понеділок, 10 серпня 2015 р.

Мацуо Басьо і японська класична поезія

Пізнавати світ від народження до смерті, проникати в його таємниці й премудрості — властиво людям Сходу, різним його націям і народностям. Пошуком сенсу життя, причин його швидкоплинності й різноманіття його форм з давніх часів зайняті думки і японських філософів. Японія — країна найбагатшої культури, неосяжних знань, численних відкриттів, дивних традицій. Книга віршів для будь-якого японця — джерело життєвої сили й духовного збагачення, необхідного, як повітря й сонце (у такий спосіб відбувається в Східній Азії спілкування «від духу до духу»). 

Особливе місце в ліриці японців займає пізніший за часом виникнення жанр хайку (або хоку), що є ніби усіченим танка. 
Один із кращих постів, що працювали в жанрі хайку, — Мацуо Басьо (1644—1694). Басьо перетворив хайку, що буквально означає «гумористичні вірші», на серйозний жанр пейзажної лірики. Його поезія, наповнена глибоким філософським змістом, пильною увагою до внутрішнього світу, прагненням проникнути вдушу явищ природи, вирішує проблеми пізнання дійсності з позицій любові дожиття й людини. У творчості Мацуо Басьо здобули високе звучання події щоденного життя людини. 
Одного разу під час дощу поет вертався з міста додому через л ісову хащу й побачив на дереві крихітну мавпу, яка благально дивилася на нього, вона промокла й не знала, куди подітися від дощу. Басьо «позичив» їй свій плаш до ранку. А повернувшись додому, написав про це хайку: Перший осінній дощ, І мавпа хоче Маленький солом'яний плащ. 
Вражають своєю несподіванкою й такі рядки: Місяць, померкни. Акеті про свою дружину Розповість.
Мова йде про воєначальника Акеті, шо опинився у скрутному матеріальному становищі, а його дружина, щоб допомогти чоловікові, обрізала своє волосся й продала його. Зворушений вчинком жінки, Акеті говорить про неї тільки в темряві, щоб слухачі не могли бачити його заплаканих очей. 
Але це — лише «зовнішня оболонка» хайку Басьо. Значно складніше зрозуміти внутрішній зміст цих віршів, побачити в них духовно-споглядальні корені. Поет визнає єднання природи й людини: 
Місяць на сосну І вішати, й знімати Пробував. 
Із практичністю очевидця Басьо зображує побутові, повсякденні сцени: 
Холодний осінній вітер. Щока розпухла болить. Обличчя людини. Поруч із в'юном Рис їм — Я ж людина. 
Поетові властиве передчуття гнітючої туги: 
Перший день нового року. Як подумаю... Самотній Осінній вечір. 
Тема контрастів у природі займає особливе місце у творчості Басьо: Весняний вітер Запах гною Розносить. День весни. На купі сміття Старий горобець. 
Найбільш характерні для японського духу є хайку про «блаженні» хвилини внутрішнього розслаблення й спокою: 
Ворота замкнув, Мовчачи лежу. Приємно. 
На думку фахівців, для японської пейзажної лірики обов'язкова наявність «сезонних слів». Для пісень весни — імла, соловей, квіти вишні (сакури), весняний дощ, весняна злива, молода зелень. Для пісень літа — зозуля, мандарин, що цвіте, тощо. Для пісень осені — осінній вітер, осінні листи клена, осінній дрібний дощ, біла хризантема та ін. Для зими — білий сніг, гірський вітер, сяйво місяця на світанку, випалене поле тощо. Саме в цьому — одна з головних відмінностей японської поезії від лірики Середньої Азії. 
Хайку не можна пробігати очима. Потрібна робота думки. Хайку містять багато символіки, вони передають тонкі почуття, враження, стан природи, звуки, аромати... 
Вдивляйтеся у звичне — і ви побачите незвичайне, Вдивляйтеся в некрасиве — і ви побачите гарне, . Вдивляйтеся в просте — і ви побачите складне, Вдивляйтеся в мале — і ви побачите велике. 
Побачити прекрасне й не залишитися байдужим — от до чого закликає нас японська поезія. Вираз «він уміє жити» японці розуміють по-своєму. Людина, що вміє жити, бачить радості життя в тому, повз що проходять 

Зозуля вдалину летить, А голос довго стелиться За нею по воді. 
(Мацуо Басьо) 

інші: 

неділя, 28 червня 2015 р.

Твір на тему: Що таке щастя?

Що таке щастя, кожен розуміє по-своєму, адже кожен з нас — індивідуальність, що має власні інтереси та уподобання. Для когось щастя — це мати автомобіль найновішої моделі, добре облаштовану квартиру з меблями, від яких тріщать стіни, та гаманець, наповнений зеленими папірцями — доларами. Можливо, це і є якась сота частина щастя. А може, й ні.
Але, на мій погляд, щастя усе ж таки не в цьому. Щастя — це мати вірних, незрадливих друзів, здатних у будь-яку хвилину прийти до тебе на допомогу. Я знаю, якщо станеться біда, я можу розраховувати на тверду руку друга. Він допоможе мені порадою, він запропонує реальну допомогу. У цей же час мої друзі теж можуть розраховувати на мене. І я їх не підведу, не зраджу. Що може бути кращим за це товариство, за товариську підтримку?
Однією з складових частин щастя, на мій погляд, є здоров'я. Не маючи його, людина відчуває себе руїною. Як відомо, здоров'я неможливо купити за гроші. Нехай ти будеш навіть мільярдером, але, не маючи здоров'я, будешь ти радіти своїм грошам? І тільки тоді зрозумієш, що щастя все ж таки неможливо оцінити лише в грошовому еквіваленті. Скільки людей страждає від того, що у молоді роки дозволяли собі зайві речі, забуваючи про наслідки — це і нестримне вживання алкоголю, і безмірне паління, дві, а то й три пачки у день! Наслідки не чекатимуть, і вже скоро такі люди відчують себе дуже хворими, адже людський організм зроблений не з заліза. Тому, я вважаю, що здоров'я потрібно берегти замолоду, щоб у похилому віці не бідкатися та не звертатися до лікарів.
Щастя, я гадаю, — це мати здорових, люблячих батьків. Адже вони так багато віддають нам, своїм дітям. А ми зрідка буваємо такими невдячними, такими байдужими до їхніх прохань. Але якщо замислитися, то, мені здається, ми могли би частіше прислухатися до їхніх зауважень, порад, приділяти їм більше часу та уваги. Бо вони віддають нам стільки любові, стільки ніжності та ласки! Від наших найперших кроків до кінця своїх днів вони ведуть нас дорогами життя, не помічаючи інколи, що з маленьких нетям ми швидко перетворилися на самостійних, дорослих людей. Проте для батьків ми, здається, назавжди залишаємося маленькими дітьми. Але яке все ж таки щастя, що вони є, рідні, милі батьки!
Для мене щастя — коли тебе розуміють. У наш вік, вік прискорень, коли усі навкруги поспішають, не помічаючи нічого навколо, не залишається часу, щоб прислухатися до голосу інших людей. З усіх боків оточує нас глуха байдужість.
Тому, я гадаю, так важливо, коли тебе можуть спокійно вислухати, зрозуміти, дати пораду. Це може бути товариш, або батьки, або навіть якась незнайома людина, яка не втратила людськості, яка вірить іншим. Зараз, на жаль, такі люди є рідкістю.
Хочеться вірити, що з часом люди навчаться вислуховувати один одного чи просто згадають, як це робилося раніше; навчаться уважніше ставитися один до одного. Через непорозуміння людей відбуваються сварки, навіть катастрофи. Чому ж не зупинитися на мить, не вислухати співбесідника, а головне, не зуміти його зрозуміти? Адже це так просто! І тоді, на мою думку, у світі буде менше злості, розчарувань та непорозумінь. Люди будуть щасливими, спокійними, урівноваженими, зменшиться кількість відвідувань психоаналітиків, адже кожен з нас буде в змозі дати пораду, допомогти близьким або навіть незнайомим людям. Тоді, мабуть, люди зрозуміють, що жити у згоді, без чвар, без якихось разбірок, без катастроф та війн — це і є головне, це і є справжнє щастя. Адже мирне небо над головою, мир у душі — це все, про що може мріяти кожна людина, яка знає ціну усьому, що відбувається зараз у світі.
Що таке щастя, кожний розуміє по-своєму. Щастя, на мій погляд, — це коли всі відчувають себе щасливими, коли усім добре. Нехай поряд зі мною завжди будуть вірні друзі, нехай хвороби не чіпляються до мене та моїх близьких, нехай у світі панує взаєморозуміння, нехай будуть як можна довше поруч зі мною мої батьки, і тоді я, мабуть, зможу впевнено сказати: «Я — щаслива людина!».

середа, 10 червня 2015 р.

Твір на тему "Вічна слава безсмертю хоробрих..."

Я єсть народ, якого Правди сила, 

Ніким звойована ще не була. 

П. Тичина 

Шелестить ліс... Над головою блакитне небо. До пам'ятника Слави нескінченним потоком йдуть люди, щоб віддати шану і вклонитись воїнові-визволителю, а потім іти на подвиг заради мирного чистого неба, золотистого моря пшениці, радості й щастя на обличчях дітей. 

Пролітають роки, віддаляючи від нас той час, коли весь Харків був фронтовим містом, а кожен житель — бійцем. Але ніякі події не зможуть примусити нас забути велич подвигу, здійсненного захисниками міста заради щастя майбутніх поколінь. 

Останнім часом я часто замислююсь, скільки крові треба було пролити й скільки людських страждань треба було знести, щоб ми могли спокійно спати, навчатись і жити. За наше щастя віддали життя мої улюблені герої з роману О. Гончара "Прапороносці" — Юрій Брянський і Шура Ясногорська, багато відомих і невідомих солдатів. 

Цього року я доторкнувся до їхнього подвигу своїм серцем. Пройшло вже понад п'ятдесят років, чималий час, а незгойна рана на серці колишніх воїнів залишилась. Залишиться, мабуть, на все життя. Бо чи ж можуть вони забути криваві згарища, полум'яні бурі, холодні грози, що гартували юнацькі серця, висушували гарячі солоні сльози за полеглими друзями.

Я думаю, про що міг сказати, помираючи, мій ровесник? Він уже не скаже напутніх слів ні дітям, ні внукам, проводжаючи їх у дорогу життя. І те, чого він не сказав, повинні сказати ми, те, чого він не завершив, маємо завершити ми. Живіть, люди, так, щоб не було соромно перед тими, хто поліг у великій битві. Кожен, хто зупиняється перед пам'ятником воїнові-визволителю, дає клятву не осоромити тих, що полягли, і бути гідними їх святої пам'яті. Спадають на думку слова поета М. Нагнибіди: 

Вічна слава безсмертю хоробрих, Які кличуть на подвиг живих. Життя кожної людини розпочинається світанком душі — дитинством. Кожен пам'ятає з цих часів про щось вражаюче, незвичайне. У моїм серці на все життя збере жуться враження, викликані перебуванням у білоруській Хатині. Коли вперше ступаєш на хатинську землю, здається, чуєш глухі стогони спалених людей, важкий тупіт кованих чобіт ворога, який так жорстоко знущався із беззахисних людей. Саме тут, на цій багатостраждальній землі, глибоко розумієш зміст таких страшних для всього людства слів — війна і фашизм. Важко стає на серці після всього побаченого. І де б я не був, куди б не закинула мене доля, Хатинь як пам'ять про подвиг людства залишиться болючим і незабутнім спомином у серці. 

Сучасники мої, хай перед кожним із вас постануть образи тих, хто наближав світлий День Перемоги, вклонімося сивим ветеранам, що живуть поряд з нами. 

Шумить ліс... Люди йдуть до обеліска. І падає до гранітних ніг білий цвіт, що пахне весною, стелиться білим килимом, підіймається з вітром і знову летить. Життя триває... 

Люди, зупинимо всі війни на землі в ім'я майбутніх, щоб щасливо жила наша Україна, всі народи землі. Хай буде на нашій планеті мир і спокій, хай зникне зброя, що нищить красу, створену людиною. 

Це необхідно і для нас, і для наших нащадків. Пам'ять про полум'яні роки повинна стати пересторогою новим паліям війни, бо 



Ми вростаємо в зорі, вечірні та ранні, 

У веселку, яка спалахне і згорить, 

В пам'ять друзів, які обелісками стали, 

В той граніт, до якого кладуться вінки, 

В ті стежини, які ще діди протоптали, 

Із минулих віків у прийдешні віки.

вівторок, 26 травня 2015 р.

Твір на тему: "Земля - наш спільний дім"

Людина та Земля... Промовляю ці слова і відразу відчуваю, як щось йокнуло у грудях. Дуже болісно чомусь стає від того, що розумієш, наскільки люди занедбали Землю, віддали її на поталу усім можливим «шкідникам» — атомним станціям, підступним нітратам, бездушним заводам... Куди не кинеш оком — скрізь бачиш занедбані поля, зруйновані хатини по селах, пересихаючі річки та навіть цілі моря. Усюди гинуть риба та тварини, зникають з лиця землі рослини, кудись щезає чисте повітря. І ллють на землю кислотні дощі, і з'являються нові озонові дірки, і зростають чомусь дуже великі полуниці чи картопля. Наша планета наче натягла на себе страшну маску, в якій і сама себе почуває ніяково, та й нам від цього не дуже добре.
Невже ми й самі з часом перетворимося на якихось мутантів? Та здається, що вже процес пішов: десь усередині у нас б'ється не справжнє серце, а тільки, як казали раніше, «пламенний мотор». Ми перестаємо відчувати біль близьких людей, ми забуваємо про вдячність та доброту, нам байдуже до того що відбувається поряд. Якщо вибухи, то й нехай, тільки би не на моєму подвір'ї, якщо голодно — лише б не мені... Невже принцип «Моя хата з краю» так втерся у розум людей, що вони перестали бачити те, що відбувається навкруги?
Що вже там казати про природу, про планету Земля. Жаль тільки, що ніхто не розуміє, а може, лише робить вигляд, що не розуміє, що мине кілька років, ну може, не років, а десятиріч, може, трохи більше, і наша планета просто загине. А разом з нею загине і людство — ми з вами, ті, кому зараз байдуже до всього, що не стосується конкретно його особистості. Так, існує зараз багато різноманітних спілок, партій, які намагаються відкрити очі людству на страшну загрозу, але чомусь більшість людей їх не чумть. Адже так приємно носити справжнє хутро; так інтригуюче побувати на сафарі, вбивши одного-двох звіряток, ще й до того ж занесених до Червоної книги; так чудесно назбирати у лісі, який ще, слава тобі, Господи, поки що є, кілька рослинок, які тобі зовсім непотрібні, а природі це задасть непоправної шкоди, та ще й затоптати якісь квітки, потім себе виправдовуючи: ми ж їх зовсім не бачили...
Свої байдужість та нехлюйство ми виправдовуємо зайнятістю, короткозорістю та ще багатьма причинами, які зрозумілі лише нам, і аж ніяк не нашій природі. Ми починаємо тільки обурюватися, коли з кожним роком стає усе менше місць для відпочинку, бо забруднюються річки, озера та моря. Ось тоді й починає кипіти в нас пробуджена громадська совість — тепер ніде вже погойдатися на хвилях! Ми обурюємося, коли зникають місця для риболовлі, бо у знайому з дитинства річку місцевий завод вирішив злити увесь непотріб, чомусь зовсім забувши про очистні споруди. Але ж самі усе частіше забуваємо загасити вогнище у лісі, через яке потім вигорає більшість зелених насаджень, виливаємо на себе усе більшу кількість дезодорантів, що з роками зменшують озоновий шар, смалимо, смалимо, смалимо, не звертаючи уваги на застереження: «Мінздрав попереджає...», і, мабуть, в останній раз, бо більше уже не буде когось з двох: або тебе, або нашої планети.
Наша планета стала подібною до якогось страшного монстра, який лякає інших — навколишні планети. Дуже скоро вона перестане здаватися з космосу блакитною, а перетвориться на сіру чи навіть чорну. Щезнуть взагалі річки, озера та моря, що дають нашій землю цілющу вологу, щезнуть ліси, галявини, щезне цілий світ, який ми називали своїм і про який — одночасно — намагалися забути, щоб не обтяжувати себе зайвими турботами. Скрізь буде безмежна пустеля, де неможливо буде знайти хоч крапельку води, хоч одне-однісіньке деревце, щоб опинитися в затишній прохолоді. Невже, невже ми це робимо власними руками, не думаючи про страшні наслідки?!
Люди, прокиньтеся, озирніться навкруги: наша планета гине! Вона кричить про це, бо хоче жити, щоб дарувати вам свою любов, своє тепло, свою воду, свій кисень... Почуйте її, відгукніться на її розпачливе благання, зробіть що-небудь! Будьте володарями своєї долі, справжніми продовжувачами свого роду! Перестаньте знищувати усе живе, бо тим самим ви власноруч знищуєте самих себе.
Будьте Людьми, щоб наша матінка Земля могла пишатися своїми дітьми, а не боротися проти них!

пʼятниця, 22 травня 2015 р.

Твір на тему: «Спілкування в моєму житті»

Сучасні засоби зв'язку допомагають людям спілкуватися на будь-якій відстані в будь-який час. Але інтернет  не дає можливості потиснути руку при зустрічі, обійняти рідну людину. Тому я дуже ціную можливість спілкуватися з рідними і друзями особисто: це наповнює моє життя радістю від того, що я комусь потрібний, що мене люблять, що зі мною цікаво. І такі самі почуття, сподіваюсь, викликаю в оточуючих і я.

вівторок, 19 травня 2015 р.

Твір-опис Розповідь про мого друга

Твір-опис
Усім відоме прислів’я: «Друг пізнається в біді». Я чув його багато разів, але не думав, що колись зрозумію по-справжньому.
В мене є друг Олег. Йому чотирнадцять років. Він звичайний худорлявий підліток з короткою стрижкою. Примітні у нього тільки очі: вони дуже незвичайні, як у кішки-мигдалеподібні і зеленого кольору. Коли я дивлюся на Олега, мені здається, що він хитрувато примружується, ніби хоче пожартувати або поставити незвичайне питання, щоб все зрозуміти і дізнатися. Олег — завзятий шахіст. У нього також є третій дорослий розряд з вільного стилю плавання, але він не любить про це згадувати. Тільки зрідка користується цим вмінням: іноді сперечається з хлопцями, що першим допливе до іншого берега ставка, або скаже, що довше за всіх просидить під водою. І зазвичай перемагає! Але це не головне в його характері.
Минулого року ми разом побігли купатися в річці. Я погано плаваю, але ніколи в цьому не признавався нікому. Олег запропонував плисти до іншого берега річки. Ми попливли, а я чомусь злякався і почав мовчки тонути. Олег побачив це і швидко витягнув мене. Він врятував мене, і після цього ми особливо здружилися.
Потім він навчив мене плавати, як слід, і грати в шахи.
Якщо я відстаю в навчанні, або чого-небудь не розумію, Олег завжди допомагає мені.
У вільний час ми з другом любимо пограти у футбол або хокей, почитати цікаву книгу, обмінятися думками про цікавий фільм, або пограти в шахи. Він не дуже любить комп’ютерні ігри, якими я захоплююся. Але це не заважає нашій дружбі.

Мої роздуми над романом «Злочин і кара»

Роман «Злочин і кара» Федора Достоєвського один із самих відомих у всьому світі. Реакція на цей твір може бути різною, як позитивною, так і негативною, проте байдужим цей роман нікого точно не залишить. Перше, що можна сказати після його прочитання, це те, що автор дуже майстерно поєднав детективний сюжет з надзвичайно глибоким реалізмом і психологізмом.
Питання, які підіймає цей роман, це одвічні образи добра і зла, а також ті поняття, які кожна людина вкладає в ці образи. Для когось це абсолютно різні категорії, між якими не може бути нічого спільного, а для когось межа між добром і злом буває досить тонкою.
Раскольніков постає як персонаж, який не хоче просто сидіти і чекати, він обирає активність, дієвість. Проблеми накривають героя одна за одною: закинуте навчання в університеті, відсутність роботи, прохання матері про матеріальну допомогу, а також улюблена сестра, яка зради родини готова провести усе життя з ненависною людиною.
Борги та злидні оточують Раскольніков на кожному кроці: родина Мармеладова, доля Соні, що продає себе заради добробуту родини, та багатьох інших, що втратили будь-яку надію на краще життя. Увесь цей біль і розпач приводить Раскольнікова до думки, що один злочинний вчинок можна пробачити, якщо він коштуватиме сотні добрих справ. Саме такі ідеї штовхають його на вбивство лихварки.
Думки та дії виявилися нетотожні: реальній вчинок – вбивство – змінив усе. Гроші уже не здаються такими необхідними, але головне, що герой стратив і те, що мав раніше – самоповагу, спокій, розуміння самого себе. Проти Раскольнікова не висунуто обвинувачень, кроте його самокатування гірші за в’язницю, врешті-решт змушує його здатися.
Роман змушує задуматися над пріоритетами у житті, вічними цінностями, моральними принципами та межею між дозволеним та недозволеним, яку кожна людина визначає для себе сама.

Залишайте відгук: