Твір на тему: «Спілкування в моєму житті»

Сучасні засоби зв'язку допомагають людям спілкуватися на будь-якій відстані в будь-який час. Але інтернет  не дає можливості потиснути руку при зустрічі, обійняти рідну людину. Тому я дуже ціную можливість спілкуватися з рідними і друзями особисто: це наповнює моє життя радістю від того, що я комусь потрібний, що мене люблять, що зі мною цікаво. І такі самі почуття, сподіваюсь, викликаю в оточуючих і я.

Твір-опис Розповідь про мого друга

Твір-опис

Усім відоме прислів’я: «Друг пізнається в біді». Я чув його багато разів, але не думав, що колись зрозумію по-справжньому.

В мене є друг Олег. Йому чотирнадцять років. Він звичайний худорлявий підліток з короткою стрижкою. Примітні у нього тільки очі: вони дуже незвичайні, як у кішки-мигдалеподібні і зеленого кольору. Коли я дивлюся на Олега, мені здається, що він хитрувато примружується, ніби хоче пожартувати або поставити незвичайне питання, щоб все зрозуміти і дізнатися. Олег — завзятий шахіст. У нього також є третій дорослий розряд з вільного стилю плавання, але він не любить про це згадувати. Тільки зрідка користується цим вмінням: іноді сперечається з хлопцями, що першим допливе до іншого берега ставка, або скаже, що довше за всіх просидить під водою. І зазвичай перемагає! Але це не головне в його характері.

Минулого року ми разом побігли купатися в річці. Я погано плаваю, але ніколи в цьому не признавався нікому. Олег запропонував плисти до іншого берега річки. Ми попливли, а я чомусь злякався і почав мовчки тонути. Олег побачив це і швидко витягнув мене. Він врятував мене, і після цього ми особливо здружилися.

Потім він навчив мене плавати, як слід, і грати в шахи.

Якщо я відстаю в навчанні, або чого-небудь не розумію, Олег завжди допомагає мені.

У вільний час ми з другом любимо пограти у футбол або хокей, почитати цікаву книгу, обмінятися думками про цікавий фільм, або пограти в шахи. Він не дуже любить комп’ютерні ігри, якими я захоплююся. Але це не заважає нашій дружбі.

Твір на тему: Вчителько моя, я тобi вклоняюсь

Щасливий той, кому Бог подарував Учителя. Так, саме Учителя - з великої лiтери. Я знаю, що кожен iз нас за шкiльний вiк зустрiчає чимало вчителiв. Однi з повагою запам'ятовуються, вiд других пам'ять вiдвертається, третi пройшли немов стороною...

Та ось одного разу увiйде в клас Учитель - i в цю мить життя твоє назавжди змiниться, ти побачиш себе iншими очима, будеш намагати ся стати кращим, розумнiшим i добрiшим.

Це означає, що в життя твоє i в серце увiйшов Учитель, щоб залишитися в ньому на всi подальшi роки, допомагати, пiдтримувати тебе, радiти i сумувати разом з тобою, надихати на кращi вчинки.

...На жаль, я не пам'ятаю того дня, коли вперше увiйшла пiсля дзвоника до класу наша нова викладачка української мови та лiтератури. Ми її не чекали i тому незадоволено здивувались, бо звикли до попередньої "лiберальної" викладачки.

Та от вона звернулася до нас тихим, але сильним голосом. I стiльки в ньому було гiдностi, ввiчливостi, поваги до нас, семикласникiв, що ми враз замовкли, заворожено слухаючи її бездоганну мову! А вона лилась i лилась прекрасною поезiєю народної творчостi, розкриваючи перед нами славетну iсторiю наших дiдiв-прадiдiв, нашої України.

I так - кожен урок: як вiдкриття, як одкровення, як безцiнний подарунок. Не дивно, що "трiйок" (про "двiйки" я вже не кажу) у нас майже не було. Всi намагалися вiдповiдати якнайкраще, щоб стати якнайкращим для Учительки. На перервах до неї неможливо було пробитися: всi хотiли бути поруч, всiм потрiбна була її увага, її слово, її усмiшка.

Дивно, але саме тодi я зрозумiла, чим вiдрiзняється справжнiй Учитель вiд того, що просто працює вчителем. Одного разу я запiзнювалась на урок i в коридорi побачила, як Учительку затримував бiля класу її колега, що, мабуть, не хотiв закiнчувати з нею розмову. Вона ввiчливо його зупинила: "Пробачте, але я запiзнююсь до дiтей!" Вона сказала "до дiтей", а не "на урок". I в цьому - секрет її неперевершеностi як Учителя i як людини.

Минув час. Мiнялися учителi, навчальнi предмети, мiнялися i ми. Але пам'ять назавжди закарбувала в серцi образ моєї Учительки, якiй я вдячна майже всiм кращим, що є в моїй душi. Вона навчила мене, перш за все, щиро любити i поважати людей, розумiти їх i допомагати. Вона розкрила менi велич моєї рiдної мови, горду i нескоренну її долю, прищепила палку любов до української лiтератури. I вже через це вона пiдвела всiх нас до головного - до iстинного розумiння поняття "Батькiвщина" i любовi до неї.

На все життя запам'ятала я слова: "Любити рiдну землю, свою країну - це щастя, що випадає, на жаль, не кожному". Але нас, своїх учнiв, вона зробила щасливими, вiдкривши красу рiдного краю, чудових українських пiсень, посiявши в душах повагу до вiковiчної слави українцiв.

За все це менi хочеться уклонитися моїй Учительцi, зiгрiти її серце своєю любов'ю i запевнити: "Я пам'ятаю Вашу науку. Вона - в моєму серцi, вона - у кожнiй моїй клiтинцi. Ми дякуємо Вам за неї: i я, i тi нащадки, яким я передам Ваше сердечне добро, що лишили Ви в душах своїх учнiв".

Твір на тему: "Заради чого ми живемо"

Мабуть, кожен із нас, замислившись над цим запитанням. А й справді, для чого ми живемо? На мою думку однозначної відповіді дати не можна. Можливо щоб чогось досягти у житті, але це щось у кожної людини інше! Скоріш за все кожен має сам знайти свою мету і йти до неї! 

Для когось сенс життя полягає в майбутньому його дітей, для іншого – в добробуті його батьків, деякі вважають головним в житті свій власний сьогоднішній день. 
Але як визначити найголовніше для себе? Визначити та не помилитися в виборі! 

У народі кажуть, що в житті треба встигнути зробити три речі: побудувати дім, посадити дерево та виховати сина. Бо дім буде стояти як пам'ятник, коли життя наше наче тонка ниточка обірветься. Також і дерево буде продовжувати приносити свої плоди іншим, навіть якщо нас уже й не буде. І, звичайно ж, добре виховані син чи донька, часточка нас самих, будуть кращим свідченням того, якими ми були при житті. 

Я вважаю все це пов'язано зі ставленням до близьких людей. Адже дім ми будуємо не тільки для себе, а для сім'ї, щоби приймати гостей, надавати ночівлю подорожньому. І дерево ми саджаємо не лише для того, аби споживати його плоди самому, але щоби й інші могли насолодитися їхнім смаком. Сина чи дочку ми виховуємо також не стільки для себе, скільки для людини, з котрою вони створять свою сім'ю. Усвідомлення усього цього зігріває серце і дає впевненість у тому, що життя пройшло не даремно. 

І різниця між людьми полягає лише в тому що хтось устигне залишити більш яскравий слід у цьому житті, а інший може не зробити навіть, здавалося б, елементарного. 

Над цим питанням люди дійсно сушать голови протягом всього свого існування. І рано чи пізно в кожного настає момент, коли хочеться знайти відповідь на запитання: а чи не проходить моє життя даремно? Я вважаю, що кожна людина сама має вирішувати, що для неї найголовніше в житті, що є сенсом саме її життя.

Твір-роздум про життєве призначення людини

Певно кожен з нас, хоча б раз у житті, замислювався на сенсом свого життя і свого призначення у цьому світі. Сама через ці роздуми, люди шукають себе та свою мету, щоб їх життя було наповненим та цілеспрямованим. Не зважаючи на обрану сферу діяльності, кожен прагне до щастя та успіху.

Звичайно, у всіх свої цінності та своє, особисте світосприйняття. Незважаючи на це, важливим залишається для людини не забувати про інших, про своє моральне та громадське значення. Лише у такому випадку, людина зможе у повній мірі реалізувати себе та досягти успіху.

Необхідно зазначити, що не можна піклуватися лише про власні мотиви та перейматися лише особистими інтересами, оскільки таке егоїстичне існування не надасть у подальшому можливість для власного розвитку. Дуже важливо здійснювати добрі, безкорисливі вчинки, обдаровувати своєю душевною теплотою інших людей. Оскільки саме любов піднімає людину на вищий рівень.

Саме це відчуття штовхає кожного з нас на шляхетні вчинки, на серйозні подвиги. Не має значення до кого ця любов чи на що вона спрямована: до іншої людини, на свою мову чи культуру, свій народ чи власну Батьківщину. Це не важливо, адже для когось найважливішим є кохання іншої людини, а хтось переповнений любов’ю до власної країни. І це чудово, оскільки лише у такому випадку з’являються такі поняття, як самозречення та відданість в ім’я власного народу, а патріотизм та боротьба за власне майбутнє та майбутнє своїх дітей стає метою життя.

Тобто, можна ствердити, що першочергове призначення людини полягає у збереженні людяності в будь-яких випадках, у своїх вчинках, думках та словах. Людяність, щирість та відданість робить нас людьми у повному сенсі.

Таким чином, щоб знайти своє життєве призначення необхідно спробувати у себе у найрізноманітніших напрямах, відноситися щиро та добре до інших людей, не концентруватися лише на власних інтересах. Лише у такому випадку можна посягнути сенс власного буття. І звичайно ж, необхідно любити, оскільки саме це відчуття підносить людину, воно змушує нас здійснювати вчинки на які б, ми в інакшому випадку ніколи не спромоглися. Не має значення на кого спрямоване це відчуття, важлива лише його щирість.

Твір на тему «Новий рік», «Як ми святкуємо Новий рік»

Новий рік – моє найулюбленіше свято. Напередодні мене завжди охоплює дивне відчуття, наче має статися щось радісне та чарівне. Усюди святкова атмосфера, усі готуються до свята – вибирають красиві ялинки, купують різні фрукти, солодощі, готують подарунки для близьких. Змалечку Новий рік – це наче казка для мене.

Ми починаємо готуватися до святкування заздалегідь. Прибираємо у домі, наряджаємо ялинку, прикрашаємо кімнати кульками, гірляндами, красивими іграшками, святковими лампочками, свічками. Мені дуже подобаються новорічні та різдвяні вінки з вітками хвої, яскравими стрічками та фігурками янголів. Раніше я таке бачив лише у зарубіжних фільмах, а зараз ця мода дійшла й до нас.

Мама завжди готує для святкового столу щось незвичне, небуденне. Я намагаюся не проспати момент приходу нового року під бій курантів. Після останнього удару на вулиці починається феєрверк, який може тривати годину! Кожного року до нас у гості приходять родичі та друзі. Ми веселимося, проводимо різні конкурси, танцюємо, співаємо. Це завжди дуже цікаво, проте я зазвичай рано засинаю. А вранці одразу біжу до ялинки, щоб подивитися, що мені подарували.

Особливо гарно, коли в новорічну ніч стоїть морозна сніжна погода. У вікнах усіх будинків мерехтять різнокольорові вогники. Усі святкують та розважаються. Мабуть, через те, що Новий рік – це загальне свято, відзначати його так захопливо!

Яка я людина — оптиміст чи песиміст

Усі люди дуже різні. Неможливо знайти двох однакових людей: Але чомусь психологи, хоча не тільки психологи, а й самі люди, поділяють усіх людей на оптимістів та песимістів. Здавалося б, усе дуже просто. Якщо людина бачить у всьому, навіть у поганому, щось хороше — це оптиміст. А якщо у всьому бачить все погане і навіть у чомусь хорошому бачить щось погане — це песиміст. Виділяють також реалістів, які нібито бачать все так, як воно є, але навіть вони схиляються або на бік песимізму, або оптимізму.

Існують навіть жарти: «У темному тунелі оптиміст бачить світло в кінці тунелю, песиміст думає, що це вже кінець, а реаліст бачить потяг, який їде на зустріч». Перевірити ким є людина — дуже просто. Потрібно поставити на стіл склянку з водою, але води має бути лише півсклянки. Оптиміст скаже, що склянка напівповна, а песиміст, що вона напівпорожня.

З’являється логічне запитання: «А ким же бути краще?» Цього не скаже вам ніхто. Оптиміст іде по життю з посмішкою, незважаючи ні на що, і віра у світле майбутнє завжди підтримує його. Песиміст завжди дуже обережний, і це рятує його від багатьох неприємностей і негараздів. Реаліст знаходить золоту середину і йде з посмішкою, хоч і дуже обережно.

Наша історія пам’ятає складні часи II Світової війни, коли перемогу нашій країні значною мірою забезпечили віра в перемогу, впевненість, оптимізм солдатів.

Песимістично налаштована героїня оповідання «Останній листок» О. Генрі була впевнена, що, коли відлетить останній листок плюща, який видно з вікна її кімнати під самим дахом, не стане і її. Найближча подруга хворої розповідає про її песимістичний настрій їхньому сусіді — художнику Берману. Художник намалював багато за своє життя, але він думає, що іще не створив шедевр. Під час грози вночі він малює листок на стіні. Тепер з плюща ніколи не відлетить листок, який додає оптимізму дівчині. Минають дні за днями, дівчина одужує.

Я сам себе вважаю оптимістом, бо завжди намагаюсь якомога точніше оцінювати ситуацію, але при цьому щиро вірю у краще і намагаюся не зупинятися та не журитися через якісь негаразди.

Твір на тему Музика в моєму житті (Твір-роздум)

Ще в дитячому садку я вперше почула чарівні звуки якогось музичного інструменту. Згодом я запам'ятала, що цей інструмент зветься фортепіано. А музика дедалі глибше входила в моє життя. 

У нашій родині немає професійних музикантів, але всі дуже люблять співати. Я почала відвідувати музичну школу із семи років. Я дуже щаслива, бо пов'язала своє життя із цим чудовим мистецтвом. Мені здається, що немає людини, яка б байдуже ставилася до музики, адже саме в ній втілене все вічне, прекрасне, світле. У горі й у радості музика завжди з людьми. 

Людвіг ван Бетховен — мій улюблений композитор. Саме завдяки його творчості класична музика досягла небачених вершин. Витончена мелодія "До Елізи" передає смуток і радість палкого кохання. Але, на жаль, кохана жінка не поділяє почуттів композитора, і тому мелодія примушує замислитися над швидкоплинністю життя. Бетховен, уже тяжко хворий, виношує багато задумів своїх останніх творів. Мене дуже приваблює, що ні злидні, ні хвороба, ні самотність не зламали волі цього композитора. 

Коли я чую полонез польського композитора Михала Клеофаса Огіньського, мене охоплюють особливі почуття. Цей твір, який має назву "Прощання з Батьківщиною", начебто торкається якихось незнаних струн людської душі. Я ніби бачу образ Огіньського-вигнанця, який переживає нестерпний біль розлуки з рідною землею й водночас безмежно любить свою Польщу. 

Фрідерік Шопен — другий мій улюблений польський композитор. Поляк за походженням, Шопен повинен був усе своє життя до самої смерті провести на чужині. У його мелодійних творах звучить сум за рідною землею, за батьківським домом, а також гострий біль, викликаний неможливістю повернутися в місця свого дитинства. Вальси Шопена зачаровують своєю щирою гармонійністю. Вони легкі, мелодійні, вишукані. Мабуть, саме тому вальси Шопена були й залишаються улюбленими танцювальними мелодіями. 

Подобається мені й сучасна естрадна музика. Молоді українські співаки посідають дедалі помітніше місце в музичному світі. Проте класична, так звана "серйозна" музика хвилює мене більше. Я люблю класику, тому що вона вміє заспокоїти, пробудити почуття прекрасного, подарувати хвилини непростих душевних переживань. 

Я сприймаю класичну музику як щось високе, іноді загадкове, іноді незбагненне, але кожну мить таке живе й прекрасне. Саме тому я б хотіла займатися саме серйозною музикою. 

«Хіба ревуть воли…» гроші діють тільки в судовій ситуації

Хлібороб Чіпка мав їх стільки, щоб дійти до суду, а про виграш справи («Як п’ятдесят рублів, то й діло можна поправити…» - II, 184) в тому наскрізь просякнутому хабарництвом судочинстві й мови не могло бути. Розбійник Чіпка гроші мав, легко їх здобував і без жалю роздавав. Але ж не гроші були рушійною силою в його падінні й розбійництві. Ніякої сюжетної ролі вони не відіграють: така собі ознака, аксесуар кривавої діяльності, що ніде не знаходить кількісного виразу.

