Чіпка Варениченко протестант проти суспільного зла

Роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» — один з найвизначніших творів української реалістичної літератури, її перший соціально-психологічний роман. В ньому відображено життя пореформеного села і соціальні зрушення, що сталися у цей період. У центрі роману — Чіпка Варениченко — один з найяскравіших типів української реалістичної літератури. УЧіпки рано прокидається почуття соціальної несправедливості. Батька силоміць віддано в солдати — сім’я опинилась без годувальника. Мати вдень і вночі працює, щоб заробити на шматок хліба, хоч цього шматка й не вистачало для сім’ї.

Діти на вулиці не приймали Чіпку до свого гурту, обзивали «байструком» і «безбатченком».

У добру, дуже вразливу від природи душу закрадається озлоблення. Особливо загострюється почуття ненависті до багатіїв, коли Бородай вигнав Чіпку з двору, а дід Улас розповів Чіпці про трагічну долю його батька, про страшну кріпаччину, про знущання, що споконвіку судилися простій людині.

Чіпку дуже вразила історія бунту його батька, але він стоїть уже на інших позиціях: «Чому він їх не вирізав, не випалив?» І згодом Чіпка буде палити, вирізати правих і винуватих — він протестуватиме проти тої соціальної системи визиску і насилля, яка зробила його жорстоким,.. Але то буде згодом…

Ще з дитинства Чіпка розуміє, що бог — поганий рятівник для бідних: «Чому ж ти не вдариш на злочинця гнівом своїм праведним?.. Ні… ти мовчиш, як глупа ніч… До тебе не доходить наш плач… наші сльози…їх заступили вороги наші… Ти не скараєш їх… Ні?!» Так Чіпка приходить до ясного усвідомлення, що немає справедливості ні на землі, ні на небі, і нічого звертатися з марними молитвами до бога…

Віч-на-віч Чіпка зіткнувся з соціальною несправедливістю: у нього відібрали землю. А що таке селянин без землі? Ніщо… Наймит, який нікому не потрібен… Чіпка, ще не втративши віри в людську справедливість, звертається до суду… Але йому відмовили в проханні — не може дати хабар судовикам… Немає правди на землі… Образа, гірка і тяжка, давить груди Чіпці. Злість закипає в його серці. Він топить своє нещастя в горілці, бешкетує, грабує… «Хіба ж ми ріжемо? Ми тільки рівняємо бідних з багатими», — виправдовує він свої дії.

Він тяжко ображає свою матір, але ця образа нанесена людиною, яка не знає, що робить. Чіпка шукає виходу своїй ненависті і своїй образі. А раз так, то у Чіпки всі винні, крім нього самого, Але це засліплення триває недовго. Відкрила очі Чіпці на його помилку Галя, Галочка, «польова царівна», кохана Чіпки. Для нього вона завжди була ідеалом чистоти і справедливості. Пізніше, будучи обраним до земства, Чіпка чесно хотів служити громаді. Але не зміг змиритися з махінаціями земців, тому вони усунули селянського посланця із земства. Та Чіпка ще енергійно бунтує, підбурює до виступу селян, його протест у той час набуває найбільшої соціальної спрямованості…

А коли бачить, що слова не допомагають, знову стає на шлях розбою — «шукати правди», Його ненависть дуже сильна, а відплата за страждання страшна. Бунт переходить у злочин: Чіпка вбиває і грабує невинних людей.

…Мати безмірно любить свого сина, співчуває його стражданням, розуміє, що його бунт проти деспотизму є справедливим, але коли Мотря переконалась, що Чіпка став убивцею, йде до волості й віддає його владі…

Чіпка дозволив собі «кров по совісті». Це ж саме зробив і Розкольников з роману Достоєвського «Злочин і кара». Обидва — вбивці. Але Чіпка не страждає від того, що робить злочин. Його індивідуальний бунт засуджували і автори роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панас Мирний та Іван Білик. Але їм імпонувало, що Чіпка сміливо бореться за гідність людини, може щиро співчувати чужому горю…

Зображення життя й побуту селян у повісті Квітки-Основ’яненка «Маруся»

У творах, написаних російською та українською мовами, письменник відобразив ряд істотних рис феодально-кріпосницької дійсності, яскраво змалював життя різних верств українського суспільства кінця XVIII — початку XIX століття. Наслідуючи кращі традиції української літератури, насамперед творчості Сковороди й Котляревського, прозаїк виявив гуманне ставлення до народу, співчував його тяжкому становищу, засуджував панів і сільську владу.

Повість «Маруся» Г. Квітка-Основ’яненко написав у 1834 році. Це була перша повість письменника. В основі твору лежить соціальний конфлікт: бідність Василя, загроза солдатчини, що і є головною перешкодою до щастя та одруження. Письменник робить перші спроби розкрити внутрішній світ героїв, приділяє значну увагу їх переживанням, вчинкам, які психологічно вмотивовує. Так митець прагне полегшено розв’язати соціальну суперечність: Василь знаходить доброчинного хазяїна, який обіцяє йому за чесну роботу знайти замість нього «найомщика» в солдати.

Повість «Маруся» позначена гуманним ставленням письменника до селянства, прославленням народних звичаїв та обрядів. Трудящих людей прозаїк змальовує розумними, талановитими. «А те таки правду сказать, — говорить Василь Наумові Дроту, — що нашого братчика куди ні піткни, хоч у науку, хоч у яке ремесло, то з нього путь буде, не пропащі за нього гроші».

Життя й побут селян Г. Квітка-Основ’яненко змальовує, здебільшого обминаючи кріпосництво, не наголошуючи на соціальних причинах тих або інших подій, тієї або іншої поведінки героїв. У відповідності до свого світорозуміння автор не підноситься до засудження феодально-кріпосницької системи, йому здається, що соціальні відносини в суспільстві природні й непорушні. Злигодні народу, заважав письменник, походять від того, що закони, добра воля царя і його сановників порушуються свавільними панами, нечесними чиновниками. Народ, на його думку, не повинен виступати проти Бога, і кривдники неминуче одержать по заслугах від «вищої влади».

«Маруся» — видатне явище в історії української літератури. Таку оцінку твір, я думаю, отримав через широке — використання автором фольклору як особливого елементу в зображенні побуту, звичаїв і характерів героїв.

Так, в повісті письменник майстерно використовує жанр обрядового плану на похоронах. У Наума Дрота, одного з головних героїв, помирає донька Маруся. Наум у відчаї. Схилившись над нею, він говорить: «Прощай, моя донечко, утіха, радість моя! Зав’яла ти, як садовий цвіточок, засохла, як билинка! Що без тебе тепер зостався? Сирота». Цей обряд має назву голосіння, в літературній критиці його ще називають плачі. З якою метою Г. Квітка-Основ’яненко використовує плачі? Безумовно, для підсилення емоціонального звучання твору, для передачі внутрішнього стану людини в момент її страждань, тобто плачеві письменник надає культу чи то в час страждань, чи тоді, коли пише про кохання.

Автор описує два обряди в повісті: весілля і похорон, і в текст авторської мови вводить прислів’я, приказки, пісні. Звернення до фольклору оправдується бажанням реальніше відтворити колорит епохи, спосіб життя, а також мову головних героїв, бо саме мова багато говорить про людину.

Іноді в повісті зустрічаються народні пісні («Ой, дівчина горлиця, до козака горнеться»;. Причому автор часто використовує не повну пісню, а її фрагмент. Так, під час сватання Марусі дівчата-подруги співають фрагмент пісні, яка надає обставинам святковості, урочистості: Та ти душенька, наша Мар’єчко! Обмітайте двори, Застеляйте столи… Фольклорні елементи присутні в творенні образів. Особливо цікаві в цьому плані Наум Дрот, Настя, Маруся та Василь. Вони змальовані різностороннє; для їх створення автор використовує народнопісенні елементи, .зокрема портретні характеристики. Маруся — дівчина «висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці, як тернові ягідки, бровоньки, як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвіте», Василь — «хлопець гарний, кучерявий, чисто підголений: чуб чепурний, уси козацькі, очі веселенькі, як зірочки…». Як бачимо; для портретної характеристики Г. Квітка-Основ’яненко використовує фольклорні епітети, порівняння, зменшувальні форми прикметників.

Прекрасно автор змальовує природу України. Пейзажі в повісті сприяють розкриттю переживань героїв. Перед розповіддю про освідчення Василя й Марусі письменник подає опис весняного ранку, сповненого життєдайних чар, радісного передчуття тривоги: «Ось і рідесенький туманець впав на річеньку, мов парубок приголубивсь до дівчиноньки і вкупі з нею побігли ховатись між крутими берегами».

Г. Квітка-Основ’яненко дещо ідеалізував оточуючий його світ. Ця ідеалізація відчутна перш за все в діях, вчинках, думках героїв. Наум та Настя — ідеальні образи селян. Вони працьовиті, поважають одне одного, богобоязливі. Автор говорить, що поміж ними ніколи не було сварки, бійки, ніколи вони не лаялись, а жили сумирно і спокійно і хвалили бога за його милість.

«Маруся» — не єдиний твір у творчій спадщині Г. Квітки-Основ’яненка. Читачеві знайомі і такі твори, як «Сердешна Оксана», «Щира любов», «Салдацький патрет», «Конотопська відьма» тощо. Та вище перераховані повісті писалися пізніше, а тому в них вже розширений суспільно-соціальний фон, письменник заглиблюється в суспільно-історичні обставини, піднімає проблему суперечності між особистим щастям і соціально-політичними умовами життя.

У «Марусі» ж Г. Квітка-Основ’яненко як прихильник поєднання реалістичного зображення дійсності з сентименталізмом прагне не тільки показати побут селян, їх звичаї, а й розчулити читача благородними рисами героїв, їх великодушними вчинками, стражданнями, несподіваною загибеллю деяких з них.

Сила синівської любові (за творчістю Володимира Сосюри)

Українська поезія щедра на таланти, на прекрасних і задушевних поетів. Одним з них є поет, якого я відкрила(в) для себе – це Володимир Сосюра.
Коли я згадую його ім’я, відразу постають в уяві білопінне цвітіння садів, «солодкий дух акацій», «золоті поля», «васильки у полі»,- і вся, вся наша запашна, вишнева, сонячно усміхнена Україна.
Її безмежно любив, голубив і ніжив своїм словом поет, бо як не любити місця, де ти народився, як не любити рідну землю, ім’я якій – Україна.

Як не любить той край, де вперше ти побачив
Солодкий дивний світ, що ми звемо життям,
де вперше став ходить і квіткою неначе
в його теплі зростав і усміхавсь світам!

Любов до України В. Сосюра ніколи не відділяв від любові, поваги до інших народів, але самобутність, своєрідність, свою історію кожен народ повинен зберегти. Афористично мудро про це сказав автор:

Не можна любити народів других,
Коли ти не любиш Вкраїну.

Поета звинувачували в націоналізмі, але поезія В. Сосюри перекреслює це твердження.
У любові до України, глибиннім почутті концентруються і набувають широти кращі духовні поривання сина народу: пошана до минулого, поцінування сущого, глибока повага до інших народів, які мають незаперечне право на такі ж почуття.
Батьківщина є втіленням найважливішої для В. Сосюри етичної категорії – категорії духовної. Любов до Батьківщини – це великий труд душі:

Краса душі, краса любові -
Найвища на землі краса.

Любити Батьківщину, любити Україну означає любити і знати рідну мову українську. Без неї немає нас, немає майбутнього.
Рідна мова, рідне слово ввібрали в себе віковічний плин Дніпра, шепіт діброви, колосся, спів солов’я. Для В. Сосюри мова – «це матері мова», він любить її, плекає, прагне її розквіту і шани:

О мово вкраїнська! Хто любить її,
Той любить свою Україну.

Почуття національної гордості, любові до рідного краю властиве людям, які своїми руками розробляють його надра, хто оре його землі й засіває чистим зерном, хто прикрашає його затишними оселями. Поет жив у гущі народу, ні на мить не відривався від його дум і прагнень, від його болей і печалей, від його радощів і щастя.
В. Сосюра писав про все, чим жив народ, чим жила кожна людина. Події в житті нашої країни захоплювали або бентежили його, відгукувалися у його серці, виливалися на папір дзвінкими співучими рядками.

Я дивлюся на все, що хвилює мене,
і про все це пісні я співаю,
про життя, що шумить, наче море ясне,
про народ, що люблю я без краю.

Поет тонко відчуває епоху, час, події. Він пристрасний борець за добро і щастя. Так, безмежною синівською любов’ю, оптимізмом, прагне захистити Україну від навали фашизму. Любити Батьківщину і ненавидіти її ворогів Сосюра вчився у Тараса Шевченка. Використовуючи шевченківські мотиви, поет у роки війни написав такі твори, як «Шевченко з нами», «Син», у яких звертається до великого Тараса як до сучасника.

Оптимізм В. Сосюри воєнних літ ґрунтується на безмежній вірі в людину. Він пише:

Діти йдуть, сміються. Матері з квітками.
Гей, радійте, люди, це наш день прийшов.
Вірю я, так буде, знаю я, так буде,
Сніг стече кривавий у яри, яри…
Буде це весною, навесні це буде…

В. Сосюра мріє про той час, коли між людьми пануватимуть злагода, дружба і, звичайно, ніжність. Саме їй поет віддає свої найдзвінкіші струни:

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
Лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання…
Гей, ви, зорі ясні… тихий місяцю мій…
де ви бачили більше кохання?

писав поет про своє особисте почуття.
Так у поета кришталево чисто переплітаються всі найкращі людські почуття. У вірші «Я так люблю тебе, мій краю» автор говорить:

О краю мій, моя блакить,
Тебе душа моя вітає,
Що в пісню вилилась.

Думаю, що наша рідна Україна розправить велетенські крила, бо саме в любові – сила:

Всім серцем любіть Україну свою,-
вічні ми будемо з нею.

Зображення життя і побуту селянства в повісті «Маруся»

Г. Квітка-Основ’яненко — зачинатель нової української прози. Письменник одним із перших в Україні почав писати народною мовою не тільки про смішне, а й про серйозне. Це було актом історичного значення, який довів зрілість і художню досконалість української мови. Квітка-Основ’яненко прийшов в українську літературу в час її національного відродження.
Твори письменника нікого не залишали байдужим. Простих людей ці твори захоплювали до сліз, бо оповідали про їхнє життя, розказані до того ж правдиво, зі співчуттям. Один з найяскравіших творів митця — повість «Маруся» в якій майстерно змальовано селянський побут, українські обряди та звичаї, втілено світоглядні уявлення та психологію українського селянина. Квітка ідеалізував свого героя відповідно до народного розуміння. Наум Дрот — працьовитий, мудрий, набожний, чесний, дотримувався всіх народних обрядів та звичаїв. Лише завдяки чесній праці, набожності і дотримань норм, моралі цей кріпак став заможним і щасливим.

У такому ж доброчесному дусі виховав Наум і свою доньку Марусю. Портрет Марусі основується на народнопісенних джерелах, вона може бути ідеалом української дівчини.
Характер героїні тихий, привітний, вона ввічлива, спокійна, а понад усе — працьовита «до всякого діла невсипуща». Хоч і донька заможних людей «Вона й з батьком у полі чи громадити, чи жати», і біля корови порається і в хаті прибере. Все її життя у праці.
В її духовному світі найважливіше — почуття. То вона «веселенька, як весіння зіронька», а то вже «невесела, мов у воду опущена». Маруся дуже чутлива, будь-що — уже й сльози, вся в світлі переживань. Полюбила ця дівчина Василя з першого погляду, але глибоко, назавжди. У поведінці своїй з парубком Маруся шляхетна, уважлива. У розлуці з Василем вона цілує й прикладає до серця подаровані ним горішки.

Поведінка Марусі має фольклорну основу: вона червоніє, «як калина», голос дівчини, як сопілонька, а сльозин, як росочка на квіточці. Народнопісенна і мова цієї чепурної, роботящої дівчини: «Таточку, голубчику, соколику лебедику! Матінко моя ріднесенька!».
Ідеальній дівчині — ідеальна пара. Таким і є Василь: «гарний, русявий…, уси козацькі, очі веселенькі, як зірочки…; жупан на ньому синій і китаєва юпка, поясом з аглицької каламайки підперезаний, у тяжи нових штанях, чоботи добрі, шкапові з підковами».
Вдачею парубок чесний, скромний, щирий у почуттях, добрий, працьовитий, розумний. А що вже дотепний: «на вигадки, на прикладки — поперед усіх: тільки його й чути, від нього весь регіт іде». І до танців, і до розмов, і до роботи — до всього іншого вдатний.
Джерела повісті — це дійсність українського села і народна творчість. Квітка-Основ’яненко докладно описав повсякденні клопоти селян: турботи про землю та господарство, одяг і страви, майстерність і любов до домашнього огнища. У Великодньому кошику Марусі є і паска, і баранець крашанки, що підкреслює в ній добру господиню. Автор детально знайомить читачів з обрядовістю Слобожанщини, змальовуючи сватання, весілля, поховальний обряд з голосінням. Спосіб життя селян визначав їх поведінку. Люди дотримуються морально-етичних норм поведінки, кожному не байдуже те, «що скажуть люди».
Блискуче Квітка підкреслив, що основною умовою життя селянства була праця, бо саме вона давала життя й притаманна на світі. Праця та набожність дають сили Наумові та Насті і далі жити, коли, здається, втратили все найдорожче зі смертю Марусі. Вони невсипущо працюють, роздаючи результати своїх трудів на церкву та на старців божих.

Героїв повісті письменник знайшов серед простих трудівників, образи їх «писані з натури без будь-якої прикраси». Так міг написати тільки великий знавець народного життя. Повість «Маруся» чарувала, сучасників Квітки саме змалюванням народного життя України «з її поетичною природою, з її поетичним життям простого народу, з її поетичними звичаями і становить всю привабливість, всю поетичну чарівність повісті, як відзначив В. Бєлінський. Для нащадків Г. Ф. Квітка-Основ’яненко залишив у спадок великий скарб — енциклопедію життя .

Непогасна зоря В. Симоненка

Так писав Василь Андрійович Симоненко — великий син України, її геніальний поет. Він умів любити так ніжно, так самозречено, як, мабуть, ніхто на землі. Умів він і ненавидіти підлість, сваволю, лицемірство. По-лицарськи поет боровся з чорною кривдою:

Дядька я вбити зневагою мушу,
Тільки у грудях клекоче гроза!
Хто обікрав, обскуб його душу,
Хто його совісті руки зв’язав?

Тяжко жилося поетові такої громадянської сили і мужності. Оті «відгодовані й сірі», «демагоги й брехуни» не могли йому подарувати такого нечуваного вільнодумства, простити правду і не прощали.
«…Це страшно, коли прижиттєва слава і обожествлення стають посмертною ганьбою. Це взагалі не слава, а тільки іграшка, якою тішаться тирани. Не розуміють цього лише убогі душею й мозком», — писав він у своєму щоденнику в останній рік життя.
А похмура нова політична зима дедалі лютішала. Побільшало цькувань, наклепів, звинувачень. У той час лише одному щоденникові звіряв Симоненко свої болісні сумніви, тривоги, жалі:
«Втрата мужності — це втрата людської гідності, котру я ставлю над усе. Але скільки людей — розумних і талановитих — рятували своє життя, поступаючися гідністю, і, власне, перетворювали його в нікому не потрібне животіння, це найстрашніше…»
Життя ставало болючим, друзі раптом кудись зникли, росло духовне пригноблення.
…Серце поета навіки зупинилось 13 грудня 1963 року. На 28 літі згасла Симоненкова зоря, та навіки з нами лишилися його любов і мука, його радість і гнів, його вогненна Поезія:

Україно! Ти моя молитва,
Ти моя розлука вікова.
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.
Хай палають хмари бурякові,
Хай сичать образи — все одно
Я проллюся крапелькою крові
На твоє священне знамено.

Шістдесяті роки нашого століття позначені бурхливим входженням у літературу когорти творчої молоді — В.Симоненка, І. Драча, Л. Костенко, В. Стуса… Вони по-новому, на противагу «поезії безплідній, як толоці», прагнули осмислити життя, звернулися до духовного досвіду особистості та історії рідного народу. Поети-шістдесятники принесли в літературу свіжий вітер суспільних змін, відродили віру в найсвятіші ідеали — добра, любові, правди, справедливості.
Поезія Василя Симоненка несла на собі відбиток думок і сподівань тогочасної молоді. Це звернення до вічних проблем людства: кохання, дружби, вірності. І серед перлин його лірики особливе місце займають вірші про кохання.
Я тебе сприймаю за істину —
небо навіть і те рябе.
Одчайдушну, печальну, розхристану,
Голубу і безжально освистану
І таку я люблю тебе!
Неповторність Симоненкових віршів про кохання — в художньому дослідженні найтонших нюансів почуття: від романтичного захоплення до гіркого розчарування.
Поета цікавлять суперечності і складнощі у взаєминах двох люблячих сердець, ті вибухи емоцій, які супроводжують кохання:
У
 весняному сумі ночей
Я чекаю тебе, моя мила,
Щоби полум’ям синіх очей
Ти тривогу мою погасила.

Слова кохання прості і зрозумілі кожній людині. Вони звучать по-особливому на кожній мові. Поети ж завжди Оспівують своїх коханих:
ти в життя моє убоге
Зіркою яскравою ввійшла.
Шлях поета був коротким, але його жага до життя, прагнення бачити прекрасне в людях, глибина кохання і чистоти інтимного почуття не може залишити мене байдужим.

Розвели нас дороги похмурі,
І немає жалю і гіркоти,
Тільки часом у тихій зажурі
Випливаєш з-за обрію ти.

Тільки велике кохання дає людині творчу наснагу, творить дива.
Не вір мені. Бо я брехать не вмію,
Не жди мене, бо я і так прийду.
Я принесу тобі свою надію…
Поет завжди лишиться 28-річним. Але його творчість живе, не затьмариться з роками поетична зоря сина українського народ ї й відкритий шлях до наших сердець, до народу, до України.

Алегоричність образу коня Шептала в однойменному оповіданні Володимира Дрозда

На перший погляд, оповідання Володимира Дрозда «Білий кінь Шептало» сприймається як певна казка про скривдженого гордого коня, який смиренно вибачає цю кривду людям і з «винуватою довірливістю» повертається до них після стихійної втечі. 
Може, кінь уже й заспокоївся, але моє серце, розтривожене душевними злетами і падіннями Шептала, не зможе заспокоїтися ще довго. Ні, це зовсім не казка з мирним закінченням. Це — оповідь-символ, де за алегорією криється спотворене обличчя цілого прошарку моїх співвітчизників. Під тиском суспільних обставин вони виробили захисну ідею життя: «Супроти вітру довго не пробіжиш і розумніше до часу прикинутися скореним, лишившись в душі цільнім, аніж бути скореним насправжки». 
Але чи не лукавлять вони, кажучи «до часу»,; «прикинутися скореним, лишившись в душі вільним»? Письменник через поведінку коня Шептала доводить, що, хоч у душі вони і відчувають свою винятковість, але «владна Степанова рука» примушує їх не зважати на «п'янкий дух забутої волі, що просочився крізь сотні поколінь». Ні усвідомлення своєї «чистої, прекрасної білизни», ні глибокий розумщо дається тільки «білим коням», ні відважна одчайдушність, ні тріумф об'єднаної з природою душі на свободі — ніщо не в змозі подолати гірку правду життя приниженої особистості: «А справді, кому й що доведеш? Тільки собі гірше зробиш. Краще вже й надалі прикидатися сіреньким та покірненьким», просунувши «голову між двох жердин загороді» і задрімавши після «нерозумної блуканини». 
І ми розуміємо, що перед нами — людська душа, трагедія її деформації, роздвоєння в умовах такого ж деформованого суспільства. Скільки таких особистостей, переживши «найкращі хвилини життя», ладні знов «ласкаво ткнутися мордою в його [Степанові] замахорчені долоні, хай навіть ударить, висварить»! 
Оповідання, примусивши замислитися над важливою проблемою українського суспільства, пропонує кожному з нас віднайти власну позицію та шлях вирішення цієї трагедії заперечення Людини в людині. 

Росія в зображенні А. А. Блоку

Ідуть століття, шумить війна, Встає заколот, горять села, А ти все та ж, моя країна, У вроді заплаканої й древньої. А. Блок. “Шуліка” Батьківщина… Росія… У житті кожного з нас вона дуже багато значить

Важко уявити собі людини, що не любив би її. А. Блок у своїй творчості приділяв велику увагу темі Батьківщини. Він дуже любив її. Але ця любов до Батьківщини відрізнялася від любові С. Єсеніна, що ставився до неї з ніжністю, чиї вірші були написані серцем: Тобі однієї плету вінок, Квітами сиплю стібку сіру. Об Русь, покійний куточок, Тебе люблю, тобі я вірую. А. Блок випробовував до Батьківщини не тількитвір саллсоч.

ру © 2005 ніжність, любов. Він ставився до неї з належною повагою, а в той же самий час із таємничістю, трепетом. Він схилявся перед нею, як перед Прекрасною Дамою: Снову шепіт – і в шептаньи Чиясь маска, як у сні, У чиїмсь жіночному дыханьи, Видно, вічно радість мені! Росія в зображенні А. Блоку – це прекрасний і незабутній образ жінки, перед якою він, як теперішній чоловік, не може встоятися

Вона скорила його своєю відкритістю, красою, теплом, добротою… Росія А. Блоку увібрала в себе всі кращі якості, які тільки може мати людина. Але вона була не ідеальна, як будь-яка жінка, і автор це розумів: И низьких злиденних сіл Не порахувати, не зміряти оком, И світить у потемнілий день Багаття в лузі далекому…

Він бачив всі недоліки своєї Батьківщини й не заперечував їх, а приймав. Але приймав він їх без жалості: Тебе жалувати я не вмію И хрест свій дбайливо несу… Всі ми знаємо, що в природі не існує людини без недоліків

Але рано або пізно в життя кожного з нас прийде (або вже прийшла) теперішня любов; з’явиться людина, що буде тебе любити ніжно й жагуче, прощаючи всі твої недоліки й навіть важкий характер. Саме такою людиною для Росії й став А. Блок. Він любив її, любив по-справжньому, любив всім серцем, всією душею: Росія, убожіючи Росія, Мені хати сірі твої, Твої мені пісні вітрові – Як сльози перші любові! Така любов приходить у життя кожної людини лише один раз, але багато хто не встигають неї розпізнати, і вона проходить мимо.

А. А. Блок зумів це зробити. Любов до Батьківщини він дбайливо зберігав у своєму серці все життя. Він ставився їй як до дружини: ПРО, убожіючи моя країна, Що ти для серця значиш? ПРО, бідна моя дружина, Про що ти гірко плачеш? Батьківщина…

Її по праву можна назвати другою матір’ю кожного з нас. Я думаю, що навіть сама жорстока й черства людина в глибині душі дуже любить її. Людина й Батьківщина тісно зв’язані один з одним, тому що одне не може існувати без іншого. Коли нам погано, важко на душі, нас завжди тягне в місця, де ми народилися, виросли, у місця, з якими в нас зв’язані самі приємні спогади. Ці місця для нас завжди будуть рідними

А. Блок любив всю Росію, цілком, а не тільки якісь окремі райони нашої країни. Про таку любов, яку випробовував А. А. Блок до Росії, може мріяти будь-яка жінка: Так, і такий, моя Росія, Ти всіх країв дорожче мені