Твір-роздум "Що було б, якби всі українці були як одна сім"я?"

Українці -  дуже щирий,гостинний,доброзичливий,терплячий народ. Багато незгод випало на йогодолю, але він завжди знаходив сили, щоб подолати їх.   А що було б, якби всі українці були як одна сім'я? Мабуть, тоді наша країна була б  міцною,згуртованою, розвиненою, стояла б на одному рівні з передовими європейськими державами.   Кожен українець турбувався б  про стабільність своєї  Батьківщини, адже в сім'ї кожен піклується про добробут всієї ї родини.Покращали б умови життя. В країні не було б жебраків, безхатченків, українці не виїздили б за кордон в пошуках роботи. Всі б працювали для розвитку своєї країни, бо кожен відчував підтримку іншого.   Стало б чистіше навколишнє середовище. Ми б забули про екологічні проблеми, перестали хворіти, більше посміхались один одному.  Отже, якби українці були як одна сім'я, то наша  країна стала б країною-садом.

Твір на тему -"Наші справи говорять за нас"

"Справи говорять за нас" Не даремно, мабуть, сказано: по справах видно людину. Адже наші вчинки є віддзеркаленням душі, прагнень, думок, нашого ставлення до ближнього. Власне, якщо зроблене кимось ми оцінюємо, як добро, то це і є нас-лідком реалізації високих якостей особистості, здатної до доброчинності. Сказане повною мірою стосується людини, яку я дуже добре знаю. Як подвижника улюбленої справи, покликанням якого є плекання лісу для шепетівської громади, як захисника зеленого багатства краю від роздерибанювання — поширеного нині явища в країні. Як депутата ра-йонної ради, однопартійця й однодумця, патріота своєї землі, який принципово відстоює свої погляди й інтереси виборців. Врешті, як чуйну, доброзичливу, порядну людину, яка обрала доброчинність своїм життєвим кредом. Мову веду про директора Шепетівського районного спеціалізованого лісокомунального підприємства Петра Петровича Трофімчука. Можна було б багато говорити про його співпрацю з сільськими громадами у справі забезпечення їх мешканців, пільгових категорій населення паливом, про розміри благодійної допомоги одиноким, ветеранам, пристарілим, соціальним закладам. Однак, насамперед, хотілося б сказати про своє. 
Як вчитель, керівник Коськівського навчального закладу, я хочу відзначити вагому підтримку директора лісокомунального підприємства освітньої галузі району. Це радше партнерство, яке нерозривно пов’язалось із навчально-виховним процесом у школах і слугує не лише покращенню матеріально-технічої бази останніх, а й формуванню у дітей навичок та світоглядних установок, орієнтованих на плекання довкілля, бережливого ставлення до природних багатств свого краю. Навчальні заклади Коськова та Ленковець співпрацюють з лісокомунальниками уже 4-5 років. А найтриваліша ця добра традиція у Городнявського навчально-виховного комплексу, яка триває уже чи не десяток років. При школах, завдяки лісівникам, діють гуртки екологічного напрямку. Діти бачать у них своїх порадників, наставників й опікунів. Сам Петро Петрович Трофімчук є почесним педагогом у підшефних школах. Він та людина, яка може зацікавити і дітей, і дорослих природоохоронною справою, спрямувати зусилля на збереження довкілля. Оскільки заняття в гуртках проходять уже цікаво, то й не дивно, що ними охоплена велика кількість дітей, від учнів молодших класів й до школярів старшого віку. Мабуть, не варто наголошувати на виховному, естетичному й гармонізуючому духовний світ підлітка аспектах, які є невід’ємними при плеканні дерев. За ними діти власноруч доглядають, висаджують саджанці під час різнома-нітних акцій з озеленення. От і цієї весни, як і у попередні роки, зроблені дитячими руками шпаківні будуть радо заселені галасливим птаством. Не залишаться без уваги учнів й природоохоронні зони. Звісно, допомагаючи лісівникам, шкільний учнівський колектив отримує кошти на свій заклад. Уже традиційною стала матеріальна допомога 
П. П. Трофімчука школам, як мовиться, при першій же потребі. Він розуміє, яке нелегке життя освітньої галузі у часи економічних негараздів, які зусилля нині потрібні, щоб підтримувати шкільне господарство на належному рівні, щоб у класах було тепло й комфортно, а діти щоб мали всі умови для навчання і розвитку. Отож допомагає, чим може, на ремонт, на облаштування класів, виділяє кошти на поповнення бібліотечного фонду тощо. Уже традиційним у згаданих школах стали спортивні заходи, які відбуваються за ініціативи та підтримки П. П. Трофімчука, спрямовані на популяризацію здорового способу життя. Високої похвали заслуговує й депутатська діяльність П. П. Трофімчука у складі фракції Партії Регіонів, його чесна й безкомпромісна позиція щодо значимих для нашого краю питань і проблем. Отож приємно спостерігати, як дружний колектив районних лісокомунальників достойно веде своє господарське життя. До речі, це підприємство — одне з не бага-тьох, яке працює, як кажуть, для людей, не маючи боргів, виплачуючи своїм пра-цівникам гідну зарплату. если что скоротишь

Твір "Актуальність роману ''Чорна рада'' в наш час" за романом Пантелеймона Куліша "Чорна Рада"

Актуальність роману ''Чорна рада'' в наш час

   “Визначальним стимулом до своєї подвижницької прці П.Куліш вважав збереження національних традицій, розвиток української мови й культури, утвердження почуття національної самосвідомості, наповнення духовного органу нації культурними здобутками світової цивілізації», - писав М.Жултський.

  Полум’яний патріот України, несхитний борець за збереження прадідівських звичаїв і традицій українського народу, який водночас прагнув вивести українську літературу на широку дорогу світового культурного поступу із збереженням національної своєрідності. Все це про Пантелеймона Куліша, який є автором багатьох вартісних творів, зокрема роману «Чорна рада».

 Роман «Чорна рада» є багатогранним, тому і тлумачення його змісту є різним. Хоча роман історичний, проте у ньому ми можемо спостерігати за суб’єктивним трактуванням автора ідеалізованих чи навпаки спотворених історичних осіб, їх характерів і вчинків. Своєрідна особливість роману полягає і в тому, що роман має дві сюжетні лінії. Це також можна спостерігати у поемі «Гайдамаки» Т.Шевченка. Можливо, ця поема, також створена на основі історичних фактів, була важливою віхою для написання роману. Головний конфлікт роману – боротьба за гетьманську булаву між Сомком і Брюховецьким. Сомко – один із претендентів на гетьманську булаву. Його метою є об’єднання України. Він прагне дати кожній верстві певні привілеї: “Нехай у мене всяке, нехай і міщанин, і посполитий, і козак стоїть за своє право; тоді буде на Вкраїні і правда і сила». Можливо, Куліш деякою мірою удосконалює його, проте це підсилює утвердження ідеалу справжнього володаря булави: сміливого і розумного, розсудливого і готового будь-якою ціною «зложити докупи обидва береги Дністрові». Брюховецький – його ідейний опонент. Він вдається до різних неправд і авантюр. Щоб обманути простий народ переконливими гаслами: « Усі будем рівні, щоб потім жити для свого задоволення». Важливу роль у романі відіграє народ, адже саме цей прошарок суспільства є рушійною силою всіх подій. В романі, скаржачись на погані умови проживання, на козацьку старшину, вони обирають для себе Брюховецького, а разом з тим і подальше хитке і важке становище, як і раніше. В сучасному суспільстві, як не дивно, ми можемо спостерігати майже ідентичну картину. Сьогодні, коли наша держава відсвяткувала 20-річчя з дня проголошення незалежності існують такі проблеми : боротьба за лідерство, боротьба нижніх прошарків суспільства за краще життя, корупція та багато інших. На виборчій кампанії наші претенденти на високі посади не обмежують себе в обіцянках і гарантують це людям, аналогічно до Брюховецького. А коли отримують бажане – обіцянки пропадають.

 Друга провідна тема роману – кохання. На мою думку, автор хоче підкреслити те. Що гармонія в особистому житті є запорукою гармонії всієї держави.

  Роман «Чорна рада» є повчальним для нас, людей XXI століття. Він повчає нас не забувати, що єдність народу може змінити всі недоліки і перешкоди. Адже саме народ обирає свою долю, коли  підтримує певного представника влади. Від нас також залежить будемо ми жити за законом побратимства:”щоб не було се моє, а се твоє, а все вкупі,  щоб помагать один одному в усілякій пригоді, щоб менший старшому був вірним слугою, а старший меншому – рідним батьком». Тож не забуваймо. Що ми українці і маємо  відстоювати завжди тільки праву, демократію, свою національну ідею, прагнути бути сучасним європейцем.

Праця – перша потреба людини

Праця, як кажуть, перетворила мавпу на людину. Хоч багато хто у цьому зараз сумнівається, але факт залишається фактом: людина і справді без праці не може існувати. Адже праця-це життя,яке має якийсь сенс.

Мені здається, що чим більше людина працює, тим більше вона відчуває свою цінність, відчуває, що вона потрібна не лише собі та своїм близьким, а й усьому суспільству. Адже праця скрашує наше життя, дає змогу навчатися чомусь кожен день.

Звичайно, повинен бути і відпочинок, але той відпочинок буває найбільш потрібним і повноцінним, коли настає після того, як людина добре попрацювала. Вона відчуває задоволення, що день пройшов не марно, і їй вдалося чогось суттєвого досягти.

Праця – це самостійність, це відчуття незалежності від інших. Коли ти отримуєш за свою роботу винагороду або гроші, то відчуваєш не тільки задоволення від того,що можеш тепер витратити на щось, а й радість бути самому собі хазяїном.

І якщо ти хочеш чогось досягти, ти повинен наполегливо працювати. Адже попереду тебе чекає результати. І тільки від тебе залежить, яким вони будуть: чи завдовольнять тебе, чи, навпаки, роздратують. І якщо ти раніше почнеш працювати, то й раніше отримаєш результати.

Хочеться вірити, що ніколи людина не перестане працювати, відчуваючи у праці постійну потребу, ажде недарма кажуть у народі: "Сталь гартується в огні – а людина в труді".

Твір роздум про любов

Любов найсвітліше, найніжніше і найжаданніше почуття. Любов оспівують поети, вона надихає на творчість, заради любові робляться найбезумніше вчинки.

Та на мою думку любов буває різна.

Любов до Батьківщини.
Тільки справжній патріот, закоханий в свою Вітчизну. Любов до своєї країни проявляється у знанні фольклору, збереженні традицій, та шануванні мови.

Любов до батьків та дітей.
Немає любові ніжнішої і суттєвішої ніж любов до своїх рідних. Шана і повага, головні подруги відчуття до батьків.

Чи бачили ви, з якою турботою і з якими почуттями обіймає мати своє немовля, як пригортає до себе і рахує кожний його подих, і посміхається лише від того, що дитинка поруч? Мені здається що любов і щастя, то речі які не можна розмежовувати. Справжня любов завжди закінчується щастям, а несправжня перевіряється часом.

Любов до тварин.
Такими почуттями захопленні люди чуттєвої натури, які надзвичайно турботливі і люблять навколишнє середовище.

Любов до протилежної статі.
Така любов це окрема тема, яка для мене скоріше називається коханням, ніж любов’ю.
Кохання чоловіка до жінки і навпаки, почуття глибоке і термін його дії залежить від характеру, сумісності і темпераменту.

Натхненні любов’ю, чоловіки дарують жінкам квіти, пишуть вірші, влаштовують романтичні побачення і носять на руках. Якщо жінці пощастить, це триватиме аж до самої старості, але таких випадків у житті, нажаль, не надто багато.

З часом почуття гаснуть і наступає звичка, люди живуть разом заради дітей і доживають свій вік у співіснуванні. На мій погляд є таке кохання, яке може тривати вічність. Все залежить від вміння розуміти, йти на поступки і підтримці.

Щасливі ті люди, які закохуються в свої половинки, щоранку по новому: кава в ліжку, записки на столику, квіти без особливого приводу. Такі знаки уваги потрібні і приємні не лише молоді, адже кожна жінка в незалежності від свого віку, прагне бути жаданною і відчувати себе красивою.

Кохайте, любіть і будьте коханими. Єдине, чого не допускайте, шаленої любові до себе, бо така любов, дуже часто переростає в егоїзм.

Твір на тему: «Почуття любові до батьків, до близьких людей – священне»

Рідний дім... З нього ми йдемо в життя і сюди повертаємося – хоча б пам'яттю. Щасливий той, хто може вклонитися рідним стінам з вдячністю і любов'ю. І гірка доля тих, кому це повернення до витоків життя несе лише розчарування і образу, тих, хто не знайшов у своїй родині рідної душі, близької людини. Я думаю, що вдячні ми, насамперед, повинні бути за тепло рідного вогнища своїм батькам – самим близьким людям. Вони розуміють нас і люблять.

Знову і знову перегортаю старий альбом. Миготять рідні обличчя, які допомагають мені освіжити в пам'яті події, що відбулися достатньо давно. Мою увагу привертає пожовкла фотографія молодої дівчини, щось знайоме бачиться в рисах її обличчя. Кокетливе плаття, молодий пустотливий погляд веселих очей. Та це ж моя бабуся! Не впізнати її! Ну, ось же вона переді мною: сива голова, натруджені руки, обличчя в зморшках, а очі – молоді... Я тільки зараз помітив, які в неї і зараз молоді, навіть пустотливі, очі! І тут же подумав, що не можу не написати про найдорожчу, близьку людину, про мою бабусю, завдяки якій отчий будинок став таким затишним і рідним.

Оживають в очах моєї бабусі дні її важкого післявоєнного дитинства, юності, любові, початок важкого життя, який вона винесла з честю, не зломленою ні нуждою, ні війною, ні важкою працею, ні смертю близьких, ні хворобами, ні самою старістю. Звідки вона брала сили?

Дитинство моєї бабусі довелося на воєнний і повоєнний час. Згадує вона, як багато довелося перенести їм, маленьким дітям, в ці страшні роки, як їх мама піднімала двох малюків, провівши на фронт свого чоловіка, мого прадіда. Він не повернувся з фронту – пропав безвісти. Голод, нужду відчувала сім'я, але прабабуся робила все можливе, щоб виростити дітей. Пам'ятає моя бабуся, що бували дні, коли в будинку не було що їсти, як вони з братом ходили в ліс збирати «колючку» (соснову хвою), щоб протопити в холодній хаті. Вчилися в школі . Так як бабуся була старша, довелося взяти опіку над молодшим братом.

І ось пора юності навчання в ФЗО на Донбасі. На фотографії смішна дівчинка у форменому одязі – моя бабуся. Тут їй, напевно, стільки ж років, скільки і мені зараз. Вона вже доросла, самостійна людина. Отримавши професію маляра-штукатура, багато років працювала на будівництві. І працювала непогано! Вийшла заміж, і тут підстерегла біда мою бабусю – народилася мертвою її дочка, сім'я не склалася. Вийшла заміж вдруге. Мій тато виріс один в сім'ї в атмосфері турботи і любові. Так сталося, що в сім'ї вона мимоволі стала главою. Їй доводилося вирішувати багато життєвих проблем і питань. Коли мій тато служив в армії, вона поїхала в Ашхабад і попросила, щоб її єдиного сина не відправляли в Афганістан, де в той час йшла війна. Потім бабуся працювала на залізниці, була активісткою і хорошим працівником. За свою працю вона нагороджена Почесними грамотами, має звання «Ветеран праці».

Її життя – жива історія, джерело мудрості і доброти. Я захоплююся мужністю, сміливістю, рішучістю своєї бабусі. Ось у кого можна попросити ради, кому можна розповісти найпотаємніші таємниці! Душевна доброта, увага до людей, м'якість у зверненні, такт, ніжність, дбайливість – ось ті риси, які притаманні моїй милій бабусі, нехай трохи суворої, але справедливої ​​. Пам'ятаю, як вона проводжала і зустрічала мене зі школи, коли я вчився у першому класі, як переживала за моє навчання. Добра, турботлива господиня, вона пригощала всю сім'ю смачними пирогами.

Я вважаю , що головне в сім'ї – добре ставлення один до одного, справжнє співчуття, розуміння – не від розуму, а від серця. У сім'ї повинна жити людина, любляча майбутнє покоління, своїх дітей, онуків, правнуків. Старість – це мудрість, це життєвий досвід, це тепло і затишок рідного дому. Все частіше думаю про те, що найважче і гідне на землі – прожити звичайною хорошою людиною, бути надійною опорою своїм близьким. Бути хорошим внутрішньо, а не напоказ, не зраджувати собі в найскладніших ситуаціях, підтримувати тих, хто поруч. Такими людьми стали для мене мої батьки і, звичайно ж, моя бабуся. Низько вклоняюся вам за це, мої рідні і буду завжди пам’ятати, що почуття любові до батьків, до близьких людей – священне.

Про оповідання «Дорогою ціною».

Тема оповідання

В оповіданні «Дорогою ціною» Коцюбинський змальовує героїчну боротьбу українського народу проти кріпацтва, показує непереможне прагнення селян до вільного життя. (Це і є темою оповідання).

Твір написано в 1901 роді. Саме в цей час у колишній царській Росії розгортався широкий масовий рух робітників і селян проти поміщицько-капіталістичної експлуатації, за повалення самодержавства. М. Коцюбинський усією душею співчував визвольній боротьбі трудящих і сам був у перших лавах борців. Він розумів, що нинішня боротьба робітників і селян проти своїх гнобителів є продовженням тієї віковічної боротьби «двох станів, панського й мужичого», яка «ніколи не кінчалась».

Оповідання «Дорогою ціною» нагадувало сучасникам про потребу рішуче боротися з несправедливим ладом, закликало бути гідними нащадками своїх волелюбних предків, виховувало героїчний дух і ненависть до гнобителів.

Образи Остапа і Соломії

Головні герої твору — кріпаки Остап і Соломія. Прагнення до волі, самовіддана боротьба за неї, мужність, відвага — найголовніші риси героїв твору. У цих образах втілено волелюбність українського народу, який ніколи не мирився ні з пануванням іноземних загарбників, ні з пануванням «своїх» панів.

Ще змалку Остап наслухався від діда розповідей «про Січ, козацтво, про боротьбу з панами за волю». Ці чарівні слова розпалювали кров у хлопця, будили в його уяві картини вільного життя.

Вирісши, Остап побачив, що пани перетворили народ на худобу, побудували свій добробут на злиднях і горі кріпаків. Сміливий і волелюбний юнак закликає селян «висунути шию з панського ярма». За це пан називав його бунтарем, гайдамакою, похвалявся з живого шкуру здерти, віддати в рекрути.

Остап вирішив покинути рідний край і втікати на вільні землі по той бік Дунаю, де колись оселилися запорізькі козаки після зруйнування царськими військами Січі. Йому жаль було залишати старого, кволого дідуся, тяжко було розлучатися з коханою Соломією, покидати, може, навіки рідне село, де «кожен кущик, горбок, долина, кожна стежечка — все було йому знайоме, промовляло до нього». Але нездоланне прагнення волі перемагало ці почуття.

Коли Остап опинився далеко від пана, в широкому степу, йому «зробилось весело й легко. Він почувся на волі. Молода невитрачена сила хвилею вдарила в груди, розлилась по всіх жилах, запрохалась на волю. Йому хотілось гукнути на всі легені словами пісні або хоч крикнути, взяти отак щось у руки - велике, міцне — і зламати».

Та хоч і вирвався від пана Остап, але ще багато злигоднів довелося йому зазнати в пошуках волі.

При першій спробі переправитись через Дунай Остапові й Соломії не пощастило: воші ледве не потрапили до рук сторожових козаків. Переборюючи величезні труднощі, нелюдську втому, вони нарешті з допомогою мельника Якима переправилися через Дунай. «Бодай ти запалася, треклята     країно, з твоїми порядками!»— гукнув Остап, опинившись на чужому березі. І ніби у відповідь на це з другого берега пролупав у темряві постріл і тяжко поранив Остапа

Та й поранений, хворий Остап не втрачає надії на порятунок, він з останніх сил бореться за життя: "Він не хоче вмирати, він хоче жити.. йому ще хочеться глянути на сонце, побачити світ божий, людей, обняти Соломію... Остап зсувається з свого ложа    і повзе. Йому боляче. Ну, та нічого, терпи, козаче..."

Відважним та сміливим виявив себе Остап і в сутичці з турецькими жовнірами: беззбройний, хворий і знесилений, він бореться з трьома озброєними турками, щоб не опинитися в неволі.

Такою ж самовідданою, сміливою і відважною змалював Коцюбинський і Соломію.

Тяжким і нерадісним було Соломії, яку пан силою віддав заміж за нелюбого чоловіка. Щоб визволитись з цього подвійного рабства - від поміщика і нелюба,— Соломія разом з Остапом тікає за Дунай. Енергійна, вольова, дужа, вірна подруга Остапа, вона терпляче переносить всі злигодні мандрівного життя і не раз допомагає Остапові в дорозі, рятує його з біди.

Самовіддано бореться Соломія за життя Остапа: вона виводить його з плавнів, невтомно працює, щоб заробити собі й йому на прожиття, продає свій одяг, щоб викупити Остапа в жовнірів. Найяскравіше виявився героїчний характер Соломії і готовність її на самопожертву, коли вона, рятуючи Остапа, гине у хвилях Дунаю. Як і поранений Остап у плавнях з останніх сил боровся за життя, так тепер Соломія, тонучи, напружує всі сили, щоб дістатися до берега, бо «там так гарно, там сонце сяє, там зелено, там небо синє, там радість, життя... Душа рветься до сонця».

Трагічна доля Остапа і Соломії, їх поневіряння в Туреччині свідчать про те, що всюди, де владарюють пани, трудяща людина не може знайти для себе щастя. Цю думку письменник підтверджує і устами одного втікача, який розповідає про себе: «І попав я до грека, і зазнав я неволі ще гіршої, як вдома. Гнав мене на роботу і вдень, і вночі, а годував гірш за собаку... Сорочка на мені чорна, заношена, нужа на мене напала, їсть. І ходив, як звір той лісовий, та не смів і слова перечити хазяїнові, бо він нахвалявся наслати на мене посіпак...»

Пейзажі і мова оповідання

Важливу роль у творі відіграють майстерностерно змальовані Коцюбинським пейзажі. Вони допомагають нам повніше уявити переживання героїв, краще зрозуміти їх поведінку, Наприклад, щоб підкреслити похмурий, сумний настрій Остапа, якому жаль було залишати рідне село і дорогих йому людей, письменник змальовує нічний пейзаж: село видається Остапові чорною плямою, на тлі якої світиться десь одиноке віконце, і коли воно згасло, щось ніби урвалося і в його серці, ніби порвалася остання ниточка, яка зв’язувала його з усім рідним і дорогим.

Тривога і відчай Соломії, яка заблудила в плавнях, посилюється описом пожежі: «…Краю плавням не було. Комиші, озерця, єрики... І знов комиші, і знов вода, і знов той самий звук розміреного однотонного прибою морської хвилі... Чим далі вона йшла і чим більш смеркалось, тим більше дим ставав помітним. Птахи сильніше непокоїлись. В повітрі стало тепліше... Соломії робилось душно... Обернувшись назад і глянувши на небо, вона побачила червоні, як грань, хмари — і зразу стали зрозумілими їй і той дим, що вона чула, і тепло, і неспокій птахів, і тікання звірів. Плавні горіли, вогняні гори наступали на них, несли усьому смерть».

Мова оповідання «Дорогою ціною» — це зразок майстерного використання усіх багатств української літературної мови, різноманітних художніх засобів. Письменник уміє дібрати найсильніші, найвиразніші слова й речення, за допомогою яких створює яскраві образи людей, правдиві картини життя. Динамічно побудовані діалоги передають настрій героїв, їх почуття, характерні риси.

Широко користується письменник барвистими епітетами, метафорами, порівняннями. Масовий могутній протест селян -проти кріпосництва передається порівнянням з весняною повіддю: «...Мов талії води під теплим подихом весни, річкою текло українське селянство туди, де хоч дорогою ціною можна здобути бажану волю, а ні — то полягти кістками на вічний спочинок...»

Ряд синонімів вдало підкреслюють особливість мови котигорошка: Іван «жебонів своїм козячим голоском», «торохтів, мов горохом сипав» (тобто говорив швидко, безладно й одноманітно).

Описуючи картини природи, письменник часто вдається до такого художнього засобу, як уособлення (персоніфікація). Прокладаючи собі дорогу в непрохідних хащах плавнів, Соломія відчуває, як очерет «їжився перед нею, тіснив з боків, настигав іззаду, ловив коріннями за ноги, колов і різав шорстким листом... він глузував з неї, помахуючи над її головою рудим чубом». Таким же оживленим явищем зображено й пожежу: «Море вогню котилось за ними невпинними, непереможними, веселими хвилями, золотом розсипалось по плавнях, жерло очерет, випивало воду, підпалювало небо...»

Старий одинокий Остап розмовляє з вітром, як з живою істотою, вітер приносить йому «усякі звістки світу і кидає, мов цінний дарунок, у комин хатини».

В такому зображенні природа в оповіданні «Дорогою ціною» є ніби дійовою особою твору, безпосереднім учасником життя й боротьби героїв.

Побудова оповідання

Оповідання «Дорогою ціною» має особливу побудову. У коротенькому вступі письменник характеризує суспільно-політичне життя на Україні в 30-х роках XIX століття, коли розгортаються події, змальовані в оповіданні, а також згадує про ще давніші події з історії боротьби українського народу за свободу і незалежність. Коцюбинський висловлює свій погляд на життя народу як на «віковічну боротьбу двох станів, панського і мужичого». У вступі письменник говорить про нездоланне прагнення українського народу до волі, про те, що боротьба трудящих з своїми гнобителями точитиметься доти, доки існуватимуть класи, доки не переможуть трудящі. Це провідна думка всього твору. Отже, вступ до оповідання допомагає нам краще зрозуміти ідею твору. Далі в п’яти частинах твору послідовно розгортаються події.

В заключній частині оповідання письменник показує самотнє життя уже старого Остапа через багато років після смерті Соломії.

Вступ і закінчення, таким чином, є ніби своєрідними історичними рамками, що охоплюють зображені в творі події.