Інша роль грошей у романі «Повія». Тут вони наскрізно якщо не пружина сюжетного розвитку подій, то матеріал, з якого ту пружину зроблено.

З тих злощасних п’яти карбованців, що вторгував старий (старий… мабуть, років сорок мав) Притика на останньому своєму ярмарку і які загарбав Супру-ненко, постає вимога фальшивого боргу з сім’ї Притик, а отже, й шлях у місто, у найми героїні.

Арешт Христі й спричинена ним смерть “її матері - знову ж через гроші, через велику купюру, даровану Загнибідою наймичці не за службу, а за те, щоб мовчала. Даровану у стані збудження й переляку за вчинене зі своєю жінкою, даровану тій, чия краса його приваблювала.

Злет і крах Колісника (водночас і Христі) - осердя ряду картин губернського громадського життя - знову гроші, на цей раз великі, земські (громадські!), викрадені Колісником.

Орендаторські сімдесят п’ят карбованців, даровані Колісником Христі, постають лакмусовим папірцем її ще не втраченої совісті, соціальної солідарності зі своїм селянським родом-коренем, а водночас і відірваності від кореня, і чужорідності середовищу, де обертається.

Пореформена доба - це й півстолітнв напередодні, півстолітнє очікування селянами «слушного часу» - кардинальної революційної операції. І це напередодні, де «дедалі яспігае змигували блискавки майбутніх революційних громовиць» (О. Гончар), почалося стихійними селянськими виступами, заворушеннями проти додаткової дворічної праці на пана, проти безземельної волі - введення купчих грамот. Явище повсюдне, всеросійське, особливо відзначалася цим опором Україна, а в ній Полтавщина.

З ретельністю літописця як історичний факт, що не підлягає художнім домислам, строго реалістично подано це явище в «Хіба ревуть воли…», у передісторії незавершеного твору «Голодна воля». В останньому  з історично достовірними монаршими словами, сказаними в Полтаві у серпні 1861 р.: «Не буде вам іншої волі!», з солдатськими постоями, багнетами, різками…

Одним із давніх, традиційних засобів боротьби-помсти за кривду у селян був підпал. До вогню вдає-; ться хлопчик-наймит Чіпка, за те, що побив його хазяїн. Вогнем помщається героїня неопублікованого автором оповідання «Палійка». З цією ж помстою куркулям мала бути пов’язана доля рокового наймита Грицька Чайченка в розпочатому романі «Палій». У романі «Повія» селяни спалюють садибу жмикру-та-орендаря Кравченка. Заграва пожеж постає як достовірна історична реалія і символ революційних подій у новелі «Сон». «Пожежа має в собі щось революційне, вона сміється над власністю, нівелює статки» 23,- відзначав О. Герцен.

Із зародженням економій - капіталістичних аграрних господарств - пов’язана інтенсифікація сільського господарства через механізацію виробництва, залучення техніки: косарок, молотарок, парових двигунів, що позбавляло селянські руки роботи. І ті руки ремствували, повставали на війну з машинами… Луддитські форми боротьби селян знайшли своє відображення в картинах ламання панських косарок у повісті «Лихо давне…».

Твір-опис картини Р. Сельського «Карпатський пейзаж»

Картини – це не тільки зображення. Картина – це набагато більше, ніж маленький шматочок великого світу, вміло відтворений людиною. Картина налаштовує на певний настрій, дарує відчуття прекрасного, спонукає насолоджуватися життям кожен день й самому відшукувати щоденні дива посеред сірої буденності.

Є дуже багато напрямків в живопису: абстракціонізм, класицизм, бароко, реалізм. Так само багато форм вираження змісту: портрет, натюрморт, пейзаж… На мою думку, реалістичний пейзаж – найбільш точний засіб вираження краси природи.

Дуже красивим пейзажем є карпатський пейзаж Романа Сельського. Цей талановитий художник був відомий своєю любов’ю до Карпат, куди він дуже часто приїздив у пошуках натхнення. Його любов, прагнення донести чистоту та велич карпатської природи були детально зображені на полотні.

Дивлячись на картину, одразу сповнюєшся кришталево чистим повітрям Карпат. Одразу хочеться самому опинитися у такому казковому місці. Дерева на передньому плані ще більше підкреслюють і без того величні гори – великі, із засніженими вершинами, вони таять у собі вікову мудрість природи. Треба зазначити, що незважаючи на присутність червоних відтінків, картина не викликає почуття тривоги, навпаки, своїми майстерними штрихами митець створює тишу та спокій. Спадають на думку маленькі села, що причаїлися між гір. Хочеться зануритися в цей дихаючий природною рівновагою світ, щоб віднайти свій зв’язок з самим собою.

Карпатський пейзаж Романа Сельського є дійсно дивовижним та надихаючим на захопленість чарівністю світу та красою природи.

Твір-опис «Весна»

Навесні природа пробуджується від зимового сну. Поступово сходить сніг, та земля недовго лишається чорною та голою. Тільки-но теплішає, звідусіль починає пробиватися молода яскраво-зелена трава, на деревах набухають бруньки та згодом перетворюються на маленькі листочки. На водоймах швидко тане лід. Крига гойдається на воді, доки зовсім не перетвориться на неї. Весняне небо зазвичай чисте, блакитне, і по ньому швидко пливуть сніжно-білі  хмаринки, схожі на тварин - лева, черепаху, різні предмети, навіть обличчя людей.

