Твір-роздум про життєве призначення людини

Певно кожен з нас, хоча б раз у житті, замислювався на сенсом свого життя і свого призначення у цьому світі. Сама через ці роздуми, люди шукають себе та свою мету, щоб їх життя було наповненим та цілеспрямованим. Не зважаючи на обрану сферу діяльності, кожен прагне до щастя та успіху.

Звичайно, у всіх свої цінності та своє, особисте світосприйняття. Незважаючи на це, важливим залишається для людини не забувати про інших, про своє моральне та громадське значення. Лише у такому випадку, людина зможе у повній мірі реалізувати себе та досягти успіху.

Необхідно зазначити, що не можна піклуватися лише про власні мотиви та перейматися лише особистими інтересами, оскільки таке егоїстичне існування не надасть у подальшому можливість для власного розвитку. Дуже важливо здійснювати добрі, безкорисливі вчинки, обдаровувати своєю душевною теплотою інших людей. Оскільки саме любов піднімає людину на вищий рівень.

Саме це відчуття штовхає кожного з нас на шляхетні вчинки, на серйозні подвиги. Не має значення до кого ця любов чи на що вона спрямована: до іншої людини, на свою мову чи культуру, свій народ чи власну Батьківщину. Це не важливо, адже для когось найважливішим є кохання іншої людини, а хтось переповнений любов’ю до власної країни. І це чудово, оскільки лише у такому випадку з’являються такі поняття, як самозречення та відданість в ім’я власного народу, а патріотизм та боротьба за власне майбутнє та майбутнє своїх дітей стає метою життя.

Тобто, можна ствердити, що першочергове призначення людини полягає у збереженні людяності в будь-яких випадках, у своїх вчинках, думках та словах. Людяність, щирість та відданість робить нас людьми у повному сенсі.

Таким чином, щоб знайти своє життєве призначення необхідно спробувати у себе у найрізноманітніших напрямах, відноситися щиро та добре до інших людей, не концентруватися лише на власних інтересах. Лише у такому випадку можна посягнути сенс власного буття. І звичайно ж, необхідно любити, оскільки саме це відчуття підносить людину, воно змушує нас здійснювати вчинки на які б, ми в інакшому випадку ніколи не спромоглися. Не має значення на кого спрямоване це відчуття, важлива лише його щирість.

Ліризм і гумор у творчості Остапа Вишні

В українській літературі є багато цікавих постатей. Особливе місце серед них посідає Остап Вишня. Його творчість відзначається глибокою самобутністю, в якій поєднується водночас і ліризм, і м’який гумор. Остапу Вишні належить пріоритет у жанрі гумору. В його усмішках поєднується розповідь про події та авторські відступи, особливості стилю письменника.
Ліризм його гуморесок йде від захоплення рідною природою, від любові до народної пісні. Задушевність, глибока емоційність, що яскраво вибухає безпосередніми переживаннями, характерні для творів українського гумориста. Не випадково описи природи, як правило, завершуються пісенними рядками, що посилює емоційне сприйняття:
Ой зійди, зійди, ясен місяцю,
Як млиновеє коло…
У гуморесках-жартах засуджується самовпевненість людей, невігластво. «Усмішки» Остапа Вишні показують широку картину життя на Україні. Автор зображує цілу галерею добродушних, довірливих, щирих постатей селян, розкриває ряд болючих проблем колективізації, індустріалізації, українознавства, патріотичного обов’язку. Усі ці важливі питання Вишня майстерно висвітлює, використовуючи гумор і сатиру, що йде від самого життя, бо для характеру українця властиве тонке відчуття навколишнього світу, де поєднується і серйозне, і смішне. А сміх цей доброзичливий, жартівливий, м’який, бо іде від чистого серця.
Остап Вишня — новатор у жанрі гумору. Завжди письменник був оптимістом і у своєму «щоденнику» дотепно пояснює назву своїх творів: «Мені нове життя усміхається! І я йому усміхаюсь! Через те й усмішки.»
Органічне поєднання м’якого ліризму з дотепним гумором характерне для «Мисливських усмішок». У них підкреслюється чарівність природи, кращі якості людей, що розкриваються серед зелених лісів. Усі ці «усмішки» можуть збагатити знанням про матінку-природу, розкрити в звичайному кленовому листкові цілий світ з його радощами і трагізмом, виховати повагу до всього живого на землі, навчити щиро й незрадливо любити свій рідний край з його людьми, добрими душею і чистими помислами. Саме в творах цього циклу найповніше виявилася чиста, щедра і весела душа нашого сміхотворця. Це мисливець тієї рідкісної вдачі, який виходить на полювання не з наміром убити, а з метою якомога надійніше уникнути знищення природи.
Герої оповідок — мисливці-невдахи і мисливці-фантазери. Це люди надзвичайної правдивості, бо нічого не вигадують. Майстерно застосовані в «усмішках» іронічні розповіді та описи: «Завжди додержуйтеся стародавньої охотницької традиції: говори завжди правду, і тільки правду!» «Мисливські усмішки» — це своєрідне поєднання народного анекдоту і пейзажної лірики в прозі. Звідси і їхня надзвичайна привабливість, яка забезпечила стійкий інтерес читача.
У «Мисливських усмішках» автор використовує безліч гумористичних художніх засобів. До них належать і синоніми, і багатозначні слова, і евфемізми, і авторські неологізми. Так, замість «очі» вжито простонародне «баньки», до слова «рушниця» дібрані емоційні синоніми: «ружжо». «шонполка», «лушня». Багатозначність використовується для створення каламбурів. Обігруються О. Вишнею прізвища людей, клички тварин: Максим Тудистрибни, Триндишіешка, лорд Сесіль-Кисіль; Допугай, Бандит, Джек, Флейта. Клички тварин мають тут іронічний підтекст, автор висміює людей усім, іноземним.
Отже, Остап Вишня — видатний український гуморист, творам його властиве глибоке проникнення в духовний світ людини, що розуміє красу, сприймає її і сама стає творцем. А гумор тільки підкреслює оптимістичні настрої, допомагає сприймати серйозне у житті з доброзичливою усмішкою. «А ми, — казав О. Вишня, — сміємося і будемо сміятися разом із своїм дотепним, талановитим народом.»

‘Плач Ярославни’— шедевр світової літератури

«Слово о полку Ігоревім» — твір давньоруської літератури про захист Руської землі від половецької навали. Написав його невідомий автор. Події, змальовані в поемі, відбуваються у 1185 році, коли князь Ігор повів своє військо на половців. Незважаючи на затемнення сонця, яке віщувало поразку, дружина Ігоря вирішила розбити половецькі війська, щоб назавжди закрити їм шлях на Русь. Але сталося навпаки. Тільки перші дні принесли радість перемоги. На третій день військо Ігоря зазнало поразки, а самого князя було взято в полон. Руські воїни віддали своє життя, захищаючи рідний край, але сили не були рівними. Щоб подолати половецькі орди, треба було об’єднати руські князівства для боротьби з ворогом. Незгода між князями привела до поразки дружини Ігоря, але постраждала земля Руська, яка стала беззахисною.
Як же реагує на поразку князя Ігоря його Батьківщина? Автор розуміє, що передати вболівання за військову невдачу, горе беззахисної землі можна тільки стражданнями близької до Ігоря людини. Такою є дружина князя — Ярославна. У творі вона — взірець жінки-слов’янки, вірної патріотки, відданої своєму чоловікові і своєму краю. З Ярославною ми знайомимось, коли вона плаче на брамі в Путивлі-граді, звертаючись до сил природи, заклинаючи їх повернути їй чоловіка. Ми бачимо невтішне горе дружини, яка втратила коханого, опору свою і надію. Думаючи про свого чоловіка, вона шукає підтримки у сил природи і для воїнів Ігоря. Звертаючись до вітру, Ярославна питає:
…Легкий, крилатий господине!
Нащо на дужому крилі
На вої любії мої,
На князя, ладо моє миле,
Ти ханові метаєш стріли?
Жінка ладна полетіти зигзицею, щоб тільки врятувати коханого та надати йому сили. Туга, біль, відчай злилися в цьому плачі-голосінні. Із втратою чоловіка Ярославна втрачає радість життя. Смуток і безнадія охоплюють її.
Подаючи нам картину плачу княгині, автор змушує замислитись над тим, хто є воїн для своєї землі, для своєї коханої. Ярославна оплакує не тільки свого чоловіка і його військо, вона оплакує Руську землю, що втратила своїх захисників. Сила почуття Ярославни допомагає князю врятуватися з полону. Вій повертається, щоб знову захищати рідну землю.
Ярославна — мудра жінка. Вона вражає своєю ніжністю, беззахисністю і в той же час силою. Для мене княгиня не просто дружина Ігоря. Я сприйняв цей образ в єдності з образом землі Руської. Силою свого кохання Ярославна повертає Ігоря до рідного краю, до народу, що потребує захисту. Повернувся Ігор з полону і земля Руська радіє:
Ігор їде по Боричевім
До святої Богородиці Пирогощої.
Землі раді, городи веселі.
Вже кілька століть образ Ярославни надихає на кращі помисли, на чисті стосунки, на героїчні вчинки. Ніжність і її вірність оспівані в піснях, висвітлені в поезії і в прозі.
Твір «Слово о полку Ігоревім» — не тільки пам’ятка історії, це — шедевр літературного мистецтва. Через художнє відтворення дійсності автор доніс до нас велич і красу людини в її патріотизмі, «хоробрості і мужності», у вірності в коханні і самовідданості. Це морально-етичний заповіт всім, хто живе на нашій землі.

Чіпка Варениченко протестант проти суспільного зла

Роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» — один з найвизначніших творів української реалістичної літератури, її перший соціально-психологічний роман. В ньому відображено життя пореформеного села і соціальні зрушення, що сталися у цей період. У центрі роману — Чіпка Варениченко — один з найяскравіших типів української реалістичної літератури. УЧіпки рано прокидається почуття соціальної несправедливості. Батька силоміць віддано в солдати — сім’я опинилась без годувальника. Мати вдень і вночі працює, щоб заробити на шматок хліба, хоч цього шматка й не вистачало для сім’ї.

Діти на вулиці не приймали Чіпку до свого гурту, обзивали «байструком» і «безбатченком».

У добру, дуже вразливу від природи душу закрадається озлоблення. Особливо загострюється почуття ненависті до багатіїв, коли Бородай вигнав Чіпку з двору, а дід Улас розповів Чіпці про трагічну долю його батька, про страшну кріпаччину, про знущання, що споконвіку судилися простій людині.

Чіпку дуже вразила історія бунту його батька, але він стоїть уже на інших позиціях: «Чому він їх не вирізав, не випалив?» І згодом Чіпка буде палити, вирізати правих і винуватих — він протестуватиме проти тої соціальної системи визиску і насилля, яка зробила його жорстоким,.. Але то буде згодом…

Ще з дитинства Чіпка розуміє, що бог — поганий рятівник для бідних: «Чому ж ти не вдариш на злочинця гнівом своїм праведним?.. Ні… ти мовчиш, як глупа ніч… До тебе не доходить наш плач… наші сльози…їх заступили вороги наші… Ти не скараєш їх… Ні?!» Так Чіпка приходить до ясного усвідомлення, що немає справедливості ні на землі, ні на небі, і нічого звертатися з марними молитвами до бога…

Віч-на-віч Чіпка зіткнувся з соціальною несправедливістю: у нього відібрали землю. А що таке селянин без землі? Ніщо… Наймит, який нікому не потрібен… Чіпка, ще не втративши віри в людську справедливість, звертається до суду… Але йому відмовили в проханні — не може дати хабар судовикам… Немає правди на землі… Образа, гірка і тяжка, давить груди Чіпці. Злість закипає в його серці. Він топить своє нещастя в горілці, бешкетує, грабує… «Хіба ж ми ріжемо? Ми тільки рівняємо бідних з багатими», — виправдовує він свої дії.

Він тяжко ображає свою матір, але ця образа нанесена людиною, яка не знає, що робить. Чіпка шукає виходу своїй ненависті і своїй образі. А раз так, то у Чіпки всі винні, крім нього самого, Але це засліплення триває недовго. Відкрила очі Чіпці на його помилку Галя, Галочка, «польова царівна», кохана Чіпки. Для нього вона завжди була ідеалом чистоти і справедливості. Пізніше, будучи обраним до земства, Чіпка чесно хотів служити громаді. Але не зміг змиритися з махінаціями земців, тому вони усунули селянського посланця із земства. Та Чіпка ще енергійно бунтує, підбурює до виступу селян, його протест у той час набуває найбільшої соціальної спрямованості…

А коли бачить, що слова не допомагають, знову стає на шлях розбою — «шукати правди», Його ненависть дуже сильна, а відплата за страждання страшна. Бунт переходить у злочин: Чіпка вбиває і грабує невинних людей.

…Мати безмірно любить свого сина, співчуває його стражданням, розуміє, що його бунт проти деспотизму є справедливим, але коли Мотря переконалась, що Чіпка став убивцею, йде до волості й віддає його владі…

Чіпка дозволив собі «кров по совісті». Це ж саме зробив і Розкольников з роману Достоєвського «Злочин і кара». Обидва — вбивці. Але Чіпка не страждає від того, що робить злочин. Його індивідуальний бунт засуджували і автори роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панас Мирний та Іван Білик. Але їм імпонувало, що Чіпка сміливо бореться за гідність людини, може щиро співчувати чужому горю…

Зображення життя й побуту селян у повісті Квітки-Основ’яненка «Маруся»

У творах, написаних російською та українською мовами, письменник відобразив ряд істотних рис феодально-кріпосницької дійсності, яскраво змалював життя різних верств українського суспільства кінця XVIII — початку XIX століття. Наслідуючи кращі традиції української літератури, насамперед творчості Сковороди й Котляревського, прозаїк виявив гуманне ставлення до народу, співчував його тяжкому становищу, засуджував панів і сільську владу.

Повість «Маруся» Г. Квітка-Основ’яненко написав у 1834 році. Це була перша повість письменника. В основі твору лежить соціальний конфлікт: бідність Василя, загроза солдатчини, що і є головною перешкодою до щастя та одруження. Письменник робить перші спроби розкрити внутрішній світ героїв, приділяє значну увагу їх переживанням, вчинкам, які психологічно вмотивовує. Так митець прагне полегшено розв’язати соціальну суперечність: Василь знаходить доброчинного хазяїна, який обіцяє йому за чесну роботу знайти замість нього «найомщика» в солдати.

Повість «Маруся» позначена гуманним ставленням письменника до селянства, прославленням народних звичаїв та обрядів. Трудящих людей прозаїк змальовує розумними, талановитими. «А те таки правду сказать, — говорить Василь Наумові Дроту, — що нашого братчика куди ні піткни, хоч у науку, хоч у яке ремесло, то з нього путь буде, не пропащі за нього гроші».

Життя й побут селян Г. Квітка-Основ’яненко змальовує, здебільшого обминаючи кріпосництво, не наголошуючи на соціальних причинах тих або інших подій, тієї або іншої поведінки героїв. У відповідності до свого світорозуміння автор не підноситься до засудження феодально-кріпосницької системи, йому здається, що соціальні відносини в суспільстві природні й непорушні. Злигодні народу, заважав письменник, походять від того, що закони, добра воля царя і його сановників порушуються свавільними панами, нечесними чиновниками. Народ, на його думку, не повинен виступати проти Бога, і кривдники неминуче одержать по заслугах від «вищої влади».

«Маруся» — видатне явище в історії української літератури. Таку оцінку твір, я думаю, отримав через широке — використання автором фольклору як особливого елементу в зображенні побуту, звичаїв і характерів героїв.

Так, в повісті письменник майстерно використовує жанр обрядового плану на похоронах. У Наума Дрота, одного з головних героїв, помирає донька Маруся. Наум у відчаї. Схилившись над нею, він говорить: «Прощай, моя донечко, утіха, радість моя! Зав’яла ти, як садовий цвіточок, засохла, як билинка! Що без тебе тепер зостався? Сирота». Цей обряд має назву голосіння, в літературній критиці його ще називають плачі. З якою метою Г. Квітка-Основ’яненко використовує плачі? Безумовно, для підсилення емоціонального звучання твору, для передачі внутрішнього стану людини в момент її страждань, тобто плачеві письменник надає культу чи то в час страждань, чи тоді, коли пише про кохання.

Автор описує два обряди в повісті: весілля і похорон, і в текст авторської мови вводить прислів’я, приказки, пісні. Звернення до фольклору оправдується бажанням реальніше відтворити колорит епохи, спосіб життя, а також мову головних героїв, бо саме мова багато говорить про людину.

Іноді в повісті зустрічаються народні пісні («Ой, дівчина горлиця, до козака горнеться»;. Причому автор часто використовує не повну пісню, а її фрагмент. Так, під час сватання Марусі дівчата-подруги співають фрагмент пісні, яка надає обставинам святковості, урочистості: Та ти душенька, наша Мар’єчко! Обмітайте двори, Застеляйте столи… Фольклорні елементи присутні в творенні образів. Особливо цікаві в цьому плані Наум Дрот, Настя, Маруся та Василь. Вони змальовані різностороннє; для їх створення автор використовує народнопісенні елементи, .зокрема портретні характеристики. Маруся — дівчина «висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці, як тернові ягідки, бровоньки, як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвіте», Василь — «хлопець гарний, кучерявий, чисто підголений: чуб чепурний, уси козацькі, очі веселенькі, як зірочки…». Як бачимо; для портретної характеристики Г. Квітка-Основ’яненко використовує фольклорні епітети, порівняння, зменшувальні форми прикметників.

Прекрасно автор змальовує природу України. Пейзажі в повісті сприяють розкриттю переживань героїв. Перед розповіддю про освідчення Василя й Марусі письменник подає опис весняного ранку, сповненого життєдайних чар, радісного передчуття тривоги: «Ось і рідесенький туманець впав на річеньку, мов парубок приголубивсь до дівчиноньки і вкупі з нею побігли ховатись між крутими берегами».

Г. Квітка-Основ’яненко дещо ідеалізував оточуючий його світ. Ця ідеалізація відчутна перш за все в діях, вчинках, думках героїв. Наум та Настя — ідеальні образи селян. Вони працьовиті, поважають одне одного, богобоязливі. Автор говорить, що поміж ними ніколи не було сварки, бійки, ніколи вони не лаялись, а жили сумирно і спокійно і хвалили бога за його милість.

«Маруся» — не єдиний твір у творчій спадщині Г. Квітки-Основ’яненка. Читачеві знайомі і такі твори, як «Сердешна Оксана», «Щира любов», «Салдацький патрет», «Конотопська відьма» тощо. Та вище перераховані повісті писалися пізніше, а тому в них вже розширений суспільно-соціальний фон, письменник заглиблюється в суспільно-історичні обставини, піднімає проблему суперечності між особистим щастям і соціально-політичними умовами життя.

У «Марусі» ж Г. Квітка-Основ’яненко як прихильник поєднання реалістичного зображення дійсності з сентименталізмом прагне не тільки показати побут селян, їх звичаї, а й розчулити читача благородними рисами героїв, їх великодушними вчинками, стражданнями, несподіваною загибеллю деяких з них.

Сила синівської любові (за творчістю Володимира Сосюри)

Українська поезія щедра на таланти, на прекрасних і задушевних поетів. Одним з них є поет, якого я відкрила(в) для себе – це Володимир Сосюра.
Коли я згадую його ім’я, відразу постають в уяві білопінне цвітіння садів, «солодкий дух акацій», «золоті поля», «васильки у полі»,- і вся, вся наша запашна, вишнева, сонячно усміхнена Україна.
Її безмежно любив, голубив і ніжив своїм словом поет, бо як не любити місця, де ти народився, як не любити рідну землю, ім’я якій – Україна.

Як не любить той край, де вперше ти побачив
Солодкий дивний світ, що ми звемо життям,
де вперше став ходить і квіткою неначе
в його теплі зростав і усміхавсь світам!

Любов до України В. Сосюра ніколи не відділяв від любові, поваги до інших народів, але самобутність, своєрідність, свою історію кожен народ повинен зберегти. Афористично мудро про це сказав автор:

Не можна любити народів других,
Коли ти не любиш Вкраїну.

Поета звинувачували в націоналізмі, але поезія В. Сосюри перекреслює це твердження.
У любові до України, глибиннім почутті концентруються і набувають широти кращі духовні поривання сина народу: пошана до минулого, поцінування сущого, глибока повага до інших народів, які мають незаперечне право на такі ж почуття.
Батьківщина є втіленням найважливішої для В. Сосюри етичної категорії – категорії духовної. Любов до Батьківщини – це великий труд душі:

Краса душі, краса любові -
Найвища на землі краса.

Любити Батьківщину, любити Україну означає любити і знати рідну мову українську. Без неї немає нас, немає майбутнього.
Рідна мова, рідне слово ввібрали в себе віковічний плин Дніпра, шепіт діброви, колосся, спів солов’я. Для В. Сосюри мова – «це матері мова», він любить її, плекає, прагне її розквіту і шани:

О мово вкраїнська! Хто любить її,
Той любить свою Україну.

Почуття національної гордості, любові до рідного краю властиве людям, які своїми руками розробляють його надра, хто оре його землі й засіває чистим зерном, хто прикрашає його затишними оселями. Поет жив у гущі народу, ні на мить не відривався від його дум і прагнень, від його болей і печалей, від його радощів і щастя.
В. Сосюра писав про все, чим жив народ, чим жила кожна людина. Події в житті нашої країни захоплювали або бентежили його, відгукувалися у його серці, виливалися на папір дзвінкими співучими рядками.

Я дивлюся на все, що хвилює мене,
і про все це пісні я співаю,
про життя, що шумить, наче море ясне,
про народ, що люблю я без краю.

Поет тонко відчуває епоху, час, події. Він пристрасний борець за добро і щастя. Так, безмежною синівською любов’ю, оптимізмом, прагне захистити Україну від навали фашизму. Любити Батьківщину і ненавидіти її ворогів Сосюра вчився у Тараса Шевченка. Використовуючи шевченківські мотиви, поет у роки війни написав такі твори, як «Шевченко з нами», «Син», у яких звертається до великого Тараса як до сучасника.

Оптимізм В. Сосюри воєнних літ ґрунтується на безмежній вірі в людину. Він пише:

Діти йдуть, сміються. Матері з квітками.
Гей, радійте, люди, це наш день прийшов.
Вірю я, так буде, знаю я, так буде,
Сніг стече кривавий у яри, яри…
Буде це весною, навесні це буде…

В. Сосюра мріє про той час, коли між людьми пануватимуть злагода, дружба і, звичайно, ніжність. Саме їй поет віддає свої найдзвінкіші струни:

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
Лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання…
Гей, ви, зорі ясні… тихий місяцю мій…
де ви бачили більше кохання?

писав поет про своє особисте почуття.
Так у поета кришталево чисто переплітаються всі найкращі людські почуття. У вірші «Я так люблю тебе, мій краю» автор говорить:

О краю мій, моя блакить,
Тебе душа моя вітає,
Що в пісню вилилась.

Думаю, що наша рідна Україна розправить велетенські крила, бо саме в любові – сила:

Всім серцем любіть Україну свою,-
вічні ми будемо з нею.

Зображення життя і побуту селянства в повісті «Маруся»

Г. Квітка-Основ’яненко — зачинатель нової української прози. Письменник одним із перших в Україні почав писати народною мовою не тільки про смішне, а й про серйозне. Це було актом історичного значення, який довів зрілість і художню досконалість української мови. Квітка-Основ’яненко прийшов в українську літературу в час її національного відродження.
Твори письменника нікого не залишали байдужим. Простих людей ці твори захоплювали до сліз, бо оповідали про їхнє життя, розказані до того ж правдиво, зі співчуттям. Один з найяскравіших творів митця — повість «Маруся» в якій майстерно змальовано селянський побут, українські обряди та звичаї, втілено світоглядні уявлення та психологію українського селянина. Квітка ідеалізував свого героя відповідно до народного розуміння. Наум Дрот — працьовитий, мудрий, набожний, чесний, дотримувався всіх народних обрядів та звичаїв. Лише завдяки чесній праці, набожності і дотримань норм, моралі цей кріпак став заможним і щасливим.

У такому ж доброчесному дусі виховав Наум і свою доньку Марусю. Портрет Марусі основується на народнопісенних джерелах, вона може бути ідеалом української дівчини.
Характер героїні тихий, привітний, вона ввічлива, спокійна, а понад усе — працьовита «до всякого діла невсипуща». Хоч і донька заможних людей «Вона й з батьком у полі чи громадити, чи жати», і біля корови порається і в хаті прибере. Все її життя у праці.
В її духовному світі найважливіше — почуття. То вона «веселенька, як весіння зіронька», а то вже «невесела, мов у воду опущена». Маруся дуже чутлива, будь-що — уже й сльози, вся в світлі переживань. Полюбила ця дівчина Василя з першого погляду, але глибоко, назавжди. У поведінці своїй з парубком Маруся шляхетна, уважлива. У розлуці з Василем вона цілує й прикладає до серця подаровані ним горішки.

Поведінка Марусі має фольклорну основу: вона червоніє, «як калина», голос дівчини, як сопілонька, а сльозин, як росочка на квіточці. Народнопісенна і мова цієї чепурної, роботящої дівчини: «Таточку, голубчику, соколику лебедику! Матінко моя ріднесенька!».
Ідеальній дівчині — ідеальна пара. Таким і є Василь: «гарний, русявий…, уси козацькі, очі веселенькі, як зірочки…; жупан на ньому синій і китаєва юпка, поясом з аглицької каламайки підперезаний, у тяжи нових штанях, чоботи добрі, шкапові з підковами».
Вдачею парубок чесний, скромний, щирий у почуттях, добрий, працьовитий, розумний. А що вже дотепний: «на вигадки, на прикладки — поперед усіх: тільки його й чути, від нього весь регіт іде». І до танців, і до розмов, і до роботи — до всього іншого вдатний.
Джерела повісті — це дійсність українського села і народна творчість. Квітка-Основ’яненко докладно описав повсякденні клопоти селян: турботи про землю та господарство, одяг і страви, майстерність і любов до домашнього огнища. У Великодньому кошику Марусі є і паска, і баранець крашанки, що підкреслює в ній добру господиню. Автор детально знайомить читачів з обрядовістю Слобожанщини, змальовуючи сватання, весілля, поховальний обряд з голосінням. Спосіб життя селян визначав їх поведінку. Люди дотримуються морально-етичних норм поведінки, кожному не байдуже те, «що скажуть люди».
Блискуче Квітка підкреслив, що основною умовою життя селянства була праця, бо саме вона давала життя й притаманна на світі. Праця та набожність дають сили Наумові та Насті і далі жити, коли, здається, втратили все найдорожче зі смертю Марусі. Вони невсипущо працюють, роздаючи результати своїх трудів на церкву та на старців божих.

Героїв повісті письменник знайшов серед простих трудівників, образи їх «писані з натури без будь-якої прикраси». Так міг написати тільки великий знавець народного життя. Повість «Маруся» чарувала, сучасників Квітки саме змалюванням народного життя України «з її поетичною природою, з її поетичним життям простого народу, з її поетичними звичаями і становить всю привабливість, всю поетичну чарівність повісті, як відзначив В. Бєлінський. Для нащадків Г. Ф. Квітка-Основ’яненко залишив у спадок великий скарб — енциклопедію життя .