Тигролови (інша версія переказу) скорочено - Багряний Іван

Роман у двох частинах 



ЧАСТИНА ПЕРША 



РОЗДІЛ ПЕРШИЙ 



Дракон 



Поверхнею землі, дихаючи полум’ям, повзе страшна потвора – величезний дракон... Але це не дракон, а всього лише потяг, хоча і не менш страшний. У ньому шістдесят коробок-вагонів, попереду його тягне надпотужний паротяг "Йосиф Сталін", а позаду штовхає не менш потужний "Фелікс Дзержинський". Це йшов ешелон смерті "ОГПУ-НКВД". Багато таких ешелонів проходило землею, туго напханих людьми, вкритих державною таємницею. 

На кожній станції ешелон перевіряли: чи немає диверсій, чи всі на місці. З особливою увагою слідкували за одним з ув’язнених – Григорієм Многогрішним. Хвилювались, чи він ще тут, чи часом не втік? Григорій кожен раз відкликався. 

Нарешті ешелон дістався кінцевої зупинки і почав викидати з себе оброслих, обідраних, змучених людей. Були їх тисячі і тисячі, схожих на живі трупи. Не виявилось тільки серед них Григорія Многогрішного, того самого, якого так часто перевіряли на різних станціях. Утік він. І даремно допитували шістдесятьох ув’язнених з тридцять другого вагона – ніхто не виказав товариша, ніхто не зрадив, бо така вже їхня арештантська мораль. Для кожного з цих людей Многогрішний став вірою і надією, символом нескореності і свободи. 

Було розіслано повідомлення, що втік небезпечний злочинець, юнак двадцяти п’яти років, русявий, атлет, авіатор. 



РОЗДІЛ ДРУГИЙ 



Світ на колесах 



Тією ж дорогою ішов зовсім інший потяг, не схожий на попередній. Цей поблискував новими боками, усі його вікна світилися теплим приємним світлом. Цим поїздом їхали "найкращі представники країни": бюрократи, раціоналізатори, військові, працівники органів тощо. Вони шукали пригод, незвичайних земель, де можна побачити тигрів, полювати на них. 

Один із пасажирів, професор, розповідав присутнім, хто першим В Історії відкрив для країни Сибір та потяг за собою тисячі "послідовників", що потім своїми кістьми прокладали тут дороги. 

Перших було двоє: бунтар і "зрадник", український гетьман Дем’ян Многогрішний та несамовитий протопіп Аввакум, розкольник. Це вони — першовідкривачі багатостраждальної землі. За ними пішли сотні й тисячі засуджених на страждання і смерть. А скільки вони склали каторжанських пісень, що потім розійшлися по всій імперії і знані були всіма. 

Розповідь професора справила враження на пасажирів. А ось і жива ілюстрація до неї: за вікнами вагону вздовж усієї колії простяглися обдерті, наче їх собаки шматували, брудні і голодні людські постаті. Це були каторжники Бамлагу. 

Схвильовані мандрівники почали кидати в’язням у вікна одяг, їжу, навіть подушки і простирадла. Варта стріляла, полонені кинулись підбирати подарунки. 

Скоро картина за вікнами змінилася... 

Весь вагон був схвильований останніми подіями, побаченими з вікна, пасажири гуділи й обговорювали побачене. 

Біля крайнього столика сидить зовсім байдужий до загального схвилювання бравий майор, якому понад тридцять років. Він такий спокійний та гордовитий. Їде цей майор не милуватися незвичайною красою природи, не полювати на екзотичних звірів — він їде працювати. 

Професор розповідає легенду про те, як Бог створив той край, у який вони їдуть, той безлад, у якому розберуться "хіба що турки чи запорожці", бо запорожцям завжди доводиться братися за найскладніше. 

До вагону заходять двоє і заарештовують підозрілого на їхній погляд юнака. Майор цікавиться, у чому справа. Виявляється, що втік з потяга Григорій Многогрішний, небезпечний злочинець. Майор наказує відпустити хлопця, бо злочинця він знає особисто. 

Світ тьмариться одразу в очах молодого майора, бо Многогрішний — це його особистий ворог, це сам майор його колись катував, примушуючи хоч застогнати, це йому незламний в’язень пообіцяв, що не дасть йому спокою, що не буде тому спокійного сну і родинного щастя, бо завжди перед очима будуть ставати замучені й закатовані ним люди. 



РОЗДІЛ ТРЕТІЙ 



Навзаводи зі смертю 



Григорій Многогрішний пробирається тайгою вже не одну добу. Спочатку біг він дуже швидко, розуміючи, що все залежить тільки від нього. Тепер же сили стали покидати хлопця. Та і їсти було зовсім нічого, доводилось живитися різними корінцями. Пив тільки воду. 

Відійшовши зовсім далеко, почав стишувати ходу і роззиратися навкруги. Куди взагалі йти? Чи у Маньчжурію, чи у Японію, на Аляс¬ку? Тільки б подалі від страшного часу! Він повернеться на свою бать¬ківщину, але вже як месник. 

Полював бурундука, та вдалося лише вигребти з його нори трохи горіхів — підживився. 

Раптом Григорій чує десь з-за дерев постріл, а потім зойк дитя¬чий чи дівочий. Він чимдуж біжить туди і бачить, як велетенський чорний ведмідь намагається схопити пащею людину. В останньому напруженні хлопець кидається і встромляє у звіра знайденого напе¬редодні мисливського ножа. 

Перелігши звіра, втрачає свідомість, помічаючи напослідок, як над ним схиляється дівчина.

 РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Родина тигроловів 



Григорій приходить до тями в якійсь хаті, чує українську пісню. Він опиняється у хаті тигроловів Сірків. Усі вони вихідці з України, навіть тепер їхній район називається Київським, та й зберегли усі українські звичаї в цій дикій стороні. Живуть тут давно, діти навіть ніколи не були в Україні. Колись рід був великий, та настали страшні часи, довелося йти далі у тайгу. 

Займаються тим, що ловлять живих тигрів. Полювання хоч і не¬безпечне — загинув того року старший син — зате вигідне. Залиши¬лися двоє дітей — Грицько і Наталка. Дівчина нарівні з чоловіками ходить на полювання, займається промислом, ловить рибу. 

Родина приймає Григорія як рідного, починає його виходжувати і нічого не розпитує. Григорій дивується цій гостинності, відчуває величезну вдячність. 

З часом він зовсім видужує і стає повноправним членом родини, батьки приймають його за сина. 

Батько привозить Григорію нову трилінійну гвинтівку. 



РОЗДІЛ П’ЯТИЙ 



П’ятнування 



Разом зі старим Сірком, Грицьком та Наталкою Григорій виру¬шає у ліс, щоб тренуватися стріляти — п’ятнувати. Стріляють по різних цілях, і всі показують свою майстерність. 



РОЗДІЛ ШОСТИЙ 



В пралісах Сіхоте-Аліня 



Сірко дав команду збиратися у дорогу. Вони їхали полювати оленів. Полювання у цей час називається тут пантуванням, бо в оленів тоді виростають молоді роги, що мають неабияку цінність. їх можна потім продавати дуже дорого. Пантувати протягом одного осіннього місяця дозволяється не всім, а лише найдосвідченішим. 

З людьми ідуть собаки. Серед них Наталчин пес Заливай, якого вона врятувала від хвороби і смерті. 

Пантували на солонцях, природних солоних землях, які тепер доводилось підсолювати самим, бо земля виснажувалась. 

Дорогою зустрілися з Морозами, ще однією українською родиною: ті поверталися з Бамлагу, де у лікарні розродилася їхня дочка. Стали разом на відпочинок і ночівлю. Уночі Григорій чув розповіді старого Мороза про страхіття, що відбуваються у таборі, про смерті ні в чому не винних людей. 

Розказував старий Мороз і про те, що на сибірських землях теж починаються утиски. Ось уже "розкуркулили" одне старовірське село, а за двома братами Кирпиченками ганялися довго тайгою, та ті з боєм перейшли у Китай. Не хотів підкорюватися сибірський народ. 

Наступного дня прийшли на Голубу, де у мисливській хатині зберігалося усе необхідне. Зачиняти хату не було потреби, бо за мисливським законом брати чужого не можна. 

Полювали оленів парами: Григорій з батьком, а Грицько з Наталкою. Перші дні нічого не виходило, а потім пощастило. 

Оброблювали роги Сірковим способом у печі. Потім ловили рибу. Добре це виходило у Наталки. Тоді Григорій і почав подовгу спостерігати за дівчиною. 



ЧАСТИНА ДРУГА 



Григорій перебуває і далі у родині Сірків, хоча і мучається тим, що вони про нього нічого не знають, а він мимохіть накликає на цих прекрасних людей біду. Крім того, Григорій розуміє, що закохався у Наталку, і намагається боротися зі своїм почуттям. 

Сірко довгими вечорами згадує ту прекрасну Україну, яка запам’яталася йому з давніх часів. Григорій не хоче чорнити ці спогади і не розказує про теперішні важкі часи на рідній землі. 

Разом з Грицьком Григорій живе взимку на заїм ці, насолоджуючись первісною красою природи, вільністю почуттів, радістю свободи. До Різдва повертаються додому. 



РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ 



Зима 



Різдво у старого Сірка святкують за стародавнім звичаєм" з кутею, сам господар співає різдвяних віршів, бо більше нікому де робити у глухих лісах. 

Грицькові млосно стало на серці від того, що страждає його чиста земля, яка так радісно і наївно може співати у свята. 

Виїхавши з Грицьком на станцію, щоб здати хутро, Григорій чує на вокзалі страшні розповіді своїх земляків про те, що відбувається в Україні та тут, у Сибіру. Бачив потяги із заарештованими і відправленими у концтабори, довгі низки вагонів. 

У товариша Сіркового, Васі Потаюка, хлопці дізнаються, що все начальство заарештоване, і тепер дозвіл на мисливську зброю треба отримувати через НКВД. Дозволу не дали, але дуже довго допитували Грицька, чи не бачили вони кого чужого. 

В одному з ресторанчиків побачили двох змучених і голодних дівчат. Коли хлопці замовили дівчатам, що виявились українками, їжу, одна з них почала ридати. 

Хлопці повернулися додому. 



РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ 



На кішку 



Усі мисливці родини вирушили полювати тигра. Дорогою побачили зроблені на снігу написи "Фійона Медвину привіт передавала". Усі знали, що Фійона — це дружина тунгуса Дядорова, але Григорія схвилювало зовсім не це. Звідки міг узятися в тайзі його слідчий Медвин? Чи це не він? 

Залишили у тайзі намет і пішли полювати. Вдалося захопити живою молоду кішку, стару, на жаль, вбили. Повернувшись до намету, побачили, що хтось перекидав речі і ночував тут, випили весь спирт, взяли сокиру. Мисливці вирішили, що це був хтось чужий, бо свої не порушать закону. Біля шатра Григорій побачив недопалок "Золота марка". Такі палив завжди Медвин, його ворог і мучитель. 

Не сказавши нікому ні слова, хлопець вирушає на пошуки. Через деякий час він бачить сани і двох людей. Григорій одразу пізнав ту страшну і ненависну постать, яку ніколи не міг забути. Він виконав свою обіцянку — не дав Медвину спокою, приніс йому смерть. Вистрілив і в другого ката, що почав тікати. Наче одним порухом відрізав себе від нової рідної сім’ї, але інакше вчинити не міг. 

Написав на снігу: "Судив і присуд виконав я — Григорій Многогрішний. А за що — цей пес сам знає". 

Вирішив перейти кордон. 

Раптом Григорій побачив Наталку, що дивилася на нього. Він розказав дівчині все про себе і про свого ката Медвина, про їхню змучену батьківщину. Попрощався і попросив через неї вибачення у батьків. 



РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ 



Назавжди із щастям 



Але Григорій не міг піти, не побачивши батьків. Тихенько підійшов він до хатини, у якій журилася вся родина Сірків. Мати кинулась на груди своєму прийомному синові, але такому ж рідному, як інші діти. Наталка вже розповіла батькам усе, що почула від Григорія. 

Сім’я прощалася з дитиною. Поряд з Григорієм рішуче стала Наталка. Вона подивилася йому в очі, і обоє зрозуміли, що не зможуть розлучитися. Наталка попросила батьківського благословення. Мати та батько поблагословили своїх дітей, і ті пішли разом у далекі світи. 

Тихенько молилася мати тільки про те, щоб хоча б ще раз побачити їх. 



Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) 

Роман "Тигролови" змальовує велику національну трагедію українського народу, народу, який намагалися знищити протягом багатьох століть. Але він вистояв саме завдяки таким стійким, наче кремінь, і вірним людям, яким був Григорій Многогрішний, нащадок гетьмана Лівобережної України Дем’яна Многогрішного. Проведення автором такої історичної паралелі зв’язує досить віддалені у часі епохи і надає твору більш глибокого звучання. Тепер, так само як і колись, страждають у далекому Сибіру українські незламні герої. Але так само виживають. 

Григорія наділено типовими рисами українського легендарного героя: непереможна фізична сила, підтримувана силою духу, любов до своєї землі і гнобленого люду, ненависть до ворога. 

У романі існує начебто дві України. Одна, топографічна Україна, сплюндрована і напівзнищена, але вона залишається живою тут, серед сибірської тайги. Отже, буде відновлено цими чистими і вірними людьми всі дідівські традиції, усе золото народної моралі. 

Узагалі ставлення І. Багряного до цієї проблеми добре передають слова з його вірша "Гуляй-поле": 



Гей, ти ж, земле моя золота! 

Перед ким, перед чим завинила єси? 

І яких не кормила ще круків? 

Та і хто не знущався з твоєї краси?! 

І яких бракувало ще Юдиних сил, 

Щоб і кості дідівські піднесли з могил 

Й перемішали 

З костями онуків?! 



Роман "Тигролови" мав великий резонанс серед читачів різних країн. Його було перекладено багатьма мовами.
 

Душа людини непереможна (за поезією Л. Українки)

Хвора дівчина, бідна Леся! 

Де ще хворі такі були, 

Щоб літали в таке піднебесся. 

Що його не сягнуть і орли! 

М. Рильський 

Леся Українка... Два слова, а скільки вони вмістили в собі краси, високої духовності, великої сили волі, мужності, любові! Вони ввійшли в життя кожного з нас як взірець, як ідеал Людини з великої літери, бо призначення її — прожити вік так, щоб лишити по собі добру згадку на довгі роки. Леся прожила саме так. Вона почала свій творчий шлях у надзвичайно складний для української культури період, коли російський царизм устами міністра внутрішніх справ Валуєва категорично заявив, що "никакого малоросийского языка не было, нет и быть не может", а своїми драконівськими указами від 1863 і 1876 років боронив українську літературу, український театр, навіть саме слово "українець". 

Леся Українка, яка називала Вітчизну найсвятішим ім'ям — мати, вихована була на бунтарській поезії Т. Шевченка, І. Франка. Та родом вона була з революційних народників, політичних вигнанців, тому не могла стояти осторонь тієї боротьби, яку вели кращі сини й дочки її рідного українського народу. 

Уже перші поезії Лариси Косач, написані ще в юному віці, свідчать про намагання поетеси віднайти шляхи поліпшення умов життя трудового народу, якому вона глибоко співчуває. І коли в них ще відчувається надія на якісь мирні перетворення, то пізніше з її уст усе впевненіше звучать відкриті заклики до революції. Мріючи про щасливе майбутнє свого народу, на намагалася сама не стояти осторонь тієї дороги, якою йшли борці, захисники народу, хоча важка хвороба і відбирала багато фізичних сил. В одному із своїх віршів вона написала: 

Слово, моя ти єдиная зброє, 

Ми не повинні загинуть обоє! 

Може, в руках невідомих братів 

Станеш ти кращим мечем на катів. 

Так, слово її стало грізною зброєю проти ворогів і ніжною піснею любові до рідного краю, до народу, до батьківщини. 

Мене захоплює оптимізм юної поетеси, що стійко переносить муки і шукає свою стежку в житті. Вона не хоче просто жити. Ні! Таке життя не для Лесі! Вона людина незламна, борець. І це захоплює найбільше в її житті і творчості. Взірцем для мене стали слова поетеси: 

Я на гору круту, крем'яную 

Буду камінь важкий підіймать, 

І, несучи вагу ту страшную, 

Буду пісню веселу співать. 

Лірика дає відчути її неповторну індивідуальність, перед читачем постає образ пристрасного поета-борця і водночас жінки, здатної на найніжніші почуття, образ людини, рідною стихією якої є активна громадська боротьба, життя "посеред бурі", — і в той же час людини тяжко хворої. Ніколи, ніколи Леся Українка не втрачала сили. Навіть в останні роки життя виходили з-під твердої, впевненої руки поетеси твори, сповнені мужності: 

Хто вам сказав, що я слабка, 

що я корюся долі? 

Хіба тремтить моя рука, 

чи пісня й думка кволі? 

Дочка Прометея, палко люблячи свою Батьківщину, сповнена почуттям сорому за її рабське становище, усвідомлює особисту відповідальність за майбутню долю народу. Усе це спрямовує її на шлях революційної боротьби. Вона розуміє, що Україні не визволитися з ярма доти, поки не "брязне клинок об залізо кайданів" і всі сили будуть кинуті на повалення самодержавства: 

О горе нам усім! Хай гине честь, сумління, 

Аби упала ся тюремная стіна! 

Нехай вона впаде, і зрушене каміння 

Покриє нас і наші імена! 

Закликаючи до боротьби, Леся Українка разом з тим нещадно таврує тих, хто виявляє пасивність, слабкодухість, пристосуванство, схильність до рабського плазування. Це в той час, коли 

Ми навіть власної не маєм хати, 

Усе одкрите в нас тюремним ключарам: 

Не нам, обідраним невільникам, казати 

Речення гордеє: "Мій дім — мій храм!" 

Тому-то й пропонує вона сучасникам єдиний гідний вихід — ставати до лав борців за соціальне та національне визволення: 

О сором мовчки гинути й страждати, 

Як маєш у руках хоч заржавілий меч. 

Ні, краще ворогу на одсіч дати, 

Та так, щоб голова злетіла з плеч! 

Та й сама вона, вольова й рішуча, готова кинутися у самий вир боротьби із самодержавством, вірить, що: 

Месники дужі приймуть мою зброю, 

Кинуться з нею одважно до бою! 

Не судилося Лесі дожити до омріяних часів, коли закований самодержавством велетень — український народ — повстане, 

... Розправить руки грізні 

і вмить розірве на собі усі дроти залізні! 

Але її безсмертна поезія, мов чарівна квітка, пломенітиме для нас, нащадків, як пломеніє вона ось уже на протязі стількох десятиліть. 

Ти себе Українкою звала, — 

І чи краще знайду ім'я 

Тій, що радісно в муках сіяла, 

Як отчизна — твоя і моя! 

М. Рильський

Рідна мова в поезіях В. Сосюри і М. Рильського

І в України, і в української мови невесела доля. Маленька наша країна, як дорогоцінний камінець, приваблювала неситі очі загарбників майже у всі часи свого існування. А захопивши землю, іноземці робили все, щоб українці втратили національну пам'ять та рідну мову, тому що людину без коренів легко зробити холопом, найманцем, зрадником. За часів Польщі на Західній Україні карали тих, хто розмовляв українською. За Петра І було заборонено друк книжок українською мовою. За радянської влади українську мову нібито підтримували, але одночасно знищували найкращих її носіїв і творців — поетів, письменників, вчених. І те, що мова все ж таки жива, це заслуга тих, хто багато років писав українською вірші та повісті, казки та переклади. Часто-густо літератори страждали від звинувачень їх у націоналізмі та шовінізмі. Через це пройшли і Тичина, і Стельмах, і Сосюра... Та вони працювали і зберегли мову. 

Володимир Сосюра, поет довірливої негучної інтонації, рідко звертався у віршах до прямих гасел, закликів, звертань до читача. Але з душі його рвався крик, коли він закликав любити й берегти рідну мову, країну. У вірші "Юнакові" Сосюра каже твердо й наполегливо: 

Листку подібний над землею, 

що вітер з дерева зрива, 

хто мову матері своєї, 

як син невдячний, забува. 

Поезія "Любіть Україну" теж була приводом для звинувачення Сосюри у націоналізмі та шовінізмі. І лише тому, що поет висловив прості і зрозумілі речі: не можна любити людство, забувши свій народ, не можна любити свій народ "з ненависті до інших" (Вознесенський). 

У цій поезії Сосюра називає українську мову "солов'їною". Поетичний епітет — не перебільшення. Наша мова по милозвучності, мелодійності, багатству синонімів, рим посідає одне з перших місць у Європі і є конкурентом славетної італійської. І таку мову можна було забувати?! 

Максим Рильський теж не раз замислювався над тим, що є для людини рідна мова. Бувши сам великим знавцем її скарбів, він уболівав за чистоту й красу мови, наполягаючи, щоб люди 

Як парость виноградної лози, 

Плекали мову... 

"Чистішою від сльози" повинна вона бути. Ці рядки актуальні, на жаль, і зараз. Українська мова, нарешті, має державну підтримку. Її вивчають, вона лунає з телеекранів. Та чи часто ми чуємо справжню рідну мову? Суржик, германізми, перекручена англійська роблять мовлення макаронічним. Не про те мріяв М. Рильський. Він закликав: 

Мужай, прекрасна наша мово, 

Серед прекрасних братських мов! 

І тільки чиста мова у вустах обізнаної людини може стати тією силою, про яку писав Володимир Сосюра у вірші "Я знаю силу слова": 

Воно проміння швидше, 

в нім думка й почуття. 

Воно іде в народи 

для вічного життя.

“Любов виникає з любові, коли хочу, щоб мене любили, я сам першим люблю”

Коли любиш когось, ти його любиш,
і якщо нічого більше не можеш йому дати,
ти все-таки даєш йому любов. Д.Оруелл

Світ  Існує  завдяки  любові.   Саме  любов спонукає чинити добрі справи, надихає поетів, змінює саму люди­ну, робить її піднесеною, гарнішою, сильнішою, добрішою.

Любов - почуття світле, святе почуття. Від материн­ського тепла проростає любов до землі, до людей. Саме так, від подарованого нам материнського тепла, від материнської любові, ніжності ми або виростаємо з вмінням любити, або ми позбавлені цього почуття. І чим більше я живу на світі, тим більше переконуюсь, що не кожній людині це дано. Взагалі велика заслуга наших матерів в тому, що вони прищеплюють нам, виховують в нас людяність.

Виростаючи, ми протягом свого життя долаємо і душевну втому, і тимчасові розчарування, й інші нелегкі життєві труднощі, але лише нашого серця „торкається" кохання - все для нас з того часу набуває іншого змісту. Виростають крила, хочеться творити добро, обійняти весь світ, захистите скривджених і ображених. Ми переживаємо душевне потрясіння, захоплення.

Кохання -   це надзвичайно тонке  почуття.  Його не можна запланувати. І коли воно приходить, наше сердеч­ко  починає  невтомну  роботу,   кропітку  працю.   Чому? Все дуже просто - зруйнувати кохання можна лише одним необережним словом, та навіть поглядом. Кохання проходить певні етапи: спочатку - це платонічне кохання, квіти, музика,  романтика,   потім -  пристрасть,  а потім - довіра, спорідненість душ.  І людина,  яка спроможна протягом всього життя пронести кохання, мабуть, і є найщасливішою людиною на світі. І все ж найголовнішим в коханні я вважаю спроможність чи здатність людей любити „першими”.  Тобто,  любити,  не чекаючи  винагороди,   просто любити до нестями. Людина, якій дано глибоко почувати - все   зробить   вірно,   все   зрозуміє   на   інтуїтивному   рівні, нічого не зруйнує, нічому не зашкодить.

Окрім любові між чоловіком і жінкою, матір'ю і дитиною існує ще велика любов до своєї країна, свого народу, його культури, традицій. Існує, на мій погляд, мудра думка російського вченого, академіка Дмитра Лихачова, що в людині потрібно любити людину.

Саме так, не національність, не віросповідання, а людину! Так само, як ми бажаємо і любимо своїх близьких, так ми і повинні навчитись любити інших людей, навчитись бажати їм добра. Так здійсниться вікова мрія, людства - добро переможе зло і Божі заповіді про любов до ближнього стануть нормою життя людей усього світу.

Маруся Чурай (дуже стисло) скорочено - Костенко Ліна . Стислий переказ, виклад змісту

РОЗДІЛ І 
Якби знайшлась неопалима книга 

Під час пожежі у Полтаві 1658 року згоріли всі документи міських судових справ. А можливо, серед них могла б знайтися справа Марусі Чурай. 

Справа ця розглядалася на одному з судів з приводу вбивства козака Грицька Бобренка. Мати вбитого звинувачувала дівчину Марусю у тому, що вона отруїла її сина, з яким довго зустрічалася. Грицько вирішив одружитися з іншою дівчиною, і цього Маруся пробачити не могла. 

Бобренчиха привела до суду людей, які називали Марусю відьмою, бачили, як вона перекидалася на сороку, робилася димом, збирала трави. 

Мати дівчини звертається до людей з проханням не кидати багном хоч у її дитину, бо життя її і так вже отруєне. 

Виступає Яким Шибилист. Він розказує, що Маруся та Грицько росли у нього на очах. Саме Чураї доглядали малого хлопця, бо матері не було до нього діла, вона весь час із кимось сварилася, позивалася. Вирісши, діти закохалися одне в одного. Та прийшла війна, і Гриць пішов воювати. Маруся вірно чекала свого коханого, ні на кого навіть не глянула. 

Грицько ж, він міряв не тією міркою. 

В житті шукав дорогу не пряму. 

Він народився під такою зіркою, 

Що щось в душі двоїлося йому. 


Грицько ніяк не міг у житті пристати до одного берега. 

До суду прибуває посланець із Січі. Богдан Хмельницький скликає козацтво під Білу Церкву, щоб виступити проти Потоцького і Радзивілла. 

Посланець дізнається, над ким відбувається суд і пропонує розглянути справу з іншого боку: 

Ця дівчина... Обличчя, як з ікон. 

І ви її збираєтесь карати?! 

А що як, інший вибрати закон, — 

не з боку вбивства, а із боку зради? 

Ну, є ж про зраду там які статті? 

Не всяка ж кара має буть безбожна. 

Що ж це виходить? Зрадити в житті 

державу — злочин, а людину — можна?! 

Наступного дня суд, над Марусею продовжувався. Полковник Пушкар вважає, що платити злочином за злочин не можна, тому дівчина винна у вбивстві. Війт Горбань також хоче покарати винну. Суддя вирішує засудити Марусю до страти. 

Підводиться Іван Остряниця, син славного гетьмана: 

Ця дівчина не просте так, Маруся. 

Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа. 

Марусині пісні співають, вирушаючи у похід козаки, співають дівчата, чекаючи коханих. У такої людини душа не може бути чорна. 

Івана ніхто не хоче слухати. Маруся ж відмовляється від останнього слова. Її засуджують до покарання на шибениці. 

РОЗДІЛ II 
Полтавський полк виходить на зорі 

Козаки збираються вирушити у похід захищати свою землю і волю. Дехто з них не повернеться, але така їхня доля. 

РОЗДІЛ III 

Сповідь 

Марусі дають три дні на роздуми і саджають до в’язниці. Вранці дівчина чує поклик сурми. Це вперше полк вирушає у похід без Гриця. Серце їй рветься від болю. 

Маруся весь час думає про Гриця: чи добре його поховали, чи гідно козацького звання? 

Потім вона все думає, коли ж змінилася Грицева душа, що з ним сталося. Згадує дитячі роки, коли вони разом гралися, слухали розповіді старого Галерника, колядували і щедрували. 

Згадує Маруся свого батька, який віддав доньку до школи. Доброю він був людиною. Потім в одному з боїв потрапив у полон і був страчений. Чула Маруся колись пісню кобзаря про свого батька. 

Доброю і красивою була й Марусина мати. Гордо стримувала вона свої сльози, не показувала на людях горя. Вірно кохали батьки одне одного. 

Прийшло кохання і до Марусі. Але все щось заважало одружитися: то війна, то нерішучість Гриця. Бобренчиха ж мріяла мати в невістках хазяйську дочку. Маруся не вірила людським поговорам, аж поки Гриць не заслав старостів до Галі Вишняківки. Дівчина була приголомшена такою зрадою. Страждала разом з дочкою і мати. Знала, що Гриць не любить Галю, буде з нею нещасливий, але... багатство. 

Важко було витримати гордій дівчині і відкрите зухвальство Вишняківки, яка сміялася Марусі в обличчя. Хотіла навіть утопитися, але врятував її Іван. Він давно вже кохав дівчину. 

Життя Грицькової родини було приземленим, тому і Гриць виріс таким "некрилатим". Мати прагнула все більшого достатку і не зважала на такі речі, як кохання. 

Син послухав матір і посватався до Галі, але того ж вечора напився у шинку і вперше крикнув на Бобренчиху. Галя була йому немила. 

В останню свою ніч Маруся не спить, думає про матір, коханого. А на світанку сповідається у своїх гріхах ясному сонечку: 

Не помста це була, не божевілля, 

Людина спроста ближнього не вб’є. 

Я не труїла. Те прокляте зілля 

Він випив сам. Воно було моє. 

Після Грицевого сватання Маруся заховалася від усього світу, але одного разу, прийшовши на вечорниці, побачила, як Грицько танцює з Галею. 

Гриць сам прийшов до неї, просив пробачення.

.Говорив, що одружиться з Марусею, бо кохає її. Та Чураїха не може навіть підняти руки, щоб благословити їх. 


Він говорив, і відбувалось диво. 

Він зраду якось так перетворив, 

так говорив беззахисно й правдиво, — 

неначе він про подвиг говорив... 

Маруся відмовляє Грицеві. З розпуки Гриць випиває отруту, яку Маруся приготувала для себе. 

Маруся не розказує цього суддям, бо хоче вмерти. 

Тюремник приносить для дівчини вузлик з чистим одягом. 



РОЗДІЛ IV 

Гонець до гетьмана 

До Богдана Хмельницького спішить Іван Іскра сповістити, що полтавці вислали полк на допомогу. Крім того, він сподівається врятувати Марусю. 

Гетьман дякує Іванові за добру новину, але помічає його стурбованість. Іван розповідає про долю Марусі. Гетьман пише наказ про помилування дівчини. 

Іван гонить коня назад у Полтаву. 



РОЗДІЛ V 

Страта

Марусю ведуть на страту. За нею суне цілий натовп цікавих. Шибениця стоїть у степу. 

Жінки з малими дітьми пробиваються наперед, щоб краще бачити, швець просить у ката на згадку шматок мотузки, хтось пропонує пропустити наперед матір Грицька, бо та заслужила побачити Марусину смерть. 

Маруся і перед смертю залишається красивою і гордою. Один чоловік зауважує, що вона скоріше схожа на святу. 

У натовп уривається Іван Іскра і читає гетьманську грамоту. Дівчину помилувано за її пісні. 

Радіють усі, крім самої Марусі. Понад усе вона хотіла вмерти, та не дали. 


РОЗДІЛ VI 

Проща 

Марусина мати після страшного потрясіння невдовзі помирає. Поховавши її, дівчина йде на прощу до Києва. Дорогою зустрічає старого дяка, який став її супутником. Він розповідає дівчині про історичні події у тих місцях, якими вони проходять, про зрадника Вишневецького. Маруся зразу ж складає зворушливу пісню про почуте. 

Прийшовши до Києва, вона бачить спалене Місто. Це зробив литовський князь Радзивілл. Кияни живуть у землянках. 

Разом з дяком Маруся оглядає печери, слухає розповіді про святих. Дяк теж колись був козаком, а на старість пішов мандрувати. 

Боячись надто звикнути до доброго чоловіка, Маруся хоче втекти від нього. 

Повернулася вона додому тією ж дорогою, якою йшла до Києва. 



РОЗДІЛ VII 



Дідова балка 



В Україні настала тривожна зима. На Полтаву знову йдуть ляхи, хочуть підкорити собі місто. Тут ховаються люди з усієї околиці. Лише дід Галерник залишається у своїй Дідовій балці. 

До діда заходить Іван. Вони розмовляють про Марусю, яка дуже хвора. Дід заспокоює Івана, що з часом він закохається в якусь дівчину і буде щасливим. Та хлопець не уявляє щастя без Марусі. 

РОЗДІЛ VIII 

Облога Полтави 

Полтаву оточили польські війська. Битву не розпочинали, дотримуючись угоди. Поляки надіялися взяти місто змором. 

До Марусі приходить Іван і просить її вийти за нього заміж. Але Маруся відповідає, що вона вже давно померла душею. Хлопець умовляє її, бо він буде любити за двох, аби тільки їй було добре. Чураївна перепиняє його. 

Життя у Полтаві важке, облога затягнулася, але всі вже звикли і живуть звичайним життям. 

Після Різдва поляки відступили, місто зразу ожило. 



РОЗДІЛ IX 



Весна і смерть, і світле воскресіння 



На землю приходить весна. Вона вперше викликає у Марусі посмішку. Вона радіє, але почуває себе все гірше, бо хворіє на сухоти. 



Дівчата вчора берегом ішли, 

та й заспівали: "Ой не ходи, Грицю". 

А я стояла... Що ж мені, кричати?.. 

Які мені сказати їм олова?... 

Дівчаточка, дівчатонька, дівчата! 

Цю не співайте, я ж іще жива! 



Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) 

Поема "Маруся Чурай" наскрізь пронизана духом української поезії. Але це не тільки історія, не тільки енциклопедія життя народу XVII століття. Це перш за все особиста трагедія, яка втілює у собі, можна сказати, трагедію кожного з нас. Найбільше турбує поетесу проблема цільності людської натури, незрадливості людської душі, вміння жити високими ідеалами, не розмінюючи їх на буденні потреби. 

Маруся Чурай — уособлення високого ідеалу духовності, втілення того незбагненного і невмирущого патріотизму, який житиме в українському народові попри всі його страждання і поневіряння. 

Ліна Костенко через окремі подробиці вміло підкреслює відмінність між свідомо мислячою людиною і натовпом. Цей натовп, який рушив за Марусею, коли вона йшла на страту, виступає страшною і бездумною силою. 

Отже, кожна людина має перш за все звернутися до свого сумління, вирішуючи якесь питання. Дуже важливу думку виголошує і гонець від гетьмана: чому можна зрадити людину, але не можна — державу. Виходить, немає маленького і великого злочину. Злочин завжди залишається злочином. 

Поема "Маруся Чурай" — один з найкращих зразків української та світової літератури — написана на такому високому художньому рівні, що сприймається на одному подиху і вражає в саме серце.