Трагедійний образ України в кіноповісті Довженка «Україна в огні»

Україна… За фольклорною та літературною традицією перед нашим внутрішнім зором постають «тихі води, ясні зорі». Та не такою бачимо нашу землю у кіноповісті О. П. Довженка. Сама назва-метафора «Україна в огні» налаштовує на печаль і гнів, на сприйняття великої народної трагедії. Епітети «кривава», «попалена», «розбита», «поруйнована», «обез-долена в загравах пожеж» доповнюють «портрет» України, знесиленої більшовиками і сплюндрованої фашистами.

Укотре вже упродовж своєї історії наша Україна ставала руїною. Хіба можна спокійно читати ось такий опис: «Високе полум’я гуло у саме небо, тріщало, вибухало глухими вибухами, і тоді великі солом’яні пласти огню, немов душі українських розгніваних матерів, літали в темному димному небі і згасали далеко в пустоті небес… Горіло все… Ус е загинуло… Не стало ні хат, ні садків, ні добрих лагідних людей. Одні тільки печі біліли серед попелу… Нікому було ні плакати, ні кричати, ні проклинати».

Картин пожеж і вогню в кіноповісті багато, і перед нашим «духовним зором виникла вся Вкраїна в огні, у множестві страждань і тяжких про-тирічивих трагедійних стиків. Велика нещаслива земля».

Образ України постає не лише в безпосередніх описах, а й у ліричних звертаннях, які інколи так нагадують «Слово о полку Ігоревім»: «О українська земле, як укривавилась ти! Ріки кров’ю поналивано, озера слізьми та жалем. Байраки й переправи трупом запалися…

Світе мій убогий! Де на тобі пролилося стільки крові, як у нас на Україні? Де стільки передсмертних криків, сліз, відчаю? Горе розлилось по недобитих вокзалах».

«І все ж Україна — прекрасна»,— доводить нам автор. Прекрасна, як мати о будь-якій порі. О. Довженко знаходить у собі сили побачити й за таких обставин красу. У його творі багато описів-краєвидів різної пори — ранкової, полуденної, передвечорової, вечірньої і нічної. Ось один із таких чудових пейзажів: «Світало. Зайшов уже місяць, і зорі погасли давно… Невмирущі соняшники повертали свої мрійні голови на схід сонця. Було тихо скрізь, так тихо-тихо, і тільки далеко десь гуло важким радісним громом». Але природа нашої вітчизни — це не лише пречудові краєвиди, а й сама земля, чорнозем, який гітлерівці вивозили вагонами до Німеччини. Недаремно Крауз-старший говорить своєму синові: «Цю землю можна їсти. На! Їж!» У кіноповісті землею клянеться колишній поліцай, що перейшов до партизанів: «Клянуся святою рідною нашою землею! От щоб я подавився нею, гляньте! — він почав їсти землю, обливаючи її сльозами». Такій клятві, мабуть, можна вірити. І Христя Хутірна клянеться командирові партизанського загону святою своєю землею.

Але Україна — це насамперед українці. Які ж вони у кіноповісті? Працьовиті, відважні, мужні, співучі, терпеливі, з одвічним потягом до краси. Разом із тим столітні пута рабства привчили їх до покірності, політичної безграмотності та байдужості, страху. Їх не вчили власної історії, тому не стали в пригоді у боротьбі проти ворога ніхто «із славних прадідів, великих воїнів».

Навіть фашистські офіцери дивуються: «До чого народ зіпсовано. Все доносять…» Ернст фон Крауз говорить: «Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім’я інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту… Ти знаєш, вони не вивчають історії… Вони вже двадцять п’ять літ живуть негативними лозунгами одкидання бога, власності, сім’ї, дружби! …У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників…»

України нема без пісні, тому пісня — складова її образу. Починається і закінчується кіноповість саме піснею «Ой піду я до роду гуляти», і це, незважаючи на трагедійність твору, дає якусь надію, вселяє оптимізм у читача. У пісні «Усі гори зеленіють, тільки одна гора чорна» виливають «по степах, по горах, по долинах» свою тугу невільниці, яких везуть із Полтавщини до Німеччини. Олеся і Христя співають «Летіла зозуля через мою хату», посилаючи останній привіт рідній домівці з далекої дороги. Над табором полонених тихим чумацьким реквіємом по застреленій Мотрі Левчисі розносилась журлива «Не вернемось, чайко, ти матінко наша». Народна пісня супроводжує все життя героїв кіноповісті, є виразником їхніх дум, почувань і мрій.

Якою сміливою треба бути людині, щоб так мужньо і безкомпромісно описати народне лихо на рідній землі та його причини, не розкидаючи при цьому «серпочків і молоточків та зірочок», як радили «доброзичливці».

Ніде в «Україні в огні» ми не знайдемо притаманного тогочасній літературі славослов’я владі, верховному командуванню і «мудрим вождям».

Тому цей твір мужній, вражаючий та унікальний, і ставить свого автора у ряд національних героїв України, її вірних синів.

“Щасливими не народжуються ними стають” за п’єсою І. Котляревського «Наталка Полтавка»

П’єса видатного українського поета, письменника і драматурга Івана Котляревського «Наталка Полтавка» стала безцінним надбанням нашої національної культури. Вона досі залишається актуальною і з успіхом ставиться на сценах українських театрів, а ім’я Наталки Полтавки давно стало прозивним у нашого народу, бо так і зараз називають хороших дівчат.
Той, хто пізнав життєві мудрощі, добре розуміє, як мало на землі щасливих людей зараз і як мало їх було в усі часи. А ось Наталка все ж таки знайшла душевні сили, щоб завоювати своє щастя, хоча їй довелося боротися за нього, долаючи усілякі перешкоди.
Слід сказати, що І. П. Котляревський вперше в історії української літератури і драматургії вивів на сцену нову героїню, яка завдяки душевній силі та стійкості свого характеру здатна дати опор «нелюдським обставинам», які були перепоною на шляху до її щастя.
У самих скрутних ситуаціях Наталка Полтавка виявляє розум і винахідливість та, прагнучи зберегти людську гідність і особисту незалежність, без страху веде боротьбу за свого коханого Петра. Глибоке почуття до свого коханого Наталка вважає найбільшою морально-етичною цінністю. Вона добре розуміє, що матеріально вигідний шлюб з чоловіком, якого не кохаєш, ніяк не може бути щасливим, бо між жінкою та чоловіком буде завжди залишатися соціальна нерівність. Саме ці думки вона висловлює, кажучи: “У пана така жінка буде гірше наймички… Буде кріпачкою”. Усвідомлюючи це, Наталка використовує будь-яку можливість для збереження своєї незалежності та свободи, а також для повного утвердження свого права на особисте щасливе життя.
У своїй п’єсі «Наталка Полтавка» І. П. Котляревський стверджує, що щастя для кожної людини є та й повинне бути різним, в залежності від власних поглядів на життя. Тому скільки на землі людей, скільки і розумінь щастя. Але з’єднує всіх одно – щастя швидкоплинне и не приходить само по собі, найчастіше за нього треба боротися.
Товариш коханого Наталки Полтавки Микола, який дуже допомагає їм у прагненні з’єднати свої життя, вважає, що щастя полягає в допомозі другим людям, у прагненні до незалежності особистості, у почутті гідності людини, у сміливості, розумі і почутті солідарності із бідними та знедоленими. К слову сказати, Микола у багатьох визиває більш симпатій, ніж ідеальний, але слабий духом наречений Наталки Петро, який згоден змиритися з обставинами і відмовитись від свого щастя лише заради спокою матері коханої.
Мати Наталки Терпелиха бачить відраду вже не в особистому щасті, а в щасливому і безтурботному житті своєї дочки, бо вона із власного досвіду добре знає, що таке нестатки і злидні. Саме з цієї причини щастя своєї дочки вона асоціює лише з вигідним її браком з багатим чоловіком.
А ось достатньо негативні персонажі п’єси возний та вибірний бачать своє щастя у накопиченні багатства і будують його на підкупах, хабарництві, використанні своєї влади у власних інтересах і брехні. Але добрим знаком є те, що у фіналі п’єси возний перероджується, бо зламавши традиції і відмовляється від нареченої заради щастя закоханих, навіть не дивлячись на те, що Наталка вже подала рушники.
Висвітлюючи у своїй п’єсі особисте уявлення про природну доброту людини і зображуючи боротьбу її головної героїні за своє щастя, яка закінчується щасливо, І. П. Котляревський робить великий крок уперед, доводячи у цьому творі, що реальна поведінка і уявлення про щастя людини а також риси її особистості в певній мірі залежать від соціального середовища, ролі в суспільстві та виховання. Але не зважаючи на усі ці фактори досить зрозуміло, що щасливими не народжуються, ними стають. За своє щастя треба боротися, причому актуальним це ствердження було сто років тому назад, актуальним залишається воно і понині.

Маруся Чурай – головна героїня однойменного роману Л. Костенко

Історичний роман у віршах «Маруся Чурай» писався Ліною Костенко в роки її вимушеного мовчання і представляє в українській літературі рідкісний жанр. Працюючи над ним, письменниця використала ті скупі історичні, а по суті, на-півлегендарні відомості про співачку-поетесу з Полтави Марусю Чурай, шо з плином часу дійшли до нас. Образ Марусі Чурай, її пісні надихали багатьох митців і до Ліни Костенко: О. Шаховського, Л. Боровиковського, С. Руданського, В. Самійленка. Ольга Кобилянська поклала сюжет Марусиної пісні «Ой, не ходи, Грицю…» в основу своєї повісті «У неділю рано зілля копала…» Ліна Костенко по-новаторськи осмислила образ легендарної народної співачки. В чому ж суть новаторського трактування образу Марусі Чурай? Насамперед у тому, що поетеса поставила її вище особистої трагедії і підняла до рівня високих проблем життя й боротьби рідного народу за волю,

Маруся наділена поетичним талантом. Вона повністю розуміє важливість свого мистецького покликання. Серце її сповнюється гордістю, коли чує, як козацький полк співає її пісні. Маруся допомагає козакам воювати:

«Що нам було потрібно на війні? Щаблі, знамена і її пісні», – каже Іван Іскра.

Кохання вона розуміє як повнокровне життя в громаді, як творчість, як прояв зацікавленості до всіх справ, якими живе не тільки вузьке коло знайомих і родичів. Маруся прагне до дії, хоче пізнати людські радощі й страждання в їх повноті і всеохопленні. А життя полюбляє демонструвати дисгармонії в оркестрі життя – зауважує Ліна Костенко – гармонія нерідко звучить крізь тугу дисонансів, і роман «Маруся Чурай» ще раз змушує замислитися над цієї істиною.

Марусина любов зустрілася з роздвоєною, розчахнутою душею Гриця Бобренка. Це драма «нерівні душ» – поетично-максималістської (Марусі) та буденно-прозаїчної (Гриця), в якій зникають, гинуть зачатки чогось високого й справжнього, бо «Нерівня душ – це гірше, ніж майна». Маруся знаходить вельми точні слова, які пояснюють колізію двох нерівновеликих сердець:

Моя любов чолом сягала неба, А Гриць ходив ногами по землі. Важливо тільки відчути, що в цих словах не стільки докір чи осуд, скільки скрута, зітхання, тута…

Подружнє життя героїня трактує як спільність однодумців, яких єднає насамперед духовна рівність, високі, чисті, нічим не заплямовані почуття любові. Подружня вірність для Марусі Чурай рівнозначна вірності своєму народові, любові до вітчизни, глибокій пошані до культури, до вироблених віками і тисячоліттями норм співжиття людей у громаді. Отже, почуття обов’язку і особиста добропорядність для неї – нерозривне ціле. Ось чому образ Марусі Чурай виступає в єдності з образом України. 1 це тому, що талановита дівчина виросла серед людей, де шанується народна мораль, де основним правилом людської поведінки завжди виступала незрадливі’ любов до вітчизни, уболівання за щастя й процвітання народу. Добра пам’ять про діла попередніх поколінь у дівчини поєднується з уболіванням за чисте небо над майбутнім краю.

Серце Марусі відкрите до кожної чесної людини. Всі свої найсвітліші почуг тя вона висловлює в піснях, у яких – і про козаченьків, які за світ встали, збираючись у похід, і про свого коханого Гриця, і про того, котрий поїхав за Десну… Отже, пісня для неї – такий самий священний олтар, як і любов. Це велим стихії однієї великої душі, які зливаються в ціле, що його несила розділити. Але при цьому цілісність Марусі зовсім не схожа на «сталевість» монумента. Вона жінка. А значить, буває ніжною та беззахисною, зачарованою і змученою, пристрасною – і з випаленою душею. І саме в цьому сенсі можна говорити про велич душі цієї полтавської козачки, образ якої співмірний з найпринаднішими жіночими образами світової літератури.

Твір на тему: «Художнє осмислення загальнолюдських цінностей у творчості Ліни Костенко»

Коли я думаю, чую, читаю про Ліну Костенко чи про її твор­чість, то перед очима чомусь завжди з’являється постать захис­ниці Марії Оранти із Софії Київської. Така-от асоціація... Ліна Костенко ввійшла в українську поезію в шістдесяті роки. Але навіть на фоні літератури того часу, що відзначалась ліриз­мом, гуманізмом, волелюбністю, її поетична муза особливо виріз­нялася. Вона м’яка й сувора, глибоко жіноча і на диво мужня, красиво сентиментальна, але аж ніяк не плаксива і не безнадійна. Така, як про неї сказала сама поетеса у вірші «Доля». За неї «треба платити життям», отримуючи в нагороду солодку муку влучно знайденого слова: Великі поети не вміють писати віршів. Клював їх орел в печінку і сумнів сни випасав. Графоманові краще. Графоман вирішив написати — і написав. Списані рядками аркуші паперу для справжнього поета — це «смертельні плацдарми самотньої битви з державами, з часом, з самим собою». Творчість Ліни Костенко підпадає під таку харак­теристику. Вона роздумує над добром і злом, переосмислює зна­чення навколишнього світу і свого місця в ньому. Але дивна річ: силуети цієї талановитої поетеси, що їх нам являють її вірші,є надзвичайно різними, Олюднення природи, наш зв’язок з нею є однією з найбіль­ших цінностей в житті людини. У поезіях Ліни Костенко все починає рухатися, радіти і журитися, клопотатись і меланхо­лійно роздумувати: «Цей ліс живий. У нього добрі очі...», «...Ста­резні пні... літопис тиші пишуть у траві...». «Колише хмара втом­лені громи...», «Сплять діамантові жуки...». «Блакитні вії хата підніма...», «Світить сонце оком загадковим...», «Вікна сплять, засклив мороз їм сльози». Подібним світочуггєвим настроєм дихають чудові твори пое­теси, написані на згадку про дитинство. До нього веде «стежка, по якій вже тільки сніг іде» («Дзвенять у відрах крижані кру­жальця..». «Стоїть у ружах золота колиска.. «, «На конвертики хат літо клеїть віконця, як марки...»). Гармонія природи, оспівана поетесою, співзвучна гармонія людських взаємин, якої вона прагнула і до якої кликало її перо. Ціла галерея портретів, змальованих нею, являє нам красу жіно­чої душі, по-справжньому глибокої та шляхетної. «Пелюстки ста­ровинного романсу» та «Апологія лицарства» розгортають перед нашим зором трагедію жінки, яка в буденних хлопотах забу­ває про свою чарівну жіночність. Вона в’яне під гнітом суєти й несвободи, поки не з’явиться той, хто помітить і возвеличить у ній жінку: О, заспівайте дивчині романс! Жінки втомились бути не прекрасними. Дещо інший, пом’якшений грою світла и тиші, силует лірич­ної героїні постає перед нами в інтимній ліриці Ліни Костенко: «Очима ти сказав мені: люблю...», «Хуртовини», «В дні, прожиті печально і просто». «Двори стоять у хуртовині айстр...» та інші. Глибоко жіночі за звучанням, ці вірші вражають делікатністю, з якою автор розкриває внутрішній стан ліричної героїні, шля­хетною стриманістю, яка облагороджує, але не ховає від уваж­ного ока бурхливу внутрішню боротьбу: «Я вас люблю. О, як я вас люблю! ...Але про це не треба говорити». Поезія Ліни Костенко глибоко філософська. Її житгєві орі­єнтири проступають у віршах «Шукайте цензора в собі», «О, не взискуй гіркого меду слави». «Між іншим». «Ще вчора була я висока...» Лірична героїня цих та інших поезій чужа всьому суєтному, відкрита людям, чесна з собою та з іншими. У них роз­кривається внутрішня цілісність поетеси, яка хоче бути такою ж гармонійною в стосунках з людьми, як і у стосунках з природою. Загальнолюдскі цінності — це лише усвідомлена внутрішня гар­монія, у якій хоче жити людина. Органною величчю сповнені ті твори Ліни Костенко, у яких звучать християнські мотиви («Шлях на Голгофу». «Перш ніж півень заспіває»). Поетеса індивіалізує, наближає до нас у часі і просторі героїв біблійної легенди. І ті мірки, за ЯКИМИ ВІЧНІСТЬ розсудила їх, читач має змогу прикласти до себе, до свого життя. Любов, ненависть, віра, зрада, самопожертва — поняття вічні, на всі часи актуальні. І тому так проникливо говорить мовою цих понять поезія Ліни Костенко, поезія добра, поезія сильного духу, любові й свободи. У своїх м’яких, здавалося б, суто жіночих поезіях Ліна Кос­тенко відбила ту боротьбу за людське в людині, яку кожен веде сам з собою. Ці мотиви можна простежити в усіх її віршах, саме цій темі присвячена її Муза. Від глибокого відчуття природи до розуміння соціальних настанов — усі ці теми в її творчості сповнені гуманізму та душевної величі людини.

Скопійовано із сайту "Шкільні твори з української мови та літератури" http://www.uatvory.ru/2015/03/tvir-na-temu-khudozhne-osmislennya-zagalnolyudskikh-tsinnostej-u-tvorchosti-lini-kostenko.html

Твір на тему: "Мої плани на майбутнє"

Я — дев’ятикласник, і проблема вибору професії зараз достатньо важлива для мене. Звичайно, я довго міркував над цим питанням. У моїх батьків із цього приводу своя думка. А оскільки закінчення школи все ближче, мої тривоги стають сильнішими. Але попереду ще 3 роки.

Як і більшість моїх друзів, я збираюся після закінчення школи вступати до університету або іншого вищого навчального закладу. Я сподіваюсь, що отримаю атестат з гарними оцінками. Але я розумію, як багато молоді принесе свої атестати з відмінними оцінками до приймальної комісії університету. Складання вступних іспитів — серйозне випробування для тих, хто хоче продовжувати свою освіту.

У мене немає ніяких технічних здібностей. Але в той же час я не знаю, чи зумію я знайти гарну роботу після закінчення гуманітарного факультету університету.

Мої батьки хочуть, щоб я вступив на факультет менеджменту. Але я сумніваюся, що у мене є необхідні якості для цієї роботи. На мою думку, той, хто вибирає цю професію, повинен бути дуже комунікабельним. І, звичайно, якщо ви хочете досягти чого-небудь в цій сфері, ви повинні розбиратися в економіці, фінансах, трохи в бухгалтерському обліку, психології, праві, менеджменті;

Є також одна річ, яка дуже хвилює мене. Якщо я не отримаю достатньо балів для вступу до університету або інституту, мене можуть прийняти тільки на контракт, а в нашій сім’ї поки що немає таких грошей на моє навчання.

Є ще одна можливість здобути освіту. Я маю на увазі технікуми. Можливо, я виберу бухгалтерський облік. Хороші бухгалтери потрібні скрізь.

Якщо я не вступлю до інституту або університету, я намагатимуся навчитися працювати на комп’ютері ще краще. Звичайно, я продовжу вивчення англійської мови, і хотів би також вивчити німецьку й італійську. Я впевнений, що без цих знань неможливо отримати гарну роботу. Багато людей почали з малого і досягли потім вершин. Головне — правильно поставити мету!

Проблема молоді в романі Барки «Жовтий князь»

Молодь — майбутнє нації. Ідеологи тоталітарного режиму добре це розуміли і почали її обробку відповідно до своїх потреб. У романі В. Барки ми читаємо, що в школі дітей вчать сміятися з віри і церкви, навіть зі своїх темних та «забобонних» батьків.

Комсомольців посилали для руйнування храмів. «Наближається комісія, і з нею комсомольці, яких люди знають з обличчя і прізвища, а від цього дня будуть пам’ятати з приладдя розору, несеного до церкви: лому, кайла, сокири, молотка, линви, пилки чи що. Як збройні солдати, хлопці держать знаряддя, удаючи зневажливість, але огинаються під поглядами». І далі: «Хлопці знехотя, ніби ледачі підпаски, послані завернути коні, рушили до дзвіниці, приглушено ремствуючи». Відчувається, що не так легко зламати вікову традицію — пошану до церкви, що виховувалася змалечку селянами у своїх дітей.

Молодших дітей теж залучали до «справи», привчаючи до неправди й несправедливості. Коли уповноважені забирали у селян останній хліб, ланка піонерів, під орудою партійця, скандувала: «Куркуль, віддай хліб! Віддай хліб, ти — експлуататор!» Школярі навіть не розуміли слова, які викрикували, але так наказано…

Селянин із гіркотою, але спокійно говорить дітям: «— Який я експлуататор? То — хтось другий: навча неправди і так робить. А я від землі. Дивіться на мої руки: всі в мозолях, і дивіться на чиїсь…

Піонери зирнули на руки диригента-партійця, м’які, як балабушки, але він помигонув грізним знаком — знов кричати». Так рушилась одвічна традиція і моральний закон — шанувати старших, поважати працю, справедливість, а не силу.

У сім’ї головного героя Мирона Даниловича Катранника — троє дітей. Разом із дружиною і матір’ю він намагається виховати їх відповідно до своїх моральних переконань, не допустити чужого, ворожого впливу. Але хлопці ходили до школи і потроху звикали до думки, що віра, церква — це щось зайве, «пережиток». Коли настав голод, мати вирішила, що навчання можна перервати. «Бо з якої речі? Змордовані діти від їхнього голоду будуть душами калічитись, завчаючи злу неправду про батьків». Учням розповідали також про партію, «як гарно при ній». І це, мабуть, єдина правда, бо ті, хто прилаштовувалися «при партії», одержували пайок і всілякі привілеї.

У боротьбі за виживання прийняли мученицьку смерть тихі, добрі та лагідні Микола й Оленка Катранники. Із родини залишився живим тільки Андрійко. І це символічно. Він збереже коштовну церковну чашу, він понесе далі в життя все те добре і світле, чого навчили його батьки, він — запорука того, що народ відродиться. Хочеться вірити, що моральні уроки роману В. Барки не минуть даремно.

Дружба - це велика цінність

Виключити з життя дружбу все одно, що позбавити світ сонячного світла. 
(Цицерон)

Однією з основних духовних потреб людини є спілкування. Спілкування з тим, кому можна довіряти, хто завжди зрозуміє та підтримає, на кого можна покластися у будь-якій життєвій ситуації. Саме таким і повинен бути справжній друг — щирим, відданим, порядним. У великому світі людині важко знайти собі такого друга, але ще важче — не втратити його через якусь дрібницю, не «розміняти» стосунки з ним. Справжнім є саме той друг, із яким разом пройшли і радощі, і печалі, і який і в радощах, і в печалях залишився поруч. 

Хоча кожен із нас у якомусь сенсі є егоїстом, справжня дружба — це такі стосунки, які вимагають відданості, а іноді, навіть, і самопожертви. 

Хто просить, а давати забуває, матиме тільки те, що має. (Колумбійське прислів'я) 

У дружбі інтереси товариша повинні важити не менше, ніж власні, бо саме принципи рівності та взаємоповаги, ставлячи людей на найвищий щабель, допомагають зберегти у серці почуття безкорисливої любові до друга. 

Ми просимо друга прийти до нас, пропонуємо свої послуги, обіцяємо розділити з ним стіл, дім, майно; справа за малим — за виконанням обіцяного. (Жан де Лабрюйер) 

Не можна плутати щиру дружбу із приятельськими стосунками, тому що приятелів у людини може бути безліч, але справжній друг — завжди один. У приятелів можуть бути схожі інтереси, спільне місце роботи або навчання, але між ними немає справжнього духовного єднання, яке робить людей одним цілим (наскільки це можливо). Дружба — це тонка та тендітна річ, і, знайшовши у багнюці цей «діамант дорогий», потрібно докласти максимум зусиль для того, щоб він не втратив свого блиску. Так, близькі стосунки вимагають відмови від брехні, фальші, недовіри. 

Не довіряти другові більш ганебно, ніж бути ним обдуреним. (Ф. де Ларошфуко) 

Для кожної людини одним із найтяжчих випробувань є самотність. Недаремно ж людей, засуджених до страти, здавна карали ув'язненням у одиночній камері. Людина — це суспільна істота, і вона потребує товариства. У літературі існує багато прикладів того, як важко людина переживає самотність. Наприклад, граф Монте-Крісто з одноіменного роману О. Дюма або Робінзон Крузо Д. Дефо. Обидва героя були приреченими на невизначений термін бути наодинці із самим собою, і за справжній подарунок небес вважали своїх вірних друзів, яких зрештою зустріли — абата Фаріа та П'ятницю. 

Але чи не буде лише спробою втечі від самотності намагання у першій-ліпшій людині знайти друга? Адже потрібно пам'ятати, що справжня дружба випробовується роками спілкування та складними ситуаціями, з яких обидва виходять із гідністю. Тож не варто звірятися людині, яку знаєш не досить довго та стосунки з якою базуються тільки на припущенні, що вона є гідною. 

Не так тії вороги, 
Як добрії люди — 
і обкрадуть жалкуючи, 
Плачучи осудять... 
і на тім світі, добряги, Тебе не забудуть. 
(Т. Шевченко) 

Отже, потрібно з обачністю ставитися до потенційних друзів, але, знайшовши близьку людину, варто докласти зусиль для того, щоб не втратити її. І для цього існує тільки один шлях: щоб мати вірного друга, треба самому бути вірним другом.

Твір-роздум на тему: «Життя без любові не життя, а існування за творами «Наталка Полтавка»,«Маруся»

Багато людей замислюються про філософський аспект кохання та його вплив на життя людини. Серед письменників, які завжди є творчими людьми, тема кохання піднімається ще частіше, зазвичай це відбувається в їхніх творах. Не чужа ця тема була і для українських письменників, зокрема, для Івана Котляревського та Григорія Квітки-Основ’яненка. У своїх творах «Енеїда», «Наталка Полтавка», «Маруся» та «Конотопська відьма» автори розглядали питання кохання, як одну з найголовніших. Згідно зі змістом цих творів цілком можна прийти до висновку, що без кохання життя ніяк не можна назвати повноцінним, оскільки воно є лише існуванням.

 

Якщо розглядати лише зміст, дуже схожими є п’єса «Наталка Полтавка» та повість «Маруся». Там дві молоді дівчини були позбавлені можливості бути разом зі своїми улюбленими хлопцями з тієї причини, що матеріальні обставини розлучали їх. 

Українська земля. Чарівна, неосяжна, велична. І на дій землі живуть загадкові і напрочуд гарні жінки. З давніх-давен славляться вони працьовитістю, вмінням господарювати й виховувати дітей, виділяються красою зовнішньою й душевною, силою почуттів, вірністю у коханні й моральною чистотою. 

У п'єсі І. Котляревського "Наталка Полтавка" вперше з'являється реалістичний образ української жінки. Перед нами виникає образ українки, яка причаровує своєю глибокою душевною красою, красою внутрішнього світу, великою пошаною до матері, до старших, своєю працелюбністю, дівочою чистотою, скромністю і відданістю коханню. Ще на початку п'єси Наталка дає собі самохарактеристику: 



Не багата я і проста, но чесного роду, 

Не стижуся прясти, шити і носити воду. 



І ці слова підтверджуються вчинками дівчини, словами її знайомих. 

Пан виборний, односелець Наталки, з великим захопленням вигукує: "Золото — не дівка!..". Він наголошує на її працьовитості: "Яка трудяща, яка рукодільниця". Всі матері в селі ставлять у приклад Наталку своїм дочкам, а возний вважає її "найкращою зо всього села і всіх прикосновенних околиць дівицею".

Звичайно, що найкраща дівчина в селі не залишається поза увагою чоловіків. До Наталки постійно сватаються і дяк, і волосний писар, і підканцелярист, а вона всім відмовляє, бо глибоко кохає Петра. Чотири роки жде не діждеться дівчина повернення свого милого. Свої почуття вона виливає в пісні, а потім з щирістю і схвильованістю вигукує: "Петре!.. Я тебе любила і тепер люблю! Нехай глянуть мої очі на тебе іще раз і навіки закриються...". Які душевні переживання! Яка сила кохання! Перед нами постає вірна, щира і ніжна душа української дівчини. Яка благородна натура у Наталки! Адже не кожна дівчина зможе кохати і чекати хлопця чотири роки, не отримуючи жодного листа. Наталка ж вірить у повернення коханого, залишається йому вірною. Не можуть захопити її ніякі багатства та обіцянки. 

Мати, по-своєму розуміючи щастя дочки, вмовляє її вийти заміж за якогось багатого чоловіка, покращити її життя хоч на старість. Вона виховала свою дочку доброю, чесною і Працьовитою, тепер вона може відпочити, переконавшись, що доля дочки вже влаштована. Коли до дівчини сватається возний, мати стає на його бік. Наталка ж захищає свою гідність, розуміючи, що шлюб з матеріального розрахунку не принесе їй щастя, бо, ставши дружиною багатого, вона "буде гірше наймички, буде кріпачкою". Донька відповідає матері, що краще посивіє дівкою, ніж вийде заміж за того, до кого не лежить серце. У цих словах основне Наталчине правило: жити за голосом серця, не допускаючи ніякого компромісу з совістю. Сім'я для цієї дівчини — єднання двох люблячих сердець. Та постійні дорікання і сльози надломлюють Наталку, і вона задля спокою неньки подає рушники возному. Ні, це не зрада Петрові, це самопожертва заради матері. Цей крок звеличує дівчину в наших очах, розкриває внутрішню красу героїні. 

Поряд з ніжністю і гідністю в Наталці живе рішучість і сміливість. Коли несподівано повертається Петро, вона без вагання вступає в боротьбу зі звичаями, зі своїм женихом возним. Любов Наталки така велика і чиста, що дівчина не звертає уваги на погрози і сміливо кидає всім в обличчя: "Окрім Петра, ні за ким не буду. До цього мене ніхто силою не принудить...". Нас зачаровують енергійність, розум і наполегливість цієї людини. 

В образі Наталки Котляревський оспівав кращі риси українок, їхню духовну красу. Дівчина не порушує селянських моральних законів, які формувалися протягом століть. Турбота про свою дівочу честь, про честь сім'ї, відданість тому, кому дала слово, моральна чистота його героїні будуть приваблювати ще не одне покоління читачів, тому що в ній втілилися віковічні моральні цінності, що не вмирають ні в які часи. Кожне нове покоління прагне збагатити власний досвід, віднайти моральні взірці кохання, людської краси, благородства, спираючись на здобутки предків.

Боротьба добра i зла в поемi Iвана Франка «Мойсей»

Поема «Мойсей» — вершинний твiр Iвана Франка, окраса i гордiсть вiтчизняної лiтератури. Це глибокий фiлософський твiр про майбутнє українського народу, про взаємини вождя i народу в процесi наполегливого шукання «обiтованої землi», про майбутнi сили мас, здатних висунути iз свого середовища в процесi революцiйного руху проводирiв, що приведуть до перемоги.
Поема писалася одним подихом, на великому творчому пiднесеннi. Цьому значною мiрою сприяли тогочаснi революцiйнi подiї, що живо-творною силою наснажували думку поета. Покладена в основу твору бiблiйна тема, по-своєму переосмислена Франком, набуває актуального значення: у старi релiгiйнi образи i картини Франко вклав новий революцiйний змiст, глибоку фiлософську думку.
В передмовi до твору I. Франко писав, що основною темою поеми вiн зробив смерть Мойсея, як пророка, не визнаного своїм народом. Конфлiкт Мойсея з народом корiниться не в егоїстичних прагненнях його як вождя i пророка. Мойсей — втiлення безмежної доброти i вiдданостi своєму народовi:
О Iзраїлю! Якби ти знав,
Чого в серцi тiм повно!
Якби знав, як люблю тебе,
Як люблю невимовно!
Але втомлений, фiзично i духовно, народ стає жертвою провокацiї Мойсеєвих ворогiв — Датана i Авiрона, — зневiрюється в доцiльностi походу, перетворюється на юрбу «номадiв лiнивих». Це призводить до сутички Мойсея з народом, а далi й до цiлковитого розриву з ним. У конфлiктi з народом — трагедiя Мойсея як пророка. Демон зневiри Азазель отруює його душу сумнiвами, вириває з неїрозпачливий крик: «Одурив нас Єгова!» За зневiру цю Мойсей був покараний: вiн помер на порозi землi своїх предкiв, побачив її, але не вступив на неї.
Та безмежна вiдданiсть своєму народовi не пропадає марно. Смерть самотнього вигнанця — Мойсея — пiднiмає народ до нового походу на чолi з «князем конюхiв» — Єгошуа — i продовження свого нелегкого шляху, бо щасливе майбутнє було вже близько. Нiщо не в силi спинити переможний рух народу, бо народ є творцем iсторiї, йому чужий всякий застiй, тупцювання на мiсцi. Цю фiлософську думку I. Франко розвиває у всiй поемi. Саме тому вiн робить народ головним героєм свого твору.
Таким чином, поет показав, що вождь народу не може мати жодних хитань i сумнiвiв у справедливостi обраного ним шляху. Зневiра в сили народу, навiть миттєва зневiра — злочин, який заслуговує на покарання.
Мойсей вiдданий своєму народовi, беззавiтно любить i бореться за його визволення, але на хвилину вiн схибив у своїй вiрi. За це зазнав жорстоко го покарання. Вождь повинен бути цiльною людиною, бути завжди зi своїм народом, вiрити в його сили.
Поема «Мойсей» стала улюбленим твором революцiйної молодi як на Українi, так i в Росiї.
Навiть в часи повної зневiри, коли здавалося, що нiякого просвiту в життi уже не буде, Франко знову й знову ставав до боротьби. Силу йому повертало все те ж почуття любовi до людини i високої вiдповiдальностi перед трудящими, суспiльна праця на їх користь.

Дитинство, опалене війною

Війна несе горе всім. Кров, біль, страждання випали на долю дорослих, які зі зброєю в руках пішли на фронт. Та як почувалися діти і підлітки, багато з яких залишилися без піклування старших, без даху над головою, перед щоденною смертельною небезпекою? На собі, своїй долі відчув чорний подих смерті і Григір Тютюнник. Пізніше, ставши письменником, він не зміг не описати тих страхіть, які випали на долю покоління. Розповідь про дітей війни — основна тема його творчості, зокрема повісті «Климко».

Головний герой, як і сам письменник, залишився сиротою, виховувався у дядька, доки той не загинув від німецької бомби. Вже з початку повісті ми бачимо, що хлопчик серйозний, відповідальний. А зі смертю дядька йому і зовсім довелося покладатись тільки на себе. І Климко, і його друг Зульфат — чуйні, чутливі до чужого горя. Самі беззахисні, вони прихистили у себе свою вчительку з її немовлям. Зрозумівши, що запасів на зиму обмаль, Климко вирішив іти у Слов’янськ по сіль, на яку можна було наміняти харчів. Подорож далека й безпечна, але Климко готовий терпіти холод і голод заради Зульфата, заради Наталії Миколаївни і її дитинчати.

Взаємодопомога — характерна риса майже всіх героїв оповідання. На перший погляд безпорадна людина у трагічній ситуації знаходить сили і можливість допомогти іншій: хлопці допомагають вчительці, старий безногий швець разом з голодним Климком рятують молоденьку дівчину від облави, чужа жінка доглядає хворого Климка і навіть запрошує залишитися жити у неї. Біда зближує, згуртовує людей, виявляє глибини людської душі: доброту, порядність одних і жорстокість та підлість інших. Фінал оповідання — трагічний. Климко загинув від фашистської кулі уже біля самого дома, а «з пробитого мішка тоненькою цівкою потекла на дорогу сіль». Ця повість страшна своєю правдою про війну і красивою правдою про благородних людей.

Схиляючи голову перед пам’яттю дітей, що загинули на війні, ми маємо докласти всіх зусиль, аби не опалював вогонь війни душі дітей.

(За повістю Г. Тютюнника «Климко»)

Ліризм і гумор у творчості Остапа Вишні

В українській літературі є багато цікавих постатей. Особливе місце серед них посідає Остап Вишня. Його творчість відзначається глибокою самобутністю, в якій поєднується водночас і ліризм, і м’який гумор. Остапу Вишні належить пріоритет у жанрі гумору. В його усмішках поєднується розповідь про події та авторські відступи, особливості стилю письменника.
Ліризм його гуморесок йде від захоплення рідною природою, від любові до народної пісні. Задушевність, глибока емоційність, що яскраво вибухає безпосередніми переживаннями, характерні для творів українського гумориста. Не випадково описи природи, як правило, завершуються пісенними рядками, що посилює емоційне сприйняття:
Ой зійди, зійди, ясен місяцю,
Як млиновеє коло…
У гуморесках-жартах засуджується самовпевненість людей, невігластво. «Усмішки» Остапа Вишні показують широку картину життя на Україні. Автор зображує цілу галерею добродушних, довірливих, щирих постатей селян, розкриває ряд болючих проблем колективізації, індустріалізації, українознавства, патріотичного обов’язку. Усі ці важливі питання Вишня майстерно висвітлює, використовуючи гумор і сатиру, що йде від самого життя, бо для характеру українця властиве тонке відчуття навколишнього світу, де поєднується і серйозне, і смішне. А сміх цей доброзичливий, жартівливий, м’який, бо іде від чистого серця.
Остап Вишня — новатор у жанрі гумору. Завжди письменник був оптимістом і у своєму «щоденнику» дотепно пояснює назву своїх творів: «Мені нове життя усміхається! І я йому усміхаюсь! Через те й усмішки.»
Органічне поєднання м’якого ліризму з дотепним гумором характерне для «Мисливських усмішок». У них підкреслюється чарівність природи, кращі якості людей, що розкриваються серед зелених лісів. Усі ці «усмішки» можуть збагатити знанням про матінку-природу, розкрити в звичайному кленовому листкові цілий світ з його радощами і трагізмом, виховати повагу до всього живого на землі, навчити щиро й незрадливо любити свій рідний край з його людьми, добрими душею і чистими помислами. Саме в творах цього циклу найповніше виявилася чиста, щедра і весела душа нашого сміхотворця. Це мисливець тієї рідкісної вдачі, який виходить на полювання не з наміром убити, а з метою якомога надійніше уникнути знищення природи.
Герої оповідок — мисливці-невдахи і мисливці-фантазери. Це люди надзвичайної правдивості, бо нічого не вигадують. Майстерно застосовані в «усмішках» іронічні розповіді та описи: «Завжди додержуйтеся стародавньої охотницької традиції: говори завжди правду, і тільки правду!» «Мисливські усмішки» — це своєрідне поєднання народного анекдоту і пейзажної лірики в прозі. Звідси і їхня надзвичайна привабливість, яка забезпечила стійкий інтерес читача.
У «Мисливських усмішках» автор використовує безліч гумористичних художніх засобів. До них належать і синоніми, і багатозначні слова, і евфемізми, і авторські неологізми. Так, замість «очі» вжито простонародне «баньки», до слова «рушниця» дібрані емоційні синоніми: «ружжо». «шонполка», «лушня». Багатозначність використовується для створення каламбурів. Обігруються О. Вишнею прізвища людей, клички тварин: Максим Тудистрибни, Триндишіешка, лорд Сесіль-Кисіль; Допугай, Бандит, Джек, Флейта. Клички тварин мають тут іронічний підтекст, автор висміює людей усім, іноземним.
Отже, Остап Вишня — видатний український гуморист, творам його властиве глибоке проникнення в духовний світ людини, що розуміє красу, сприймає її і сама стає творцем. А гумор тільки підкреслює оптимістичні настрої, допомагає сприймати серйозне у житті з доброзичливою усмішкою. «А ми, — казав О. Вишня, — сміємося і будемо сміятися разом із своїм дотепним, талановитим народом.»

Чіпка Варениченко протестант проти суспільного зла

Роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» — один з найвизначніших творів української реалістичної літератури, її перший соціально-психологічний роман. В ньому відображено життя пореформеного села і соціальні зрушення, що сталися у цей період. У центрі роману — Чіпка Варениченко — один з найяскравіших типів української реалістичної літератури. УЧіпки рано прокидається почуття соціальної несправедливості. Батька силоміць віддано в солдати — сім’я опинилась без годувальника. Мати вдень і вночі працює, щоб заробити на шматок хліба, хоч цього шматка й не вистачало для сім’ї.

Діти на вулиці не приймали Чіпку до свого гурту, обзивали «байструком» і «безбатченком».

У добру, дуже вразливу від природи душу закрадається озлоблення. Особливо загострюється почуття ненависті до багатіїв, коли Бородай вигнав Чіпку з двору, а дід Улас розповів Чіпці про трагічну долю його батька, про страшну кріпаччину, про знущання, що споконвіку судилися простій людині.

Чіпку дуже вразила історія бунту його батька, але він стоїть уже на інших позиціях: «Чому він їх не вирізав, не випалив?» І згодом Чіпка буде палити, вирізати правих і винуватих — він протестуватиме проти тої соціальної системи визиску і насилля, яка зробила його жорстоким,.. Але то буде згодом…

Ще з дитинства Чіпка розуміє, що бог — поганий рятівник для бідних: «Чому ж ти не вдариш на злочинця гнівом своїм праведним?.. Ні… ти мовчиш, як глупа ніч… До тебе не доходить наш плач… наші сльози…їх заступили вороги наші… Ти не скараєш їх… Ні?!» Так Чіпка приходить до ясного усвідомлення, що немає справедливості ні на землі, ні на небі, і нічого звертатися з марними молитвами до бога…

Віч-на-віч Чіпка зіткнувся з соціальною несправедливістю: у нього відібрали землю. А що таке селянин без землі? Ніщо… Наймит, який нікому не потрібен… Чіпка, ще не втративши віри в людську справедливість, звертається до суду… Але йому відмовили в проханні — не може дати хабар судовикам… Немає правди на землі… Образа, гірка і тяжка, давить груди Чіпці. Злість закипає в його серці. Він топить своє нещастя в горілці, бешкетує, грабує… «Хіба ж ми ріжемо? Ми тільки рівняємо бідних з багатими», — виправдовує він свої дії.

Він тяжко ображає свою матір, але ця образа нанесена людиною, яка не знає, що робить. Чіпка шукає виходу своїй ненависті і своїй образі. А раз так, то у Чіпки всі винні, крім нього самого, Але це засліплення триває недовго. Відкрила очі Чіпці на його помилку Галя, Галочка, «польова царівна», кохана Чіпки. Для нього вона завжди була ідеалом чистоти і справедливості. Пізніше, будучи обраним до земства, Чіпка чесно хотів служити громаді. Але не зміг змиритися з махінаціями земців, тому вони усунули селянського посланця із земства. Та Чіпка ще енергійно бунтує, підбурює до виступу селян, його протест у той час набуває найбільшої соціальної спрямованості…

А коли бачить, що слова не допомагають, знову стає на шлях розбою — «шукати правди», Його ненависть дуже сильна, а відплата за страждання страшна. Бунт переходить у злочин: Чіпка вбиває і грабує невинних людей.

…Мати безмірно любить свого сина, співчуває його стражданням, розуміє, що його бунт проти деспотизму є справедливим, але коли Мотря переконалась, що Чіпка став убивцею, йде до волості й віддає його владі…

Чіпка дозволив собі «кров по совісті». Це ж саме зробив і Розкольников з роману Достоєвського «Злочин і кара». Обидва — вбивці. Але Чіпка не страждає від того, що робить злочин. Його індивідуальний бунт засуджували і автори роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панас Мирний та Іван Білик. Але їм імпонувало, що Чіпка сміливо бореться за гідність людини, може щиро співчувати чужому горю…

Зображення життя й побуту селян у повісті Квітки-Основ’яненка «Маруся»

У творах, написаних російською та українською мовами, письменник відобразив ряд істотних рис феодально-кріпосницької дійсності, яскраво змалював життя різних верств українського суспільства кінця XVIII — початку XIX століття. Наслідуючи кращі традиції української літератури, насамперед творчості Сковороди й Котляревського, прозаїк виявив гуманне ставлення до народу, співчував його тяжкому становищу, засуджував панів і сільську владу.

Повість «Маруся» Г. Квітка-Основ’яненко написав у 1834 році. Це була перша повість письменника. В основі твору лежить соціальний конфлікт: бідність Василя, загроза солдатчини, що і є головною перешкодою до щастя та одруження. Письменник робить перші спроби розкрити внутрішній світ героїв, приділяє значну увагу їх переживанням, вчинкам, які психологічно вмотивовує. Так митець прагне полегшено розв’язати соціальну суперечність: Василь знаходить доброчинного хазяїна, який обіцяє йому за чесну роботу знайти замість нього «найомщика» в солдати.

Повість «Маруся» позначена гуманним ставленням письменника до селянства, прославленням народних звичаїв та обрядів. Трудящих людей прозаїк змальовує розумними, талановитими. «А те таки правду сказать, — говорить Василь Наумові Дроту, — що нашого братчика куди ні піткни, хоч у науку, хоч у яке ремесло, то з нього путь буде, не пропащі за нього гроші».

Життя й побут селян Г. Квітка-Основ’яненко змальовує, здебільшого обминаючи кріпосництво, не наголошуючи на соціальних причинах тих або інших подій, тієї або іншої поведінки героїв. У відповідності до свого світорозуміння автор не підноситься до засудження феодально-кріпосницької системи, йому здається, що соціальні відносини в суспільстві природні й непорушні. Злигодні народу, заважав письменник, походять від того, що закони, добра воля царя і його сановників порушуються свавільними панами, нечесними чиновниками. Народ, на його думку, не повинен виступати проти Бога, і кривдники неминуче одержать по заслугах від «вищої влади».

«Маруся» — видатне явище в історії української літератури. Таку оцінку твір, я думаю, отримав через широке — використання автором фольклору як особливого елементу в зображенні побуту, звичаїв і характерів героїв.

Так, в повісті письменник майстерно використовує жанр обрядового плану на похоронах. У Наума Дрота, одного з головних героїв, помирає донька Маруся. Наум у відчаї. Схилившись над нею, він говорить: «Прощай, моя донечко, утіха, радість моя! Зав’яла ти, як садовий цвіточок, засохла, як билинка! Що без тебе тепер зостався? Сирота». Цей обряд має назву голосіння, в літературній критиці його ще називають плачі. З якою метою Г. Квітка-Основ’яненко використовує плачі? Безумовно, для підсилення емоціонального звучання твору, для передачі внутрішнього стану людини в момент її страждань, тобто плачеві письменник надає культу чи то в час страждань, чи тоді, коли пише про кохання.

Автор описує два обряди в повісті: весілля і похорон, і в текст авторської мови вводить прислів’я, приказки, пісні. Звернення до фольклору оправдується бажанням реальніше відтворити колорит епохи, спосіб життя, а також мову головних героїв, бо саме мова багато говорить про людину.

Іноді в повісті зустрічаються народні пісні («Ой, дівчина горлиця, до козака горнеться»;. Причому автор часто використовує не повну пісню, а її фрагмент. Так, під час сватання Марусі дівчата-подруги співають фрагмент пісні, яка надає обставинам святковості, урочистості: Та ти душенька, наша Мар’єчко! Обмітайте двори, Застеляйте столи… Фольклорні елементи присутні в творенні образів. Особливо цікаві в цьому плані Наум Дрот, Настя, Маруся та Василь. Вони змальовані різностороннє; для їх створення автор використовує народнопісенні елементи, .зокрема портретні характеристики. Маруся — дівчина «висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці, як тернові ягідки, бровоньки, як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвіте», Василь — «хлопець гарний, кучерявий, чисто підголений: чуб чепурний, уси козацькі, очі веселенькі, як зірочки…». Як бачимо; для портретної характеристики Г. Квітка-Основ’яненко використовує фольклорні епітети, порівняння, зменшувальні форми прикметників.

Прекрасно автор змальовує природу України. Пейзажі в повісті сприяють розкриттю переживань героїв. Перед розповіддю про освідчення Василя й Марусі письменник подає опис весняного ранку, сповненого життєдайних чар, радісного передчуття тривоги: «Ось і рідесенький туманець впав на річеньку, мов парубок приголубивсь до дівчиноньки і вкупі з нею побігли ховатись між крутими берегами».

Г. Квітка-Основ’яненко дещо ідеалізував оточуючий його світ. Ця ідеалізація відчутна перш за все в діях, вчинках, думках героїв. Наум та Настя — ідеальні образи селян. Вони працьовиті, поважають одне одного, богобоязливі. Автор говорить, що поміж ними ніколи не було сварки, бійки, ніколи вони не лаялись, а жили сумирно і спокійно і хвалили бога за його милість.

«Маруся» — не єдиний твір у творчій спадщині Г. Квітки-Основ’яненка. Читачеві знайомі і такі твори, як «Сердешна Оксана», «Щира любов», «Салдацький патрет», «Конотопська відьма» тощо. Та вище перераховані повісті писалися пізніше, а тому в них вже розширений суспільно-соціальний фон, письменник заглиблюється в суспільно-історичні обставини, піднімає проблему суперечності між особистим щастям і соціально-політичними умовами життя.

У «Марусі» ж Г. Квітка-Основ’яненко як прихильник поєднання реалістичного зображення дійсності з сентименталізмом прагне не тільки показати побут селян, їх звичаї, а й розчулити читача благородними рисами героїв, їх великодушними вчинками, стражданнями, несподіваною загибеллю деяких з них.

Сила синівської любові (за творчістю Володимира Сосюри)

Українська поезія щедра на таланти, на прекрасних і задушевних поетів. Одним з них є поет, якого я відкрила(в) для себе – це Володимир Сосюра.
Коли я згадую його ім’я, відразу постають в уяві білопінне цвітіння садів, «солодкий дух акацій», «золоті поля», «васильки у полі»,- і вся, вся наша запашна, вишнева, сонячно усміхнена Україна.
Її безмежно любив, голубив і ніжив своїм словом поет, бо як не любити місця, де ти народився, як не любити рідну землю, ім’я якій – Україна.

Як не любить той край, де вперше ти побачив
Солодкий дивний світ, що ми звемо життям,
де вперше став ходить і квіткою неначе
в його теплі зростав і усміхавсь світам!

Любов до України В. Сосюра ніколи не відділяв від любові, поваги до інших народів, але самобутність, своєрідність, свою історію кожен народ повинен зберегти. Афористично мудро про це сказав автор:

Не можна любити народів других,
Коли ти не любиш Вкраїну.

Поета звинувачували в націоналізмі, але поезія В. Сосюри перекреслює це твердження.
У любові до України, глибиннім почутті концентруються і набувають широти кращі духовні поривання сина народу: пошана до минулого, поцінування сущого, глибока повага до інших народів, які мають незаперечне право на такі ж почуття.
Батьківщина є втіленням найважливішої для В. Сосюри етичної категорії – категорії духовної. Любов до Батьківщини – це великий труд душі:

Краса душі, краса любові -
Найвища на землі краса.

Любити Батьківщину, любити Україну означає любити і знати рідну мову українську. Без неї немає нас, немає майбутнього.
Рідна мова, рідне слово ввібрали в себе віковічний плин Дніпра, шепіт діброви, колосся, спів солов’я. Для В. Сосюри мова – «це матері мова», він любить її, плекає, прагне її розквіту і шани:

О мово вкраїнська! Хто любить її,
Той любить свою Україну.

Почуття національної гордості, любові до рідного краю властиве людям, які своїми руками розробляють його надра, хто оре його землі й засіває чистим зерном, хто прикрашає його затишними оселями. Поет жив у гущі народу, ні на мить не відривався від його дум і прагнень, від його болей і печалей, від його радощів і щастя.
В. Сосюра писав про все, чим жив народ, чим жила кожна людина. Події в житті нашої країни захоплювали або бентежили його, відгукувалися у його серці, виливалися на папір дзвінкими співучими рядками.

Я дивлюся на все, що хвилює мене,
і про все це пісні я співаю,
про життя, що шумить, наче море ясне,
про народ, що люблю я без краю.

Поет тонко відчуває епоху, час, події. Він пристрасний борець за добро і щастя. Так, безмежною синівською любов’ю, оптимізмом, прагне захистити Україну від навали фашизму. Любити Батьківщину і ненавидіти її ворогів Сосюра вчився у Тараса Шевченка. Використовуючи шевченківські мотиви, поет у роки війни написав такі твори, як «Шевченко з нами», «Син», у яких звертається до великого Тараса як до сучасника.

Оптимізм В. Сосюри воєнних літ ґрунтується на безмежній вірі в людину. Він пише:

Діти йдуть, сміються. Матері з квітками.
Гей, радійте, люди, це наш день прийшов.
Вірю я, так буде, знаю я, так буде,
Сніг стече кривавий у яри, яри…
Буде це весною, навесні це буде…

В. Сосюра мріє про той час, коли між людьми пануватимуть злагода, дружба і, звичайно, ніжність. Саме їй поет віддає свої найдзвінкіші струни:

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
Лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання…
Гей, ви, зорі ясні… тихий місяцю мій…
де ви бачили більше кохання?

писав поет про своє особисте почуття.
Так у поета кришталево чисто переплітаються всі найкращі людські почуття. У вірші «Я так люблю тебе, мій краю» автор говорить:

О краю мій, моя блакить,
Тебе душа моя вітає,
Що в пісню вилилась.

Думаю, що наша рідна Україна розправить велетенські крила, бо саме в любові – сила:

Всім серцем любіть Україну свою,-
вічні ми будемо з нею.

Зображення життя і побуту селянства в повісті «Маруся»

Г. Квітка-Основ’яненко — зачинатель нової української прози. Письменник одним із перших в Україні почав писати народною мовою не тільки про смішне, а й про серйозне. Це було актом історичного значення, який довів зрілість і художню досконалість української мови. Квітка-Основ’яненко прийшов в українську літературу в час її національного відродження.
Твори письменника нікого не залишали байдужим. Простих людей ці твори захоплювали до сліз, бо оповідали про їхнє життя, розказані до того ж правдиво, зі співчуттям. Один з найяскравіших творів митця — повість «Маруся» в якій майстерно змальовано селянський побут, українські обряди та звичаї, втілено світоглядні уявлення та психологію українського селянина. Квітка ідеалізував свого героя відповідно до народного розуміння. Наум Дрот — працьовитий, мудрий, набожний, чесний, дотримувався всіх народних обрядів та звичаїв. Лише завдяки чесній праці, набожності і дотримань норм, моралі цей кріпак став заможним і щасливим.

У такому ж доброчесному дусі виховав Наум і свою доньку Марусю. Портрет Марусі основується на народнопісенних джерелах, вона може бути ідеалом української дівчини.
Характер героїні тихий, привітний, вона ввічлива, спокійна, а понад усе — працьовита «до всякого діла невсипуща». Хоч і донька заможних людей «Вона й з батьком у полі чи громадити, чи жати», і біля корови порається і в хаті прибере. Все її життя у праці.
В її духовному світі найважливіше — почуття. То вона «веселенька, як весіння зіронька», а то вже «невесела, мов у воду опущена». Маруся дуже чутлива, будь-що — уже й сльози, вся в світлі переживань. Полюбила ця дівчина Василя з першого погляду, але глибоко, назавжди. У поведінці своїй з парубком Маруся шляхетна, уважлива. У розлуці з Василем вона цілує й прикладає до серця подаровані ним горішки.

Поведінка Марусі має фольклорну основу: вона червоніє, «як калина», голос дівчини, як сопілонька, а сльозин, як росочка на квіточці. Народнопісенна і мова цієї чепурної, роботящої дівчини: «Таточку, голубчику, соколику лебедику! Матінко моя ріднесенька!».
Ідеальній дівчині — ідеальна пара. Таким і є Василь: «гарний, русявий…, уси козацькі, очі веселенькі, як зірочки…; жупан на ньому синій і китаєва юпка, поясом з аглицької каламайки підперезаний, у тяжи нових штанях, чоботи добрі, шкапові з підковами».
Вдачею парубок чесний, скромний, щирий у почуттях, добрий, працьовитий, розумний. А що вже дотепний: «на вигадки, на прикладки — поперед усіх: тільки його й чути, від нього весь регіт іде». І до танців, і до розмов, і до роботи — до всього іншого вдатний.
Джерела повісті — це дійсність українського села і народна творчість. Квітка-Основ’яненко докладно описав повсякденні клопоти селян: турботи про землю та господарство, одяг і страви, майстерність і любов до домашнього огнища. У Великодньому кошику Марусі є і паска, і баранець крашанки, що підкреслює в ній добру господиню. Автор детально знайомить читачів з обрядовістю Слобожанщини, змальовуючи сватання, весілля, поховальний обряд з голосінням. Спосіб життя селян визначав їх поведінку. Люди дотримуються морально-етичних норм поведінки, кожному не байдуже те, «що скажуть люди».
Блискуче Квітка підкреслив, що основною умовою життя селянства була праця, бо саме вона давала життя й притаманна на світі. Праця та набожність дають сили Наумові та Насті і далі жити, коли, здається, втратили все найдорожче зі смертю Марусі. Вони невсипущо працюють, роздаючи результати своїх трудів на церкву та на старців божих.

Героїв повісті письменник знайшов серед простих трудівників, образи їх «писані з натури без будь-якої прикраси». Так міг написати тільки великий знавець народного життя. Повість «Маруся» чарувала, сучасників Квітки саме змалюванням народного життя України «з її поетичною природою, з її поетичним життям простого народу, з її поетичними звичаями і становить всю привабливість, всю поетичну чарівність повісті, як відзначив В. Бєлінський. Для нащадків Г. Ф. Квітка-Основ’яненко залишив у спадок великий скарб — енциклопедію життя .

Непогасна зоря В. Симоненка

Так писав Василь Андрійович Симоненко — великий син України, її геніальний поет. Він умів любити так ніжно, так самозречено, як, мабуть, ніхто на землі. Умів він і ненавидіти підлість, сваволю, лицемірство. По-лицарськи поет боровся з чорною кривдою:

Дядька я вбити зневагою мушу,
Тільки у грудях клекоче гроза!
Хто обікрав, обскуб його душу,
Хто його совісті руки зв’язав?

Тяжко жилося поетові такої громадянської сили і мужності. Оті «відгодовані й сірі», «демагоги й брехуни» не могли йому подарувати такого нечуваного вільнодумства, простити правду і не прощали.
«…Це страшно, коли прижиттєва слава і обожествлення стають посмертною ганьбою. Це взагалі не слава, а тільки іграшка, якою тішаться тирани. Не розуміють цього лише убогі душею й мозком», — писав він у своєму щоденнику в останній рік життя.
А похмура нова політична зима дедалі лютішала. Побільшало цькувань, наклепів, звинувачень. У той час лише одному щоденникові звіряв Симоненко свої болісні сумніви, тривоги, жалі:
«Втрата мужності — це втрата людської гідності, котру я ставлю над усе. Але скільки людей — розумних і талановитих — рятували своє життя, поступаючися гідністю, і, власне, перетворювали його в нікому не потрібне животіння, це найстрашніше…»
Життя ставало болючим, друзі раптом кудись зникли, росло духовне пригноблення.
…Серце поета навіки зупинилось 13 грудня 1963 року. На 28 літі згасла Симоненкова зоря, та навіки з нами лишилися його любов і мука, його радість і гнів, його вогненна Поезія:

Україно! Ти моя молитва,
Ти моя розлука вікова.
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.
Хай палають хмари бурякові,
Хай сичать образи — все одно
Я проллюся крапелькою крові
На твоє священне знамено.

Шістдесяті роки нашого століття позначені бурхливим входженням у літературу когорти творчої молоді — В.Симоненка, І. Драча, Л. Костенко, В. Стуса… Вони по-новому, на противагу «поезії безплідній, як толоці», прагнули осмислити життя, звернулися до духовного досвіду особистості та історії рідного народу. Поети-шістдесятники принесли в літературу свіжий вітер суспільних змін, відродили віру в найсвятіші ідеали — добра, любові, правди, справедливості.
Поезія Василя Симоненка несла на собі відбиток думок і сподівань тогочасної молоді. Це звернення до вічних проблем людства: кохання, дружби, вірності. І серед перлин його лірики особливе місце займають вірші про кохання.
Я тебе сприймаю за істину —
небо навіть і те рябе.
Одчайдушну, печальну, розхристану,
Голубу і безжально освистану
І таку я люблю тебе!
Неповторність Симоненкових віршів про кохання — в художньому дослідженні найтонших нюансів почуття: від романтичного захоплення до гіркого розчарування.
Поета цікавлять суперечності і складнощі у взаєминах двох люблячих сердець, ті вибухи емоцій, які супроводжують кохання:
У
 весняному сумі ночей
Я чекаю тебе, моя мила,
Щоби полум’ям синіх очей
Ти тривогу мою погасила.

Слова кохання прості і зрозумілі кожній людині. Вони звучать по-особливому на кожній мові. Поети ж завжди Оспівують своїх коханих:
ти в життя моє убоге
Зіркою яскравою ввійшла.
Шлях поета був коротким, але його жага до життя, прагнення бачити прекрасне в людях, глибина кохання і чистоти інтимного почуття не може залишити мене байдужим.

Розвели нас дороги похмурі,
І немає жалю і гіркоти,
Тільки часом у тихій зажурі
Випливаєш з-за обрію ти.

Тільки велике кохання дає людині творчу наснагу, творить дива.
Не вір мені. Бо я брехать не вмію,
Не жди мене, бо я і так прийду.
Я принесу тобі свою надію…
Поет завжди лишиться 28-річним. Але його творчість живе, не затьмариться з роками поетична зоря сина українського народ ї й відкритий шлях до наших сердець, до народу, до України.

Алегоричність образу коня Шептала в однойменному оповіданні Володимира Дрозда

На перший погляд, оповідання Володимира Дрозда «Білий кінь Шептало» сприймається як певна казка про скривдженого гордого коня, який смиренно вибачає цю кривду людям і з «винуватою довірливістю» повертається до них після стихійної втечі. 
Може, кінь уже й заспокоївся, але моє серце, розтривожене душевними злетами і падіннями Шептала, не зможе заспокоїтися ще довго. Ні, це зовсім не казка з мирним закінченням. Це — оповідь-символ, де за алегорією криється спотворене обличчя цілого прошарку моїх співвітчизників. Під тиском суспільних обставин вони виробили захисну ідею життя: «Супроти вітру довго не пробіжиш і розумніше до часу прикинутися скореним, лишившись в душі цільнім, аніж бути скореним насправжки». 
Але чи не лукавлять вони, кажучи «до часу»,; «прикинутися скореним, лишившись в душі вільним»? Письменник через поведінку коня Шептала доводить, що, хоч у душі вони і відчувають свою винятковість, але «владна Степанова рука» примушує їх не зважати на «п'янкий дух забутої волі, що просочився крізь сотні поколінь». Ні усвідомлення своєї «чистої, прекрасної білизни», ні глибокий розумщо дається тільки «білим коням», ні відважна одчайдушність, ні тріумф об'єднаної з природою душі на свободі — ніщо не в змозі подолати гірку правду життя приниженої особистості: «А справді, кому й що доведеш? Тільки собі гірше зробиш. Краще вже й надалі прикидатися сіреньким та покірненьким», просунувши «голову між двох жердин загороді» і задрімавши після «нерозумної блуканини». 
І ми розуміємо, що перед нами — людська душа, трагедія її деформації, роздвоєння в умовах такого ж деформованого суспільства. Скільки таких особистостей, переживши «найкращі хвилини життя», ладні знов «ласкаво ткнутися мордою в його [Степанові] замахорчені долоні, хай навіть ударить, висварить»! 
Оповідання, примусивши замислитися над важливою проблемою українського суспільства, пропонує кожному з нас віднайти власну позицію та шлях вирішення цієї трагедії заперечення Людини в людині. 

"I поки жив, стояти я клянусь за руську правду i єдину Русь" (Iван Кочерга)

"I поки жив, стояти я клянусь за руську правду i єдину Русь" (Iван Кочерга)
Сонце котилося за днiпровi кручi, стомлене i припале пилом за день. 
Давня Софiя... Дивишся i не можеш надивитися на цю пам'ятку, збудовану у тi далекi неспокiйнi часи, коли на Руську землю набiгали печенiги, половцi. Тодi вставали всi, кому дорога була рiдна земля i могутнiй красень над Днiпром - Київ. Вставали з мечами до бою на чолi зi своїм великим князем Ярославом. 
Ярослав Мудрий - великий князь Руської землi. Саме таким змалював його образ у своїй п'єсi Iван Кочерга. 
Iдея патрiотизму - наскрiзна у творi. Ярослав Мудрий був великим патрiотом своєї країни. Вiн любив свою землю i готовий був вiддати життя за неї. Князь вболiває за те, щоб народ жив у мирi. Вiн не може бути спокiйним i щасливим тодi, коли в країнi неспокiй. Заради спокою i припинення мiжусобиць Ярослав стратив новгородського посадника Костянтина, який повстав проти єдностi Руської землi. Заради миру, вiн вiддає свою улюблену дочку Єлизавету за норвезького короля Гаральда. Хоч тяжка втрата дочки, але князь насамперед пiклується про могутнiсть держави. 
Ярослав гордий за свою батькiвщину i пишається тим, що в його князiвських жилах тече кров рiдного народу. Вiн з гордiстю заявляє: 
Менi не треба пишних тих казок, 
що предкiв нам шукають десь за морем. 
Народмiй тут, на рiдних цих просторах... 
Князь бореться за єднiсть i могутнiсть Київської Русi. Ярослава недарма назвали Мудрим. Вiн заслужив на це ймення, бо завжди дбав про iнтереси держави, i народ не раз допомагав своєму князевi у скрутну годину. Князева любов до народу поєднана з розвиненим почуттям обов'язку: "ранiш закон, а потiм благодать", - каже вiн. 
Ярослав ставить iнтереси держави понад власнi. I навiть людина, що хотiла його вбити (син Костянтина Микита), пiзнавши "розум дивний мудрiшого з усiх царiв", проймається до нього симпатiєю. Муляр Журейко допомагає князевi в тяжку годину, а Микита гине в бою за Київ. 
Патрiот, борець за мир i спокiй, Ярослав перемагає печенiгiв. Вiн гордо заявляє: 
I поки жив, стояти я клянусь, 
За руську правду i єдину Русь! 
Князь вдячний воїнам за те, що вони здолали ворога, i на честь перемоги в iм'я слави свого народу князь вирiшує увiковiчити його подвиг: 
Там, на полi бою, де я сьогоднi ворога побив, 
Я, дивний храм воздвигну. 
Князь збудував нi з чим не зрiвняний Софiївський собор, який i нинi, через багато столiть, зачаровує нас красою архiтектурних форм, фресок i мозаїк, зустрiчаючи i проводжаючи сонце.