Твір на тему - Для чого ми живемо?

Мабуть, кожен із нас, замислившись над цим запитанням, подумки починає аналізувати справи, які він виконує, та їхні мотиви. А й справді, для чого ми живемо? Можна скільки завгодно уникати цього запитання, займатися марнотратством, але рано чи пізно настає момент, коли хочеться знайти відповідь на ще одне запитання, що закономірно випливає з першого: а чи не проходить моє життя даремно? 

Відповідаючи на обидва ці запитання, мимоволі згадуєш людей, котрим допоміг і продовжуєш допомагати. Особливо думаєш тоді про кохану людину, зустріч з якою наповнила твоє життя новим сенсом. Пригадуєш улюблених дітей, вихованню котрих присвятив кращі роки життя. І якщо глибоко проаналізувати прожитий час розумієш, що, очевидно, запитання полягає не в тому, для чого ми живемо, а в тому, для кого. Адже все, що ми виконуємо, так чи інакше впливає на світ і насамперед на людей, котрі нас оточують. 

У народі кажуть, що в житті треба встигнути зробити три речі: побудувати дім, посадити дерево та виховати сина. І все це пов'язано зі ставленням до близьких людей. Адже дім ми будуємо не тільки для себе, а для сім'ї, щоби приймати гостей, надавати ночівлю подорожньому. Також і дерево ми саджаємо не лише для того, аби споживати його плоди самому, але щоби й інші могли насолодитися їхнім смаком. Сина чи дочку ми виховуємо також не стільки для себе, скільки для людини, з котрою вони створять свою сім'ю. Багато людей убачають ще дещо позитивне в тому, аби збудувати дім, посадити дерево й виховати сина - таким чином можна залишити пам'ять про себе. Бо дім буде стояти як пам'ятник, коли життя наше наче тонка ниточка обірветься. Також і дерево буде продовжувати приносити свої плоди іншим, навіть якщо нас уже й не буде. І, звичайно ж, добре виховані син чи донька, часточка нас самих, будуть кращим свідченням того, якими ми були при житті. Усвідомлення усього цього зігріває серце і дає впевненість у тому, що життя пройшло не даремно. 

Однак, якщо бути до кінця чесним із самим собою, усі ми розуміємо, що пам'ять про наші вчинки, плоди наших справ також коли-небудь зникнуть, як і ми. Адже дім рано чи пізно занепаде, і його доведеться знести. Дерево також перестає родити. Коли-небудь воно засохне і буде зрубане. І як це не сумно, але наш син, дочка, онуки, правнуки - вони усі також коли-небудь помруть. Якщо замислитися, то всі ми з'являємося тут лише на коротку мить, аби, скуштувавши насолоду життя, тут же зникнути в небуття. Але ніхто з нас насправді не хоче помирати. Усі ми боїмося невідомості й забуття, котрі несе в собі смерть. Якщо запитати людину літнього віку, чи достатньо вона пожила, то, найімовірніше, почуємо, що хотілося б повернути свою молодість і ще пожити, адже саме зараз починаєш розуміти, у чому справжній сенс твого перебування на Землі. Якщо запитати хворого на рак, котрий живе, терплячи муки від болю, чи хоче він помирати, то, як це не дивно, ми почуємо відверте: «Ні!» Він не хоче помирати, відчайдушно продовжує чіплятися за життя до останнього, сподіваючись на чудо зцілення. Якщо запитати засудженого, що сидить у камері смертників, чи жалкує він про скоєне і чи бажає уникнути смертної кари, то ми також почуємо у відповідь, що в'язень не хоче у такий спосіб прощатися з життям. І коли надходить наказ про помилування такої людини, тоді вона від радості готова цілувати стіни та кричати на весь світ про те, що уникнула смерті. 

Отож, сенс нашого народження в тому, щоб коли-небудь померти? Можливо, це звучить дещо безглуздо, але в той момент, коли ми народжуємося, фактично починається зворотній відлік до дня нашої смерті. І різниця між людьми полягає лише в тому що хтось устигне залишити більш яскравий слід у цьому житті (встигне побудувати дім, посадити дерево, виховати сина, досягти ще багатьох висот), а інший може не зробити навіть, здавалося б, елементарного. Однак і той, і інший, рано чи пізно зустрінуться зі смертю. Тоді навіщо було будувати дім, саджати дерево, виховувати сина, якщо все для нас рано чи пізно закінчується однаково, - смертю? Можна тішити себе тим, що життя прожите достойно, але все ж таки, якщо зізнатися чесно, усі твої досягнення - надто слабка утіха для душі. То навіщо ж тоді ми живемо? Заради чого вся ця суєта? 

Святе Письмо розповідає нам про Людину, Котра Своїм життям наповнила сенсом життя усіх людей Землі. Це - Ісус Христос! Хто Він для нас? Простий тесля? Мудрий учитель? Божий пророк? Священик? Розп'ятий на хресті злочинець? Месія? Син Божий? Ще за життя Ісуса в народі говорили про Нього різне, кожний мав свою думку. Сам же Ісус Христос якось сказав про Себе таке: «є дорога, і правда,і життя! Ніхто не приходить до Отця, якщо не через Мене» (Івана 14:6). У кількох простих словах Ісус розкрив сутність і Христос переконує, що Він - дорога. Кожний із нас протягом життя йде різними дорогами. І часом вони заводять нас туди, куди ми й не хотіли. Однак якими б добрими ці дороги не були, вони все одно заводять нас у глухий кут, бо кінець їх - смерть. Тому Христос підбадьорює нас, кажучи, що Він є дорога, котра веде нас до вічного радісного життя. 

Також Христос стверджує, що Він - істина. У кожного з нас може бути своя думка про те з чого будувати дім, де посадити дерево і як виховати сина. Сьогодні, як ніколи, важко розібратися в тому, які з численних порад і рекомендацій істинні, а які - хибні. Христос каже, що Він є істина. Ісус не відокремлює себе від істини. Він не просто живе за істиною, але все те, що Він робить і проповідує, - істина. Життя Господа Ісуса Христа є основоположним критерієм, за яким нам пропонується визначати, що є істинним у цьому світі. 

І, нарешті, Христос навчає, що Він -життя. Господь подарував нам життя. Він знає, коли нам потрібно народитися, а коли - зітхнути востаннє. Багато різних наукових і релігійних теорій гіпотетично шукають відповіді на запитання: «Як жити вічно?». Однак жодна людина не може оминути смерті. Мудрий Соломон констатує, що «знають живі, що помруть, а померлі нічого не знають, і заплати немає вже їм, - бо забута і пам'ять про них (Екл. 9:5). Хочемо ми того чи ні, але Писання свідчить нам про те, що людина після смерті поринає в несвідомий стан, а її тіло розпадається. І лише Бог, Ісус Христос, Котрий має життя в Самому Собі, Котрий і є Життям, переміг смерть і може повернути подих життя та відтворити нашу особу. При цьому Христос хоче подарувати зовсім інше життя, де не буде гріха. Ісус утішає, що Він «прийшов, щоб ви мали життя і щоб над міру мали» (Івана 10:10). Іншими словами, Ісус хоче дати кожному з нас життя без скорботи та болю. Христос бажає подарувати нам вічне життя, котре перевершить навіть наші найсміливіші мрії. І лише в перспективі вічності, тільки в надії на зустріч із Христом під час Його Другого приходу наше теперішнє життя набуває сенсу! 

Побудувати дім, посадити дерево, виховати сина - усе це життєві цілі, достойні поваги і того, щоб їх досягати. Однак істинний сенс ці цінності набувають лише тоді, коли ми зустрічаємося з Христом, Котрий пропонує нам шлях істинного життя. Одна справа, коли ми будуємо дім, саджаємо дерево і виховуємо сина, бажаючи лише залишити про себе пам'ять, і зовсім інша, коли робимо все це, очікуючи повернення Ісуса Христа й готуючись до життя у вічності з Богом, Його ангелами, нашими близькими, коханими людьми та іншим творінням. 

Для чого ми живемо? Важко відповісти на це запитання, не беручи до уваги вічності, котру пропонує нам люблячий Бог. Для кого ми живемо? Писання переконує, що для радісної зустрічі з Тим, Хто помер на хресті за наші гріхи, воскрес, щоб ми «мали життя, і щоб над міру мали». 

Мій улюблений твір Шевченка. Твір

Шевченко написав дуже багато віршів. Та найбільше мені сподобався вірш «Садок вишневий коло хати». Вірш був створений у важких умовах, коли поет був у казематі . Написаний попри всі заборони писати у 1847 році в С.-Петербурзі, коли думки автора линули далеко до рідного краю.
      Цей вірш припав мені до душі тим, з якою влучністю у ньому розповідається читачу про працьовитий народ, з яким трепетом розкривається краса рідної землі:
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
      Словами «сім’я, вечеря коло хати » автор закликає шанувати батьків , яких йому дуже не вистачало. Не забувати українські звичаї. Коли читаємо рядки вірша, можемо відчути ту затишну атмосферу і велику силу родини, коли всі збираються разом за столом .
      Від вірша віє спокоєм і впевненістю . Ми уявляємо собі той вечір, чарівний спів солов’я, задушевні українські пісні дівчат, що линуть у вечірній тиші. Вірш коротенький, але в ньому дуже точно переданий колорит саме українського села:
Затихло все, тілько дівчата
Та соловейко не затих.
      Ось чому мені подобається вірш Т.Шевченка «Садок вишневий коло хати».

Найважливіше у житті людини – правильний вибір . За віршем Бориса Олійника « Ринг». Твір

  Вічна проблема вибору, чесності, відповідальності поставала не раз у поезії Бориса Олійника.
     Все наше життя – це ринг боротьби добра зі злом. І тільки сильні духом люди, переконані у правоті своїх життєвих принципів, безкомпромісні та незалежні виходять переможцями у такому двобої правди та обману. Герой бачить усю підступність та нечесність майбутньої гри:
     Той ворог хитро, як лисиця ,
     мені готує рішенець,
     Нахабно в праву рукавицю
     Кладе для певності свинець.
Ринг – це образна територія життя, де ми вирішуємо, чи моральним буде наш вибір. Здається , що весь світ повстав проти ліричного героя : чаклує “чорний ворон” – хижий секундант, продажний рефері готовий підсуджувати, безжальна публіка хоче крові, навіть власний секундант не вірить у перемогу. Але перемога все ж таки за героєм ,бо з ним «поруч твердо крокує Честь», як секундант.
     Поет спонукає нас не страшитися перед вибором, бути вищими за обставини. Здобувати свої перемоги тільки із допомогою честі. Вірш особливо звучить сьогодні, коли ми стоїмо перед вибором збереження цілісності нашої країни.

Скарб. Олекса Стороженко. Твір

 Нещодавно ми читали у класі твір Олекси Стороженка “Скарб”. Він досить цікавий та дуже повчальний.
     Був собі такий чоловік, звався Павлусь. Спочатку мама за нього все робила, потім – наймичка. Ще й повезло, бо хлопцеві у вікно скарб підкинули, а він тільки їв та лежав.
І автор підкреслив, що скарб хотіли би мати багато людей, але на Павлуся ніхто б з них не побажав собі бути схожим. Бо не тільки скарбом , їжею та сном багата людина. Вона повинна працювати, про щось цікаве дізнаватись, вчитись, допомагати іншим, робити добрі справи. В сучасному житті не можна нічим не цікавитись, нічого не знати, нічого не робити.
     Випадок Павлуся мене змусив задуматись, що треба в школі добре вчитись.Це перший крок до мого майбутнього і щасливого життя.

Твір на тему "Пісня – духовне обличчя нації

Народна пісня, як і весь фольклор, якнайкраще відображає світобачення та традиції етносу. Я згоден з думкою А. Міцкевича про те, що пісня – духовне обличчя нації. І не тільки духовне, на мою думку, бо пісня також відображає найважливіші історичні події життя народу та особисті переживання. Та найголовніше, що розкриває для нас народна пісня, – це ставлення до всього, що відбувається в житті людей.

Народна пісня як те дзеркало відображає найістотніші риси певного народу. Войовничі народи півночі, наприклад, вікінги, найчастіше співали про воїнську доблесть, честь, відвагу, перемогу в битві. У народів-хліборобів більшість пісень пов’язано з працею на землі, врожаєм, природними явищами, що могли вплинути на результати їхньої праці.

Пісня супроводжувала всі значні події життя українців – народження, хрестини, входження у доросле життя, весілля та навіть смерть. Пісня допомагала у важкій праці, втамовувала душевний біль та веселила серце. Пісні співали йдучи на війну та зізнаючись у коханні, їх присвячували найдорожчим людям.

У народній пісні якнайкраще відображається характер народу, що склав її. Ми можемо дізнатися, що було важливим у житті людей, якими вони були, які риси цінували, чого прагнули та через що страждали. Так в українських народних піснях ми відчуваємо щирість, чистоту,духовну красу, доброзичливість. Проте буває, що в них бринить сум та відчай через незгоди та важкі умови життя. Наприклад, у пісні «Ой матінко-зірко» йдеться про сумну долю дівчини-наймички, яку батьки змушені були відправити відробляти гроші.  Також в українських народних піснях оспівано героїчне минуле нашого народу – доба козаччини, видатні козацькі ватажки, сміливість та відвага, відданість товаришам та любов до Батьківщини.  У пісні «Ой з-за гори чорна хмара іде» оспівано подвиг Івана Богуна, сподвижника Б.Хмельницького.

Українські народні пісні – прості, щирі, мелодійні. У них розкривається цілий дивовижний світ людського життя та почуттів. Рідна пісня – це вияв власної душі, це те спільне, що об’єднує кожного з нас, як спільна мова. Це почуття та переживання, що розуміє кожен із нас, бо вони викарбувані десь у глибині наших душ.

Твір на тему "Здається, байка просто бреше, а справді ясну правду чеше (Л. Глібов)"

Леонід Глібов був доброю людиною і глибоким ліриком у душі. На його байки, вірші та загадки відгукуються і дорослі, і малі. Адже йому вистачило таланта й майстерності одягти байку в національне вбрання, щоб вона засяяла всіма барвами. Ще з дитинства маленький Леонід Глібов із захопленням слухав бабусині казки. Він часто задумувався, що у них діють не тільки люди, але й тварини. І ці тварини теж бувають добрі і злі, що й у звірів є свої царі й пани, які бувають жорстокі до слабких і беззахисних. Леонід Іванович почав писати байки, в яких гостро критикує несправедливий суд, жорстокість панів, неробство, брехню. Ліризм – особлива риса Глібова-байкаря. Він спрямований на поглиблення основного смислу байки. Саме цей прийом використовує гуморист у байці «Щука», в якій показує сутність судових чиновників-хабарників.

Щука – хижачка, що живе у ставку й обдирає слабкіших за себе. Ця пройдисвітка нікого не боялась, бо потайки посилала Лисиці хабарі «…то щупачка, то сотеньку карасиків живеньких або линів гарненьких…» Коли! Щуку притягли до суду, вона в усьому поклалася на Лисицю і не помилилася, а вона врятувала її. Безумовно, судові чиновники, хабарники, щиро боронять інтереси тих, хто більше заплатить. Закономірним є вирок: не повісити на вербі Щуку в річці утопити! Тому так гостро виступає Л. Глібов у цій байці проти несправедливого суду, хабарництва і кругової поруки.

Отже, стислою розповіддю, винятково простим і в той же час глибоким змівстом, байки Л. Глібова прищеплюють нам непримиренність до свавілля і несправедливості. Співомови С. Рудансьного – відкрита сторінка веселої вдачі українського народу. Скільки вже було сказано про український гумор, скільки написано гумористичних поезій, оповідань, байок, комедій, співомовок. Минають роки, навіть тисячоліття, а гумор не зникає з нашого повсякденного життя. Саме він допомагає!

Історичні персонажі в романі Ліни Костенко «Маруся Чурай»

Роман у віршах «Маруся Чурай» Ліни Костенко належить до творів української художньо-історичної романістики. У ньому – ціла галерея історичних постатей. Найвідомішою з них є гетьман Богдан Хмельницький. І хоч це не головний герой роману, його характер поетеса розкрила правдиво і повно. Ліна Костенко більше уваги приділила його внутрішньому світові, описавши гетьмана як людину розумну, чутливу. Цей опис базується більше на емоційному заряді. З яким душевним болем сприйняв він розповідь Марусі Чурай:

• Про що він думав сам на сам з собою Опівночі, напередодні бою? Який душа несла його тягар, Про що він радився із Богом – То знає лиш перо і каламар, Де срібний лев боровся з однорогом. І як людина справедлива і розсудлива, враховуючи те, що дівчина, хоч і вчинила зло, але не є злочинницею, «бо тільки зрада є тому причина», він виносить вирок, щоб дівчину відпустили негайно.

З великою пошаною ставиться Ліна Костенко до козаків. Це і полтавський полковник Мартин Пушкар, чоловік дуже авторитетний і мудрий. Посаду полковника він обіймає упродовж десятка років, що свідчить про повагу до нього. Будь-кого козаки не обирали своїм головою. Заглядаючи в майбутнє, Ліна Костенко зазначає, що цей воїн загине в боротьбі зі шляхтою, але залишиться в пам’яті нащадків: Мине сім літ – і голову цю сиву Виговському на списі подадуть. Змальований поетесою і яскравий образ Леська Черкеса. Це хоробрий воїн, захисник своєї Вітчизни. Багато симпатії вкладено поетесою і в образ Івана Іскри, сина Якова Остряниці, «першого гетьмана після Павлюка». І цей козак «загине теж, в бою заживши слави». Поетеса звертає також увагу на ставлення Івана

• Іскри і Богдана Хмельницького до пісні. Поспішаючи до гетьмана зі звісткою про суд над Марусею, Іван думав:
• Якщо я впаду, -
• Не врятована пісня,

Задушена пісня в петлі захрипить! Згадує Ліна Костенко й тих, хто лишив у людській пам’яті гірку славу зрадника і мучителя. Так, вона розповідає про Ярему Вишневецького, якому «кожна осичинка над шляхом… про Юду листям шелестить». Отож любов до Вітчизни, до свого народу, правда, мужність і справедливість – ці риси повинні бути притаманні кожному громадянинові своєї країни.