суспільству взагалі.

Отже, численними образами і збірними поняттями наскрізь пронизана творча спадщина Сковороди. Найпоширенішим образом, який вбирає в себе мільйони інших образків в поетиці Г. Сковороди постає море. Такому збірному поняттю «море бездонне» протиставляється «твердь небесна» з усіма своїм небесними світилами: сонцем — Бог, провідною зіркою — Марія, та поєднанням людського і Божого є Син Божий — Ісус Христос. Культ поклоніння Богові, сину Божому, Духу Святому та Діві Марії є ще однією характерною рисою для барокової літератури також, як для вельми яскравого її представника Г. Сковороди.
 


Подорож (Твір-опис)

Мільйони людей у всьому світі проводять свою відпустку, подорожуючи. Вони подорожують, щоб побачити інші країни і континенти, сучасні міста і руїни стародавніх міст, вони подорожують, щоб насолодитися живописними місцями, або просто для зміни обставин. Завжди цікаво відкрити щось нове, побачити інший спосіб життя, зустріти різних людей, спробувати різну їжу, послухати різні музичні ритми і зробити багато фотографій.

Тим, хто живе за містом, подобається їздити у велике місто і проводити свій час, відвідуючи музеї і художні галереї, роздивляючись вітрини крамниць і обідати в екзотичних ресторанах. Міські мешканці зазвичай люблять тихий відпочинок в селі, або в горах, чи біля моря, гуляючи, купаючись і загоряючи на сонці.

Більшість мандрівників і відпочиваючих беруть з собою фотоапарат або відеокамеру і знімають все, що цікавить їх — визначні пам'ятки міста, старі церкви і замки, види гір, озер, долин, рівнин, водопадів, лісів, різні види дерев, квітів і рослин, тварин і птахів.

Пізніше, можливо декілька років опісля, фотографії та саморобні фільми нагадають їм про щасливий час, який вони проводили колись.

Люди подорожують поїздом, літаком, на кораблі і на машині. У всіх способів подорожі є свої переваги і недоліки. І люди вибирають вид транспорту згідно своїм планам і меті подорожі.

Якщо ми любимо подорожувати, ми побачимо і дізнаємося багато такого, що ми ніколи не зможемо побачити або дізнатися удома, хоча можна прочитати про це в книгах і газетах і подивитися по телебаченню. Кращий спосіб вивчати географію — це подорожувати, а кращий спосіб дізнатися і зрозуміти людей — це познайомитися з ними в їх власних будинках.
 

Твір на тему Дружба — найбільше багатство

Багато є скарбів: і матеріальних, і духовних. Кожна людина на своєму життєвому шляху прагне знайти щастя, що вважається найбільшою неперехідною цінністю. 

Щастя буває різним. Для одних щастя — гроші, розкіш. Інші його бачать у сімейному житті, хтось — у повсякденній роботі. Це все важливо мати. А чи не найголовніше мати надійних друзів? Філософ, людина великої мудрості, Г. С. Сковорода навчав: "Друг вірний — захист міцний". Справді, як важливо, коли в горі чи радості поряд є той, хто розрадить чи розділить з тобою радість: 



Є дружби різні. Тож одна 

Шампанським піниться в бокалі, 

Її випиваєш до дна 

Без радості і без печалі. 

А друга — без пустих прикрас, 

Ознаки маючи суворі, 

Духовно підіймає нас 

У добрій радості і в горі. 



В. Михайлюк. "Є дружби різні" 



Майже всі люди важко переживають самотність. Кожен, хто відчуває самотність або вважає, що люди його не люблять, що він не користується такою популярністю, як інші, повинен усвідомити: людські стосунки — це обмін цінностями. Навіть у стосунках між двома людьми необхідно, щоб кожен з них робив певний внесок для їх підтримки. Якщо з таких стосунків користь має лише одна сторона, то, зрозуміло, що з часом друга втратить до них інтерес. Звичайно, користь у такому випадку не можна розглядати як матеріальну вигоду. 

Дружбу не треба плутати із приятельськими стосунками. Спілкування з друзями збагачує людину духовно. Кожен шукає в другові важливі для себе риси. З однією людиною ми підтримуємо зв'язок тому, що вона вміє цікаво говорити, від другої ми дістаємо важливу інформацію, третя має приємну зовнішність і поведінку, четверта — оптиміст і вміє підбадьорити, п'ята завжди готова дати добру пораду. Мабуть, у друзях ми шукаємо риси ідеалу людини. Буває й так, що з часом у людині, яку вважав другом, розчаровуєшся. Що ж діяти в такому разі? Г. С. Сковорода наставляв своїх учнів: "Похибки друзів ми повинні вміти виправляти або зносити, коли вони несерйозні". 

Дружба не терпить егоїзму. Є люди, які у стосунки між друзями не роблять ніякого внеску. Зрозуміло, що мало хто поважатиме таких людей, а намагатиметься обмежити зв'язки з ними, звести до приятельських. Люди іншого типу втрачають друзів і симпатії своїх знайомих через нетактовність, адже контакти з такими нікому не приємні. Нерідко це люди злосливі, в'їдливі, такі, що кепкують з інших. Хто ж буде дружити з такими? 

Деякі особи не користуються повагою через те, що їх не цікавлять інші люди. Вони весь час говорять тільки про себе, а якщо хтось захоче висловитись, то не слухають, перебивають, знову заводячи мову про себе. Таким теж легко залишитись самотніми, втратити друзів: 



Коли тебе забуде рідний брат, 

Махни рукою, плакати не варт, 

Коли тебе забуде друг — подумай, 

Що сталося, що він тобі не рад. 



Д. Павлцчко. "Коли тебе забуде..." 



У дружбі треба вчитися бути людиною. І хоч ніхто не застрахований від помилок, головне — уміти їх помічати в себе. Той, хто прагне до самовдосконалення, до самоосвіти, приваблюватиме да себе інших людей, легко знайде друзів. Усім хочеться бачити своїм другом вірну і щиру, духовно багату, всебічно розвинену і красиву людину, людину гуманну, з відкритим серцем, вогником у душі. 

Яку пораду дати тим, хто шукає друзів? Пам'ятати, що найвірніший друг — це мати, яка ніколи не зрадить, не проміняє свою дитину на найкоштовніше, готова життя віддати, щоб допомогти у скруті найдорожчій людині — синові чи доньці. 

СЕНТИМЕНТАЛІЗМ

Сентименталізм (від франц. sentiment — почуття, почуттєвість) — літе­ратурний напрям другої половини XVIII — початку XIX століття, що характеризується праг­ненням відтворити світ почуттів простої людини й викли­кати співчуття до героїв у читачів. Сентименталізм дістав свою назву від роману англійського письменника Лорен­са Стерна «Сентиментальна подорож по Франції та Італії» (1768 p.). Саме ж слово «сентиментальний» існувало в Англії ще до публікації стернівського роману: його перше використання зафіксував англійський словник 1749 року ви­дання. Однак до виходу роману Л. Стерна воно вживалося в мові художньої літератури рідко, і до того ж виступало у двох основних значеннях: «розсудливий» і «здатний до спів­чуття». З 60-х років XVIII століття починає переважати друге значення слова «сентиментальний».
Риси сентименталізму як нового напряму помітні вже в європейських літературах ЗО—50-х років XVIII століття. Сентименталістські тенденції спостерігаються в літературі Англії (поезія Дж. Томсона, Е. Юнга, Т. Ґрея), Франції (романи Р. Маріво і А. Прево, «сльозлива комедія» П. Лашос-се), Німеччини («серйозна комедія» X. В. Ґеллерта, почасти «Мессіада» Ф. Клопштока). Але як окремий літератур­ний напрям сентименталізм оформлюється в 1760-ті роки. Найбільш яскравими письменниками-сентименталістами були С Річардсон («Памела», «Кларіса»), О. Ґолдсміт («Век-фільдський священик»), Л. Стерн («Життя та думки Трістра-ма Шенді», «Сентиментальна подорож») в Англії; Й. В. Ґете («Страждання юного Вертера»), Ф. Шіллер («Розбійники»), Жан Поль («Зібенкез») в Німеччині; Ж.-Ж. Руссо («Юлія, або Нова Елоїза», «Сповідь»), Д. Дідро («Жак-фаталіст», «Черниця»), Б. де Сен-П'єр («Поль і Віргінія») у Франції; М. Карамзін («Бідна Ліза», «Листи російського мандрівника»), О. Радищев («Подорож з Петербурга в Москву») в Росії. Позначився напрям сентименталізму й на інших європейсь­ких літературах: угорській (Й. Карман), польській (К. Брод-зінський, Ю. Нємцевич), сербській (Д. Обрадович). Диску­сійною залишається проблема існування сентименталізму в українській літературі, хоча риси цього напряму спостері­гаються у творчості деяких визначних українських письмен­ників, зокрема І. Котляревського («Наталка Полтавка») та Г. Квітки-Основ'яненка («Маруся», «Сердешна Оксана»).
На відміну від багатьох інших літературних напрямів, естетичні принципи сентименталізму не знаходять закін­ченого вираження в теорії. Сентименталісти не створювали будь-яких літературних маніфестів, не висували власних ідеологів і теоретиків, якими були, зокрема, Н. Буало для класицизму, Ф. Шлеґель для романтизму, Е. Золя для натуралізму. Не можна сказати, що сентименталізм розро­бив і власний творчий метод. Вірніше було б розгляда­ти сентименталізм як певний умонастрій з характерними ознаками: почуття як основна людська цінність і вимір, меланхолійна мрійність, песимізм, почуттєвість, особистіс-ність переживань тощо.
Сентименталізм зароджується всередині просвітницької ідеології. Він стає негативною реакцією на просвітницький раціоналізм. Культові розуму, що панував як у класицизмі, так і в просвітництві, сентименталізм протиставив культ почуття. На зміну знаменитому вислову філософа-раціо-наліста Рене Декарта: «Cogito, ergo sum» («Я мислю, отже, існую») приходять слова Жан-Жака Руссо: «Я відчуваю, отже, існую». Митці-сентименталісти рішуче відкидають одно­бічний раціоналізм Декарта, який утілився в нормативності й суворій регламентації в класицизмі. Сентименталізм спи­рається на філософію агностицизму англійського мисли­теля Девіда Юма. Агностицизм був полемічно спрямований проти раціоналізму просвітителів. Він піддавав сумніву віру в безмежні можливості розуму. За Д. Юмом, усі розу­мові уявлення людини про світ можуть бути помилкови­ми, а моральні оцінки людей — засновані не на порадах розуму, а на емоціях або ж «активних відчуваннях». «Ро­зум, — вважає англійський філософ, — ніколи не має перед собою ніяких речей, окрім сприйнять...» Згідно з цим вади і доброчинності є категоріями суб'єктивними. «Коли ви визнаєте якийсь учинок або характер хибним, — стверджує Д. Юм, — ви маєте на увазі під цим лише те, що в силу особливої організації вашої природи ви відчуваєте при його спогляданні...» Філософський грунт для сентименталізму підготували двоє інших англійських філософів — сенсу­алісти Френсіс Бекон і Джон Локк. Вони надавали першо­чергову роль у пізнанні світу саме почуттю. «Розум може помилятися, почуття — ніколи», — цей вислів Ж.-Ж. Руссо можна вважати загальним філософським та естетичним кре­до сентименталізму.
Сентиментальний культ почуття зумовлює більш широ­кий, ніж у класицизмі, інтерес до внутрішнього світу люди­ни, до її психології. Світ же зовнішній, зауважує відомий російський дослідник П. Берков, для сентименталістів «є цін­ним лише остільки, оскільки він дає змогу письменникові віднайти багатство своїх внутрішніх переживань... Сенти­менталістові важливо саморозкриття, оголення складного психічного життя, що відбувається в ньому, а не об'єк­тивна користь його творів». Письменник-сентименталіст обирає з низки життєвих явищ і подій саме такі, які здатні розчулити читача, зворушити його, примусити хвилюватися. Автори сентименталістських творів звертаються до тем, які неодмінно приводять до глибокого переживання як свого, так і читача: вони опи­сують страждання самотньої людини, нещасливе кохан­ня, а нерідко й смерть героїв. Письменник-сентименталіст завжди прагне викликати співчуття до долі персонажів. Так, автор повісті «Нещасливий М-в» російський сентименталіст А. Клущин закликає читача поспівчувати ге­рою, який через неможливість поєднати свою долю з коханою дівчиною кінчає життя самогубством: «Чувстви­тельное, непорочное сердце! Пролей слезы сожаления о несчастном самоубийце; снизойди к Предвечному, помо­лись об нем — берегись любви! — берегись сего тирана чувств наших! Стрелы его ужасны, раны неисцелимы, тер­зания ни с чем не сравненны».
Герой сентименталістів демократизується. Це вже не цар або полководець класицистів, який діє у виняткових, екстра­ординарних умовах, на тлі історичних подій. Герой сенти­менталізму — цілком ординарна людина, як правило, пред­ставник нижчих верств населення, людина чутлива, скром­на, з глибокими почуттями. Як зазначав французький сенти­менталіст Ф.-Ж. Мармонтель, «повірити в те, що нам потріб­ні титули для того, щоб стати схвильованими, — значить образити людське серце й не визнавати природи». Події у творах сентименталістів відбуваються на тлі повсякденного, цілком прозаїчного життя. Нерідко воно замикається все­редині родинного побуту. Таке особисте, приватне життя зви­чайної людини протистоїть екстраординарним, неправдо­подібним подіям у житті аристократичного героя класи­цизму. До речі, проста людина в сентименталістів іноді страждає від сваволі дворян, але вона здатна також і «пози­тивно впливати» на них. Так, служницю Памелу з одно­йменного роману С. Річардсона переслідує й намагається спокусити її хазяїн — сквайр Б. Однак Памела є зразком доброчесності — вона відхиляє всі залицяння. Це зумовило зміну ставлення дворянина до служниці. Переконавшися в її доброчесності, він починає поважати Памелу й по-справжньому закохується в неї, а в кінці роману — одружу­ється з нею.
Чутливі герої сентименталізму часто є диваками, людь­ми вкрай непрактичними, непристосованими до життя. Особливо ця риса притаманна героям англійських сенти­менталістів. Вони не вміють і не бажають жити «як всі», жити «за розумом», — теж полемічно спрямована проти раціоналізму риса. Персонажі романів Ґолдсміта і Стерна мають свої власні захоплення, що сприймаються як чудер­нацькі: пастор Прімроз з роману О. Ґолдсміта пише трактати про одношлюбність духовенства. Тобі Шенді з роману Л. Стерна захоплюється фортифікацією й будує іграшкові фортеці, які сам і бере в облогу. Герої творів сентименталіз­му мають свого «коника». Лоренс Стерн, який і винайшов це слово, писав: «Коник — це веселе, перемінливе створіння, світлячок, метелик, малюночок, дрібничка, що-небудь, за що чіпляється людина, щоб утекти від звичайної течії життя, полишити на годинку життєві тривоги й турботи».
Взагалі, пошуки своєрідності в кожній людині зумовлю­ють яскравість і багатоманітність характерів у літерату­рі сентименталізму. Автори сентименталістських творів не протиставляють різко «позитивних» і «негативних» героїв. Так, Руссо характеризує задум своєї «Сповіді» як бажання показати «одну людину в усій правді її природи». Герой «Сентиментальної подорожі» Йорік робить учинки як бла­городні, так і низькі, а часом опиняється в таких склад­них ситуаціях, що однозначно оцінити його дії неможливо.
Сентименталізм змінює жанрову систему сучасної йому літератури. Він відкидає класицистичну ієрархію жанрів: у сентименталістів уже немає жанрів «високих» і «низьких», усі вони є рівноправними. Жанри, що домінували в літе­ратурі класицизму (ода, трагедія, героїчна поема), посту­паються місцем новим жанрам. Зміни відбуваються в усіх родах літератури. В епосі панують жанри подорожніх нота­ток («Сентиментальна подорож» Л. Стерна, «Подорож з Петербурга в Москву» О. Радищева), епістолярного роману («Страждання юного Вертера» Гете, романи Річард-сона), з'являється сімейно-побутова повість («Бідна Ліза» М. Карамзіна). В епічних творах сентименталізму важливу роль відіграють елементи сповіді («Сповідь» Ж.-Ж. Руссо) та споминів («Черниця» Д. Дідро), що надає можливості глибшого розкриття внутрішнього світу персонажів, їхніх почуттів і переживань. Жанри лірики,— елегії, ідилії, мадри­гали, послання, — мають на меті психологічний аналіз, розкриття суб'єктивного світу ліричного героя. Видатними ліриками сентименталізму були англійські поети (Дж. Том-сон, Е. Юнг, Т. Грей, О. Ґолдсміт). Похмурі мотиви в їхніх творах зумовили виникнення назви «цвинтарна поезія». Чи не наивідомішим поетичним твором сентименталізму стає «Елегія, написана на сільському цвинтарі» Т. Ґрея. Роз­робляли сентименталісти й жанри драми. Серед них — так звані «міщанська драма», «серйозна комедія», «сльозлива комедія». У драматургії сентименталізму скасовуються сумно­звісні «три єдності» класицистів, синтезуються елементи тра­гедії та комедії. Справедливість жанрового зміщення був змушений визнати Вольтер. Він підкреслював, що воно ви­кликане й виправдане самим життям, оскільки «в одній кім­наті сміються з того, що служить предметом зворушення в іншій, і та ж сама особа інколи переходить протягом якоїсь чверті години від сміху до сліз з одного і того ж приводу».
Відкидає сентименталізм і класицистичні канони ком­позиції. Твір будується тепер не за правилами суворої логічності і пропорційності, а досить вільно. У творах сентименталістів поширюються ліричні відступи. Нерідко відсутні в них класичні п'ять елементів сюжету. Посилюєть­ся в сентименталізмі й роль пейзажу, який виступає засобом вираження переживань і настроїв персонажів. Пейзажі в сентименталістів здебільшого сільські, вони зображають сільські кладовища, руїни, мальовничі куточки, які мають викликати меланхолійні настрої.
Найбільш ексцентричним за формою твором сентимента­лізму є роман Л. Стерна «Життя та думки Трістрама Шенді, джентльмена». Саме прізвище головного героя означає «не­розсудливий». Такою ж «нерозсудливою» здається й уся структура стернівського твору. В ньому багато ліричних від­ступів, усіляких дотепних зауважень, розпочатих, але не за­кінчених новел. Автор постійно відступає від теми, розпо­відаючи про якусь подію, він обіцяє далі повернутися до неї, але цього не робить. Порушений у романі хронологічно послідовний виклад подій. Деякі розділи твору надруковані не за порядком їхньої нумерації. Іноді Л. Стерн взагалі залишає порожні сторінки, передмову ж та присвяту до роману вміщено не на традиційному місці, а всередині першого тому. Англійський сентименталіст пародіює про­світницькі романи з їхньою залогізованістю та структурною чіткістю. В основу «Життя та думок» Стерн поклав не логічний, а емоційний принцип побудови. Для Л. Стерна важлива не зовнішня раціональна логіка й послідовність подій, а зображення внутрішнього світу людини, поступова зміна настроїв і душевних порухів.
Сентименталізм демократизує мову художнього твору — вона стає зрозумілішою для широких верств населення. Здебільшого зникають риторичні пишномовності й архаїз­ми. Художні засоби й лексичні одиниці беруться з фольк­лору, інтерес до якого посилюється в сентименталізмі. Так, М. Карамзін проводив велику роботу над удосконален­ням російської літературної мови. Він зменшив кількість слов'янізмів, збагатив «середній штиль» словами з народ­ної мови, полегшив синтаксис. Мовні засоби сентимента­лістів мали викликати зворушення до зображуваного. Таку роль виконують, наприклад, пестливо-зменшувальні слова в повісті Г. Квітки-Основ'яненка «Маруся»: «Наум бачить, що Маруся зовсім змінилась на лиці: стала собі рум'янень­ка, як зоренька перед сходом сонця, очиці як ясочки гра­ють; веселенька і від неї наче сяє...»
Не існує єдиної думки в літературознавстві на предмет наявності сентименталістського напряму в українській літе­ратурі. Найвидатніші вітчизняні літературознавці О. Білецький та Д. Чижевський вважали, що вияву в українській художній свідомості сентименталізм не здобув. «В україн­ській літературі, — зауважує Дмитро Чижевський, — не­має потреби утворювати з кількох творів Квітки та одного твору Котляревського окремого літературного напряму». Розглядаючи оповідання Квітки, які нерідко характери­зуються як сентиментальні, вчений зазначає: «В них є чут­тєвий елемент, чутливі сцени, але немає сентиментального стилю, „чутливого" змалювання подій з суб'єктивними виявами почуття самого автора». Проте існує і протилежна точка зору. Так, І. Лімборський вбачає типо­логічну спорідненість українських письменників XVII— XVIII століть із європейським сентименталізмом. Дослідник стверджує, що в першій половині XIX сторіччя сенти­менталізм проявив себе в усіх родах української літератури (див.: Лімборський І. Сентименталізм: Історія української літе­ратури XIX століття: В 3 кн. Київ, 1995. Кн. І. С 212—239). Звичайно, напрям сентименталізму не міг не мати пев­них негативних рис, до яких можна віднести нудотність і слізливість, моралізаторство і дидактизм. Однак здобутки цього напряму — нові жанрові форми, психологічний аналіз, інтерес до життя простої людини, почуттєва сторо­на людського існування тощо, — створюють ґрунт для літературних напрямів, які приходять на зміну сенти­менталізмові в XIX столітті. Естетичні й поетичні риси, форми й засоби сентименталістської літератури викорис­товуються у творах романтизму й реалізму.