А згодом починається справжня краса. Усюди розпускаються квіти – проліски, фіалки, кульбабки… Весняний сад – це чарівне місце! У дрібних ароматних квіточках стоять дерева, аж здається, що вони закутані в легкий пахучий туман. Особливо мені до душі, коли розквітають персики та груші – їхні квітки рожеві, і вони виділяються з-поміж інших дерев. Звідусіль лунає спів та щебет птахів, які повернулися з далеких країв і тепер, здається, розповідають одне одному про свої пригоди. Навесні все навколо наповнюється кольорами, звуками, запахами, і мені стає весело на душі.

Весна в місті завжди починається з того, що прибирають вулиці, висаджують молоді деревця та розбивають клумби в парках, скверах, перед великими магазинами. І люди на вулицях також змінюються. Вони яскраво одягнені, більше гуляють, навіть усміхаються частіше, мабуть, тому що погода радує теплом, світить ласкаве сонце, а головне – не треба одягати важкий одяг і взуття. Весна завжди надихає митців на створення художніх шедеврів. Як добре, що зараз кожен може взяти цифрову камеру та зробити свої чудові знімки весняної краси. Але найголовніше – зберігати весняний настрій у душі цілий рік!

Твір на тему - Пригода на канікулах

Ось і продзвенів останній дзвінок. Настали довгоочікувані канікули. На канікулах всі кудись їдуть відпочивати. І я також поїхав у село до дідуся з бабусею.

Одного чудового ранку дідусь взяв мене косити траву біля лісу. З собою ми взяли глечик молока і скибку хліба. Ще було дуже рано і на траві виблискували краплинки роси. Дідусь косив траву, а я спостерігав як вона рівними рядочками лягає на землю. Раптом дідусь зупинився і покликав мене до себе. Він поклав косу,
розгорнув руками траву перед собою і я побачив маленьких зайченят.

Їх було шестеро. Та раптом вони почали розбігатися в різні боки. Я зловив одного зайченятка, потім другого і запитав в дідуся: «Можна я візьму їх додому?». Але дідусь сказав мені , що їхній дім – це ліс. Вони не зможуть жити в неволі. А ще він мені повідомив, що від них може відмовитися мати, тому що я взяв їх у руки. Я ніжно поклав зайченят на місце. Дідусь оминув заячу домівку і продовжував косити траву. Я здалеку спостерігав за маленькими зайченятами і чекав, що з’явиться їхня мати. Але вона так і не з’явилася. Коли ми повернулися додому, я продовжував думати про зайченят.

Наступного ранку дідусь знову пішов косити і коли він повернувся, то повідомив мені радісну звістку. Мати зайченяток була коло них і годувала своїх діточок. Я був дуже задоволений, що все так чудово закінчилося.

Рідна мова - Лист другу

Вітаю тебе з Новим роком та Різдвом Христовим. Давно ми з тобою не спілкувалися, от я і вирішив написати тобі невеличкого листа. Мені дуже цікаво як там в тебе справи, чи займаєшся далі в секції карате, чи вже маєш пояс наступного рівня? А ще ти хотів навчатися гри на гітарі. Які маєш успіхи?

В мене все гаразд і вдома, і в школі. Семестр закінчив на відмінно. Мені подобаються всі предмети, але найбільше математика, тому, що розв'язувати задачі – це те саме 
що відгадувати загадки та кросворди. Це дуже цікаво. Доречи про головоломки, кілька днів тому ми закінчили складати великий PUZZLE на дві тисячі елементів, вийшла дуже гарна картина. Я теж вирішив навчитися грати на гітарі, поки що вчуся брати основні акорди. Шкода, що нема часу займатися більше, бо треба вчити уроки. У нас в п'ятому класі стільки задають, та мабуть ти і сам знаєш. А ще ж і в комп'ютерні ігри трішки хочеться пограти. Доречи в яку ти гру зараз граєш? Я знову повернувся до гри Diablo II – дуже захоплюючий сюжет .
Мабуть, на цьому буду закінчувати свого листа. Передаю тобі привіт від свого брата, а ти передавай привіт своїм батькам та сестричці. Дуже хочу знову тебе побачити. Тому з нетерпінням буду чекати на твою відповідь. 

До побачення.
Максим

Твір на тему -"Наші справи говорять за нас"

"Справи говорять за нас" Не даремно, мабуть, сказано: по справах видно людину. Адже наші вчинки є віддзеркаленням душі, прагнень, думок, нашого ставлення до ближнього. Власне, якщо зроблене кимось ми оцінюємо, як добро, то це і є нас-лідком реалізації високих якостей особистості, здатної до доброчинності. Сказане повною мірою стосується людини, яку я дуже добре знаю. Як подвижника улюбленої справи, покликанням якого є плекання лісу для шепетівської громади, як захисника зеленого багатства краю від роздерибанювання — поширеного нині явища в країні. Як депутата ра-йонної ради, однопартійця й однодумця, патріота своєї землі, який принципово відстоює свої погляди й інтереси виборців. Врешті, як чуйну, доброзичливу, порядну людину, яка обрала доброчинність своїм життєвим кредом. Мову веду про директора Шепетівського районного спеціалізованого лісокомунального підприємства Петра Петровича Трофімчука. Можна було б багато говорити про його співпрацю з сільськими громадами у справі забезпечення їх мешканців, пільгових категорій населення паливом, про розміри благодійної допомоги одиноким, ветеранам, пристарілим, соціальним закладам. Однак, насамперед, хотілося б сказати про своє. 
Як вчитель, керівник Коськівського навчального закладу, я хочу відзначити вагому підтримку директора лісокомунального підприємства освітньої галузі району. Це радше партнерство, яке нерозривно пов’язалось із навчально-виховним процесом у школах і слугує не лише покращенню матеріально-технічої бази останніх, а й формуванню у дітей навичок та світоглядних установок, орієнтованих на плекання довкілля, бережливого ставлення до природних багатств свого краю. Навчальні заклади Коськова та Ленковець співпрацюють з лісокомунальниками уже 4-5 років. А найтриваліша ця добра традиція у Городнявського навчально-виховного комплексу, яка триває уже чи не десяток років. При школах, завдяки лісівникам, діють гуртки екологічного напрямку. Діти бачать у них своїх порадників, наставників й опікунів. Сам Петро Петрович Трофімчук є почесним педагогом у підшефних школах. Він та людина, яка може зацікавити і дітей, і дорослих природоохоронною справою, спрямувати зусилля на збереження довкілля. Оскільки заняття в гуртках проходять уже цікаво, то й не дивно, що ними охоплена велика кількість дітей, від учнів молодших класів й до школярів старшого віку. Мабуть, не варто наголошувати на виховному, естетичному й гармонізуючому духовний світ підлітка аспектах, які є невід’ємними при плеканні дерев. За ними діти власноруч доглядають, висаджують саджанці під час різнома-нітних акцій з озеленення. От і цієї весни, як і у попередні роки, зроблені дитячими руками шпаківні будуть радо заселені галасливим птаством. Не залишаться без уваги учнів й природоохоронні зони. Звісно, допомагаючи лісівникам, шкільний учнівський колектив отримує кошти на свій заклад. Уже традиційною стала матеріальна допомога 
П. П. Трофімчука школам, як мовиться, при першій же потребі. Він розуміє, яке нелегке життя освітньої галузі у часи економічних негараздів, які зусилля нині потрібні, щоб підтримувати шкільне господарство на належному рівні, щоб у класах було тепло й комфортно, а діти щоб мали всі умови для навчання і розвитку. Отож допомагає, чим може, на ремонт, на облаштування класів, виділяє кошти на поповнення бібліотечного фонду тощо. Уже традиційним у згаданих школах стали спортивні заходи, які відбуваються за ініціативи та підтримки П. П. Трофімчука, спрямовані на популяризацію здорового способу життя. Високої похвали заслуговує й депутатська діяльність П. П. Трофімчука у складі фракції Партії Регіонів, його чесна й безкомпромісна позиція щодо значимих для нашого краю питань і проблем. Отож приємно спостерігати, як дружний колектив районних лісокомунальників достойно веде своє господарське життя. До речі, це підприємство — одне з не бага-тьох, яке працює, як кажуть, для людей, не маючи боргів, виплачуючи своїм пра-цівникам гідну зарплату. если что скоротишь

Праця – перша потреба людини

Праця, як кажуть, перетворила мавпу на людину. Хоч багато хто у цьому зараз сумнівається, але факт залишається фактом: людина і справді без праці не може існувати. Адже праця-це життя,яке має якийсь сенс.

Мені здається, що чим більше людина працює, тим більше вона відчуває свою цінність, відчуває, що вона потрібна не лише собі та своїм близьким, а й усьому суспільству. Адже праця скрашує наше життя, дає змогу навчатися чомусь кожен день.

Звичайно, повинен бути і відпочинок, але той відпочинок буває найбільш потрібним і повноцінним, коли настає після того, як людина добре попрацювала. Вона відчуває задоволення, що день пройшов не марно, і їй вдалося чогось суттєвого досягти.

Праця – це самостійність, це відчуття незалежності від інших. Коли ти отримуєш за свою роботу винагороду або гроші, то відчуваєш не тільки задоволення від того,що можеш тепер витратити на щось, а й радість бути самому собі хазяїном.

І якщо ти хочеш чогось досягти, ти повинен наполегливо працювати. Адже попереду тебе чекає результати. І тільки від тебе залежить, яким вони будуть: чи завдовольнять тебе, чи, навпаки, роздратують. І якщо ти раніше почнеш працювати, то й раніше отримаєш результати.

Хочеться вірити, що ніколи людина не перестане працювати, відчуваючи у праці постійну потребу, ажде недарма кажуть у народі: "Сталь гартується в огні – а людина в труді".

Твір до ЗНО «Кому дозволена мета, дозволені і засоби»

На мою думку, вислів «Кому дозволена мета, дозволені і засоби» звучить неоднозначно. Автор може мати на увазі не просто різні, а взагалі діаметрально протилежні речі.

Можна зрозуміти ці слова так: хто справді поставив перед собою мету, той обов’язково знайде засоби для її досягнення. І з цим трактуванням я повністю погоджуюсь. Адже якщо для людини досягти певної мети є по-справжньому важливо, то вона прикладатиме для цього зусилля, аби рухатися в потрібному напрямку. Заради того, що людині дійсно потрібно, вона здатна стати краще, розвиватися, вдосконалювати свій характер. Мені здається, людина здатна досягти усього, чого захоче.

Проте кожному з нас треба пам’ятати, що ніяка мета не виправдовує засобів досягнення, якими ми шкодимо і собі, і іншим. Яка б прекрасна не була мета, але якщо її здобувати кривавими та нечесними засобами, то це, по-перше, створює ще більше проблем та втрат на шляху до бажаного, а, по-друге, принижує людину, її гідність, робить її жорстокою, духовно бідною, так що вона вже й не зможе порадіти тому, чого досягла. Вчинивши кривду іншим на шляху до здійснення своїх бажань, людина сіє біль та горе, які потім відіб’ються й на її власному житті. «На чужому нещасті, щастя не збудуєш», - наголошує народна мудрість. Тож, якщо зазначений вище вислів має значення того, що для досягнення мети підходять всі засоби, то я з ним категорично не згоден.

Часто хтось намагається досягти благородної мети, та використовує для цього негідні засоби. Згадаємо Чіпку з роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного. Боротьба за свої права, за волю, за гідне життя перетворилася на злодійства та криваву різню, що врешті привело до трагічного фіналу.

Ставити перед собою мету та досягати її дозволено кожному з нас. І ще в нас є вибір того, чого прагнути та яким шляхом до того йти, тож хай ми будемо мудрими у цьому виборі.

Твір «Вміння спілкуватися – запорука життєвого успіху людини» до ЗНО

Я цілком згодний з тим, що спілкування відіграє дуже важливу роль у житті людини. Існує багато різновидів спілкування. Ми спілкуємося усюди – вдома, з членами родини, у школі, на роботі, у магазині, коли хочемо купити щось, з друзями, з домашніми тваринами, з природою тощо. І від нашого вміння правильно побудувати комунікативну взаємодію з іншими залежить, чи досягнемо ми своєї мети в кожному конкретному випадку – якщо хочемо мати теплі відносини з рідними людьми, досягти професійного успіху, донести до когось свої думки чи легко спілкуватися у великих компаніях людей.

Проте поняття життєвого успіху настільки широке, багатогранне та в той самий час суб’єктивне для кожного, що навряд чи вміння спілкуватися – його однозначна запорука. Історія знає багато прикладів, коли інші речі визначали для людини розуміння власної успішності. Наприклад, для Вінсента Ван Гога цим мірилом була його творчість, його спроможність виразити через свої картини те, що він хотів. Для Григорія Сковороди успіх життя визначився висловом, який став епітафією на його могилі – «Світ ловив мене, та не впіймав».

Крім того часто люди зловживають своїм вмінням добре спілкуватися та знаходити спільну мову з іншими. Вони починають маніпулювати іншими заради своєї власної вигоди, як-от наприклад, Степан Радченко, головний герой роману «Місто» Валеріана Підмогильного, який завдяки своїм стосункам з різними жінками «просувався» в міському житті. Та врешті він програв, бо здатність до щирого, душевного спілкування, без якого грубіє людська душа, він втратив.

Спілкування – то природна потреба людини, проте воно має бути щирим та відкритим, без «задніх думок», марнослів’я, воно не повинне перетворюватися на пусту трату часу, пліткування, маніпулювання один одним. Завдяки своїй щирості, ввічливості, сміливості, яка йде від чесності, Герда, дівчинка з казки «Снігова Королева» Г-Х. Андерсона, пройшовши босою півсвіту, знаходить не лише Кая, а й безліч друзів та помічників. Завдяки спілкуванню з прекрасним – природою, музикою, живописом - розквітає душа людини. І таке спілкування є запорукою справжнього життєвого успіху – щастя.

Твір на тему "Людина створена для щастя, як птах для польоту". (В. Короленко)

Породжена у муках людина своїм першим криком приносить у цей світ щастя: щасливі мама і тато, щасливі ті, хто став дідусем і бабусею, щасливі лікар і акушерка. Людина народилася! 

Подароване тобі життя — це вже саме по собі щастя. Як його не випустити? Адже створені ми дійсно для того, щоб щасливо жити. Важко визначити: щастя — це... Що? Вічне веселе свято? Власний маєток? Новий автомобіль? Шуба, дивлячись на яку, сусідки зеленіють від заздрощів? Багатство, ситість, розкіш?

Я дуже люблю малювати. У початкових класах я відвідувала дитячу художню студію. Сам процес малювання створює в моїй душі якийсь піднесений настрій. Одного разу на наші заняття прийшла молода жінка. Вона зайшла в справі до нашого вчителя. Гостя почала ходити від мольберта до мольберта. Біля мого вона затрималася, узяла мій пензлик, щось поправила в малюнку. Потім виявилося, що Ірина Павлівна (так звали гостю) похвалила мою роботу за гарне відчуття кольору, за розуміння півтонів. Ірина Павлівна, як ми потім довідалися, була художницею Харківського театру опери і балету. От цей день був для мене повний щастя. Мою роботу похвалила де мама, якій подобається усе, що я малюю. І не вчитель, що усіх хвалив, щоб не відбити бажання ходити в студію, а, як зараз говорять, незалежний експерт, неупереджена, об'єктивна людина. Те щасливе відчуття, що мене охопило в той день, я не забуду, напевно, ніколи. Хоча художницею не збираюся ставати. 

День щастя для нашої родини був день, коли успішно пройшла складна операція моєї старшої сестри. Йдучи на операцію, вона не знала, що лікарі сказали батькам: шанси на успіх 50 на 50. Коли ж на другий день нам повідомили, що небезпека минула, і Ліка буде здорова... Боже! Яке це було щастя! Зараз Ліка шиє собі нову сукню, щоб піти в ній на мій випускний вечір. І мене це радує не менше, ніж моя бальна сукня. 

Про один щасливий шкільний день хочу розповісти окремо. У мене є дві давні подружки: Катя й Оля. Ми дружили з першого класу. І от у десятому класі Катя й Оля посварилися. Та як! Півроку не розмовляли одна з одною. Я вмовляла їх, мирила... Усе марно. Я не приймала ні ту, ні іншу сторону. Я любила їх обох і не хотіла втрачати. Півроку я жила, як на вулкані, до однієї піду — інша дується, з іншою поговорю — перша в претензії... А свята, а дні народження... Але я була тверда: ні на чий бік не стала, жодній не надала переваги, хоч вони, як мені здавалося, рвали мене на частини. Через півроку вони без моєї нібито допомоги помирилися, і ми знову стали нерозлийвода. Ця подія була для мене дуже і дуже щасливою: по-перше, ми знову всі разом, а по-друге, десь у глибині душі я хвалила себе за послідовність і стійкість. Це теж щастя — зрозуміти, що ти щось можеш. Люди створені для щастя. Треба тільки вміти його бачити не лише у великому, але й у малому. Не тільки в нестримних веселощах, але й у тихому смутку і світлому сумі. Адже буває щастя навіть у безмовній любові. Десь колись прочитала про це вірш. Автора забула, а рядки пам'ятаю: 



Пусть — безответно, 


Только бы любить, 


Только б не бесследно 


По земле ходить... 


Так що щастя... воно різне. Треба тільки вміти його знайти! Не пропустити... 

"Без родини нема щастя для людини"

Кожен, хто народжується, претендує на щасливу долю. Але чому одні її мають, а інших вона вперто обминає? Що таке щастя? Як його знайти? «Більшість людей щасливі настільки, наскільки вони вирішили бути щасливими» (А. Лінкольн). Поглядів на це багато, та врешті кожен це з'ясовує сам для себе. 

Кажуть: «Щасливими не народжуються, ними стають». І вирішальну роль у цьому відіграє сім'я. Народна мудрість стверджує: «З родини йде життя людини», «Без сім'ї нема щастя на землі», «Де в сім'ї лад, там без вад», «В сім'ї наймолодше — найсолодше», «Сім'я без Бога — убога», «Сім'я — не церква, а люди — не ангели, усяко буває». 

Здавна відомо, що родина — то невичерпне джерело наснаги, любові та батьківських обов'язків. І кожна сім'я докладає зусиль, аби не всохло родове дерево, бо «Без роду нема народу». Нагадували: «Забудеш свій рід — усохне твій корінь». Щоб родинне життя склалося, необхідні дві умови: кохання («То не сім'я — без любові») і дитина («То не родина, де не бігає дитина», «Одна дитина — не дитина, дві дитини — пів дитини, троє дітей — ціла дитина»). 

Ясна річ, що для мене прикладом є моя власна родина. Тому мені б дуже хотілося, аби моя сім'я була схожою на мою нинішню, де я зараз — просто доросла дитина. А мамина ласка, татова вимогливість, дідусева мудрість, тепло домашнього затишку на все життя лишають глибокий слід у житті кожної людини. 

Значення сім'ї неоціненне. Від стану охорони родинного вогнища, материнства, дитинства, батьківства вирішальною мірою залежить не тільки особисте благополуччя окремої людини, а й життєва міць народу, України. Адже духовно-моральне здоров'я людини — то найважливіша запорука процвітання нації. 

Я уявляю свою родину в колі великої кількості друзів, з якими ми можемо ходити в туристичні походи, відпочивати біля моря, влаштовувати родинні свята. Крім того, оскільки я захоплююся українською сучасною музикою, то ми будемо відвідувати концерти не лише сучасних виконавців, але також і оперу, балет. Я мрію бути лікарем — педіатром. Я не знаю, хто буде за фахом мій чоловік, але це має бути людина, яка поділяє мої погляди на життя. Я сподіваюся, що зустріну такого, коли в нас почнеться «мода на непаління цигарок», і тому діти в нас мають бути здоровими, незважаючи на всі проблеми з екологією. Хочеться, щоб у нас була затишна оселя, де б нам було всім приємно проводити час. Доречною буде китайська мудрість: «За гроші придбаєш дім, та не сімейне вогнище». 

Хочеться ще додати таке. Хай мине ця чаша мене: зневірена, зневажена сім'я — то втрачене майбутнє. Родина — то святий вузол, котрим сполучаються люди в суспільстві, то є життєдайний осередок, що плекає найвищу цінність — цвіт нації — дітей, аби кожен батько, кожна мати мали можливість повторити себе у своїх нащадках. Ми всі люди — смертні, лише рід, родина, сім'я — безсмертні. Про таку сім'ю я мрію і сподіваюся, що моя мрія здійсненна. 

Сатирична утопія В. Винниченка "Сонячна машина"

Доля роману "Сонячна машина" була трагічною. В. Винниченко написав його в Німеччині, намагаючись дати світові "візитну картку" української літератури. Але на батьківщині надрукування роману було пов'язано з великими труднощами, а критика зустріла його вороже. Починалися тридцяті роки — час репресій справжніх митців, час панування вульгарно-соціологічної критики. Роман мав великий успіх, але між першим та другим друком пройшло півстоліття... 

Дія роману відбувається у 80-ті роки XX століття. Останні обіднілі аристократи, всесвітній та всемогутній капітал, таємний та трохи комічний інарак — революційна організація — і, як у багатьох фантастичних творах, учений, що захоплений винаходом засобу, який урятує людство. 

Інтрига роману заплутана. Тут і кохання, і аристократичні претензії, і революційне підпілля, і пошуки "морального вседозволення"... Але у фантастичній обгортці легко впізнати післяреволюційну бурхливу реальність України та Росії. Винниченко, змальовуючи характерні для різних прошарків суспільства типи, не дуже оптимістично дивиться на маси. З появою сонячної машини, яка забезпечує даровим хлібом, люди забувають про все: працю, обов'язки, прагнення. Натовп безчинствує, і це дуже схоже на перші часи після революції. У той час, коли свідома частина людей бореться й гине, інші живуть за девізом: усе можна! Хапай! 

Виразно даний образ ученого, який першим зрозумів небезпеку свого витвору, але в техніці бачить не ворога і не панацею, а лише засіб полегшення життя. Саме Рудольф Штор допомагає повернути людей до праці. І,несподівано, з іншого боку до того ж висновку приходить володар Всесвітнього банку Мертенс. Спочатку випробувавши всі засоби, щоб знищити машину та її винахідника, він потім бере у свої руки організацію праці й порядку. 

Політичні погляди автора, передбачення розвитку радянського суспільства в напрямку насильства над революцією, неприйняття ленінізму як політичної доктрини — усе це обумовило розгромну критику роману та більш ніж п'ятдесятирічне забуття автора. Історія повернула в інше русло, і тепер твори Винниченка стають природною частиною української літератури, з якої були силоміць виключені.