понеділок, 24 лютого 2014 р.

Образи сотника Забрьохи та писаря Пістряка в повісті "Конотопська відьма"

Давно вже потонуло в великому Харкові невеличке село Основа. Але не потонуло в часі літературне ім'я, що дало це село. Григорій Квітка-Основ'яненко — видатний прозаїк і драматург дошевченківської доби, що своєю творчістю вніс вагомий вклад в українську літературу.. 

Його повість "Конотопська відьма" є майстерною сатирою на життя і побут панівного прошарку українського суспільства XVIII ст. З великою викривальною силою змальовує автор образи ледачого сотника Забрьохи, шахрая і безпросвітного п'яниці писаря Пістряка, свавільного пана Халявського, отця Симеона, невдоволеного тим, що зменшилася смертність людей, а отже, він став менше обідати на похоронах. 

Особливо яскраво змальоване у творі конотопське начальство — сотник Забрьоха й писар Пістряк. Ледащо і п'яниця Забрьощенко після смерті батька, сотника, сам посів цю посаду і почав називати себе Забрьохою. Пан сотник любить поспати та смачно попоїсти, єдина його "культурна розвага" — випити. Забрьоха чітко схарактеризований за допомогою народного виразу "не має дев'ятої клепки в голові". Навіть свою сотню 

козаків він не може порахувати, бо "більш тридцяти ліку не знав". У ставленні до простого люду сотник чванливий, пихатий. Забрьоха виступає у творі ледачим і бездіяльним, і в усіх службових справах, і в побуті він звик покладатися на писаря. Єдине його усвідомлене бажання — побратися з Оленою Хорунжівною, щоб посісти її багатенький хутір. Заради власної вигоди він здатен і "Конотоп спалити", і всіх дітей конотопських за один день "потрощити". 

В образі Пістряка зображено типового тогочасного писаря-крутія, людину, що уміло використовує своє службове становище у власних інтересах. Це образ зухвалого шахрая, підступного і мстивого в стосунках з іншими. Пістряк задумав скинути Забрьоху з сотенства і посісти його місце. Він радить недоумкуватому і довірливому сотнику не йти з козаками в похід, як того вимагав наказ, а зайнятися "невідкладнішою" справою — знайти відьму, що "вкрала дощ". Темний Забрьоха наївно потрапляє в хитру Пістрякову пастку і наказує топити жінок. У результаті Забрьоха втрачає посаду, але і Пістряк не став сотником, більше того — швидко втратив своє місце, бо надумав "орудувати" новим "начальником". Зрадливий Пістряк навіть подарунок, що лагодив Забрьосі на весілля, поніс до нового сотника, щоб "підбитись" до того. 

Не можна стримати щирого сміху, читаючи про кумедні пригоді Забрьохи і Пістряка в "славному сотенному місті" Конотопі, як і не можна обійти увагою сатиричне викриття письменником духовної деградації і отупіння панівної верхівки тогочасного суспільства. 

пʼятницю, 21 лютого 2014 р.

Твір на тему "Людина створена для щастя, як птах для польоту". (В. Короленко)

Породжена у муках людина своїм першим криком приносить у цей світ щастя: щасливі мама і тато, щасливі ті, хто став дідусем і бабусею, щасливі лікар і акушерка. Людина народилася! 

Подароване тобі життя — це вже саме по собі щастя. Як його не випустити? Адже створені ми дійсно для того, щоб щасливо жити. Важко визначити: щастя — це... Що? Вічне веселе свято? Власний маєток? Новий автомобіль? Шуба, дивлячись на яку, сусідки зеленіють від заздрощів? Багатство, ситість, розкіш?

Я дуже люблю малювати. У початкових класах я відвідувала дитячу художню студію. Сам процес малювання створює в моїй душі якийсь піднесений настрій. Одного разу на наші заняття прийшла молода жінка. Вона зайшла в справі до нашого вчителя. Гостя почала ходити від мольберта до мольберта. Біля мого вона затрималася, узяла мій пензлик, щось поправила в малюнку. Потім виявилося, що Ірина Павлівна (так звали гостю) похвалила мою роботу за гарне відчуття кольору, за розуміння півтонів. Ірина Павлівна, як ми потім довідалися, була художницею Харківського театру опери і балету. От цей день був для мене повний щастя. Мою роботу похвалила де мама, якій подобається усе, що я малюю. І не вчитель, що усіх хвалив, щоб не відбити бажання ходити в студію, а, як зараз говорять, незалежний експерт, неупереджена, об'єктивна людина. Те щасливе відчуття, що мене охопило в той день, я не забуду, напевно, ніколи. Хоча художницею не збираюся ставати. 

День щастя для нашої родини був день, коли успішно пройшла складна операція моєї старшої сестри. Йдучи на операцію, вона не знала, що лікарі сказали батькам: шанси на успіх 50 на 50. Коли ж на другий день нам повідомили, що небезпека минула, і Ліка буде здорова... Боже! Яке це було щастя! Зараз Ліка шиє собі нову сукню, щоб піти в ній на мій випускний вечір. І мене це радує не менше, ніж моя бальна сукня. 

Про один щасливий шкільний день хочу розповісти окремо. У мене є дві давні подружки: Катя й Оля. Ми дружили з першого класу. І от у десятому класі Катя й Оля посварилися. Та як! Півроку не розмовляли одна з одною. Я вмовляла їх, мирила... Усе марно. Я не приймала ні ту, ні іншу сторону. Я любила їх обох і не хотіла втрачати. Півроку я жила, як на вулкані, до однієї піду — інша дується, з іншою поговорю — перша в претензії... А свята, а дні народження... Але я була тверда: ні на чий бік не стала, жодній не надала переваги, хоч вони, як мені здавалося, рвали мене на частини. Через півроку вони без моєї нібито допомоги помирилися, і ми знову стали нерозлийвода. Ця подія була для мене дуже і дуже щасливою: по-перше, ми знову всі разом, а по-друге, десь у глибині душі я хвалила себе за послідовність і стійкість. Це теж щастя — зрозуміти, що ти щось можеш. Люди створені для щастя. Треба тільки вміти його бачити не лише у великому, але й у малому. Не тільки в нестримних веселощах, але й у тихому смутку і світлому сумі. Адже буває щастя навіть у безмовній любові. Десь колись прочитала про це вірш. Автора забула, а рядки пам'ятаю: 



Пусть — безответно, 


Только бы любить, 


Только б не бесследно 


По земле ходить... 


Так що щастя... воно різне. Треба тільки вміти його знайти! Не пропустити... 

"Без родини нема щастя для людини"

Кожен, хто народжується, претендує на щасливу долю. Але чому одні її мають, а інших вона вперто обминає? Що таке щастя? Як його знайти? «Більшість людей щасливі настільки, наскільки вони вирішили бути щасливими» (А. Лінкольн). Поглядів на це багато, та врешті кожен це з'ясовує сам для себе. 

Кажуть: «Щасливими не народжуються, ними стають». І вирішальну роль у цьому відіграє сім'я. Народна мудрість стверджує: «З родини йде життя людини», «Без сім'ї нема щастя на землі», «Де в сім'ї лад, там без вад», «В сім'ї наймолодше — найсолодше», «Сім'я без Бога — убога», «Сім'я — не церква, а люди — не ангели, усяко буває». 

Здавна відомо, що родина — то невичерпне джерело наснаги, любові та батьківських обов'язків. І кожна сім'я докладає зусиль, аби не всохло родове дерево, бо «Без роду нема народу». Нагадували: «Забудеш свій рід — усохне твій корінь». Щоб родинне життя склалося, необхідні дві умови: кохання («То не сім'я — без любові») і дитина («То не родина, де не бігає дитина», «Одна дитина — не дитина, дві дитини — пів дитини, троє дітей — ціла дитина»). 

Ясна річ, що для мене прикладом є моя власна родина. Тому мені б дуже хотілося, аби моя сім'я була схожою на мою нинішню, де я зараз — просто доросла дитина. А мамина ласка, татова вимогливість, дідусева мудрість, тепло домашнього затишку на все життя лишають глибокий слід у житті кожної людини. 

Значення сім'ї неоціненне. Від стану охорони родинного вогнища, материнства, дитинства, батьківства вирішальною мірою залежить не тільки особисте благополуччя окремої людини, а й життєва міць народу, України. Адже духовно-моральне здоров'я людини — то найважливіша запорука процвітання нації. 

Я уявляю свою родину в колі великої кількості друзів, з якими ми можемо ходити в туристичні походи, відпочивати біля моря, влаштовувати родинні свята. Крім того, оскільки я захоплююся українською сучасною музикою, то ми будемо відвідувати концерти не лише сучасних виконавців, але також і оперу, балет. Я мрію бути лікарем — педіатром. Я не знаю, хто буде за фахом мій чоловік, але це має бути людина, яка поділяє мої погляди на життя. Я сподіваюся, що зустріну такого, коли в нас почнеться «мода на непаління цигарок», і тому діти в нас мають бути здоровими, незважаючи на всі проблеми з екологією. Хочеться, щоб у нас була затишна оселя, де б нам було всім приємно проводити час. Доречною буде китайська мудрість: «За гроші придбаєш дім, та не сімейне вогнище». 

Хочеться ще додати таке. Хай мине ця чаша мене: зневірена, зневажена сім'я — то втрачене майбутнє. Родина — то святий вузол, котрим сполучаються люди в суспільстві, то є життєдайний осередок, що плекає найвищу цінність — цвіт нації — дітей, аби кожен батько, кожна мати мали можливість повторити себе у своїх нащадках. Ми всі люди — смертні, лише рід, родина, сім'я — безсмертні. Про таку сім'ю я мрію і сподіваюся, що моя мрія здійсненна. 

четвер, 20 лютого 2014 р.

Твір-розповідь про Т.Г.Шевченка

Т.Г.Шевченко — центральна постать українського літературного процесу XIX ст. Його творчість мала вирішальне значення в становленні й розвитку нової української літератури, утвердивши в ній загальнолюдські демократичні цінності та піднісши її до рівня передових літератур світу. У своїй поезії Шевченко звернувся до тем, проблем та ідей (соціальних, політичних, філософських, історичних, художніх), які до нього ще не порушувалися в українській літературі або порушувалися надто несміливо й соціально обмежено.

Збагачуючи українську літературу новими життєвими темами й ідеями, Шевченко став новатором і в пошуках нових художніх форм та засобів. Автор "Кобзаря" виробляв і утверджував нове художнє мислення. Його роль в історії української літератури така ж, як роль Пушкіна в російській, Міцкевича — в польській літературі. Його значення в розвитку передової вітчизняної суспільної думки, соціальної і національної свідомості народу не менше, ніж в історії поезії.

Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого (9 березня за н. ст.) 1814 р. в с. Моринці Звенигородського повіту Київської губернії в сім'ї кріпаків поміщика В.В.Енгельгардта. В 1822 р. батько Григорій Іванович Шевченко віддав його "в науку" до дяка в селі Кирилівка (куди переїхала родина) Павла Рубана, на прізвисько Совгир. За два роки Тарас навчився читати й писати, і, можливо, засвоїв якісь знання з арифметики.

По смерті матері Катерини Якимівни (1823), а згодом і батька (1825), Тарас деякий час був "школярем-попихачем" у дяка І. Богорського. Вже в шкільні роки у нього проявилися здібності до малювання. Він мріяв "сделаться когда-нибудь хоть посредственным маляром" (Шевченко Т. Автобіографія // Повне зібр. творів: У Т.6. - К., 1963. - Т. 5. - С. 250. Далі при посиланні на це видання зазначаються том і сторінка) і вперто шукав у сусідніх селах учитель малювання. Та після кількох невдалих спроб повернувся до Кирилівки, де пас громадську череду і майже рік наймитував у священика Григорія Кошиця.

Дитячі враження залишили глибокий слід у свідомості Шевченка й мали величезний вплив на формування його особистості й на всю творчість. Уже в дитинстві він відчув на собі, що таке кріпацтво, свавілля поміщиків, знущання сильного над слабким, голод, сирітство й виснажлива праця.

Ще хлопчиком Тарас полюбив чарівну народну пісню, чув від кобзарів думи та історичні пісні, які знайомили його з героїчним минулим рідного краю.

Усе, що ми знаємо про дитину й підлітка Шевченка зі спогадів і його творів, засвідчує характер незвичайний, натуру чутливу і вразливу на все добре й зле, мрійливу, самозаглиблену й водночас непокірливу, вольову й цілеспрямовану, яка не задовольняється тяжко здобутим шматком хліба, а прагне чогось вищого. Це справді художня натура. Риси "незвичайності" хлопчика помітив ще його батько. Помираючи, він казав родичам: "Синові Тарасу із мого хазяйства нічого не треба; він не буде абияким чоловіком: з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо; для його моє наслідство або нічого не буде значить, або нічого не поможе

Наприкінці 1828 р. Тараса взято до поміщицького двору у Вільшаній, яка дісталася в спадщину позашлюбному синові В. Енгельгардта, ад'ютантові литовського військового губернатора П. Енгельгардту. У списку дворових його записано здатним "на комнатного живописца". У березні 1829 р. Тарас супроводжує жалобний повіз із тілом старого пана через Київ у село Чижове на Смоленщину (місце поховання), а звідти з майном молодих панів прибуває на Гродненщину, до маєтку тестя П. Енгельгардта. І лише на початок вересня опиняється у Вільно, де служив його пан.

Там він виконує обов'язки козачка в панських покоях, а у вільний час потай від пана перемальовує лубочні картинки. Згодом його віддають учитися малюванню. Найвірогідніше, що він короткий час учився у Йогана-Батіста Лампі молодшого (1775—1837), який з кінця 1829 р. до весни 1830 р. перебував у Вільно, або в Яна Рустема (?—1835), професора живопису Віленського університету. Після початку "листопадового" польського повстання (1830) литовський військовий губернатор О. Римський-Корсаков змушений був піти у відставку. 9 лютого 1831 р. прибув до Петербурга і його ад'ютант Енгельгардт. Невдовзі помандрував до столиці у валці з панським майном і Шевченко.

У 1832 р. Енгельгардт законтрактовує Шевченка на чотири роки майстрові петербурзького малярного цеху В.Ширяєву. Разом з його учнями Шевченко бере участь у розписах Великого та інших петербурзьких театрів. Невдовзі Шевченко познайомився з учнем Академії мистецтв І.Сошенком. Він і його товариш художник А. Мокрицький багато роблять для полегшення долі юнака, знайомлять його з Є.Гребінкою і конференц-секретарем Академії мистецтв В. Григоровичем, який дозволяє Шевченкові відвідувати рисувальні класи Товариства заохочування художників (1835). Згодом відбувається знайомство Шевченка з К. Брюлловим і В. Жуковським, які відіграли в житті Шевченка надзвичайну роль,— викупили його з кріпацтва (1838).

21 травня 1838 р. Шевченка зараховують стороннім учнем Академії мистецтв. Він навчається під керівництвом К. Брюллова, стає одним із його улюблених учнів, одержує срібні медалі за картини "Хлопчик-жебрак, що дає хліб собаці" (1840), "Циганка-ворожка" (1841), "Катерина" (1842). Остання написана за мотивами однойменної поеми Шевченка. Успішно працює він і в жанрі портрета (портрети М.Луніна, А.Лагоди, О.Коцебу та інших, автопортрети). І саме в цей час прокидається його поетичний талант.

Шевченко почав писати ще кріпаком, за його свідченням, у 1837 р. Із перших поетичних спроб відомі вірші "Причинна" та "Нудно мені, тяжко — що маю робити" (належність останнього Шевченкові не можна вважати остаточно доведеною). Кілька своїх поезій Шевченко в 1838 р. віддав Гребінці для публікації в українському альманасі "Ластівка". Але ще до виходу "Ластівки" (1841) 18 квітня 1840 р. з'являється перша збірка Шевченка — "Кобзар".

Це була подія величезного значення не тільки в історії української літератури, а й в історії самосвідомості українського народу. Хоча "Кобзар" містив лише вісім творів ("Думи мої, думи мої", "Перебендя", "Катерина", "Тополя", "Думка — Нащо мені чорні брови", "До Основ'яненка", "Іван Підкова", "Тарасова ніч"), усе ж він засвідчив, що в українське письменство прийшов поет великого обдаровання. Такої непідробної природності, щирого ліризму й художньої майстерності українська поезія ще не знала. Пізніше І. Франко писав: "Поява Шевченкового "Кобзаря" 1840 р. в Петербурзі мусить уважатися епохальною датою в розвою українського письменства, другою після "Енеїди" Котляревського. Ся маленька книжечка відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла мов джерело чистої, холодної води, заясніла невідомою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову" [41, 276]. Враження, яке справив "Кобзар", підсилилося, коли наступного року вийшла історична поема Шевченка "Гайдамаки" (написана в 1839-1841 рр.). Цими творами захоплювалися Г.Квітка-Основ'яненко, М.Костомаров, П. Гулак-Артемовський, студентська молодь. Критичні відгуки на "Кобзар" і "Гайдамаки" були, за окремими винятками, позитивними. Майже всі рецензенти визнали поетичний талант Шевченка, хоча деякі консерватори докоряли, що він пише українською мовою — "небувалою", "гібридським діалектом", за словами О. Сенковського, рецензента "Библиотеки для чтения" (1840. № 4. С. 14). Цей особливо щедро сипав образливими епітетами щодо мови, водночас беззаперечно визнаючи поетичність творів Шевченка. Тієї ж думки був М. Полєвой ("Сын Отечества". 1840. - № 4. - С. 836—837). Особливо прихильною була анонімна рецензія в "Отечественних записках" (1840. - № 5. - С. 23—24) та стаття П.Корсакова в "Маяку" (1840. - № 6. - С. 93—95). 

Вихід із друку "Кобзаря", а наступного року — поеми "Гайдамаки" та альманаху "Ластівка" (з Шевченковими "Думкою — Вітре буйний, вітре буйний...", "На вічну пам'ять Котляревському", "Думкою — Тече вода в синє море", першим розділом поеми "Гайдамаки") спричинилися до пожвавленого обговорення в пресі питання про право на існування української ("малоросійської") мови, яку більшість рецензентів визнавали тільки за діалект російської. Шевченко гостро полемізував з ними у вступі до "Гайдамаків", датованому 7 квітня 1841 р. й написаному, ймовірно, пізніше за решту тексту. Однак і згадані рецензії, й думка В. Бєлінського з приводу "Ластівки" ("Мужицьке життя як таке є малоцікавим для освіченої людини... Добра ж література, котра тільки й дихає, що простакуватістю селянської мови та дубуватістю селянського розуму" [Белинский В. Г. "Ластовка. Сватанье" [Рецензия] // Полн. собр. соч.: В 13 т. - М., 1954. - Т. 5. - С. 178—179.]) не минули без наслідків: Шевченко вважає за необхідне показати, що він пише українською мовою з принципових міркувань, а не через незнання російської, і цим спростувати образливі закиди шовіністичної критики. Так він почав писати російською мовою. Безпосереднім поштовхом до цього була необхідність створити репертуар для аматорського гуртка земляків, які навчались у Медико-хірургічній академії. Однією з таких п'єс була драма Я. Г. Кухаренка "Чорноморський побит на Кубані", яку Шевченко проводив через цензуру; це теж, імовірно, спричинилося до його зацікавлення драматургією. 

У 1841 р. він пише російською мовою віршову історичну трагедію "Никита Гайдай" (зберігся уривок), згодом перероблену в драму "Невеста" (зберігся фрагмент "Песн караульного у тюрьмы"). Кінцем лютого 1843 р. датована історико-побутова драма "Назар Стодоля" (написана російською мовою, відома лише в українському перекладі). Зображені в ній події належать до другої половини XVII ст., коли в козацькому середовищі загострювалися стосунки між голотою і старшиною. Конфлікт у п'єсі виростає з цієї суперечності, зумовлюється нею. Сотник Хома Кичатий ладний в ім'я збагачення, чинів, "почоту" знехтувати найсвятішими почуттями, інтересами власної дитини. Його змальовано як натуру черству, деспотичну. Кичатому протистоять хорунжий Назар Стодоля і козак Гнат Карий — мужні, вольові, шляхетні. Вони гідні спадкоємці героїв визвольної боротьби, уособлення козацького вільнолюбства й нескореності. Не тільки в драматургії, а й у всій українській літературі тієї пори це були постаті нові, не знані серед позитивних героїв.

У 1844 р. вийшло друге видання "Кобзаря". Усі ці твори належать до раннього періоду творчості Шевченка, коли він виклично заманіфестував себе як поет "мертвого" українського слова й "громади в сіряках". 

Шевченко ступив на літературне поле в епоху розквіту слов'янського романтизму, коли в Україні формувався різновид цього напряму, властивий для недержавних націй (української, білоруської, сербської, словенської та ін.), тісно пов'язаний з національно-визвольними прагненнями нації, її відродженням. Літературний процес ішов бурхливо, прискорено, що спричинялося до співіснування й синкретизму поетичних систем, які в літературах державних народів з "класичним" типом розвитку змінювали одна одну поступово й протягом тривалого часу. Усвідомлення історичної тяглості етнічного процесу й існування власного культурно-психологічного обличчя нації, неповторного національного характеру й мови, потреба національного самовизначення зумовили стрімкий розвиток української історіографії, фольклористики, мовознавства, свідому працю над розробкою та збагаченням національної літературної мови. Широкі міжслов'янські культурні контакти стимулювали активний розвиток цих галузей. Іде пожвавлений обмін культурними цінностями — письменники вивчають історію, етнографію, розробляють "екзотичну" тематику інших народів (такі, наприклад, українська й литовська школи в польській літературі), перекладають та переспівують твори інослов'янських і західноєвропейських літератур. Для українського романтизму найдійовішими були зв'язки з російською, польською та чеською літературами; значною мірою через їх посередництво відбувалося знайомство з літературами західноєвропейськими. 

На час виходу першого "Кобзаря" Шевченка український романтизм мав за собою майже два десятиліття, перейшовши етап збирання й публікування фольклору, розгорнувши перекладання поезій ряду авторів-романтиків: польських (А. Міцкевича, Р. Суходольського, С. Гощинського, С. Вітвицького, А.-Е. Одинця), російських (О. Пушкіна, В. Жуковського, І. Козлова), чеських та словацьких (В. Ґанку та Й. Лінду, Ф. Л. Челаковського, Я. Коллара та ін.), німецьких (І.-А. Уланда, Ф. Маттісона, А.-Ю. Кернера, А.-О. Ауершперга, А. Еленшлегера), окремих ліричних поезій Дж.-Г. Байрона, У. Шекспіра та ін. Оригінальний доробок українських поетів-романтиків був уже настільки помітним, що надавався до виокремлення в ньому чотирьох тематично-стильових течій — фольклорно-побутової, фольклорно-історичної, громадянської та психологічно-особистісної (класифікація та стисла характеристика кожної з них запропонована М. Т. Яценком). Підвалиною українського романтизму був фольклоризм — в іпостасі народної міфології та демонології, зрощених із християнською етикою,— у фантастичних баладах і віршових новелах та народної етики й моралі — у побутових баладах. 

В основі творів фольклорно-історичної течії лежать народні думи, історичні пісні, така ж романтична "Истори русов"; їхні героїзовані персонажі по-різному поєднані з інонаціональними фольклорними та літературними типами (оссіанівським, гайдуцьким, ідеалізованим козацьким української школи в польській літературі, байронічним тощо). Не йшлося про художнє дослідження минувшини, а про її міфологізацію — вираження національного духу, створення українського національного міфу заради пробудження національної самоповаги або хоча б національної туги за минулим. Значним прогресом були спроби створення історичної поеми, навіть епопеї, без якої не мислилася жодна повновартісна національна література ("Україна", лише розпочата Кулішем, 1843; поема в стилі народного героїчного епосу "О Наливайку" М..Шашкевича, 1834; поеми російською мовою "Богдан" Є.Гребінки та М.Максимовича "Богдан Хмельницкий", 1833, ряд менших форм, де змальовано невеликі епізоди тощо). Предметом зображення в них були героїчні постаті й події рідної історії — постаті романтизовані, часом не без елемента містики в дусі 3. Красінського, Ю. Словацького, А. Міцкевича або фольклорно-стилізовані. 

Шевченко нікого не наслідує. Творчо перетопивши в собі численні історичні, фольклорні, літературні джерела кількох слов'янських літератур, він далеко відривається від попередників міццю поетичного таланту, відчуттям органічної спорідненості з козацтвом та гайдамацтвом, побратимства з ним. Це дає йому змогу відтворити цілу симфонію настроїв, загальний дух Січі лаконізмом, точністю, стислістю й милозвучністю мови та вірша, "геніальною пластичністю" та "сміливістю поетичних помислів-образів" (П. Зайцев), бурхливістю співпереживання з тим, що зображує. 

Між фольклорно-історичною й громадянською течіями в українському романтизмі немає неперехідної межі: позиція національної туги, зумовлена опозицією минуле/сучасне, мала ідеологічний характер, заперечуючи сьогоденні як занепад нації та відчуженість особистості ворожому соціально-несправедливому суспільству. Ліричні портрети людей різних станів, тема кобзаря, бандуриста, поета, ліричні образки й ліро-епічні віршові оповідання чи баладні твори ліризували історичні сюжети, сюхвилинний життєвий матеріал, надаючи йому медитативності, яку поглибив і розвинув Шевченко, розмірковуючи над найбільш вагомими суспільно-політичними та морально-етичними проблемами. 

Яскравою виявляється неповторна художня індивідуальність поета з тільки йому властивими образним мисленням, стилем, колом улюблених тем, мотивів і образів; їхній синтез маємо в індивідуально шевченківському різновиді елегії — "Думи мої, думи мої...", написаної як програмовий вірш до першого "Кобзаря", де вперше яскраво постає образ ліричного героя-поета з автобіографічними моментами власної долі (сирітство, самотність, чужина) й виразно окресленими поетичними темами, що його хвилювали: ліричною темою кохання й героїчною темою козацької слави,— тобто власною творчою програмою. 

Історичні поезії Шевченка пройняті волелюбними мотивами й надихані сучасністю. Вони мали збудити національну й соціальну самосвідомість українців, протиставити їхній громадянській пасивності героїчну боротьбу предків за волю. У цьому Шевченко використав досвід громадянського трактування історичної теми у творчості поетів-декабристів, передусім Рилєєва (ремінісценції з творів Рилєєва знаходимо в трагедії "Никита Гайдай", поемі "Тризна"), українських романтиків А. Метлинського (Амвросі Могили), М. Костомарова (Ієремії Галки). Певний вплив на трактування поетом минулого України мали й тогочасна історіографія, й літературна традиція. Зокрема, на формування історичних поглядів Шевченка вплинула преромантична "История русов". Та найголовніше, що Шевченків образ історичного минулого ґрунтувався на народних уявленнях про Запорозьку Січ і козацтво, як вони склалися в народній пам'яті, переказах, піснях і думах, і відповідав настанові поета звеличити героїчну боротьбу народу за волю. Саме думи й історичні пісні насамперед давали натхнення історичній музі поета. Тут Шевченко піднімався на високій хвилі національного відродження, яка охопила всю Слов'янщину: до минулого зверталися заради пробудження національної самоповаги, усвідомлення й утвердження себе як народу з давньою і героїчною історією. Саме дл майбутнього потрібен був героїчний образ України, й не тієї, що вже ніколи не вернеться, а тієї, яка ще відродиться в душах її синів, витіснивши в непам'ять ганебний дух покори. Шевченко глибоко відчув це. Недаремно в розкішній майстерні "Карла Великого" — Брюллова перед духовним зором молодого художника Шевченка, як пізніше згадував він у Щоденнику, "мелькали мученические тени наших бедных гетьманов. Передо мной расстилалас степь, усеянная курганами. Передо мной красовалась моя прекрасная, моя бедна Украина во всей непорочной меланхолической красоте своей. И я задумывался, я не мог отвести своих духовних очей от этой родной чарующей прелести" [5, 43]. Героїзм і мучеництво вільнолюбного народу й стали головними рисами Шевченкового образу України, його національного міфу, який творився поетом уже в ранній ліриці та історичних поемах. 

 

Шевченко є явищем української духовності, могутнім джерелом національної самосвідомості, учасником історичного життя народу, порадником, Батьком, навіть пророком майбутнього та апостолом правди, символом України. Україна була для нього всім, і він є нині всім для українців.

Сатирична утопія В. Винниченка "Сонячна машина"

Доля роману "Сонячна машина" була трагічною. В. Винниченко написав його в Німеччині, намагаючись дати світові "візитну картку" української літератури. Але на батьківщині надрукування роману було пов'язано з великими труднощами, а критика зустріла його вороже. Починалися тридцяті роки — час репресій справжніх митців, час панування вульгарно-соціологічної критики. Роман мав великий успіх, але між першим та другим друком пройшло півстоліття... 

Дія роману відбувається у 80-ті роки XX століття. Останні обіднілі аристократи, всесвітній та всемогутній капітал, таємний та трохи комічний інарак — революційна організація — і, як у багатьох фантастичних творах, учений, що захоплений винаходом засобу, який урятує людство. 

Інтрига роману заплутана. Тут і кохання, і аристократичні претензії, і революційне підпілля, і пошуки "морального вседозволення"... Але у фантастичній обгортці легко впізнати післяреволюційну бурхливу реальність України та Росії. Винниченко, змальовуючи характерні для різних прошарків суспільства типи, не дуже оптимістично дивиться на маси. З появою сонячної машини, яка забезпечує даровим хлібом, люди забувають про все: працю, обов'язки, прагнення. Натовп безчинствує, і це дуже схоже на перші часи після революції. У той час, коли свідома частина людей бореться й гине, інші живуть за девізом: усе можна! Хапай! 

Виразно даний образ ученого, який першим зрозумів небезпеку свого витвору, але в техніці бачить не ворога і не панацею, а лише засіб полегшення життя. Саме Рудольф Штор допомагає повернути людей до праці. І,несподівано, з іншого боку до того ж висновку приходить володар Всесвітнього банку Мертенс. Спочатку випробувавши всі засоби, щоб знищити машину та її винахідника, він потім бере у свої руки організацію праці й порядку. 

Політичні погляди автора, передбачення розвитку радянського суспільства в напрямку насильства над революцією, неприйняття ленінізму як політичної доктрини — усе це обумовило розгромну критику роману та більш ніж п'ятдесятирічне забуття автора. Історія повернула в інше русло, і тепер твори Винниченка стають природною частиною української літератури, з якої були силоміць виключені.

Твір на тему Шевченко і сучасність

В історії кожного народу є імена, які він свято береже у своїй пам'яті і з великою любов'ю та повагою передає з покоління в покоління. Є таке ім'я і у нашого народу — Тарас Шевченко. Не було і немає в Україні поета, який був би йому подібний. Не було у неньки України сина, який так ніжно і віддано любив свій народ і так страждав за нього. Саме він зберіг і повернув народу його голос — українську мову. Для кожного з нас ім'я Шевченка є святим. 

9 березня 1814 року у селі Моринцях у сім'ї кріпака народився хлопчик. Йому дали ім'я Тарас. Рано залишився він сиротою. Спочатку померла мати, а потім пішов слідом за нею і батько. Чого тільки не довелося винести малому Тарасові! І тяжку працю, і науку у п’янички - дяка, холод і голод. Але, на щастя, пан Енгельгардт помітив незвичайні здібності хлопця, і Тараса почали вчити малювати. 

Із здібного хлопця виріс талановитий поет і художник. Картинами Шевченка пишаються усі країни, та не тільки картинами. Його поезії відкрили українцям двері у незнаний досі світ, дали зрозуміти, що їхня мова незгірша за інші, а навіть навпаки: такої мелодійної, задушевної мови треба ще пошукати. 

Багато років пройшло після смерті Тараса Шевченка. Але його поезії, його картини забути неможливо. Вірші Кобзаря завжди на слуху. Вони підтримували українців під час багатьох війн, бідування, під час пошестей і голоду. Вони ставали наче добрими порадниками у скруті, бо написані з такою щирістю, що душа бринить від щастя чи від туги. Багато з них стали піснями, і тепер вже ніхто не може їх відрізнити від народних пісень. Здається, що словами Шевченка говорить сам український народ: 



Думи мої, думи мої! 

Лихо мені з вами! 

Нащо стали на папері 

Сумними рядами?.. 



Тарас Шевченко — відомий художник. Його художня спадщина нараховує більш ніж 830 творів. Дослідники вважають, що майже 300 робіт втрачені. Але ті, що залишилися, дарують глядачам та справжнім шанувальникам мистецтва неповторну насолоду. 

Ім'ям Шевченка названо безліч площ, проспектів, вулиць, парків, театрів по всій Україні. Він, здається, живе в них, наче й зараз придумуючи нові слова для своїх віршів, наче знову намагаючись намалювати нову картину. Під високим голубим небом у центральній частині столиці України височать монументальні колони Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка. У вересні сюди прибувають юнаки та дівчата з усіх кутків нашої України. Вони навчаються у великому й величному закладі, пам'ятаючи про ту людину, ім'я якої носить їхній університет, — про Шевченка. 

Так, ім'я цієї людини не забуто. Чи міг коли-небудь його батько, неграмотний кріпак, навіть припустити, що колись його син стане такою знаменитістю? Що навіть через багато років, століть його ім'я будуть вимовляти з повагою та любов'ю? Як писав Іван Франко, "найкращий, найцінніший дар доля дала йому аж по смерті — невмирущу славу і вічно нову насолоду, яку дають його твори мільйонам людських сердець". 

середу, 19 лютого 2014 р.

Твір на тему Мово моя українська!

Мово моя українська! 
   Мова - то душа народна! 
   Ти постаєш в ясній обнові, 
   Як пісня линеш, рідне слово, 
   ти наше диво калинове, 
   кохана, материнська мова! 
   / Д. Білоус / 
Рідна мова... Вона така неповторна, мелодійна і співуча, бо ввібрала в себе гомін дібров і луків, полів і лісів, духмяний, п'янкий запах рідної землі. У народу немає більшого скарбу, ніж його мова. Бо саме мова - це характер народу, його пам'ять, історія і духовна могутність. У ній відбиваються звичаї, традиції, побут народу, його розум і досвід, краса і сила душі, вона його, народу, цвіт і зав'язь. Ще в дитинстві рідна мова допомагає нам пізнавати світ, відкривати для себе великий і чарів-ний світ життя. Без мови не може існувати і розвиватися суспільство, бо вона допомагає людям обмінюватися думками, висловлювати свої почуття, досягати взаєморозуміння, створювати духовні цінності. 
Слово надто багато важить в житті, як відомо, воно може впливати на долю, воно вмить змінює настрій, робить людину щасливою або розгубленою. Прикро, коли чуєш, як часом, люди спотворюють нашу мову такими словами, яких не знайдеш у жодному із словників. Чи то нехтуючи, чи то не знаючи мови. Слушно згадати слова М. Рильського: 
   Як парость виноградної лози, 
   Плекайте мову. 
   Пильно й ненастанно. 
   Політь бур'ян. Чистіша від сльози вона хай буде! 
Той, хто зневажливо ставиться до рідної мови, до рідного народу, не вартий уваги і поваги. І це болить нам, тим, хто любить рідну Україну, рідну мову. Мова служить нам завжди. Щирими словами ми звіряємося у дружбі, словами ніжними відкриваємо серце коханій людині, словами гострими і твердими, "мов криця", даємо відсіч ворогові. Не можна ходити по рідній землі, не зачаровуючись рідною мовою, не знаючи і не вивчаючи її. 
Українська мова - це барвиста, запашна, нев'януча квітка, яка вічно квітне, долаючи час, кидаючи барвисту стрічку із давнини у майбутнє. Вона виткана і червоною калиною, і синім барвінком, і вишневим цвітом та запашною рутою-м'ятою. Відомий поет і композитор Юрій Рибчинський із захопленням говорить про мову: 
   Мова наша, мова - 
   Мова кольорова. 
   В ній гроза травнева, 
   Й тиша вечорова... 
Жодна країна світу, мабуть, не дозволила б нікому зневажувати, принижувати, визнавати другорядною свою мову. 
Українська мова - це неоціненне духовне багатство, з яким народ живе, передаючи із покоління в покоління мудрість, славу, культуру і традиції. Наше українське слово, хоча і вмирало з голоду, і бідувало, переслідувалось і заборонялось, але вистояло і відродилося та продовжує хвилювати серця багатьох. Нашій мові потрібен саме зараз вогонь любові й духовна міць. 
Калиновою, солов'їною називають українські поети нашу мову. Кожен поет по-своєму, але, водночас, щиро, з синівською любов'ю звеличує рідну мову. Ось як В.Сосюра захоплюється мовою: 
   О мово рідна! 
   Їй гаряче серце 
   Віддав я недарма, 
   Без мови рідної, юначе, 
   Й народу нашого нема. 
Людина може володіти кількома мовами, залежно від її здібностей, нахилів і прагнень, але найкраще, найдосконаліше вона має володіти, звичайно, рідною мовою. І це не тільки тому, що цією мовою користується повсякденно, а й тому, що рідна мова - це невід'ємна частка Батьківщини, голос народу й чарівний інструмент, на звуки якого відгукуються найтонші, найніжніші струни людської душі. З рідною мовою мають зв'язок найдорожчі спогади про перше слово, вимовлене в дитинстві, почуте з маминих вуст, затишок батьківської хати, веселий гомін дитячого гурту, тихий шелест листя старої верби, під якою вперше зустрівся з коханою людиною: 
   Вона, як зоря пурпурова, 
   Що сяє з небесних висот. 
   І там, де звучить рідне слово, 
   Живе український народ. 
Мова народу - найкращий цвіт, що ніколи не в'яне, а вічно живе, розвивається. 
Одна українська приказка говорить: "Ласкавими словами і гадюк чарують". Тож бережімо рідну мову, шануймо і розвиваймо, дбаймо про її чистоту і красу, намагаймося говорити один одному лише добрі слова, тоді і світ навколо стане кращим, добрішим. 

Образ Фауста як пошуки сенсу буття і призначень людини

Головний герой трагедії Гете - вчений Фауст. Він прожив велике життя, набув багато різноманітних знань, але істина залишилася недоступною. Втомившись від наукових пошуків, Фауст розуміє, що життя проходить повз нього. Він розчарований, на межі самогубства. У нього більше немає стимулу продовжувати наукові дослідження, пошук істини. Заради того, щоб прожити життя заново, він закладає душу дияволу. В обмін Ліефістофель дарує Фаустові молодість.
У Фаусті Гете підкреслює найважливіші властивості людської натури: невдоволеність досягнутим і спрямованість до ідеалу. Його головні якості - гострий розум і прагнення до самопізнання світу. Героєві притаманний постійний творчий неспокій, схильність до пошуків нових знань, проникнення в глибинну суть життя. Він не прагне почестей і слави та хоче перетворити землю на квітучий сад. Вступаючи у боротьбу з природою, Фауст мріє зробити людей вільними і щасливими.
Народна легенда про Фауста в 1593 році була доповнена життєписом Вагнера - учня Фауста. Вагнера ми бачимо безпутним волоцюгою, який опанував таємниці магії, а після смерті Фауста успадкував його багатство. Для Гете дуже важливе зіставлення характерів двох учених - Фауста і Вагнера. Не слід вважати, що Вагнер - особистість, не наділена талантами. У другій частині трагедії йому навіть вдається створити штучну людину - Гомункула. Та все ж Гете не визнає шляху, обраного Вагнером.
Зміст “Фауста” універсальний: він розповідає про молодість і старість, життя і смерть, війну і мир, побут, політику, науку і мистецтво. Головна тема трагедії - пошуки людиною сенсу буття і свого призначення. Створюючи образ Фауста, Гете на власній долі в першій частині твору показав здійснення всіх можливих бажань людини, а в другій частині - безмежні можливості людства. У першій частині гонитва героя за насолодами закінчується загибеллю героїні. У другій частині трагедією стає прагнення героя вдосконалити природу, внести свої прагматичні виправлення у світобудову. Отже, на думку Гете, максималістське здійснення волі спричиняє трагедію.
Закінчена тривала мандрівка у пошуках прекрасного. Душа Фауста повертається до Бога. Прекрасне знайдене - але у майбутньому, у світі ідей. “Мета нескінченна тут, у досягненні”, - промовляє Гете. Він стверджує: людина величніша за природу, ніщо не може знищити людяність, кохання, свободу розуму. А відповіді на порушені в творі запитання людство ще шукатиме не один рік.
Маргарита (Гретхен) - один із найпоетичніший жіночих образів у світовій літературі. Дочка бюргера, проста і невибаглива, вона зображена як дитя природи. Гретхен багато працює: готує їжу прибирає дім, шиє, співає пісні, ворожить на квіточці. Наївна, проста і довірлива, вона дуже подобається Фаусту і відповідаєш його почуття коханням. Але дівчина у полоні релігійних та побутових звичаїв, її лякає незрозумілий їй Фауст.
Кохання перетворюється для неї на муку, на невільні злочини. Гине у поєдинку з Фаустом її брат Валентин, помирає від снодійного, даного дочкою, мати Гретхен. Вона сама знищена людським осудом, бо народила позашлюбне дитя. Міщани виганяють її з міста, і Гретхен стає вбивцею рідної дитини. Нещасна жінка втрачає розум, вона чекає страти у міській в’язниці.
Чиста і прекрасна душею Гретхен відмовиться віддопомоги нечистої сили, відштовхне від себе Фауста, бо він винний в усіх її стражданнях. У фінальній сцені смерті Гретхен у відповідь на крик Мефістофеля “Вона загинула!” зверху прозвучить: “Вона врятована!” Це голос Господа, який огортає своєю любов’ю будь-яку віруючу душу.
“Фауст” Гете - велична художня пам’ятка світової культури. Цей твір зберігає свою актуальність і в наші дні. Високий гуманізм, творчий пошук, поезія труда та пафос творення, що прославлені у трагедії, безмежна віра у краще майбутнє роблять її актуальною і зрозумілою для всіх поколінь. У цьому - глибокий життєствердний гуманізм трагедії.

понеділок, 17 лютого 2014 р.

Твір на тему: "Любов до рідного краю"

Про тему: Любов до Батьківщини починається з любові до рідної природи. Найближчим почуттям природа, це природа тих місць, де ми народилися. Треба любити й цінувати ту красу, що дарує нам природа, особливо якщо це знайомі з дитинства улюблені місця природи рідного краю. Мабуть, найдужчі й хвилюючі спогади з дитинства - це спогад рідних місць, улюблені стежки, завулки, те, що робить любов до рідного краю незмінної й такий незабутньої
Природа рідного краю.
Батьківщина - це дуже ємне по своєму змісті поняття. У нього вкладається дуже глибокий і багатогранний зміст. І перше, із чого починається батьківщина для кожної людини - це його сім'я, тобто найдорожчі й близькі люди. Потім дане поняття розширюється до всього навколишнього світу, і людина бачить у батьківщині в першу чергу природу свого краю. Зрештою, нашу батьківщину створили природа й предки. І саме природа испещрила все своїми ландшафтами й природними красами
У кожного з нас є свої улюблені місця, які нам подобаються ще з дитинства, і з якими в людини є свої спогади й асоціації. Але ж що може бути прекрасніше тих спогадів, які збереглися в людини? Особливо якщо це приємні спогади, і тим більше зв'язані сдетством.
Так що в першу чергу Батьківщина - це ті рідні стежки, по яких людина кудись ходила, знайомі завулки, провулки, будинку, парки, озера й все інше - у кожна адже своя асоціації й спогади. Саме із цього й починається любов до батьківщини - з рідних місць, які близькі кожній людині. Тому сама Батьківщина не віддільна від природи й від її крас
Далі вже до цього образа ми додаємо ту повагу, що є в кожної людини перед його предками, які жили й творили на цій землі, облагороджуючи її в праці й захищаючи на полях боїв. І кожній людині варто пам'ятати про те, що батьківщина і його рідний край завжди допоможуть йому набратися фізичних і духовних сил, які б тяготи він не випробовував у житті. І помилковим є ототожнення батьківщини з економічним благополуччям тої держави або будуючи, у якому ми живемо. Поняття «Батьківщини» - це набагато більше таємне й духовне поняття. І цейобраз живе в душі кожного людини

неділю, 16 лютого 2014 р.

"Мазепа" - поема-сповідь Дж. Байрона

Незвичайна і багата на пригоди біографія поета-романтика Дж. Байрона наклала відбиток на його творчість. Він належав до аристократичної, але збіднілої родини. У десятирічному віці після смерті діда Байрон успадкував титул лорда. Ще студентом Кембріджського університету почав писати вірші, та відомий став після опублікування поеми "Паломництво Чайльда-Гарольда". Байрон багато подорожував, цікавився історією, був учасником визвольного руху в Італії, долучився до лав грецьких повстанців. 

Поеми Байрона побудовані як лірична сповідь героя, який втілює риси непересічної особистості і є носієм вірувань та ідей своєї хворої доби. Ці поеми-сповіді є найвищим творчим досягненням англійського поета-романтика. Саме романтикою овіяний образ українського гетьмана Мазепи. Байрон, як свідчить поема "Мазепа", цікавився історією України і, на відміну від російських письменників, симпатизував Мазепі. 

Після поразки шведів під Полтавою король Карл XII зупинився перепочити в лісі. Він ліг під деревом, тамуючи біль від ран. До нього приєднався гетьман Мазепа, але король помітив, що перш ніж лягти відпочити, козацький гетьман: 



...обійняв свого коня 

За шию, наче той рідня, 

І не зважаючи на втому, 

Підкинув листя вороному, 

Обер на спині вогкий" пил, 

Звільнив з оброті і вудил... 



Короля вразило таке трепетне ставлення до тварини, і він попросив гетьмана розповісти, за що той так шанує свого коня. Козацький гетьман відповів, що не добром поминає "ту школу, де навчивсь їзди". Це заінтригувало короля, і Мазепа задовольнив його цікавість розповіддю про службу пажем за юних літ при дворі короля Яна-Казиміра. Юний і вродливий Мазепа закохався у молоду дружину ясновельможного пана: 



Ми зустрічались в таїні. 

Той день у схованці мені, 

Коли темніла неба синь, 

Був нагородою терпінь. 



Коли старий граф спіймав коханців на гарячому, він вигадав для зухвалого пажа жорстоке покарання. Його привезли до графського замку, вивели на подвір'я дикого не об'їждженого коня, і міцно прив'язали мотузками до спини коня молодого Мазепу: 



Йому на спину завдали, 

Ріжучі в'яжучи вузли, 

Жахнули скакуна — і враз 

На волю випустили нас... 



Мазепа-паж услід почув дикий регіт, свист і сміх. Цього приниження він не зміг ні забути, ні пробачити своїм кривдникам. За кілька років Мазепа не залишив каменя на камені від осоружного графського палацу. 

Байрон — справжній майстер Сповіді. Розповідь Мазепи про свої поневіряння звучить цікаво й інтригуюче. її підсилюють художні засоби, яскраві епітети, метафори, порівняння. Прив'язаний до скакуна Мазепа мчав степами вдень і вночі. Рани під мотузками кровоточили, а будь-яка спроба послабити пута чи заговорити до коня ще більше лякали тварину. Нарешті кінь знесилився: 



У нестримному бігу, 

Замилений, свою снагу 

Він загубив. Пристав, ослаб — 

Його й дитина повела б... 

(Переклад О. Веретенченка) 



Загнаний кінь упав мертвий. Бідолашний вершник не міг вивільнитися з мотузок, "і вкупі вмираючий лежав на трупі!" Над ним кружляв ворон, готовий виклювати очі, Мазепу супроводжували марення. Він втратив свідомість. На щастя, приреченого на смерть вершника знайшли козаки і віднесли його до найближчого помешкання. 

Отака романтична сповідь Мазепи. Виявляється, Байрон добре знав деякі історичні події, пов'язані з Україною, цікаво змалював і українські степи, і козаків, і степових скакунів. Своєю романтичною розповіддю про міфічний епізод з юності Мазепи показав гарячу вдачу, мужність і нескореність героя поеми. Хіба що Байрон перебільшив, стверджуючи, що за мить з коханою жінкою Мазепа "...всю віддав би Україну". Як показало справжнє життя Мазепи, такого питання для гетьмана ніколи не існувало. А все-таки приємно прочитати про Україну в одному з творів письменника світового масштабу. 

Твір на тему Філософські роздуми Г. С. Сковороди про людське щастя (Твір-роздум)

Г. Сковорода, визначний філософ, письменник-просвітитель вісімнадцятого століття, займає значне місце в українській літературі. Великий вплив на формування погляду і таланту мислителя мало суспільне життя тогочасної України. Воно загартувало дух непримиренного борця проти соціальної несправедливості, утвердило Сковороду як демократа та гуманіста. 

Велич і безсмертя Сковороди полягає у тому, що в глуху пору найжорстокіших утисків народу царизмом він став на захист людини. 

Письменник мріяв про справедливе суспільство, де кожен буде жити добре, Творчість Г. С. Сковороди сповнена філософських роздумів про людське щастя, про єдність людини і природи. Особливе місце займає тема "сродної праці". Схвильовано розповідає Сковорода про розум, чисту совість. У нього на фоні чарівної природи світ людських турбот виступає контрастом, йде одвічна боротьба добра і зла, життя і смерті. 

Свої філософські погляди митець висловлює в байках, бо вони є одним із способів пізнання людських взаємин. 

У своїх байках автор засуджує панівні верстви з їх пихатістю, нахабством, беззаконням. Більшу частину складають твори, в яких провідною є думка про необхідність жити "за природою", про те, що праця за нахилом, за покликанням, за здібностями приносить щастя людині і користь суспільству. Це так яскраво звучить у байці "Бджола і Шершень". Мене приваблюють ті рядки, де йде мова про велику радість трудитися. Праця — це справжнє джерело щастя. Нещасна людина, на мій погляд, та, що не працює або береться не за свою справу. Щастя людське не треба шукати за морем: воно в самій людині. У байці "Зозуля і Дрізд" Сковорода стверджує: "Щасливий той, хто поєднав природжену свою роботу із загальною. Вона є справжнє життя". Правда, щастя людини не тільки в природженій праці, а й у справжній дружбі, щирій, безкорисливій. Прекрасне почуття приносить щастя: "Щасливий, хто хоч саму тільки тінь доброї дружби нажити спромігся". 

Поет також засуджує прагнення до багатства. Автор викриває світ, де панує лицемірство, цінується тільки багатство, а бідні та правдиві люди зневажаються. Є у філософа пісня "Щастя, де ти живеш?" Тут він досліджує важливі аспекти щастя: згубний вплив багатства на людину, утрату внутрішньої свободи, цінність людського життя, мудрість, працьовитість. В останньому своєму творі автор-філософ записав: "Ми побудуємо світ кращий. Створимо день веселіший". Отже, як бачимо, письменник вірив у щасливе життя, краще майбутнє. 

Напис на могильному камені "Світ ловив мене, але не спіймав" підкреслює мудрість вчення Г. Сковороди. Так, він вистояв, зберіг ясність розуму, чистоту совісті і відданість улюбленій справі — будити людські думки високопоетичним словом. 

Я закінчую школу. І вважаю, що зараз найголовніша для мене праця — навчання. І як я буду вчитися, таким буде складатися моє особисте життя, щасливе або нещасливе. 

Одного хочу: щастя, мати хорошу роботу, бути чесною людиною, жити по совісті, як хотів того великий український філософ, письменник, учитель Г. С. Сковорода. 

Поезія А. Міцкевича як вияв кращих традицій романтизму

 Адам Мщкевич — польський поет, революційний діяч. (Творчість Міцкевича припала на добу Романтизму. Він був серед тих поляків-революціонерів, котрі виступали проти імперської політики Росії і пригноблення Польщі.) 

II. Світ романтичних і фантастичних образів у поезії А. Міцкевича. 

1. Буря — одна із поширених образів стихій природи у романтичній поезії. (Вірш "Буря" розповідає про шторм, у якому гине корабель — "Ступив на корабель жорстокий геній смерті". Екіпаж корабля за крок від загибелі, і кожен готується зустріти смерть по-своєму: хто молиться, хто з товаришами прощається. І лише самотній чужинець, спостерігаючи картину бурі, доходить висновку, що той знайшов щастя у житті, хто друзів має і може ще молитися.) 

2. "Бахчисарай" — кримські враження Міцкевича. (Романтичний опис Бахчисарайського палацу. Колись серед цієї краси кипіло життя, людські пристрасті, був гарем. Але все в минулому — руїна, дикий виноград, літає сарана, "повзе холодний гад". Таке скороминуче людське життя, любов і слава.) 

3. Монолог біля гробниці Потоцькоі. (Молода і вродлива графиня наче квітка зів'яла у чужому краю. її спогади і думки линули до Польщі. Поет жалкує, що і йому доведеться померти далеко від батьківщини — "Хай приязна рука мене хоч поховає!".) 

ІІІ. Творчість А. Міцкевича — найяскравіший вияв польського романтизму. (Неприйняття дійсності, почуття самотності і приреченості особистості, що зайшла у безвихідь, були характерними для творчості польського поета-романтика і поета-бунтаря Адама Міцкевича.) 

суботу, 15 лютого 2014 р.

Твір «Початок зими»

Ось на календарі вже й перше грудня. Закінчилася осінь - впало листя з дерев, відлетіли в теплі краї птахи. С кожним днем стає все холодніше. Вперше калюжі на асфальті скувало міцною кригою. Сіре небо похмуро дивиться згори, сонця зовсім не видно. Природа завмерла в очікуванні першого снігу.
Час від часу підіймається сильний вітер, боляче б’є в обличчя. Ми відчуваємо морозний подих зими. Лісові звірі поховалися в теплих норах. Вуличні коти та собаки відростили довшу та більш пухнасту шерстку та, настовбурчившись, линуть до теплих місць. Лише невгамовні горобці весело літають та скачуть, мабуть, щоб зігрітися. Люди закуталися у в’язані шарфи, вони поспішають сховатися з холодної вулиці в затишні домівки.
Трапляються і ясні морозні дні. Довгі тіні від голих дерев вигадливо розкреслюють асфальт. Вітер швидко ганяє хмари по небу. Та все одно на вулиці холодно й незатишно. Усі чекають на сніг. Він – справжня прикраса зими, що скрашує й холод, і короткі сірі дні. Скоро сніг укриє пухкою сяючою ковдрою з мільярду алмазів і землю, і дерева, і стріхи домів. Буде красиво та весело. А поки ще зима лише почалася, і всі її приємності ще попереду.

Твір-роздум на тему «Бідність»

Коли ми отримали завдання написати твір на тему «Бідність», я замислився. А що ж таке бідність? На перший погляд, слово здається настільки простим та зрозумілим, що його значення не викликає сумнівів. Але, якщо глибоко копнути, виявляється інакше. Бідність, як показник матеріального добробуту людини - тільки одне зі значень слова.
По-перше, бідність буває різною: матеріальна, духовна, бідність природних ресурсів. У більшості людей бідність асоціюється з відсутністю самого необхідного і тому викликає негативні емоції, такі, як страх , огида та інше. Але чи такий страшний чорт, як його малюють? Багато творчих люди зверталися до теми бідності в своїх роботах.
«Хто нездатний бути бідним, той нездатний бути вільним» - так сказав про бідність великий французький письменник Віктор Гюго. Підтвердженням цих слів можуть служити долі багатьох великих людей, що пройшли через бідність: Т. Шевченко, М. В. Ломоносов, Ч. Чаплін та інші. Всі вони пройшли свого часу через бідність, але не склали рук та не здалися, а досягли своїх вершин. Люди, що живуть в краях з бідною природою, навчилися задовольнятися малим та радіти простим речам, яких часто не помічаємо ми, мешканці забезпечених всіма зручностями міст.
Повертаючись до питання про те, чи страшна насправді бідність, я подумав: страшна, але не матеріальна, а духовна. Адже шлях до вершини гори починається знизу. Але тільки в сильної духом, духовно багатої людини є можливість пройти його до кінця.

Твір-роздум про почуття

Люди часто кажуть: «Я відчуваю...» Наприклад, я відчуваю любов до своєї дівчини, я відчуваю злість на хама, відчуваю смуток, коли друзі довго не дзвонять і не пишуть. Це так, для прикладу - зазвичай друзі завжди дзвонять мені вчасно або я сам їм дзвоню. Просто почуттів так багато, вони настільки різноманітні! Що ж таке почуття?
Почуття, як я вичитав у словнику, це емоційний процес, суб'єктивне ставлення людини до іншої людини, до предмета, до об'єкта. Почуття не управляються свідомістю, розумом. Як часто ми стикаємося з тим , що розум підказує нам одне, а почуття - зовсім інше. Наприклад, видно, що ця дівчина - самозакохана брехуха, яку цікавлять тільки походи в ресторани і дискотеки, а хлопець все одно її любить. Часто люди розриваються між логічними доводами розуму і сильними почуттями.
Досі кожен вибирає сам, до чого прислухатися - до почуттів або до логіки. І немає універсального рецепта, як тут чинити.
Почуття бувають сильними і слабкими, бувають позитивними, нейтральними і негативними. Любов і ненависть - це найсильніші почуття, які бувають у людини. Сильне почуття, яке хтось відчуває, впливає навіть на тіло цієї людини. Від любові і радості сяють очі, розпрямляється постава, світиться обличчя. Від злості і гніву риси обличчя викривляються. Зневіра опускає плечі. Тривога збирає на лобі зморшки. Страх змушує тремтіти руки, горіти щоки.
За кілька днів радості і щастя людина ніби молодіє. А якщо поглянути на людину, яка довгий час відчувала ненависть, заздрість, ревнощі - і яке моторошне враження вона справить. Ніби душа у неї скорчилася.
Напевно, поведінка людини іноді більше залежить від почуттів, ніж від її розумних міркувань. Недарма так часто нам радять не піддаватися своїм почуттям та емоціям. Ми намагаємося придушити їх, якщо вони негативні, але вони все одно прориваються на світ божий або «вилазять» потім хворобами. То вони керують нами, то ми намагаємося щось зробити з ними: втілювати злість у каяття, а ненависть перетворювати на любов.

Вогник далеко в степу (дуже стисло) скорочено - Тютюнник Григір

Для кожного хлопчика у важкі повоєнні роки справжнім щастям було вступити до ремісничого училища, де учнів годували, де їм видавали форму. 

Прийшли до такого училища й друзі з одного села — троє Василів та Павло. Василів прийняли одразу, одягли в нову форму, а Павлові сказали, що малий ще. І ось вони разом повертаються додому. Старші хлопці обмацують новий одяг, хваляться, тільки малому прикро, що він іде у старому. 

Вдома Павла зустріла тітка Ялосовета — мачуха, яка прожила з батьком усього один місяць, а з малим бідує вже шість років. Не може Павло називати її мамою, хоч дуже добра вона до нього. 

Хату під час бою розвалило, тепер туляться вони вдвох у малій комірчині, їсти нема чого. 

Тітка Ялосовета поцікавилася, що Павло виходив. Коли ж дізналася, що в училище його не прийняли, заплакала від безвихідності. Хлопець вирушив шукати сухої деревини, щоб розважити тітку і зготувати вечерю. Наступного дня Павло з Ялосоветою пішли до училища і вмовили директора прийняти хлопця, хоч він і малий. Взяли Павла у п’яту групу, де були переважно дитбудинківці. Сільських ті називали "кугутами" і просили принести їжі. Та Павла не займали, бо він був сирота. 

Спочатку в групі не було майстра, тому займалися тільки теорією, але одного дня директор привів до них сивого дідуся, Федора Демидовича Снопа, слюсара-інструментальника найвищого розряду. Майстер привітав доброзичливо групу, в їдальні сів разом з хлопцями, хоча інші майстри сиділи окремо. Під час сніданку ніколи не наїдалися, тому хліб берегли, не з’їдали, лише посипали сіллю, вдавлювали її в нього та клали до кишені, щоб з’їсти потім. Половину ж вечірньої пайки Павло носив тітці Ялосоветі. 

Того дня група пішла на практику в майстерні. Дорогою майстер рвав щось у траві, а інші майстри тільки посміхалися. У майстерні діти не бачили диво-верстатів, однак майстер їх заспокоїв, пообіцявши навчити робити чарівні речі. Розповідав він усе з таким захопленням, що хлопці мимоволі зацікавилися. Того дня вони працювали вперше з інструментами і роздирали руки до крові, а майстер прикладав до ран подорожник, який раніше нарвав у траві. 

На лінійці директор похвалив п’яту групу і продемонстрував усьому училищу зроблені ними лопати. Як винагороду, групі в першу чергу видали комбінезони. 

Після занять Павлусь і три Василі ходили додому пішки. Іти було далеко, тому вони вигадали на шляху різні станції, щоб веселіше було йти. <...> "Дорогу від села до райцентру ми поділили на станції. Перша, одразу, — Провалля, або Млин (за проваллям на горі стояв вітряк). До цієї станції дорога була крута, нагору, але брукована, а далі йшла ґрунтова, аж до райцентру. Друга станція звалася Ли — це два телеграфні стовпи, що підпирали один одного. Третя А, такі ж самі два стовпи, як в Ли, тільки з поперечиною посередині. Четверта — Осика, п’ята — Вербичка, далі Місток, Олійниця... І так аж до училища". <...> Потім розпалювали надвечір у степу багаття, щоб зранку йти на його вогник. 

Якось вони вирахували, що за два роки мають пройти більше чотирьох тисяч кілометрів. Спочатку цифра налякала дітей, але потім заспокоїлися: це ж не відразу, а потроху. 

Усі Василі були різні. Василь Силка був балакучий, веселий, цікавився географією, мріяв учитися далі й розповідав щоразу хлопцям про незвичайні країни. Обидва його старших брати загинули на війні, тому Василеві лишилися їхні підручники та дві балалайки. 

Василь Обора був мовчун та найдужчий з усіх. 

Кібкало був із заможної сім’ї, він ніколи не був голодний, однак час від часу відставав від хлопців, щоб потайки поїсти чогось. Усіх це дратувало. 

Василь Силка розповів усім, що йому наснилася жовта-жовта Австралія з абрикосами, як у Штокаловому саду, та з апельсинами. Штокали, дід і баба, були скупі, добро своє стерегли пильно. Але хлопцям хотілося скуштувати хоч однієї абрикоси. Ввечері вони розташувалися коло садка, розмовляючи про те, якими ж мають бути ті абрикоси. Потім розклали вогонь. Уже вночі до них прийшов сам Штокало з абрикосами у кашкеті. Він стомився сторожити, хотів спати і вирішив пригостити хлопців. Наслухавшись їхніх розмов про абрикоси, він сам їв плоди один за одним, раз по раз посилаючи хлопців з кашкетом за новими порціями... 

У неділю всі збиралися коло могили командира Івана Івановича, де посадили квіти, зробили лаву. Грали на балалайках, Павло бив у бубон, вибиваючи такт. Приходили й дівчата. Одна з них, Маня, весь час горнулася до Павла, хоч і була старша. А йому все наче було байдуже до одного вечора, коли Маня, вирвавшись від Кібкала, до самої ночі сиділа з Павлом на поваленій вербі, а потім заплакала, повертаючись додому. Тільки тоді Павло зрозумів, що вона йому не байдужа. Недарма ж Кібкало кидав у них здалеку грудки землі, хоч і не зізнався в тому. 

...Коли стало холодно й ходити було важче, хлопці почали чіплятися до кузовів машин, що проїжджали дорогою. Водії їх не ганяли, крім одного, прозваного Фріцом... 

...Вставати вранці Павлові доводилося першому, потім він будив Василя Обору, потім — Силку, а потім усі разом вони йшли до Кібкала.

 Одного разу Павло встав надто рано, тому довелося досипати у Кібкала, а зранку їх напоїли молоком і нагодували справжнім хлібом. Вперше хлопці відчули, що не голодні. 


У завірюху сталося те, чого Павло так боявся, — він проспав, тому довелося бігти дорогою самому. У якийсь момент хлопцеві здалося, що він бачить їхній вогник. Та то були очі голодного вовка. Страх охопив хлопця, але скоро на дорозі з’явилася машина. Павло заскочив туди, хоча раніше для цього йому необхідна була допомога друзів. Проїхавши трохи, побачив він Василів. Став стукати в кабіну, щоб водій зупинився, бо скрізь вовки, а хлопці запізнюються. Однак шофером виявився Фріц. Він розлютився та помчав щодуху, Павло ледве тримався в кузові. Потому зупинився й запитав, чи бачив хлопець його номер. Пообіцяв пригальмувати коло МТС, щоб пасажир зліз. Та тільки Павло став злізати, шофер шарпонув машину так, що хлопець з усієї сили вдарився об бруківку. Непритомного знайшла його якась жінка та віднесла в училище, бо впізнала форму. У хлопця боліли всі нутрощі. Опритомнівши, він побачив коло себе всіх товаришів та розказав, що з ним учинив так Фріц. Василь Силка знав номер машини. Усі дитбудинківці відразу ж вирушили шукати злочинця. 

Староста Гришуха <...>" присів напроти мене, дивився мені в очі прямо, сміливо, зіниці йому були густо-чорні й суворі. Він дістав з-за пазухи шинелі сніданкову пайку, розгорнув мені долоню і вклав у неї окрайчик. 

— Бери. Підкріпись. Це твоя. Підрубай. Полегшає. 

Я глянув собі на долоню: у хлібові тьмяно зблискували вдавлені дрібки солі. 

Дивлюсь, а в грудях тисне щось — отак недуже, м’яко..." <...> 



Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) 

В оповіданні показане тяжке життя села після війни, доля повоєнного молодого покоління. Понад усе підноситься у творі дружба між людьми, почуття єдності, підтримки.
 

Залишайте відгук: