Дружба - це велика цінність

Виключити з життя дружбу все одно, що позбавити світ сонячного світла. 
(Цицерон)

Однією з основних духовних потреб людини є спілкування. Спілкування з тим, кому можна довіряти, хто завжди зрозуміє та підтримає, на кого можна покластися у будь-якій життєвій ситуації. Саме таким і повинен бути справжній друг — щирим, відданим, порядним. У великому світі людині важко знайти собі такого друга, але ще важче — не втратити його через якусь дрібницю, не «розміняти» стосунки з ним. Справжнім є саме той друг, із яким разом пройшли і радощі, і печалі, і який і в радощах, і в печалях залишився поруч. 

Хоча кожен із нас у якомусь сенсі є егоїстом, справжня дружба — це такі стосунки, які вимагають відданості, а іноді, навіть, і самопожертви. 

Хто просить, а давати забуває, матиме тільки те, що має. (Колумбійське прислів'я) 

У дружбі інтереси товариша повинні важити не менше, ніж власні, бо саме принципи рівності та взаємоповаги, ставлячи людей на найвищий щабель, допомагають зберегти у серці почуття безкорисливої любові до друга. 

Ми просимо друга прийти до нас, пропонуємо свої послуги, обіцяємо розділити з ним стіл, дім, майно; справа за малим — за виконанням обіцяного. (Жан де Лабрюйер) 

Не можна плутати щиру дружбу із приятельськими стосунками, тому що приятелів у людини може бути безліч, але справжній друг — завжди один. У приятелів можуть бути схожі інтереси, спільне місце роботи або навчання, але між ними немає справжнього духовного єднання, яке робить людей одним цілим (наскільки це можливо). Дружба — це тонка та тендітна річ, і, знайшовши у багнюці цей «діамант дорогий», потрібно докласти максимум зусиль для того, щоб він не втратив свого блиску. Так, близькі стосунки вимагають відмови від брехні, фальші, недовіри. 

Не довіряти другові більш ганебно, ніж бути ним обдуреним. (Ф. де Ларошфуко) 

Для кожної людини одним із найтяжчих випробувань є самотність. Недаремно ж людей, засуджених до страти, здавна карали ув'язненням у одиночній камері. Людина — це суспільна істота, і вона потребує товариства. У літературі існує багато прикладів того, як важко людина переживає самотність. Наприклад, граф Монте-Крісто з одноіменного роману О. Дюма або Робінзон Крузо Д. Дефо. Обидва героя були приреченими на невизначений термін бути наодинці із самим собою, і за справжній подарунок небес вважали своїх вірних друзів, яких зрештою зустріли — абата Фаріа та П'ятницю. 

Але чи не буде лише спробою втечі від самотності намагання у першій-ліпшій людині знайти друга? Адже потрібно пам'ятати, що справжня дружба випробовується роками спілкування та складними ситуаціями, з яких обидва виходять із гідністю. Тож не варто звірятися людині, яку знаєш не досить довго та стосунки з якою базуються тільки на припущенні, що вона є гідною. 

Не так тії вороги, 
Як добрії люди — 
і обкрадуть жалкуючи, 
Плачучи осудять... 
і на тім світі, добряги, Тебе не забудуть. 
(Т. Шевченко) 

Отже, потрібно з обачністю ставитися до потенційних друзів, але, знайшовши близьку людину, варто докласти зусиль для того, щоб не втратити її. І для цього існує тільки один шлях: щоб мати вірного друга, треба самому бути вірним другом.

Твір на тему: Вчителько моя, я тобi вклоняюсь

Щасливий той, кому Бог подарував Учителя. Так, саме Учителя - з великої лiтери. Я знаю, що кожен iз нас за шкiльний вiк зустрiчає чимало вчителiв. Однi з повагою запам'ятовуються, вiд других пам'ять вiдвертається, третi пройшли немов стороною...

Та ось одного разу увiйде в клас Учитель - i в цю мить життя твоє назавжди змiниться, ти побачиш себе iншими очима, будеш намагати ся стати кращим, розумнiшим i добрiшим.

Це означає, що в життя твоє i в серце увiйшов Учитель, щоб залишитися в ньому на всi подальшi роки, допомагати, пiдтримувати тебе, радiти i сумувати разом з тобою, надихати на кращi вчинки.

...На жаль, я не пам'ятаю того дня, коли вперше увiйшла пiсля дзвоника до класу наша нова викладачка української мови та лiтератури. Ми її не чекали i тому незадоволено здивувались, бо звикли до попередньої "лiберальної" викладачки.

Та от вона звернулася до нас тихим, але сильним голосом. I стiльки в ньому було гiдностi, ввiчливостi, поваги до нас, семикласникiв, що ми враз замовкли, заворожено слухаючи її бездоганну мову! А вона лилась i лилась прекрасною поезiєю народної творчостi, розкриваючи перед нами славетну iсторiю наших дiдiв-прадiдiв, нашої України.

I так - кожен урок: як вiдкриття, як одкровення, як безцiнний подарунок. Не дивно, що "трiйок" (про "двiйки" я вже не кажу) у нас майже не було. Всi намагалися вiдповiдати якнайкраще, щоб стати якнайкращим для Учительки. На перервах до неї неможливо було пробитися: всi хотiли бути поруч, всiм потрiбна була її увага, її слово, її усмiшка.

Дивно, але саме тодi я зрозумiла, чим вiдрiзняється справжнiй Учитель вiд того, що просто працює вчителем. Одного разу я запiзнювалась на урок i в коридорi побачила, як Учительку затримував бiля класу її колега, що, мабуть, не хотiв закiнчувати з нею розмову. Вона ввiчливо його зупинила: "Пробачте, але я запiзнююсь до дiтей!" Вона сказала "до дiтей", а не "на урок". I в цьому - секрет її неперевершеностi як Учителя i як людини.

Минув час. Мiнялися учителi, навчальнi предмети, мiнялися i ми. Але пам'ять назавжди закарбувала в серцi образ моєї Учительки, якiй я вдячна майже всiм кращим, що є в моїй душi. Вона навчила мене, перш за все, щиро любити i поважати людей, розумiти їх i допомагати. Вона розкрила менi велич моєї рiдної мови, горду i нескоренну її долю, прищепила палку любов до української лiтератури. I вже через це вона пiдвела всiх нас до головного - до iстинного розумiння поняття "Батькiвщина" i любовi до неї.

На все життя запам'ятала я слова: "Любити рiдну землю, свою країну - це щастя, що випадає, на жаль, не кожному". Але нас, своїх учнiв, вона зробила щасливими, вiдкривши красу рiдного краю, чудових українських пiсень, посiявши в душах повагу до вiковiчної слави українцiв.

За все це менi хочеться уклонитися моїй Учительцi, зiгрiти її серце своєю любов'ю i запевнити: "Я пам'ятаю Вашу науку. Вона - в моєму серцi, вона - у кожнiй моїй клiтинцi. Ми дякуємо Вам за неї: i я, i тi нащадки, яким я передам Ваше сердечне добро, що лишили Ви в душах своїх учнiв".

Твір-роздум на тему: «Життя без любові не життя, а існування за творами «Наталка Полтавка»,«Маруся»

Багато людей замислюються про філософський аспект кохання та його вплив на життя людини. Серед письменників, які завжди є творчими людьми, тема кохання піднімається ще частіше, зазвичай це відбувається в їхніх творах. Не чужа ця тема була і для українських письменників, зокрема, для Івана Котляревського та Григорія Квітки-Основ’яненка. У своїх творах «Енеїда», «Наталка Полтавка», «Маруся» та «Конотопська відьма» автори розглядали питання кохання, як одну з найголовніших. Згідно зі змістом цих творів цілком можна прийти до висновку, що без кохання життя ніяк не можна назвати повноцінним, оскільки воно є лише існуванням.

 

Якщо розглядати лише зміст, дуже схожими є п’єса «Наталка Полтавка» та повість «Маруся». Там дві молоді дівчини були позбавлені можливості бути разом зі своїми улюбленими хлопцями з тієї причини, що матеріальні обставини розлучали їх. 

Українська земля. Чарівна, неосяжна, велична. І на дій землі живуть загадкові і напрочуд гарні жінки. З давніх-давен славляться вони працьовитістю, вмінням господарювати й виховувати дітей, виділяються красою зовнішньою й душевною, силою почуттів, вірністю у коханні й моральною чистотою. 

У п'єсі І. Котляревського "Наталка Полтавка" вперше з'являється реалістичний образ української жінки. Перед нами виникає образ українки, яка причаровує своєю глибокою душевною красою, красою внутрішнього світу, великою пошаною до матері, до старших, своєю працелюбністю, дівочою чистотою, скромністю і відданістю коханню. Ще на початку п'єси Наталка дає собі самохарактеристику: 



Не багата я і проста, но чесного роду, 

Не стижуся прясти, шити і носити воду. 



І ці слова підтверджуються вчинками дівчини, словами її знайомих. 

Пан виборний, односелець Наталки, з великим захопленням вигукує: "Золото — не дівка!..". Він наголошує на її працьовитості: "Яка трудяща, яка рукодільниця". Всі матері в селі ставлять у приклад Наталку своїм дочкам, а возний вважає її "найкращою зо всього села і всіх прикосновенних околиць дівицею".

Звичайно, що найкраща дівчина в селі не залишається поза увагою чоловіків. До Наталки постійно сватаються і дяк, і волосний писар, і підканцелярист, а вона всім відмовляє, бо глибоко кохає Петра. Чотири роки жде не діждеться дівчина повернення свого милого. Свої почуття вона виливає в пісні, а потім з щирістю і схвильованістю вигукує: "Петре!.. Я тебе любила і тепер люблю! Нехай глянуть мої очі на тебе іще раз і навіки закриються...". Які душевні переживання! Яка сила кохання! Перед нами постає вірна, щира і ніжна душа української дівчини. Яка благородна натура у Наталки! Адже не кожна дівчина зможе кохати і чекати хлопця чотири роки, не отримуючи жодного листа. Наталка ж вірить у повернення коханого, залишається йому вірною. Не можуть захопити її ніякі багатства та обіцянки. 

Мати, по-своєму розуміючи щастя дочки, вмовляє її вийти заміж за якогось багатого чоловіка, покращити її життя хоч на старість. Вона виховала свою дочку доброю, чесною і Працьовитою, тепер вона може відпочити, переконавшись, що доля дочки вже влаштована. Коли до дівчини сватається возний, мати стає на його бік. Наталка ж захищає свою гідність, розуміючи, що шлюб з матеріального розрахунку не принесе їй щастя, бо, ставши дружиною багатого, вона "буде гірше наймички, буде кріпачкою". Донька відповідає матері, що краще посивіє дівкою, ніж вийде заміж за того, до кого не лежить серце. У цих словах основне Наталчине правило: жити за голосом серця, не допускаючи ніякого компромісу з совістю. Сім'я для цієї дівчини — єднання двох люблячих сердець. Та постійні дорікання і сльози надломлюють Наталку, і вона задля спокою неньки подає рушники возному. Ні, це не зрада Петрові, це самопожертва заради матері. Цей крок звеличує дівчину в наших очах, розкриває внутрішню красу героїні. 

Поряд з ніжністю і гідністю в Наталці живе рішучість і сміливість. Коли несподівано повертається Петро, вона без вагання вступає в боротьбу зі звичаями, зі своїм женихом возним. Любов Наталки така велика і чиста, що дівчина не звертає уваги на погрози і сміливо кидає всім в обличчя: "Окрім Петра, ні за ким не буду. До цього мене ніхто силою не принудить...". Нас зачаровують енергійність, розум і наполегливість цієї людини. 

В образі Наталки Котляревський оспівав кращі риси українок, їхню духовну красу. Дівчина не порушує селянських моральних законів, які формувалися протягом століть. Турбота про свою дівочу честь, про честь сім'ї, відданість тому, кому дала слово, моральна чистота його героїні будуть приваблювати ще не одне покоління читачів, тому що в ній втілилися віковічні моральні цінності, що не вмирають ні в які часи. Кожне нове покоління прагне збагатити власний досвід, віднайти моральні взірці кохання, людської краси, благородства, спираючись на здобутки предків.

Людина та її світ у античній літературі

Починається наша заочна мандрівка у просторі й часі з найдавніших часів. Сьогодні перед нами відкриває свої таємниці антична культура. Вдома ви ознайомились з інформацією підручника про античність. Пригадайте, яку культуру ми називаємо античною. (Культуру Стародавньої Греції та Стародавнього Риму). Якими були хронологічні межі її існування? (Приблизно 1300 років, з VIII ст. до н.е. до V ст. н.е.) Як ви думаєте, чому ми, говорячи про світовий культурний та літературний розвиток, звертаємося перш за все саме до античності, а не до культури Китаю, Індії чи Єгипту, які хронологічно є більш древніми? (Саме Стародавня Греція та Рим мали ‘значний вплив на формування європейської культури, світогляду та її історії в цілому, тому європейці й звертаються до античності як до колиски свого цивілізаційного розвитку.)
Ми маємо тему «Людина та її світ у давніх літературах» з’ясувати для себе, що ж саме дала античність всьому людству і народам Європи, якими джерелами живилась сама, чому найбільше приділяла увагу людині, якою була уява давніх греків і римлян про світ і людину і як вона відобразилась у культурі античності і літературі зокрема. Для цього ми спробуємо узагальнити наш первинний досвід спілкування з античною культурою та історією, «який набули у попередніх класах, та розширимо й систематизуємо його на наступних п’ятнадцяти уроках, де більш детально будемо вивчати кращі взірці літератури Давньої Греції та Давнього Риму, що стали основою скарбниці світової літератури.
Світобачення антропоцентричне — людина у центрі буття як невід’ємна частка природи. Підвищення самоцінності людини від уславлення її сили та краси тіла до гармонії розуму та внутрішнього світу. Те, що людина та оспівування її самої та її світу стало однією із провідних тем у міфології і в янти’їній літературі, мало величезний вплив на формування і розвиток європейських літератур та культури Європи в цілому. Для наступних епох античність стала і основою світоглядних платформ, матеріалістичної та ідеалістичної, і невичерпним джерелом тем, сюжетів, проблем, образів, архетипів, які, переосмислюючись, від епохи до епохи надихають на створення шедеврів митців світової культури.
Як ми вже зазначили, витоки античності сягають невичерпної скарбниці міфопоетичної уяви давньої людини про світ і саму себе. Особливість міфології стародавніх греків полягає, перш за все, в її надзвичайній образності та гуманізмі. Тож перш ніж ми почнемо говорити про взірцеві (класичні) твори давньогрецької і давньоримської літератури, звернімося до найвідоміших циклів міфів періоду мікенської культури, яка стала підґрунтям до формування давньогрецької літератури.
(Таким чином людські якості підносились до рівня божественного. Людина все більше відчувала право бути господарем в оточуючому світі. Божественне начало робило її могутньою і досконалою. З’являється ціла плеяда таких героїв, чий родовід ми простежуємо від самого батька богіволімпійців Зевса, кращими з них були Персей, Геракл, Ясон, Тесей, Одіссей, Ахілл.
Дотримуючись черговості створення циклів міфів, на наступному уроці ми розглянемо цикл міфів про аргонавтів та з’ясуємо, як у них відобразилась уява стародавніх греків про людину та оточуючий її світ, які художні особливості міфології стали з часом надбанням античної літератури. Знайомство з циклами міфів давніх греків ще більше розширить коло наших знань про цю унікальну культуру й дасть нам можливість знову доторкнутися до скарбів культури, що залишається вічно юною, незважаючи на плин століть.

Боротьба добра i зла в поемi Iвана Франка «Мойсей»

Поема «Мойсей» — вершинний твiр Iвана Франка, окраса i гордiсть вiтчизняної лiтератури. Це глибокий фiлософський твiр про майбутнє українського народу, про взаємини вождя i народу в процесi наполегливого шукання «обiтованої землi», про майбутнi сили мас, здатних висунути iз свого середовища в процесi революцiйного руху проводирiв, що приведуть до перемоги.
Поема писалася одним подихом, на великому творчому пiднесеннi. Цьому значною мiрою сприяли тогочаснi революцiйнi подiї, що живо-творною силою наснажували думку поета. Покладена в основу твору бiблiйна тема, по-своєму переосмислена Франком, набуває актуального значення: у старi релiгiйнi образи i картини Франко вклав новий революцiйний змiст, глибоку фiлософську думку.
В передмовi до твору I. Франко писав, що основною темою поеми вiн зробив смерть Мойсея, як пророка, не визнаного своїм народом. Конфлiкт Мойсея з народом корiниться не в егоїстичних прагненнях його як вождя i пророка. Мойсей — втiлення безмежної доброти i вiдданостi своєму народовi:
О Iзраїлю! Якби ти знав,
Чого в серцi тiм повно!
Якби знав, як люблю тебе,
Як люблю невимовно!
Але втомлений, фiзично i духовно, народ стає жертвою провокацiї Мойсеєвих ворогiв — Датана i Авiрона, — зневiрюється в доцiльностi походу, перетворюється на юрбу «номадiв лiнивих». Це призводить до сутички Мойсея з народом, а далi й до цiлковитого розриву з ним. У конфлiктi з народом — трагедiя Мойсея як пророка. Демон зневiри Азазель отруює його душу сумнiвами, вириває з неїрозпачливий крик: «Одурив нас Єгова!» За зневiру цю Мойсей був покараний: вiн помер на порозi землi своїх предкiв, побачив її, але не вступив на неї.
Та безмежна вiдданiсть своєму народовi не пропадає марно. Смерть самотнього вигнанця — Мойсея — пiднiмає народ до нового походу на чолi з «князем конюхiв» — Єгошуа — i продовження свого нелегкого шляху, бо щасливе майбутнє було вже близько. Нiщо не в силi спинити переможний рух народу, бо народ є творцем iсторiї, йому чужий всякий застiй, тупцювання на мiсцi. Цю фiлософську думку I. Франко розвиває у всiй поемi. Саме тому вiн робить народ головним героєм свого твору.
Таким чином, поет показав, що вождь народу не може мати жодних хитань i сумнiвiв у справедливостi обраного ним шляху. Зневiра в сили народу, навiть миттєва зневiра — злочин, який заслуговує на покарання.
Мойсей вiдданий своєму народовi, беззавiтно любить i бореться за його визволення, але на хвилину вiн схибив у своїй вiрi. За це зазнав жорстоко го покарання. Вождь повинен бути цiльною людиною, бути завжди зi своїм народом, вiрити в його сили.
Поема «Мойсей» стала улюбленим твором революцiйної молодi як на Українi, так i в Росiї.
Навiть в часи повної зневiри, коли здавалося, що нiякого просвiту в життi уже не буде, Франко знову й знову ставав до боротьби. Силу йому повертало все те ж почуття любовi до людини i високої вiдповiдальностi перед трудящими, суспiльна праця на їх користь.

Твір на тему: "Заради чого ми живемо"

Мабуть, кожен із нас, замислившись над цим запитанням. А й справді, для чого ми живемо? На мою думку однозначної відповіді дати не можна. Можливо щоб чогось досягти у житті, але це щось у кожної людини інше! Скоріш за все кожен має сам знайти свою мету і йти до неї! 

Для когось сенс життя полягає в майбутньому його дітей, для іншого – в добробуті його батьків, деякі вважають головним в житті свій власний сьогоднішній день. 
Але як визначити найголовніше для себе? Визначити та не помилитися в виборі! 

У народі кажуть, що в житті треба встигнути зробити три речі: побудувати дім, посадити дерево та виховати сина. Бо дім буде стояти як пам'ятник, коли життя наше наче тонка ниточка обірветься. Також і дерево буде продовжувати приносити свої плоди іншим, навіть якщо нас уже й не буде. І, звичайно ж, добре виховані син чи донька, часточка нас самих, будуть кращим свідченням того, якими ми були при житті. 

Я вважаю все це пов'язано зі ставленням до близьких людей. Адже дім ми будуємо не тільки для себе, а для сім'ї, щоби приймати гостей, надавати ночівлю подорожньому. І дерево ми саджаємо не лише для того, аби споживати його плоди самому, але щоби й інші могли насолодитися їхнім смаком. Сина чи дочку ми виховуємо також не стільки для себе, скільки для людини, з котрою вони створять свою сім'ю. Усвідомлення усього цього зігріває серце і дає впевненість у тому, що життя пройшло не даремно. 

І різниця між людьми полягає лише в тому що хтось устигне залишити більш яскравий слід у цьому житті, а інший може не зробити навіть, здавалося б, елементарного. 

Над цим питанням люди дійсно сушать голови протягом всього свого існування. І рано чи пізно в кожного настає момент, коли хочеться знайти відповідь на запитання: а чи не проходить моє життя даремно? Я вважаю, що кожна людина сама має вирішувати, що для неї найголовніше в житті, що є сенсом саме її життя.

Дитинство, опалене війною

Війна несе горе всім. Кров, біль, страждання випали на долю дорослих, які зі зброєю в руках пішли на фронт. Та як почувалися діти і підлітки, багато з яких залишилися без піклування старших, без даху над головою, перед щоденною смертельною небезпекою? На собі, своїй долі відчув чорний подих смерті і Григір Тютюнник. Пізніше, ставши письменником, він не зміг не описати тих страхіть, які випали на долю покоління. Розповідь про дітей війни — основна тема його творчості, зокрема повісті «Климко».

Головний герой, як і сам письменник, залишився сиротою, виховувався у дядька, доки той не загинув від німецької бомби. Вже з початку повісті ми бачимо, що хлопчик серйозний, відповідальний. А зі смертю дядька йому і зовсім довелося покладатись тільки на себе. І Климко, і його друг Зульфат — чуйні, чутливі до чужого горя. Самі беззахисні, вони прихистили у себе свою вчительку з її немовлям. Зрозумівши, що запасів на зиму обмаль, Климко вирішив іти у Слов’янськ по сіль, на яку можна було наміняти харчів. Подорож далека й безпечна, але Климко готовий терпіти холод і голод заради Зульфата, заради Наталії Миколаївни і її дитинчати.

Взаємодопомога — характерна риса майже всіх героїв оповідання. На перший погляд безпорадна людина у трагічній ситуації знаходить сили і можливість допомогти іншій: хлопці допомагають вчительці, старий безногий швець разом з голодним Климком рятують молоденьку дівчину від облави, чужа жінка доглядає хворого Климка і навіть запрошує залишитися жити у неї. Біда зближує, згуртовує людей, виявляє глибини людської душі: доброту, порядність одних і жорстокість та підлість інших. Фінал оповідання — трагічний. Климко загинув від фашистської кулі уже біля самого дома, а «з пробитого мішка тоненькою цівкою потекла на дорогу сіль». Ця повість страшна своєю правдою про війну і красивою правдою про благородних людей.

Схиляючи голову перед пам’яттю дітей, що загинули на війні, ми маємо докласти всіх зусиль, аби не опалював вогонь війни душі дітей.

(За повістю Г. Тютюнника «Климко»)