Історично-мемуарна проза

У добу бароко художню літературу розуміли значно ширше, ніж тепер. Зокрема, це поняття включало й такі жанри, як проповідь та історіографія (історичні праці про певну епоху). КОЗАЦЬКІ ЛІТОПИСИ 
 Серед досить численної української барокової історичної прози особливо виділяються козацькі літописи (названі так, бо розповідають про козацьку добу і творилися козаками). Під цією назвою об’єднуються три твори - Самовидця, Граб’янки та Величка. Першою в ряду козацьких літописів є праця, автор якої понині лишається невідомим. На думку більшості дослідників, літописцем міг бути генеральний підскарбій (що відповідає нинішній посаді міністра фінансів) за часів Івана Брюховець-кого Роман Ракyшка-Романoвський (1623-1703). Невідома й первісна назва твору. Готуючи рукопис до друку, Пантелеймон Куліш дав йому заголовок: «Літопис Самовидця про війну Богдана Хмельницького і про міжусобиці, які були в Малій Росії по його смерті». Ця назва стисло викладає зміст праці: у ній відображено події від 1648-го до 1702 року. Відтоді твір стали називати «Літописом Самовидця». Складається він зі вступу і двох основних частин: перша присвячена епосі Богдана Хмельницького та періоду Руїни - до 1676 року, друга - до 1702 року. Ця частина дуже стисла і спрощена (складається враження, що це була тільки заготовка, чернетка, на основі якої автор планував розширити і доопрацювати твір). Самовидець із надто близької відстані бачив зафіксовані події, тому не міг уявити й належно оцінити їхню масштабність. Так, Визв‚льну війну 1648 року літописець показує лише як жорстоку боротьбу свавільної черні супроти своїх державців, як Божу кару за гріхи. Тому ставлення Самовидця до Богдана Хмельницького і його блискучих перемог стримане. З гіркотою описує Самовидець початок великої Руїни, фатальні прорахунки гетьманів Івана Брюховецького, Петра Дорошенка, Дем’яна Многогрішного. Під 1663 роком докладно розповідається про Чорну раду в Ніжині, про боротьбу двох ворожих таборів - Сомка і Брюховецького - та про жорстоку розправу Брюховецького над своїм суперником і його прихильниками. Зі стильового боку текст не має особливих прикрас, подробиць, відступів. У ньому найменше ознак бароко порівняно з рештою українських літописів. Значно більше барокових рис в «Літописі Григорія Граб’янки». Цей твір ширше охоплює події, у ньому розповідається про історію козацтва з часів його виникнення до виборів гетьмана Павла Скоропадського 1709 року, а також наводяться тексти багатьох державних актів, гетьманських універсалів, грамот, договорів. Не випадково саме цей твір науковці вважають першою спробою систематизованої історії України. Найбільший за обсягом і найтомний «Літопис Самійла Величка», що озаглавлений так: «Сказання про війну козацьку з поляками, що через Зиновія-Богдана Хмельницького, гетьмана війська Запорозького, вісім літ… точилася, нині ж коротко, стилем історичним і наріччям малоросійським справлено й написано старанням Самуїла Ве-личка, колись канцеляриста війська Запорозького, в селі Жуках, повіту Полтавського, року 1720». Самійло Величко народився на Полтавщині в козацькій сім’ї близько 1670 року. Як і решта авторів козацьких літописів, був високоосвіченою людиною, закінчив Києво-Моги-лянську академію, знав церковнослов’янську, польську, латинську й німецьку мови. 1690 року Самійло Величко перейшов на службу при військовому писарі Василі Кочубеєві, згодом - у генеральній канцелярії Війська Запорозького. Але 1708 року, коли стало відомо про донос Кочубея цареві щодо антимосковської діяльності Мазепи, зрадника було страчено, а Величко теж потрапив у в’язницю як людина писаря. На волю майбутній літописець вийшов аж через сім років. Поселився в с. Жуках, де й почав творити свій літопис. У ньому чітко виявляється пристрасний патріотизм автора. Так, рідну державу він іменує матір’ю, милою батьківщиною, «отчизною нашою Українською». З болем описує Руїну козацького краю і, дошукуючись причин, вдається до писаних джерел, розпитує старих людей: «Через що і через кого спустошено тую нашу землю?» Власне, весь літопис і став авторською відповіддю на це трагічне запитання. Головною причиною бід Величко вважає брак патріотизму, звідси й міжусобні чвари, самоїдство. Взірцем патріотизму в літописі постає запорозьке козацтво. Запорожці готові були йти на страшні муки заради побратимів-українців. Наприклад, один із запорожців навмисне здався в полон, а коли його почали катувати, «зізнався», що козаків дуже багато і вони готуються до наступу. Поляки посадили полоненого на палю, а самі відступили, хоча потім з’ясувалося, що козаків було зовсім мало. Центральний образ літопису - Богдан Хмельницький. Величко зображує гетьмана рятівником нації, порівнює його з Мойсеєм, що вивів колись «ізраїльський люд» з єгипетської неволі. На переконання літописця, Хмельницький розпочав Визвoльну війну 1648 року, бо «бачив, як пани польські й дозорці пригноблюють та озлоблюють своїх українських людей, і вболівав на їхній плач та стогнання братерським, а скоріше, батьківським серцем». Так само щирим патріотом і оборонцем християнської віри зображений Іван Сірко, якого за хоробрість і мудрість запорожці вісім разів обирали кошовим отаманом. Величко докладно розповідає: якось під час походу в Крим Сірко визволив 7 тисяч українських бранців. Однак дорогою додому довідався, що дехто з них іде на Батьківщину знехотя (в Криму надбали вже собі господарства, а вдома нічого свого не мають). Тоді отаман дозволив охочим повернутися назад у Крим. Таких виявилося 3 тисячі. Та коли ці люди відійшли, наказав козакам догнати їх і вирубати. Цей вчинок можна оцінити як варварство. Однак Величко схиляється до іншої думки: тільки перед реальною загрозою цілковитого знищення всієї нації Сірко зважується на цей хоч і жорстокий, але останній засіб національного самозахисту. І рішення таке було для нього дуже важким: відпустивши невільників, він до останньої миті не вірив, що ті таки повернуться до татар. А тому «вийшов на могилу… і дивився на них, аж доки не стало їх видно». І лише по цьому віддав страшний наказ. А потім сам приїхав на місце розправи і промовив над порубаними земляками: «Простіть нас, брати, а самі спіте тут до страшного Господнього суду, ніж би мали розмножуватися в Криму поміж бусурманами на наші християнські молодецькі голови, а на свою відвічну без хрещення погибіль». Усіх інших гетьманів і старшин літописець різко, часом і не-заслужено, критикує з тих же патріотичних, державницьких позицій. Іванові Виговському та Івану Самойловичу закидає, що вони дбали більше про власний достаток, ніж про долю нації. До Мазепи ставиться неоднозначно: називає його «хитрим лисом», але й «грандіозним меценатом»; порівнює з мудрим біблійним Йосипом; вважає справедливим, що за всі випробування Бог нагородив його булавою. Як бачимо, навіть у цьому випадку неупередженість переважила… Гине мати-Україна від міжусобиць, спустошливих нападів ворогів, треба її рятувати, задля неї жити й боротися - така провідна ідея літопису. Твір Величка є найвидатнішою пам’яткою літописного бароко, бо всебічно представляє цей стиль, хоча можна помітити в ньому й окремі ознаки вже наступного напряму - класицизму. Літопис Самійла Величка надихав до творчості, збагачував історичним фактажем майже всіх українських митців, що писали про козацьку добу: Євгена Гребінку, Тараса Шевченка («Посланіє», «Чигрине, Чигрине…», «Великий льох»), Миколу Костомарова, Пантелеймона Куліша, Івана Нечуя-Левицького, Михайла Старицького, Богдана Лепкого, Бориса Грінченка, Олександра Довженка, Євгена Маланюка та багатьох інших. Також він став поштовхом для картини Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану».

неділя, 3 листопада 2013 р.

Твір на тему Як стати особистістю

Щодня ми спілкуємось із близькими та рідними, з однокласниками, товаришами, вчителями і з зовсім незнайомими та малознайомими. Від того, як ставляться до нас оточуючі, певною мірою, залежить те, щасливі ми чи ні. Адже якою б багатою та знаною не була людина, щастя її, благополуччя неможливе, якщо Щ немає з ким розділити і радість, і горе, якщо вона перебуває в духовній ізоляції. Недарма кажуть, що поділена біда — це півбіди, поділена радість — подвійна радість. Усе живе потребує тепла і світла. Людині також конче необхідні душевне тепло, розуміння, повага, любов. Та, на жаль, з різних причин не всі їх мають. Часто буває, що справами, проблемами однієї людини цікавляться, переймаються. Доля ж інших людей, їхні справи не цікавлять нікого, на них ніхто не звертає уваги. Чому ж так? Просто одних поважають, люблять, вони мають певний авторитет, з ними приємно спілкуватися, вони заряджають своїм позитивом оточуючих, їх присутність необхідна. До інших же ставляться байдуже або вони нікому не цікаві чи неприємні. Ясна річ, ніхто не хотів би бути на місці Цих інших. Вони не почуваються щасливими у колективі, де на них не чекають. 

Повагу людей, як і любов, не можна ані успадкувати, ані купити за гроші. Та й силою її не завоювати. її можна тільки заслужити. Щоб тебе шанували, цінували люди, ти маєш прагнути стати особистістю. Перша ознака особистості — це високе почуття власної гідності, повага до людського в людині. Справжня особистість — це та людина, яка постійно працює над збагаченням свого інтелекту, прагне якомога більше знати і вміти; це людина високої культури, із сильною волею й твердими переконаннями. Це людина працьовита, дієва, енергійна. Вона принципова, цілеспрямована, знає, чого хоче, впевнено прямує до своєї мети, завжди, незалежно від будь-яких обставин, відстоює власну точку зору, свою життєву позицію. Не обов'язково фізично сильна, така людина обов'язково відзначається великою духовною силою, здатна протистояти негідному, ганебному. Вона дотримується свого слова, на неї завжди можна покластися, вона вірна й справедлива. Особистість — завжди взірець. До речі, не до кожної особистості всі ставляться позитивно. Але визнають особистість — всі! 

Саме зараз кожен із нас формується як особистість. Цьому сприяє родинне, батьківське виховання. Школа також впливає на цей процес. Але чи не найбільше залежить від кожного з нас. Ідеальних людей, як відомо, не буває, але кожен повинен прагнути до іцеалу, переборюючи свої страхи та недоліки. Лише той заслуговує на повагу, хто постійно працює над собою, займається самовихованням, рухається вперед. Немає меж досконалості. Перший крок на шляху до неї — це віра в себе, у власні сили, у свої можливості. Не бійся труднощів, вчися самотужки їх долати. Соромся бути слабким, бо слабкого можуть жаліти, можуть ставитися до нього поблажливо, але поважати його ніколи не будуть. Все, за що берешся, старайся виконати "на відмінно". Не бійся братися за складні завдання, які потребують додаткових зусиль та затрат. Упоравшись із таким завданням, ти піднімеш самооцінку, завоюєш повагу та авторитет оточуючих. Коли все надто легко дається — розвиваються лінощі думки. Це розбещує людину. Навчишся оминати шлях найменшого опору, долати труднощі, знай, що ти на правильному шляху: ти самостверджуєшся, і стаєш особистістю. 

Слід пам'ятати, що особистість та інтелігент — різні поняття і, на жаль, не завжди вони стають одним цілим. Тут ще багато що можна переосмислити. 

Нелегка праця стати особистістю, Людиною. Це безперервна робота душі, постійна боротьба із самим собою. Прикладом дивної перемоги людини над собою може стати життя геніального російського письменника А. П. Чехова. Усі, хто знали письменника, відзначали його делікатність, терпіння, такт. Виявляється, це результат самовиховання. У листі до дружини Чехов зізнавався: "Ти пишеш, що заздриш моєму характеру. Маю сказати, що від природи характер у мене різкий. Але я звик стримуватися, адже розпускати себе порядній людині не годиться". 

Цитуючи того ж класика, хочеться нагадати: "У людини все має бути прекрасним..." Тож необхідно прагнути до краси в усьому: у зовнішньому вигляді, у думках, словах, справах, стосунках з людьми. Немає меж досконалості! Тільки безперервно працюючи над собою, можна стати справжньою особистістю. 

Твір на тему Весільний коровай

Одним із найпоширеніших весільних обрядів, який символізує освячення громадою новоствореної родини, є випікання короваю. Коровай виготовляли, дотримуючись певного сценарію. Випікали його у п'ятницю або в суботу у домі молодої (у східних районах), у родичів (на Поділлі чи на Волині) або ж в обох молодих. Нерідко у цьому ритуалі брали участь родичі з обох боків, символізуючи поріднення сімей. Спільність дій під час випікання короваю мала символізувати єдність майбутньої сім'ї. Для цього коровайниць зав'язували рушником і вони мусили все робити разом: місити тісто, виліплювати оздобу, обмивати руки. Існувало повір'я, що вдало спечений коровай принесе молодим щастя, тріснутий — розлучення, а покручений — злу долю. 



Коровай завжди був окрасою весільного столу. 

Сенс життя - Думки відомих письменників

Авторські твори з української мови та літератури :http://www.uatvory.ru/

1. Г. Сковорода, "Алфавіт, або Буквар світу". Твір в афористичній формі розповідає про найважливіше в житті: "Любов виникає з любові. Бути щасливим — пізнати себе". А справжнім щастям для кожного автор вважає сродну працю, тобто працю за покликанням і щоденне самовдосконалення. 

2. І. Котляревський, "Наталка Полтавка". У п'єсі щастя тлумачиться як чесне й чисте життя у сім'ї з коханою людиною. 

3. Т. Шевченко. У багатьох творах поета змальовано трагічні картини життя українців, та все ж є в нього й змалювання щастя. Так у "Ісаїя. Глава 35" картина щасливого життя зображується через метафоричне зображення квітучої землі, на якій люди живуть весело й вільно. Ще яскравіше картина ідеального щастя постає у вірші "Садок вишневий коло хати", сповненому гармонії і спокою щоденного буття, в якому є місце і гармонії материнства, і природі, і звичному порядку, і ще багатьом дрібничкам, які роблять наше життя щасливим. 

4. Марко Вовчок, "Інститутка". Твір є соціально-побутовою повістю, проте, крім соціальних питань, автор порушує проблеми щастя і висловлює переконання: умовами щастя є свобода, кохання і життя у згоді з совістю. 

5. І. Франко. У романі "Перехресні стежки" письменник розглядає проблему стосунків інтелігенції та народу. Головний герой роману Євген Рафаломич намислить для себе щастя інакше, ніж у служінні народові. Так само мислить свою життєву роль Мойсей, який служить своєму народові попри все і в тому вбачає щастя. 

6. Леся Українка. Для героїні драматичної поеми "Бояриня" немає щастя без батьківщини, без волі, як немає й самого життя. Героїня "Лісової пісні" навіть волею на якийсь час жертвує заради кохання, бо в ньому вбачає щастя. 

7. О. Олесь. Проникливий ліризм вірша "Чари ночі" оспівує щастя юності й кохання. У віршах "З журбою радість обнялась" та "Астри" відображено щастя жити на світі, відчувати, сподіватися, радіти кожному дню. 

8. У. Самчук. У повісті "Марія" з хронологічною точністю зображене життя героїні, яка прагнула щастя, сподівалася на нього, будувала його, аж поки це щастя не зійшлося на одному рівнянні: щастя = хліб, бо хліб = життя. 

9. О. Довженко. У кіноповісті "Зачарована Десна" розповідається про Щастя мати теплу родину, відчувати себе частиною великого й талановитого народу, який з терпінням і гумором долає життєві негаразди. Разом із тим це твір — заповіт пам'ятати про своє коріння й творити добро, не втратити "щастя бачити... зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах". 

10. Д. Павличко. Поезії його змальовують увесь різноманітний Світ, де є місце коханню ("Коли ми йшли удвох з тобою", "Я стужився, мила, за тобою") і любові до рідної мови ("О рідне слово, хто без тебе я?"). Та найвідомішим усе ж є вірш "Два кольори", у якому відбилося уявлення про щастя — це життя, де "перепллись, як мамине шиття, мої сумні і радісні дороги". А ще це мати й рідна земля, що плекають на своїх долонях кожного, хто народився на цій землі, аж поки не настане час "піти у світ незнаними шляхами", несучи у серці "два кольори" — "червоний — то любов, а чорний — то журба". 

11. Панас Мирний. Герой роману "Хіба ревуть воли..." шукає правди й справедливості, вважаючи, що без них немає смислу жити. Та Чіпка обирає хибний шлях, не зумівши приборкати гординю. Він мав би дякувати Богові за любов і родинний затишок, який дала йому кохана Галя, але не зумів прийняти смиренно несправедливості. Натомість вдався до розбою. А хіба це правда й сенс буття — грабувати і вбивати, та ще й не своїх кривдників, а невинних людей? 

12. І. Франко. Героїня твору "Сойчине крило" не одразу розуміє сенс життя, зазнавши низку пригод. Але, зрештою, увесь світ для неї зійшовся на коханні до ліричного героя. Любов як сенс буття — ось одна з головних тем твору: Герой іншого твору — роману "Перехресні стежки" — Євген Рафалович вважає, що сенс життя у служінні народові — його освіті, захисті тощо. 

13. І. Багряний. Герой пригодницького роману "Тигролови" І. Багряного — людина, що вміє цінувати життя і свободу. Заради цього він ризикує, аби не терпіти знущань і принижень. Адже він свідомий того, що життя треба прожити по совісті, за нього слід боротися і не можна здаватися ні за яких обставин. 

14. А. Малишко. Вірші А. Малишка — це роздуми про сенс життя і найважливіші цінності в ньому: мати, Батьківщина, любов. Усе це він відобразив у "Пісні про рушник", "Стежці" та інших віршах. 

15. О. Гончар. У романі "Собор" старий вчитель говорить до Миколи Баглая та Єльки: "Бережіть собори ваших душ!" Так він своєрідно сформулював думку про сенс буття: жити так, щоб не заплямувати душу негідними вчинками й навіть словами. 

16. В. Симоненко. Вірш "Ти знаєш, що ти — людина?" прозвучав відкриттям серед заідеологізованої поезії своєю щирістю і правдою. Думка про людську гідність, честь, цінність самого життя — ось смисловий стрижень не тільки цього вірша, а й усієї творчості В. Симоненка. 

17. Д. Павличко. Либонь, немає в Україні людини, яка б не чула вірша-пісні Д. Павличка "Два кольори". У ньому головні для кожного цінності — мати, рідна земля, життя і смерть, кохання — усе, що є в людській долі, усе, що мати з любов'ю вишила на синовій сорочці. Поет вважає, що усе життя й умістилося в отих двох кольорах: "червоний — то любов, а чорний — то журба". 

субота, 2 листопада 2013 р.

Твір на тему «Моє улюблене заняття»

Авторські твори з української мови та літератури :http://www.uatvory.ru/

У кожної людини проведення часу ділиться на дві частини. Першою може бути навчання або робота , друга частина - особистий час . Найкраще проводити вільний час з користю.

Моїм улюбленим заняттям є гра на флейті. Звук флейти дуже ніжний і зворушливий , він , немов спів птахів. Мені подобається в моєму інструменті те, що я сама регулюю потік повітря і саме від того , як я дуну , залежить звучання інструменту . Я ходжу в музичну школу вже сьомий рік , в цьому році я закінчу її . Мені подобається виконувати твори на своєму музичному інструменті , майже весь вільний час я граю на ньому. У музичній школі я займаюся в духовому оркестрі , ми граємо різні вальси , марші , польки . У цьому році я навчилася грати на фортепіано. За допомогою цього інструменту можна також передати свої почуття. На ньому мені подобається виконувати мелодії з фільмів. Цього літа , я відвідала музичний фестиваль , там я побачила багато музичних груп , виконавці яких грають на гітарі. Тепер я планую навчитися виконувати музичні твори і на гітарі теж. Загалом, я дуже люблю музику , мені подобається не тільки її слухати , але і виконувати її самостійно. Тепер музика стала частинкою мене .

У всіх має бути улюблена справа, якою йому приємно займатися , яке приносить йому радість. Я знайшла своє улюблене заняття , і ви його теж обов'язково знайдете .

Міні-твір на тему «Зима»

Авторські твори з української мови та літератури :http://www.uatvory.ru/

Зима – чарівна пора року. Мені подобається, коли надворі ясна морозна погода та падає сніг. На вікнах з’являються вигадливі малюнки  Коли все навкруги стає білим, здається, що ти потрапив у зимову казку. Взимку можна кататися на санках, лижах, гратися в сніжки та ліпити сніговиків.
Коли взимку надворі сильний мороз, то спочатку навіть не хочеться виходити з дому. Проте коли йдеш по засніженій вулиці, а сніг під ногами весело скрипить, на серці стає так радісно! Головне в таку погоду – не стояти довго на одному місці. Коли рухаєшся – ходиш, бігаєш, катаєшся на санках – замерзнути неможливо!
У  січні ми відзначаємо найцікавіші свята – Новий рік та Різдво. У цей час збираються всі близькі та друзі, а мама готує смачні страви. Мені подобається, коли підчас зимових свят у вікнах усіх квартир мерехтять різнобарвні лампочки. Найприємніше в новорічних святах – дарувати та отримувати подарунки. Колись я вірив, що їх приносить Дід Мороз і писав йому листи. Проте й отримувати дарунки від батьків дуже цікаво!
Зима дарує нам багато краси та веселощів. Незважаючи на холоди, можна проводити час з користю для здоров’я, а також  більше уваги приділити своїм близьким людям. А крім того, варто пам’ятати, що зима невічна і скоро прийде тепла, лагідна весна.

пʼятниця, 1 листопада 2013 р.

Біографія Павла Тичини

Павло Тичина (1891-1967) видатний український поет-модерніст,перекладач,громадський діяч.Він та його твори були номінантами на здобуття Нобелівської премії,мова йшла не про вітчизняні, а зарубіжні твори,розповіді про англійських вчителів та Гарвардський університет (США ).
Павло Григорович Тичина народився 23 січня 1891 р. у с.Пісках на Чернігівщині,належив до сімейного древа козаків (також було відомо, що його пращур був полковником у війську Б.Хмельницького ).
Павлик був сьомою дитиною у великій родині (з 13 дітей вижило дев’ятеро).Батько був дяком та учителем грамоти.Тичини жили дуже скромно,не рідко голодували,мали хороший хист до пісні.Дитинство Павлика було пов’язане з матір’ю.За старанне навчання у початковій школі, його перша вчителька подарувала йому кілька українських книжок, які заціпивши в його душу інтерес до рідного слова (вчительку звали Серафима Морачевська).Через багато років він напише про неї зворушливу поему.За порадою улюбленої вчительки, батько віддав сина до Монастирського хору в Чернігові.Хористи не тільки співали, але й навчалися у духовному училищі.Це була єдина можливість Павла здобути освіту.Згодом керівник хору доручав талановитому Тичині навчати нотної грамоти новачків.Навчався юнак у Духовній семінарії з 1907-1913 рр. і натхненно реалізує свій талант.Славетний письменник, щосуботи організовував у своєму домі творчі зустрічі, на які збиралися шанувальники мистецтва.У 1913-1917 рр. Тичина продовжує навчання на економічному факультеті Київського комерційного університету (закінчити так і не вдалося через революцію).Водночас відпрацьовує на низьких посадах у редакціях газети «Рада», журналу «Світло», помічником хормейстера в театрі Миколи Садовського, рахівником у Чернігівському земстві.Павло Тичина уславився своєю збіркою віршів «Сонячні кларнети», яка вперше вийшла у 1918 р. Наступні два видання з’явилися у 1920-1925 рр. Збірку склали твори написані 1913-1918 рр. Збірка надзвичайно світла, тепла, сонячна, і сповнена оптимізму не дивлячись на трагічність епохи змальовану у ній.Вірші : «Арфами, арфами…», «О панно Інно, панно Інно», «Золотий гомін», «Одчиняйте двері», «На майдані коло церкви» та інші.

Твір на тему "Відчуй смак Америки..."

Коли йдеш вулицею або парком, то нерідко бачиш, що деякі люди палять. А коли придивишся уважніше, то видно, що з цигарками стоять і дорослі, і підлітки, як хлопці, так і дівчата. Це дуже погано, безумовно. Але чому ж так діється? 

По-перше, підлітки дуже хочуть бути схожими на дорослих. А дорослі нерідко не помічають, що є поганим прикладом для молоді. 

По-друге, звідусіль на рекламних щитах на нас дивляться радісні, усміхнені обличчя молодих, жвавих, красивих людей... з цигарками в руках. І великими буквами красуються надписи: "Відчуй справжній смак Америки!", "Будь справжнім чоловіком, пали тільки "Мальборо!*, "Наші сигарети — то найвища якість". А внизу маленькими, непомітними літерами: "Паління шкідливе для вашого здоров'я". 

І підлітки купують, димлять цигарками, відчуваючи себе "справжніми" чоловіками. "Запалюють ніч", псують своє здоров'я і впевнені, що чинять по-дорослому. А мене цікавить, чи хоч замислюються ті дорослі, що дозволяють розставляти навкруги такі плакати? Як реклама вплине на підростаюче покоління? Що буде з курцями через 10—20 років? 1 якщо замислюються, то чому на рекламних щитах бачимо заклик "відчути справжній смак Америки" 

"Оберіг" моєї родини

Авторські твори з української мови та літератури :http://www.uatvory.ru/

Наші давні предки обожнювали природу і вірили в існування добрих і злих сил у ній. Намагаючись захиститися від зла, люди створили для себе цілу систему оберегів. Що це таке? Берегиня, обереги — це давні добрі символи. З їхньою допомогою народ зберіг свою родовідну пам'ять, історію, культуру. 

За давніми уявленнями предків, світ складався з трьох частин: небесна частина з божествами, що жили на ній, а також світилами — сонцем, місяцем і зорями; земна — з людиною і землею, на якій вона жила; підземна—з духами зла, смертю, душами померлих родичів. 

За цими ж принципами людина будувала своє житло. Дах — небесна частина, середня частина — власне житло і нижня, яка містилася в землі. Вікна — це очі хати, через які людина підтримувала зв'язок з божеством, а поріг — це межа між людським світом і світом померлих. 

Людський світ має потужну добру силу — вогонь у печі, який іде від сонця. 

Щоб зло не проникло в людський світ, над вхідними дверима вирізували символи-обереги: кола, розетки, хрести. 

Люди мали й інші обереги. Наприклад, рушник. На ньому вишивали магічний знак — Дерево життя. Над ним зображувалися зірки, символізували зоряне небо. Від Дерева життя чітко відмежовується лінією підземний світ, у якому все зображалося в перевернутому вигляді (квіти голівками донизу). На рушник наносили обереги: ромби, квадрати, які символізували безперервність існування людського життя і природи. 

Ще один оберіг — це хліб. Він має круглу форму — форму сонця. Як сонце дає життя всьому, так і хліб живить усіх людей. 

Жодне свято не проходило без хліба. При відвідуванні новонародженого йшли з хлібом, на весіллі не обходилися без хліба — солі, благословляли молодих хлібом, проводжали в останню путь знову ж таки хлібом. 

Завжди людину, яка приходила до хати, пригощали хлібом. Це означало, що вона вже не має морального права приносити, цій хаті зло. 

Крім хліба-солі, велику магічну силу, як вважали, мала вода. Особливо шанували і користувалися непочатою водою з криниці. Дівчата використовували її для чар, немовлят купали саме в такій воді

Залишайте відгук: