У добу бароко художню літературу розуміли значно ширше, ніж тепер. Зокрема, це поняття включало й такі жанри, як проповідь та історіографія (історичні праці про певну епоху). КОЗАЦЬКІ ЛІТОПИСИ
Серед досить численної української барокової історичної прози особливо виділяються козацькі літописи (названі так, бо розповідають про козацьку добу і творилися козаками). Під цією назвою об’єднуються три твори - Самовидця, Граб’янки та Величка. Першою в ряду козацьких літописів є праця, автор якої понині лишається невідомим. На думку більшості дослідників, літописцем міг бути генеральний підскарбій (що відповідає нинішній посаді міністра фінансів) за часів Івана Брюховець-кого Роман Ракyшка-Романoвський (1623-1703). Невідома й первісна назва твору. Готуючи рукопис до друку, Пантелеймон Куліш дав йому заголовок: «Літопис Самовидця про війну Богдана Хмельницького і про міжусобиці, які були в Малій Росії по його смерті». Ця назва стисло викладає зміст праці: у ній відображено події від 1648-го до 1702 року. Відтоді твір стали називати «Літописом Самовидця». Складається він зі вступу і двох основних частин: перша присвячена епосі Богдана Хмельницького та періоду Руїни - до 1676 року, друга - до 1702 року. Ця частина дуже стисла і спрощена (складається враження, що це була тільки заготовка, чернетка, на основі якої автор планував розширити і доопрацювати твір). Самовидець із надто близької відстані бачив зафіксовані події, тому не міг уявити й належно оцінити їхню масштабність. Так, Визв‚льну війну 1648 року літописець показує лише як жорстоку боротьбу свавільної черні супроти своїх державців, як Божу кару за гріхи. Тому ставлення Самовидця до Богдана Хмельницького і його блискучих перемог стримане. З гіркотою описує Самовидець початок великої Руїни, фатальні прорахунки гетьманів Івана Брюховецького, Петра Дорошенка, Дем’яна Многогрішного. Під 1663 роком докладно розповідається про Чорну раду в Ніжині, про боротьбу двох ворожих таборів - Сомка і Брюховецького - та про жорстоку розправу Брюховецького над своїм суперником і його прихильниками. Зі стильового боку текст не має особливих прикрас, подробиць, відступів. У ньому найменше ознак бароко порівняно з рештою українських літописів. Значно більше барокових рис в «Літописі Григорія Граб’янки». Цей твір ширше охоплює події, у ньому розповідається про історію козацтва з часів його виникнення до виборів гетьмана Павла Скоропадського 1709 року, а також наводяться тексти багатьох державних актів, гетьманських універсалів, грамот, договорів. Не випадково саме цей твір науковці вважають першою спробою систематизованої історії України. Найбільший за обсягом і найтомний «Літопис Самійла Величка», що озаглавлений так: «Сказання про війну козацьку з поляками, що через Зиновія-Богдана Хмельницького, гетьмана війська Запорозького, вісім літ… точилася, нині ж коротко, стилем історичним і наріччям малоросійським справлено й написано старанням Самуїла Ве-личка, колись канцеляриста війська Запорозького, в селі Жуках, повіту Полтавського, року 1720». Самійло Величко народився на Полтавщині в козацькій сім’ї близько 1670 року. Як і решта авторів козацьких літописів, був високоосвіченою людиною, закінчив Києво-Моги-лянську академію, знав церковнослов’янську, польську, латинську й німецьку мови. 1690 року Самійло Величко перейшов на службу при військовому писарі Василі Кочубеєві, згодом - у генеральній канцелярії Війська Запорозького. Але 1708 року, коли стало відомо про донос Кочубея цареві щодо антимосковської діяльності Мазепи, зрадника було страчено, а Величко теж потрапив у в’язницю як людина писаря. На волю майбутній літописець вийшов аж через сім років. Поселився в с. Жуках, де й почав творити свій літопис. У ньому чітко виявляється пристрасний патріотизм автора. Так, рідну державу він іменує матір’ю, милою батьківщиною, «отчизною нашою Українською». З болем описує Руїну козацького краю і, дошукуючись причин, вдається до писаних джерел, розпитує старих людей: «Через що і через кого спустошено тую нашу землю?» Власне, весь літопис і став авторською відповіддю на це трагічне запитання. Головною причиною бід Величко вважає брак патріотизму, звідси й міжусобні чвари, самоїдство. Взірцем патріотизму в літописі постає запорозьке козацтво. Запорожці готові були йти на страшні муки заради побратимів-українців. Наприклад, один із запорожців навмисне здався в полон, а коли його почали катувати, «зізнався», що козаків дуже багато і вони готуються до наступу. Поляки посадили полоненого на палю, а самі відступили, хоча потім з’ясувалося, що козаків було зовсім мало. Центральний образ літопису - Богдан Хмельницький. Величко зображує гетьмана рятівником нації, порівнює його з Мойсеєм, що вивів колись «ізраїльський люд» з єгипетської неволі. На переконання літописця, Хмельницький розпочав Визвoльну війну 1648 року, бо «бачив, як пани польські й дозорці пригноблюють та озлоблюють своїх українських людей, і вболівав на їхній плач та стогнання братерським, а скоріше, батьківським серцем». Так само щирим патріотом і оборонцем християнської віри зображений Іван Сірко, якого за хоробрість і мудрість запорожці вісім разів обирали кошовим отаманом. Величко докладно розповідає: якось під час походу в Крим Сірко визволив 7 тисяч українських бранців. Однак дорогою додому довідався, що дехто з них іде на Батьківщину знехотя (в Криму надбали вже собі господарства, а вдома нічого свого не мають). Тоді отаман дозволив охочим повернутися назад у Крим. Таких виявилося 3 тисячі. Та коли ці люди відійшли, наказав козакам догнати їх і вирубати. Цей вчинок можна оцінити як варварство. Однак Величко схиляється до іншої думки: тільки перед реальною загрозою цілковитого знищення всієї нації Сірко зважується на цей хоч і жорстокий, але останній засіб національного самозахисту. І рішення таке було для нього дуже важким: відпустивши невільників, він до останньої миті не вірив, що ті таки повернуться до татар. А тому «вийшов на могилу… і дивився на них, аж доки не стало їх видно». І лише по цьому віддав страшний наказ. А потім сам приїхав на місце розправи і промовив над порубаними земляками: «Простіть нас, брати, а самі спіте тут до страшного Господнього суду, ніж би мали розмножуватися в Криму поміж бусурманами на наші християнські молодецькі голови, а на свою відвічну без хрещення погибіль». Усіх інших гетьманів і старшин літописець різко, часом і не-заслужено, критикує з тих же патріотичних, державницьких позицій. Іванові Виговському та Івану Самойловичу закидає, що вони дбали більше про власний достаток, ніж про долю нації. До Мазепи ставиться неоднозначно: називає його «хитрим лисом», але й «грандіозним меценатом»; порівнює з мудрим біблійним Йосипом; вважає справедливим, що за всі випробування Бог нагородив його булавою. Як бачимо, навіть у цьому випадку неупередженість переважила… Гине мати-Україна від міжусобиць, спустошливих нападів ворогів, треба її рятувати, задля неї жити й боротися - така провідна ідея літопису. Твір Величка є найвидатнішою пам’яткою літописного бароко, бо всебічно представляє цей стиль, хоча можна помітити в ньому й окремі ознаки вже наступного напряму - класицизму. Літопис Самійла Величка надихав до творчості, збагачував історичним фактажем майже всіх українських митців, що писали про козацьку добу: Євгена Гребінку, Тараса Шевченка («Посланіє», «Чигрине, Чигрине…», «Великий льох»), Миколу Костомарова, Пантелеймона Куліша, Івана Нечуя-Левицького, Михайла Старицького, Богдана Лепкого, Бориса Грінченка, Олександра Довженка, Євгена Маланюка та багатьох інших. Також він став поштовхом для картини Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану».
