“Щасливими не народжуються ними стають” за п’єсою І. Котляревського «Наталка Полтавка»

П’єса видатного українського поета, письменника і драматурга Івана Котляревського «Наталка Полтавка» стала безцінним надбанням нашої національної культури. Вона досі залишається актуальною і з успіхом ставиться на сценах українських театрів, а ім’я Наталки Полтавки давно стало прозивним у нашого народу, бо так і зараз називають хороших дівчат.
Той, хто пізнав життєві мудрощі, добре розуміє, як мало на землі щасливих людей зараз і як мало їх було в усі часи. А ось Наталка все ж таки знайшла душевні сили, щоб завоювати своє щастя, хоча їй довелося боротися за нього, долаючи усілякі перешкоди.
Слід сказати, що І. П. Котляревський вперше в історії української літератури і драматургії вивів на сцену нову героїню, яка завдяки душевній силі та стійкості свого характеру здатна дати опор «нелюдським обставинам», які були перепоною на шляху до її щастя.
У самих скрутних ситуаціях Наталка Полтавка виявляє розум і винахідливість та, прагнучи зберегти людську гідність і особисту незалежність, без страху веде боротьбу за свого коханого Петра. Глибоке почуття до свого коханого Наталка вважає найбільшою морально-етичною цінністю. Вона добре розуміє, що матеріально вигідний шлюб з чоловіком, якого не кохаєш, ніяк не може бути щасливим, бо між жінкою та чоловіком буде завжди залишатися соціальна нерівність. Саме ці думки вона висловлює, кажучи: “У пана така жінка буде гірше наймички… Буде кріпачкою”. Усвідомлюючи це, Наталка використовує будь-яку можливість для збереження своєї незалежності та свободи, а також для повного утвердження свого права на особисте щасливе життя.
У своїй п’єсі «Наталка Полтавка» І. П. Котляревський стверджує, що щастя для кожної людини є та й повинне бути різним, в залежності від власних поглядів на життя. Тому скільки на землі людей, скільки і розумінь щастя. Але з’єднує всіх одно – щастя швидкоплинне и не приходить само по собі, найчастіше за нього треба боротися.
Товариш коханого Наталки Полтавки Микола, який дуже допомагає їм у прагненні з’єднати свої життя, вважає, що щастя полягає в допомозі другим людям, у прагненні до незалежності особистості, у почутті гідності людини, у сміливості, розумі і почутті солідарності із бідними та знедоленими. К слову сказати, Микола у багатьох визиває більш симпатій, ніж ідеальний, але слабий духом наречений Наталки Петро, який згоден змиритися з обставинами і відмовитись від свого щастя лише заради спокою матері коханої.
Мати Наталки Терпелиха бачить відраду вже не в особистому щасті, а в щасливому і безтурботному житті своєї дочки, бо вона із власного досвіду добре знає, що таке нестатки і злидні. Саме з цієї причини щастя своєї дочки вона асоціює лише з вигідним її браком з багатим чоловіком.
А ось достатньо негативні персонажі п’єси возний та вибірний бачать своє щастя у накопиченні багатства і будують його на підкупах, хабарництві, використанні своєї влади у власних інтересах і брехні. Але добрим знаком є те, що у фіналі п’єси возний перероджується, бо зламавши традиції і відмовляється від нареченої заради щастя закоханих, навіть не дивлячись на те, що Наталка вже подала рушники.
Висвітлюючи у своїй п’єсі особисте уявлення про природну доброту людини і зображуючи боротьбу її головної героїні за своє щастя, яка закінчується щасливо, І. П. Котляревський робить великий крок уперед, доводячи у цьому творі, що реальна поведінка і уявлення про щастя людини а також риси її особистості в певній мірі залежать від соціального середовища, ролі в суспільстві та виховання. Але не зважаючи на усі ці фактори досить зрозуміло, що щасливими не народжуються, ними стають. За своє щастя треба боротися, причому актуальним це ствердження було сто років тому назад, актуальним залишається воно і понині.

Твір до ЗНО на тему: "Ліпше вмирати біжучи, ніж жити гниючи"

Мені надзвичайно сподобався роман «Тигролови» українського письменника Івана Багряного, особливо головний герой Григорій Многогрішний, який поєднує в собі найкращі людські якості. Григорію притаманні мужність і сила духу, які допомагають йому у найне-безпечніших ситуаціях.

Атлетичний юнак-українець, за фахом інженер-аві-атор, він був хороброю і водночас гуманною людиною. Григорій, на відміну від мільйонів інших в'язнів, не дав переломити себе в тоталітарній м'ясорубці і був засуджений на двадцять п'ять років таборів. Він цілісна натура, що відчуває повну єдність з нацією, її культурою та історією, але душею і вчинками противиться тій злій силі, яка скувала український народ. І, всупереч системі, він претендує на володарювання над особистою долею.

Образ Григорія Многогрішного гартує душу читача, вчить його великій і мужній любові. Григорій блискуче володіє зброєю, потрапляючи завжди у ціль. Знесилений довгими блуканнями тайгою, змучений і зне-можений, він, однак, не роздумуючи кидається рятувати людину від розлюченоі-о ведмедя і з легкістю перемагає його. Плавання в сибірських ріках, сон на теплому снігу, довготривале очікування і моментальна, блискавична реакція під час полювання на живу тигрицю — усе це свідчить про те, що Григорію були невідомі вагання й страх. Він завжди кидається у вир небезпеки не задумуючись, що свідчить про його вольову вдачу, сміливе і палке серце, ясний та кмітливий розум.

Наче влиті в сідла, розмірено гойдаються вершники, долаючи сопки і паді, укриті пралісом. І це не тільки мужні юнаки, молоді мускулясті атлети Григорій і Гриць, але й натренована життям та його умовами юна Наталка, і досвідчений сивий Сірко.

Головні герої роману «Тигролови» викликають захоплення, бо це мужні й сильні люди, які обрали в житті правильний шлях.

«Ліпше вмерти, біжучи, ніж жити, гниючи!» — ця фраза була життєвим девізом головного героя роману Івана Багряного «Тигролови» Григорія Многогрішного, У ній розкривається не тільки його характер, його вдача, а й доля. Адже саме цей девіз визначив його життєвий шлях.

Образ Григорія Многогрішного захоплює читача з перших рядків роману. Він, 25-річний хлопець, якого названо «особливо небезпечним злочинцем» за те, що він був патріотом своєї нації, захищав її свободу, відстоював її право на рідкісну культуру і мову, мріяв про щастя для свого народу. За всі ці гріхи його засуджено на 25 років таборів, стільки, скільки він сам прожив. Але вдача Григорія не дозволяє йому скоритися, прийняти цей вирок. Доклавши неймовірних зусиль, взявши на допомогу все своє терпіння, він випиляв в арештантському вагоні дошки і виплигнув з поїзда, що мчав на шаленій швидкості, адже «Ліпше вмерти, біжучи, ніж жити, гниючи!». Скільки мужності треба була мати героєві, щоб зважитися на такий небезпечний крок! Але Григорій вважав, що краще буде йому вмерти в такий спосіб, ніж повільно помирати від знущань у таборі.

Григорій фактично здійснив подвиг. Він подарував іншим в'язням надію на втечу. Його неймовірна людська воля вразила і арештантів, і наглядачів. Але подальші пригоди Григорія ще більше вражають його фізичною і моральною витривалістю, силою духу, бажанням здобути волю і жити. Фізично знесилений, поранений, він довгий чаеблукав тайгою, де не знаходив ніякої поживи, не бачив жодних слідів перебування в цій місцевості людини. Але ні на хвилину в нього не виникало сумнівів з приводу правильності обраного шляху. Жодного разу він не подумав про смерть, бо хотів жити. І, коли він вже не міг рухатися і впав під деревиною, раптом почув крик про допомогу. Зібравши всі свої сили, юнак поспішив на крик, адже він не міг не допомогти, не міг не від реагувати. Так Григорій спас дівчину Наталку від ведмедя. Його мужність і сміливість не тільки подарували йому життя, а й врятували від голодної смерті в тайзі. Доля винагородила юнака за його мужність і благородство, за його хоробрість і силу духу — подарувала йому кохання.

Іван Багряний створив у романі «Тигролови» образ справжнього сучасного героя, якого наділив не тільки фізичною силою, сміливістю, мужністю, а й прекрасними моральними якостями, великою любов'ю до життя і силою духу.

Твір на тему: "Гріх і чеснота людська"

Не скажу, що я вірю в Бога. Мабуть, я навіть не вірю в нього. Це приходить згодом. Я хочу вірити, тому що віруючі люди – самі щасливі люди на землі. Вони знають, що таке істина, що таке любов, що таке гріх і чеснота людська. Я хочу стати щасливої, але не можу. Що для мене Бог? Ні, Бог для мене – не порожнє слово, Бог – це початок – Я хочу, щоб Бог для мене був добрим, але часто Його для мене немає. І мені соромно через це, мені соромно, що я сумніваюся. Що таке гріх? Немає на землі безгрішних людей. Чому? Тому що ніхто не знає, що це таке. Розкольників запитував: “Тварина я тремтяча або право маю?” Я згодна з Достоєвським у тім, що ніхто не має права, крім Бога, вирішувати долю інших. Ніхто не має права вбити вбивцю, красти в злодія. Але гріх неправди? Неправда в порятунок – чи гріх це? Чи грішно сказати матері, що її сина не вбили на війні, а він пропав без звістки? Чи буде чеснотою така правда, якщо мати вмре від туги? Якщо від горя по вбитому сині вона зненавидить увесь світ і Бога за те, що він дозволив таке? І чи буде гріх сказати неправду, якщо мати буде сподіватися, жити й чекати одного моменту, моменту, коли дитя її повернеться? А раптом, не дочекавшись, перед смертю вона побачить його у своїх снах, у своїх мріях, у своїх думках, думах про нього й умре з посмішкою щастя на вустах? А раптом? Ніхто не знає, що краще. Ніхто, крім Нього. Що таке істина? Самогубство – страшний гріх. А вбити себе в ім’я інших – це гріх або чеснота?

Вічні питання… Чи настане коли-небудь час, коли людина знайде відповідь на них? Тоді в мене мимоволі виникає питання: що таке розум і чи розумні ми істоти? Душа й розум – це те саме чи ні? Для мене душу – це те, що рветься вгору, а розум – те, що тягне вниз і не дає душі злетіти, пізнати істину. Для мене – це відповідь на питання: чому люди народжуються, живуть, а потім умирають. Умерти – це значить втратитися розуму, що тягне вниз. От чому душу залишає тіло: її вже ніщо не втримує на землі, і вона несеться вгору, до Бога.

Чеснота. Що це таке? Згадаємо Луку з п’єси М. Горького “На дні”. Чи були чеснотою його казки про гарне життя? Адже Актор покінчив життя самогубством, тому що казки Луки залишилися казками. Таїнство добра й зла, гріха й чесноти пізнаю я, коли мій розум покине мене, коли я полечу до Бога. А поки в мене є розум, мені дано сумніватися. Чи значить це, що я завжди буду стояти перед вибором – бути або не бути, любити або не любити, вірити або не вірити? Про це знаєш тільки Ти, Боже!

Маруся Чурай – головна героїня однойменного роману Л. Костенко

Історичний роман у віршах «Маруся Чурай» писався Ліною Костенко в роки її вимушеного мовчання і представляє в українській літературі рідкісний жанр. Працюючи над ним, письменниця використала ті скупі історичні, а по суті, на-півлегендарні відомості про співачку-поетесу з Полтави Марусю Чурай, шо з плином часу дійшли до нас. Образ Марусі Чурай, її пісні надихали багатьох митців і до Ліни Костенко: О. Шаховського, Л. Боровиковського, С. Руданського, В. Самійленка. Ольга Кобилянська поклала сюжет Марусиної пісні «Ой, не ходи, Грицю…» в основу своєї повісті «У неділю рано зілля копала…» Ліна Костенко по-новаторськи осмислила образ легендарної народної співачки. В чому ж суть новаторського трактування образу Марусі Чурай? Насамперед у тому, що поетеса поставила її вище особистої трагедії і підняла до рівня високих проблем життя й боротьби рідного народу за волю,

Маруся наділена поетичним талантом. Вона повністю розуміє важливість свого мистецького покликання. Серце її сповнюється гордістю, коли чує, як козацький полк співає її пісні. Маруся допомагає козакам воювати:

«Що нам було потрібно на війні? Щаблі, знамена і її пісні», – каже Іван Іскра.

Кохання вона розуміє як повнокровне життя в громаді, як творчість, як прояв зацікавленості до всіх справ, якими живе не тільки вузьке коло знайомих і родичів. Маруся прагне до дії, хоче пізнати людські радощі й страждання в їх повноті і всеохопленні. А життя полюбляє демонструвати дисгармонії в оркестрі життя – зауважує Ліна Костенко – гармонія нерідко звучить крізь тугу дисонансів, і роман «Маруся Чурай» ще раз змушує замислитися над цієї істиною.

Марусина любов зустрілася з роздвоєною, розчахнутою душею Гриця Бобренка. Це драма «нерівні душ» – поетично-максималістської (Марусі) та буденно-прозаїчної (Гриця), в якій зникають, гинуть зачатки чогось високого й справжнього, бо «Нерівня душ – це гірше, ніж майна». Маруся знаходить вельми точні слова, які пояснюють колізію двох нерівновеликих сердець:

Моя любов чолом сягала неба, А Гриць ходив ногами по землі. Важливо тільки відчути, що в цих словах не стільки докір чи осуд, скільки скрута, зітхання, тута…

Подружнє життя героїня трактує як спільність однодумців, яких єднає насамперед духовна рівність, високі, чисті, нічим не заплямовані почуття любові. Подружня вірність для Марусі Чурай рівнозначна вірності своєму народові, любові до вітчизни, глибокій пошані до культури, до вироблених віками і тисячоліттями норм співжиття людей у громаді. Отже, почуття обов’язку і особиста добропорядність для неї – нерозривне ціле. Ось чому образ Марусі Чурай виступає в єдності з образом України. 1 це тому, що талановита дівчина виросла серед людей, де шанується народна мораль, де основним правилом людської поведінки завжди виступала незрадливі’ любов до вітчизни, уболівання за щастя й процвітання народу. Добра пам’ять про діла попередніх поколінь у дівчини поєднується з уболіванням за чисте небо над майбутнім краю.

Серце Марусі відкрите до кожної чесної людини. Всі свої найсвітліші почуг тя вона висловлює в піснях, у яких – і про козаченьків, які за світ встали, збираючись у похід, і про свого коханого Гриця, і про того, котрий поїхав за Десну… Отже, пісня для неї – такий самий священний олтар, як і любов. Це велим стихії однієї великої душі, які зливаються в ціле, що його несила розділити. Але при цьому цілісність Марусі зовсім не схожа на «сталевість» монумента. Вона жінка. А значить, буває ніжною та беззахисною, зачарованою і змученою, пристрасною – і з випаленою душею. І саме в цьому сенсі можна говорити про велич душі цієї полтавської козачки, образ якої співмірний з найпринаднішими жіночими образами світової літератури.

Твір на тему: «Художнє осмислення загальнолюдських цінностей у творчості Ліни Костенко»

Коли я думаю, чую, читаю про Ліну Костенко чи про її твор­чість, то перед очима чомусь завжди з’являється постать захис­ниці Марії Оранти із Софії Київської. Така-от асоціація... Ліна Костенко ввійшла в українську поезію в шістдесяті роки. Але навіть на фоні літератури того часу, що відзначалась ліриз­мом, гуманізмом, волелюбністю, її поетична муза особливо виріз­нялася. Вона м’яка й сувора, глибоко жіноча і на диво мужня, красиво сентиментальна, але аж ніяк не плаксива і не безнадійна. Така, як про неї сказала сама поетеса у вірші «Доля». За неї «треба платити життям», отримуючи в нагороду солодку муку влучно знайденого слова: Великі поети не вміють писати віршів. Клював їх орел в печінку і сумнів сни випасав. Графоманові краще. Графоман вирішив написати — і написав. Списані рядками аркуші паперу для справжнього поета — це «смертельні плацдарми самотньої битви з державами, з часом, з самим собою». Творчість Ліни Костенко підпадає під таку харак­теристику. Вона роздумує над добром і злом, переосмислює зна­чення навколишнього світу і свого місця в ньому. Але дивна річ: силуети цієї талановитої поетеси, що їх нам являють її вірші,є надзвичайно різними, Олюднення природи, наш зв’язок з нею є однією з найбіль­ших цінностей в житті людини. У поезіях Ліни Костенко все починає рухатися, радіти і журитися, клопотатись і меланхо­лійно роздумувати: «Цей ліс живий. У нього добрі очі...», «...Ста­резні пні... літопис тиші пишуть у траві...». «Колише хмара втом­лені громи...», «Сплять діамантові жуки...». «Блакитні вії хата підніма...», «Світить сонце оком загадковим...», «Вікна сплять, засклив мороз їм сльози». Подібним світочуггєвим настроєм дихають чудові твори пое­теси, написані на згадку про дитинство. До нього веде «стежка, по якій вже тільки сніг іде» («Дзвенять у відрах крижані кру­жальця..». «Стоїть у ружах золота колиска.. «, «На конвертики хат літо клеїть віконця, як марки...»). Гармонія природи, оспівана поетесою, співзвучна гармонія людських взаємин, якої вона прагнула і до якої кликало її перо. Ціла галерея портретів, змальованих нею, являє нам красу жіно­чої душі, по-справжньому глибокої та шляхетної. «Пелюстки ста­ровинного романсу» та «Апологія лицарства» розгортають перед нашим зором трагедію жінки, яка в буденних хлопотах забу­ває про свою чарівну жіночність. Вона в’яне під гнітом суєти й несвободи, поки не з’явиться той, хто помітить і возвеличить у ній жінку: О, заспівайте дивчині романс! Жінки втомились бути не прекрасними. Дещо інший, пом’якшений грою світла и тиші, силует лірич­ної героїні постає перед нами в інтимній ліриці Ліни Костенко: «Очима ти сказав мені: люблю...», «Хуртовини», «В дні, прожиті печально і просто». «Двори стоять у хуртовині айстр...» та інші. Глибоко жіночі за звучанням, ці вірші вражають делікатністю, з якою автор розкриває внутрішній стан ліричної героїні, шля­хетною стриманістю, яка облагороджує, але не ховає від уваж­ного ока бурхливу внутрішню боротьбу: «Я вас люблю. О, як я вас люблю! ...Але про це не треба говорити». Поезія Ліни Костенко глибоко філософська. Її житгєві орі­єнтири проступають у віршах «Шукайте цензора в собі», «О, не взискуй гіркого меду слави». «Між іншим». «Ще вчора була я висока...» Лірична героїня цих та інших поезій чужа всьому суєтному, відкрита людям, чесна з собою та з іншими. У них роз­кривається внутрішня цілісність поетеси, яка хоче бути такою ж гармонійною в стосунках з людьми, як і у стосунках з природою. Загальнолюдскі цінності — це лише усвідомлена внутрішня гар­монія, у якій хоче жити людина. Органною величчю сповнені ті твори Ліни Костенко, у яких звучать християнські мотиви («Шлях на Голгофу». «Перш ніж півень заспіває»). Поетеса індивіалізує, наближає до нас у часі і просторі героїв біблійної легенди. І ті мірки, за ЯКИМИ ВІЧНІСТЬ розсудила їх, читач має змогу прикласти до себе, до свого життя. Любов, ненависть, віра, зрада, самопожертва — поняття вічні, на всі часи актуальні. І тому так проникливо говорить мовою цих понять поезія Ліни Костенко, поезія добра, поезія сильного духу, любові й свободи. У своїх м’яких, здавалося б, суто жіночих поезіях Ліна Кос­тенко відбила ту боротьбу за людське в людині, яку кожен веде сам з собою. Ці мотиви можна простежити в усіх її віршах, саме цій темі присвячена її Муза. Від глибокого відчуття природи до розуміння соціальних настанов — усі ці теми в її творчості сповнені гуманізму та душевної величі людини.

Скопійовано із сайту "Шкільні твори з української мови та літератури" http://www.uatvory.ru/2015/03/tvir-na-temu-khudozhne-osmislennya-zagalnolyudskikh-tsinnostej-u-tvorchosti-lini-kostenko.html

Твір на тему: "Мої плани на майбутнє"

Я — дев’ятикласник, і проблема вибору професії зараз достатньо важлива для мене. Звичайно, я довго міркував над цим питанням. У моїх батьків із цього приводу своя думка. А оскільки закінчення школи все ближче, мої тривоги стають сильнішими. Але попереду ще 3 роки.

Як і більшість моїх друзів, я збираюся після закінчення школи вступати до університету або іншого вищого навчального закладу. Я сподіваюсь, що отримаю атестат з гарними оцінками. Але я розумію, як багато молоді принесе свої атестати з відмінними оцінками до приймальної комісії університету. Складання вступних іспитів — серйозне випробування для тих, хто хоче продовжувати свою освіту.

У мене немає ніяких технічних здібностей. Але в той же час я не знаю, чи зумію я знайти гарну роботу після закінчення гуманітарного факультету університету.

Мої батьки хочуть, щоб я вступив на факультет менеджменту. Але я сумніваюся, що у мене є необхідні якості для цієї роботи. На мою думку, той, хто вибирає цю професію, повинен бути дуже комунікабельним. І, звичайно, якщо ви хочете досягти чого-небудь в цій сфері, ви повинні розбиратися в економіці, фінансах, трохи в бухгалтерському обліку, психології, праві, менеджменті;

Є також одна річ, яка дуже хвилює мене. Якщо я не отримаю достатньо балів для вступу до університету або інституту, мене можуть прийняти тільки на контракт, а в нашій сім’ї поки що немає таких грошей на моє навчання.

Є ще одна можливість здобути освіту. Я маю на увазі технікуми. Можливо, я виберу бухгалтерський облік. Хороші бухгалтери потрібні скрізь.

Якщо я не вступлю до інституту або університету, я намагатимуся навчитися працювати на комп’ютері ще краще. Звичайно, я продовжу вивчення англійської мови, і хотів би також вивчити німецьку й італійську. Я впевнений, що без цих знань неможливо отримати гарну роботу. Багато людей почали з малого і досягли потім вершин. Головне — правильно поставити мету!

Проблема молоді в романі Барки «Жовтий князь»

Молодь — майбутнє нації. Ідеологи тоталітарного режиму добре це розуміли і почали її обробку відповідно до своїх потреб. У романі В. Барки ми читаємо, що в школі дітей вчать сміятися з віри і церкви, навіть зі своїх темних та «забобонних» батьків.

Комсомольців посилали для руйнування храмів. «Наближається комісія, і з нею комсомольці, яких люди знають з обличчя і прізвища, а від цього дня будуть пам’ятати з приладдя розору, несеного до церкви: лому, кайла, сокири, молотка, линви, пилки чи що. Як збройні солдати, хлопці держать знаряддя, удаючи зневажливість, але огинаються під поглядами». І далі: «Хлопці знехотя, ніби ледачі підпаски, послані завернути коні, рушили до дзвіниці, приглушено ремствуючи». Відчувається, що не так легко зламати вікову традицію — пошану до церкви, що виховувалася змалечку селянами у своїх дітей.

Молодших дітей теж залучали до «справи», привчаючи до неправди й несправедливості. Коли уповноважені забирали у селян останній хліб, ланка піонерів, під орудою партійця, скандувала: «Куркуль, віддай хліб! Віддай хліб, ти — експлуататор!» Школярі навіть не розуміли слова, які викрикували, але так наказано…

Селянин із гіркотою, але спокійно говорить дітям: «— Який я експлуататор? То — хтось другий: навча неправди і так робить. А я від землі. Дивіться на мої руки: всі в мозолях, і дивіться на чиїсь…

Піонери зирнули на руки диригента-партійця, м’які, як балабушки, але він помигонув грізним знаком — знов кричати». Так рушилась одвічна традиція і моральний закон — шанувати старших, поважати працю, справедливість, а не силу.

У сім’ї головного героя Мирона Даниловича Катранника — троє дітей. Разом із дружиною і матір’ю він намагається виховати їх відповідно до своїх моральних переконань, не допустити чужого, ворожого впливу. Але хлопці ходили до школи і потроху звикали до думки, що віра, церква — це щось зайве, «пережиток». Коли настав голод, мати вирішила, що навчання можна перервати. «Бо з якої речі? Змордовані діти від їхнього голоду будуть душами калічитись, завчаючи злу неправду про батьків». Учням розповідали також про партію, «як гарно при ній». І це, мабуть, єдина правда, бо ті, хто прилаштовувалися «при партії», одержували пайок і всілякі привілеї.

У боротьбі за виживання прийняли мученицьку смерть тихі, добрі та лагідні Микола й Оленка Катранники. Із родини залишився живим тільки Андрійко. І це символічно. Він збереже коштовну церковну чашу, він понесе далі в життя все те добре і світле, чого навчили його батьки, він — запорука того, що народ відродиться. Хочеться вірити, що моральні уроки роману В. Барки не минуть даремно.