Майбутнє — це незвіданий шлях, непроста доріжка, яка до кінця невідома звичайній людині. Життя буває різним, але кожному хочеться бачити себе у майбутньому радісним та щасливим. У всі часи людство приваблювало майбуття. Людям завжди хотілося випередити час, дізнатися, що ж їх чекає далі. Але час минав...
Колись я, як і всі діти, змінювала свої бажання щодо професії. Спочатку мені хотілося бути лікарем, потім вчителем і навіть дизайнером одягу... Та все це залишилося у дитинстві, у мріях. Зараз я тільки у шостому класі, але певна, що про¬фесію свою ще не обрала.
Щоб уявляти своє майбутнє, треба насамперед поставити перед собою ціль і намагатися досягти її. Тоді легше жити, бо людина знає, що їй потрібно від жит¬тя, знає, чого саме вона хоче.
Моя мета зараз — добре вчитися. Я вважаю, якщо захотіти, то все обов'язково здійсниться. Звичайно ж, майбутнє своє я уявляю світлим, хорошим. Варто лиш вірити у свої сили, у себе.
Як усе буде — покаже час. Та недаремно в народі кажуть, що людина — коваль свого щастя, вона сама будує власне життя.
пʼятниця, 1 листопада 2013 р.
четвер, 31 жовтня 2013 р.
Твір-роздум на тему «Мати»
Мати – це мабуть, найголовніше слово у всіх мовах на землі. Це слово, яке першим у житті вимовляє більшість дітей світу. І скільки б не було людині років: десять, двадцять п’ять чи сорок, вона просить: «Ой, мамочко, допоможи!», коли потрібна допомога. Мамо, матінко, матушко, голубко…Навіть якщо матері немає біля нас, ми віримо, що вона почує та захистить.
Що тут казати! Коли ми, наприклад, чимось налякані, то спершу у нас виривається зойк «Мама!». А потім вже «Міліція!», «Сусіди!» чи «Уряд!».
Я розмірковую, чому це так. І приходжу до висновку, Ми знаємо – є людина, яка буде любити та допомагати своїм дітям завжди та всюди, які б іноді невдячні не були ці діти. І така людина – мама. Тому ми завжди жаліємо сиріт, або тих дітей, у кого матері ведуть асоціальний образ життя та не піклуються про них. Поряд з ними є друзі, держава, вчителі, вихователі, можливо, родичі. Але немає найріднішої людини…
Я розмірковую, чому це так. І приходжу до висновку, Ми знаємо – є людина, яка буде любити та допомагати своїм дітям завжди та всюди, які б іноді невдячні не були ці діти. І така людина – мама. Тому ми завжди жаліємо сиріт, або тих дітей, у кого матері ведуть асоціальний образ життя та не піклуються про них. Поряд з ними є друзі, держава, вчителі, вихователі, можливо, родичі. Але немає найріднішої людини…
Мати може «читати мораль», навіть вилаяти, але перша прибіжить на допомогу в разі потреби. Знаючи це, люди співають безліч пісень про материнський подвиг. Як приклад можна навести естрадну пісню з такими словами «Мамо, мамо ти моя, стіна кам’яна…». Або українську пісню про мамин рушник: «Рідна мати моя, ти ночей недоспала…»
Моя мати – така ж самовіддана жінка. Давно, коли я ще зовсім маленьким лежав в колисці, вона навіть на годину не полишала мене самого. Сповивала, годувала, купала, пильнувала мій сон. Потім змагалася з усіма моїми дитячими хворобами. Приносила мені щойно куповані нові іграшки, щоб порадувати. І зараз турбується про те, що я їм, чи щось мені не болить, чи добре я вдягнений. І звісно, яку я отримаю освіту та яким буде моє майбутнє.
Водночас вона виховує в мені самостійність, адже діти теж мають при нагоді вміти самі дати собі раду. Інакше як вони потім зможуть вести доросле життя та самими бути батьками?
Матерів треба берегти. Адже вони так багато вкладають у нас, що можуть забувати про себе. Діти можуть допомагати своїм матерям по господарству, старанніше вчитися та менше давати своїм мамам причин для зайвих турбот. Інколи варто відмовитися і від надто дорогих подарунків, якщо бачиш, що батькам вони «не по кишені».
Краще самому зробити мамі подарунок та показати їй свою подяку за її любов. Нехай невеликий, недорогий або змайстрований власноруч, але все одно подарунок. І не тільки до Восьмого березня чи до дня народження, а просто так, від душі!
Твір на тему Пісочний годинник
У кімнаті брата на столі — пісочний годинник, подарунок колег. Брат старший на дев'ять років. Він лікар, хірург. Брат мало буває вдома. Я люблю на самотині побути у братовій кімнаті. Серед безлічі предметів саме годинник завжди привертав мою увагу. Дві взаємоз'єднані ємності, опорою яким є підставка з червоного дерева з трьома фігурними різьбленими стовпцями. Усередині — пісок теракотового кольору. Люблю спостерігати за тим, як поволі, тягуче, м'яко спливає він у годиннику. Переверну годинник — і потече пісок тонкою ниточкою. Годинник — як вертикальні терези з пустою та переповненою чашами. Як часто люди не цінують свого часу, марнують його. Але ж час не стоїть на місці! Піщинками стікають секунди, і вже в іншій чаші годинника невловимо, легко, не поспішаючи, складаються у кристальну пірамідку. Час — безжальна безперервність втрачених можливостей. Пісочний годинник веде лік своїм піщинкам — секундам у такт пульсу. Часу — пульсу, який ніколи не пришвидшується, не уповільнюється і ніколи не зупиняється. На його величність Час не можна вплинути: його не можна ані вмовити, ані обдурити. Невблаганно рухається він уперед розміреною ходою. Для наочності я порівняла б життя з пісочним годинником. Течуть піщинки — дні, роки. Падають одна за одною. Ці з сумом, інші веселі, щасливі. Піщинки горя і радості, падіння і утвердження. Немає у них схожості так само, як немає і вороття. Брат каже, що пісочні годинники бувають різного об'єму: одні більші, інші — трішки менші...
Жодна людина не знає об'єму свого пісочного годинника — життя. Шкода, що життя — не пісочний годинник. Його не можна перевернути назад, падіння піщинок назад не повернеш. А я перевертаю годинник знову і знову, і щоразу мене заворожує цей магічний рух — танець піску. Пісочний годинник показує час, який ніби поклали на терези. Скільки вже збігло, а скільки ще залишилося? Пісочний годинник — це символ часу. Минає все: вмирають могутні правителі, час стирає з поверхні землі міста і цілі держави. А пісочний годинник як був символом часу, так і залишиться ним назавжди. Хто його вигадав, де і коли? На Сході пісочний годинник був відомий ще до нашої ери. Зображення годинника з колбами знайдено в Давній Греції. У Західній Європі він з'явився лише в Середні віки... Сьогодні вже неможливо встановити ні імені винахідника, ні точної дати винаходу.
Тримаю в руках одночасно таку просту і вишукану, давню і сучасну річ. Так, час назад не повернути. Але завжди є можливість запустити новий відлік часу, почати все спочатку.
Жодна людина не знає об'єму свого пісочного годинника — життя. Шкода, що життя — не пісочний годинник. Його не можна перевернути назад, падіння піщинок назад не повернеш. А я перевертаю годинник знову і знову, і щоразу мене заворожує цей магічний рух — танець піску. Пісочний годинник показує час, який ніби поклали на терези. Скільки вже збігло, а скільки ще залишилося? Пісочний годинник — це символ часу. Минає все: вмирають могутні правителі, час стирає з поверхні землі міста і цілі держави. А пісочний годинник як був символом часу, так і залишиться ним назавжди. Хто його вигадав, де і коли? На Сході пісочний годинник був відомий ще до нашої ери. Зображення годинника з колбами знайдено в Давній Греції. У Західній Європі він з'явився лише в Середні віки... Сьогодні вже неможливо встановити ні імені винахідника, ні точної дати винаходу.
Тримаю в руках одночасно таку просту і вишукану, давню і сучасну річ. Так, час назад не повернути. Але завжди є можливість запустити новий відлік часу, почати все спочатку.
Твір на тему Мій улюблений письменник
Авторські твори з української мови та літератури :http://www.uatvory.ru/
Письменників, творчістю яких я захоплююсь, багато. Із світової літератури це Л. Толстой, Ф. Достоєвський, А. Камю, Е. М. Ремарк, серед поетів, звичайно, О. Пушкін, А. Ахматова, П. Верлен. Про світову літературу можна багато говорити. Та звернімося до нашої, української. Із захопленням читаю О. Гончара, О. Довженка, сподобався мені твір І. Багряного "Тигролови", защеміло серце, коли читала "Марію" У. Самчука. Серед наших українських поетів мої улюблені - Леся Українка, Олександр Олесь та Ліна Костенко. Творчість саме цих поетів мені до душі, особливо відгукується серце на вірші Ліни Костенко.
Та з усієї української літератури із найбільшим задоволенням я читаю Остапа Вишню. Майже щодня його оповідання я перечитую, особливо коли хочу позбавитися поганого настрою. Гумор в його творах добрий і не простий - із натяком, повчальний. Я захоплююсь оптимізмом Остапа Вишні. Моє захоплення посилилось після того, як я прочитала його біографію. Цькування наприкінці 1920-х, арешт у 1933-му, вирок — розстріл, який потім замінили на 10 років таборів... Усе це він пройшов і витримав, хоча й був період тяжкої депресії. І Остап Вишня не втратив гумору, а продовжив писати у своєму жанрі.
Читаю твори Остапа Вишні і насолоджуюся. Яка мова! Так і лине тобі в душу, зігріває серце оте рідне українське слово. Його "Зенітку" та "Мисливські усмішки" повік не забудеш. Дотепний гумор, любов до природи й до всього, що нас оточує, просто зачаровує. Остап Вишня полюбляв ходити на полювання. Та, як згадує його дружина, він був "не убойним" мисливцем і повертався з полювання здебільшого без трофеїв. Ті походи були лише спілкуванням із природою, з дикими звірами і надихали його на подальшу творчість.
Любов Остапа Вишні до людей можна порівняти хіба що з батьківською. З якою шаною він згадує своїх рідних, односельців ("Якби моя бабуся встали", "Моя автобіографія")! Любов до Батьківщини, до українського народу та водночас занепокоєння деякими його "національними" рисами вдало передано у творах "Чукрен" і "Чукраїнці", у яких легко можна впізнати ментальність нашого народу. Оте "якби ж знаття", "якось воно буде", "забув", "спізнивсь" актуальне і сьогодні. По-доброму висміює Остап Вишня лінощі, недалекоглядність, байдужість — риси, характерні для "чухраїнців". Погодьтеся, нам є над чим працювати!
Твори Остапа Вишні навчають людяності, оптимізму, дбайливого ставлення до природи, виховують в нас любов до Батьківщини, змушують замислитись над тими чи іншими проблемами, недоліками, з усмішкою долати труднощі в житті. Виникає почуття гордості за народ, у літературі якого є такий письменник, як Остап Вишня!
Письменників, творчістю яких я захоплююсь, багато. Із світової літератури це Л. Толстой, Ф. Достоєвський, А. Камю, Е. М. Ремарк, серед поетів, звичайно, О. Пушкін, А. Ахматова, П. Верлен. Про світову літературу можна багато говорити. Та звернімося до нашої, української. Із захопленням читаю О. Гончара, О. Довженка, сподобався мені твір І. Багряного "Тигролови", защеміло серце, коли читала "Марію" У. Самчука. Серед наших українських поетів мої улюблені - Леся Українка, Олександр Олесь та Ліна Костенко. Творчість саме цих поетів мені до душі, особливо відгукується серце на вірші Ліни Костенко.
Та з усієї української літератури із найбільшим задоволенням я читаю Остапа Вишню. Майже щодня його оповідання я перечитую, особливо коли хочу позбавитися поганого настрою. Гумор в його творах добрий і не простий - із натяком, повчальний. Я захоплююсь оптимізмом Остапа Вишні. Моє захоплення посилилось після того, як я прочитала його біографію. Цькування наприкінці 1920-х, арешт у 1933-му, вирок — розстріл, який потім замінили на 10 років таборів... Усе це він пройшов і витримав, хоча й був період тяжкої депресії. І Остап Вишня не втратив гумору, а продовжив писати у своєму жанрі.
Читаю твори Остапа Вишні і насолоджуюся. Яка мова! Так і лине тобі в душу, зігріває серце оте рідне українське слово. Його "Зенітку" та "Мисливські усмішки" повік не забудеш. Дотепний гумор, любов до природи й до всього, що нас оточує, просто зачаровує. Остап Вишня полюбляв ходити на полювання. Та, як згадує його дружина, він був "не убойним" мисливцем і повертався з полювання здебільшого без трофеїв. Ті походи були лише спілкуванням із природою, з дикими звірами і надихали його на подальшу творчість.
Любов Остапа Вишні до людей можна порівняти хіба що з батьківською. З якою шаною він згадує своїх рідних, односельців ("Якби моя бабуся встали", "Моя автобіографія")! Любов до Батьківщини, до українського народу та водночас занепокоєння деякими його "національними" рисами вдало передано у творах "Чукрен" і "Чукраїнці", у яких легко можна впізнати ментальність нашого народу. Оте "якби ж знаття", "якось воно буде", "забув", "спізнивсь" актуальне і сьогодні. По-доброму висміює Остап Вишня лінощі, недалекоглядність, байдужість — риси, характерні для "чухраїнців". Погодьтеся, нам є над чим працювати!
Твори Остапа Вишні навчають людяності, оптимізму, дбайливого ставлення до природи, виховують в нас любов до Батьківщини, змушують замислитись над тими чи іншими проблемами, недоліками, з усмішкою долати труднощі в житті. Виникає почуття гордості за народ, у літературі якого є такий письменник, як Остап Вишня!
Твір на тему Недобре слово вбиває
Я підтримую думку про те, що недобре слово вбиває. Адже слово несе не тільки смислове, але й емоційне навантаження, отож слово по-різному впливає на людину, а недобре слово може і вбити.
На підтвердження цього досить згадати, як ми реагуємо на тон, яким може бути сказане одне й те саме слово. Наприклад, "красно дякую" може звучати як щира подяка, а може містити іронію або й відверте глузування. Тоді ми сприймаємо слова як знак недоброго ставлення до нас. Слово й справді вбиває.
Яскравим прикладом цього може слугувати історія Марусі Чурай з однойменного роману Ліни Костенко. її слова для всієї України були як знамено в бою, як душа, що співає про головне в житті. Але коли зрадив героїню Гриць, багато хто з ницих людців не посоромився встромити ніж недоброго слова у спину дівчини. Вона навіть не виправдовувалася, бо знала справжню ціну слова.
А як убивчо звучало для героїнь Т. Шевченка слово "покритка"! У ньому був не тільки осуд, а вирок людині без права спокутувати свій гріх. Катерина, наприклад, не витримала і покінчила з життям, а Ганна, героїня поеми "Наймичка", зуміла пересилити біль від недоброго слова, але все життя спокутувала свій гріх, доглядаючи рідного сина і не маючи права сказати йому про це.
Не можна не згадати історії нашої країни 30—50-х років XX століття, коли страшне словосполучення "ворог народу" руйнувало мільйони життів. На жаль, слово й справді може вбити, але, можливо, люди не завжди до кінця розуміють це. Інакше б ставилися до слова більш відповідально.
Отже, з усього виходить висновок, що недобре слово вбиває, а добре — рятує.
На підтвердження цього досить згадати, як ми реагуємо на тон, яким може бути сказане одне й те саме слово. Наприклад, "красно дякую" може звучати як щира подяка, а може містити іронію або й відверте глузування. Тоді ми сприймаємо слова як знак недоброго ставлення до нас. Слово й справді вбиває.
Яскравим прикладом цього може слугувати історія Марусі Чурай з однойменного роману Ліни Костенко. її слова для всієї України були як знамено в бою, як душа, що співає про головне в житті. Але коли зрадив героїню Гриць, багато хто з ницих людців не посоромився встромити ніж недоброго слова у спину дівчини. Вона навіть не виправдовувалася, бо знала справжню ціну слова.
А як убивчо звучало для героїнь Т. Шевченка слово "покритка"! У ньому був не тільки осуд, а вирок людині без права спокутувати свій гріх. Катерина, наприклад, не витримала і покінчила з життям, а Ганна, героїня поеми "Наймичка", зуміла пересилити біль від недоброго слова, але все життя спокутувала свій гріх, доглядаючи рідного сина і не маючи права сказати йому про це.
Не можна не згадати історії нашої країни 30—50-х років XX століття, коли страшне словосполучення "ворог народу" руйнувало мільйони життів. На жаль, слово й справді може вбити, але, можливо, люди не завжди до кінця розуміють це. Інакше б ставилися до слова більш відповідально.
Отже, з усього виходить висновок, що недобре слово вбиває, а добре — рятує.
середа, 30 жовтня 2013 р.
Українська література підготовка до ЗНО
Авторські твори з української мови та літератури :http://www.uatvory.ru/
УСНА НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ Пісні про боротьбу з турецько-татарськими нападниками Важливу тематичну групу складають найстаріші історичні пісні про жахливі, спустошливі турецько-татарські напади на наш край, про полонення мирного населення і відправлення його на невільницькі ринки. Ці пісні найчастіше побудовані як розповідь очевидця про ті чи інші злочини турецько-татарських грабіжників. Нерідко розповідь переривається зойком скривджених у формі монологу чи діалогу. Такі пісні відбили в собі дух і колорит епохи, сповненої трагічних подій. У цих піснях нерідко перегукується трагічне з героїчним. У піснях змальовано жахливі картини ворожих нападів: пожежі, грабунки, знищення старих немічних людей та полонення молодих. Типовою для цього погляду є пісня «За річкою вогні горять». Своє особисте горе оповідач подає на тлі народного горя: За річкою вогні горять, Там татари полон ділять. Село наше запалили І багатство розграбили, Стару неньку зарубали, А миленьку в полон взяли. А в долині бубни гудуть, Бо на заріз людей ведуть: Коло шиї аркан в'ється, І по ногах ланцюг б'ється. Можливо, що цю пісню було створено на основі конкретної події, змалювання якої згодом набуло узагальнюючого характеру, бо розбійні напади були типовими для XV-XVI століть. Характерна картина спустошення українських земель турецько-татарськими ордами зображена в пісні «Зажурилась Україна, бо нічим прожити»: Зажурилась Україна, Бо нічим прожити, Витоптала орда кіньми Маленькії дітки, Котрі молодії — У полон забрато. Як зайняли, то й погнали До пана, до хана. Але пісня не обривається на сумній картині. її мінорний тон змінюється закликом до запеклої боротьби: Бери шаблю гостру, довгу Та йди воювати! Ой ти станеш на воротях, А я в закоулку, Дамо тому стиха лиха Та вражому турку!
УСНА НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ Пісні про боротьбу з турецько-татарськими нападниками Важливу тематичну групу складають найстаріші історичні пісні про жахливі, спустошливі турецько-татарські напади на наш край, про полонення мирного населення і відправлення його на невільницькі ринки. Ці пісні найчастіше побудовані як розповідь очевидця про ті чи інші злочини турецько-татарських грабіжників. Нерідко розповідь переривається зойком скривджених у формі монологу чи діалогу. Такі пісні відбили в собі дух і колорит епохи, сповненої трагічних подій. У цих піснях нерідко перегукується трагічне з героїчним. У піснях змальовано жахливі картини ворожих нападів: пожежі, грабунки, знищення старих немічних людей та полонення молодих. Типовою для цього погляду є пісня «За річкою вогні горять». Своє особисте горе оповідач подає на тлі народного горя: За річкою вогні горять, Там татари полон ділять. Село наше запалили І багатство розграбили, Стару неньку зарубали, А миленьку в полон взяли. А в долині бубни гудуть, Бо на заріз людей ведуть: Коло шиї аркан в'ється, І по ногах ланцюг б'ється. Можливо, що цю пісню було створено на основі конкретної події, змалювання якої згодом набуло узагальнюючого характеру, бо розбійні напади були типовими для XV-XVI століть. Характерна картина спустошення українських земель турецько-татарськими ордами зображена в пісні «Зажурилась Україна, бо нічим прожити»: Зажурилась Україна, Бо нічим прожити, Витоптала орда кіньми Маленькії дітки, Котрі молодії — У полон забрато. Як зайняли, то й погнали До пана, до хана. Але пісня не обривається на сумній картині. її мінорний тон змінюється закликом до запеклої боротьби: Бери шаблю гостру, довгу Та йди воювати! Ой ти станеш на воротях, А я в закоулку, Дамо тому стиха лиха Та вражому турку!
Кобзар у моєму життi
«Кобза́р» — назва збірки поетичних творів Тараса Шевченка
У наш час під назвою «Кобзар» розуміють усі віршовані твори Шевченка, однак перші «Кобзарі» містили тільки деякі його поезії.
Сiмейна бiблiотека є майже в кожнiй сiм’ï, бо книга завжди супроводжувала
наше життя: навчала, розважала, вiдкривала новi свiти. Довгий час книга була
найцiннiшим подарунком. Мабуть, тому в бiблiотецi моєï бабусi є багато
кни жок, якi вона передасть у спадщину менi, щоб я знала, якi були моï
предки, чим вони цiкавилися, що читали.
Серед книг сiмейноï бiблiотеки є декiлька видань “Кобзаря” Тараса
Григо ровича Шевченка. Особливо мою увагу привернули двi факсимiльнi книги: пер ше
видання “Кобзаря” 1840 року та малоï захалявноï книжки перiоду заслання.
Звичайно, це лише точнi копiï безцiнних книг Т. Шевченка, але як багато вони
можуть розповiсти про самого автора, про епоху, в якiй вiн жив. Так, з
факси мiльноï копiï малоï захалявноï книжки я побачила почерк
Великого Кобзаря: красивi, дрiбненькi лiтери рiвненько лягали рядочками, лише
де-не-де автор за креслював слово й надписував iнше. Менi здається, це свiдчить
про те, що вiршi легко складалися автором. Копiя першого “Кобзаря” може
розповiсти, де й за яких умов видавався цей твiр, дає змогу побачити, який вигляд
мали друкованi книги першоï половини XIX столiття.
У бiблiотецi моïх родичiв є видання “Кобзарiв” рiзних перiодiв нашоï
iсторiï. Здебiльшого це видання пiслявоєннi, бо довоєннi, на жаль, були
знищенi фа шистами. Коли бабуся розповiдала, як фашисти топили плиту книгами з
нашоï сiмейноï бiблiотеки, у неï на очах завжди були сльози.
наше життя: навчала, розважала, вiдкривала новi свiти. Довгий час книга була
найцiннiшим подарунком. Мабуть, тому в бiблiотецi моєï бабусi є багато
кни жок, якi вона передасть у спадщину менi, щоб я знала, якi були моï
предки, чим вони цiкавилися, що читали.
Серед книг сiмейноï бiблiотеки є декiлька видань “Кобзаря” Тараса
Григо ровича Шевченка. Особливо мою увагу привернули двi факсимiльнi книги: пер ше
видання “Кобзаря” 1840 року та малоï захалявноï книжки перiоду заслання.
Звичайно, це лише точнi копiï безцiнних книг Т. Шевченка, але як багато вони
можуть розповiсти про самого автора, про епоху, в якiй вiн жив. Так, з
факси мiльноï копiï малоï захалявноï книжки я побачила почерк
Великого Кобзаря: красивi, дрiбненькi лiтери рiвненько лягали рядочками, лише
де-не-де автор за креслював слово й надписував iнше. Менi здається, це свiдчить
про те, що вiршi легко складалися автором. Копiя першого “Кобзаря” може
розповiсти, де й за яких умов видавався цей твiр, дає змогу побачити, який вигляд
мали друкованi книги першоï половини XIX столiття.
У бiблiотецi моïх родичiв є видання “Кобзарiв” рiзних перiодiв нашоï
iсторiï. Здебiльшого це видання пiслявоєннi, бо довоєннi, на жаль, були
знищенi фа шистами. Коли бабуся розповiдала, як фашисти топили плиту книгами з
нашоï сiмейноï бiблiотеки, у неï на очах завжди були сльози.
“Кобзаревi” видання 1943 року належить особливе мiсце, бо це мiй прадiд привiз
його з фронту. Вiн розповiдав, що книгу цю читали на передових фрон тiв, черпали з
неï силу й мужнiсть нашi бiйцi.
“Кобзар” видання 1947 та тритомник 1949 року
Ї це вже дарунки моïм ба бусi та дiдусевi вiд ïхнiх батькiв до Дня
народження. Є в нашiй бiблiотецi й “Кобзар” 1956 року
Ї це велике, красиве, з iлюстрацiями до творiв Т. Шевчен ка видання було
подаровано вже моïй матусi. Я люблю гортати й перечитувати цю книгу й тому що
ïх сторiнок торкалися руки моєï матусi, й тому що подо баються вiршi Т.
Шевченка, й тому що в нiй є чудовi iлюстрацiï I. Їжакевича та В. Касiяна.
його з фронту. Вiн розповiдав, що книгу цю читали на передових фрон тiв, черпали з
неï силу й мужнiсть нашi бiйцi.
“Кобзар” видання 1947 та тритомник 1949 року
Ї це вже дарунки моïм ба бусi та дiдусевi вiд ïхнiх батькiв до Дня
народження. Є в нашiй бiблiотецi й “Кобзар” 1956 року
Ї це велике, красиве, з iлюстрацiями до творiв Т. Шевчен ка видання було
подаровано вже моïй матусi. Я люблю гортати й перечитувати цю книгу й тому що
ïх сторiнок торкалися руки моєï матусi, й тому що подо баються вiршi Т.
Шевченка, й тому що в нiй є чудовi iлюстрацiï I. Їжакевича та В. Касiяна.
Отже, “Кобзар” Т. Шевченка був i, сподiваюся, буде особливою книгою для
украïнцiв. I що незважаючи на науково-технiчний прогрес i лазернi диски iз
за писом творiв письменникiв, “Кобзар”
Ї книга, яка завжди буде в кожнiй укра ïнськiй родинi.
украïнцiв. I що незважаючи на науково-технiчний прогрес i лазернi диски iз
за писом творiв письменникiв, “Кобзар”
Ї книга, яка завжди буде в кожнiй укра ïнськiй родинi.
Підписатися на:
Дописи (Atom)