Твір на тему: "Заради чого ми живемо"

Мабуть, кожен із нас, замислившись над цим запитанням. А й справді, для чого ми живемо? На мою думку однозначної відповіді дати не можна. Можливо щоб чогось досягти у житті, але це щось у кожної людини інше! Скоріш за все кожен має сам знайти свою мету і йти до неї! 

Для когось сенс життя полягає в майбутньому його дітей, для іншого – в добробуті його батьків, деякі вважають головним в житті свій власний сьогоднішній день. 
Але як визначити найголовніше для себе? Визначити та не помилитися в виборі! 

У народі кажуть, що в житті треба встигнути зробити три речі: побудувати дім, посадити дерево та виховати сина. Бо дім буде стояти як пам'ятник, коли життя наше наче тонка ниточка обірветься. Також і дерево буде продовжувати приносити свої плоди іншим, навіть якщо нас уже й не буде. І, звичайно ж, добре виховані син чи донька, часточка нас самих, будуть кращим свідченням того, якими ми були при житті. 

Я вважаю все це пов'язано зі ставленням до близьких людей. Адже дім ми будуємо не тільки для себе, а для сім'ї, щоби приймати гостей, надавати ночівлю подорожньому. І дерево ми саджаємо не лише для того, аби споживати його плоди самому, але щоби й інші могли насолодитися їхнім смаком. Сина чи дочку ми виховуємо також не стільки для себе, скільки для людини, з котрою вони створять свою сім'ю. Усвідомлення усього цього зігріває серце і дає впевненість у тому, що життя пройшло не даремно. 

І різниця між людьми полягає лише в тому що хтось устигне залишити більш яскравий слід у цьому житті, а інший може не зробити навіть, здавалося б, елементарного. 

Над цим питанням люди дійсно сушать голови протягом всього свого існування. І рано чи пізно в кожного настає момент, коли хочеться знайти відповідь на запитання: а чи не проходить моє життя даремно? Я вважаю, що кожна людина сама має вирішувати, що для неї найголовніше в житті, що є сенсом саме її життя.

Дитинство, опалене війною

Війна несе горе всім. Кров, біль, страждання випали на долю дорослих, які зі зброєю в руках пішли на фронт. Та як почувалися діти і підлітки, багато з яких залишилися без піклування старших, без даху над головою, перед щоденною смертельною небезпекою? На собі, своїй долі відчув чорний подих смерті і Григір Тютюнник. Пізніше, ставши письменником, він не зміг не описати тих страхіть, які випали на долю покоління. Розповідь про дітей війни — основна тема його творчості, зокрема повісті «Климко».

Головний герой, як і сам письменник, залишився сиротою, виховувався у дядька, доки той не загинув від німецької бомби. Вже з початку повісті ми бачимо, що хлопчик серйозний, відповідальний. А зі смертю дядька йому і зовсім довелося покладатись тільки на себе. І Климко, і його друг Зульфат — чуйні, чутливі до чужого горя. Самі беззахисні, вони прихистили у себе свою вчительку з її немовлям. Зрозумівши, що запасів на зиму обмаль, Климко вирішив іти у Слов’янськ по сіль, на яку можна було наміняти харчів. Подорож далека й безпечна, але Климко готовий терпіти холод і голод заради Зульфата, заради Наталії Миколаївни і її дитинчати.

Взаємодопомога — характерна риса майже всіх героїв оповідання. На перший погляд безпорадна людина у трагічній ситуації знаходить сили і можливість допомогти іншій: хлопці допомагають вчительці, старий безногий швець разом з голодним Климком рятують молоденьку дівчину від облави, чужа жінка доглядає хворого Климка і навіть запрошує залишитися жити у неї. Біда зближує, згуртовує людей, виявляє глибини людської душі: доброту, порядність одних і жорстокість та підлість інших. Фінал оповідання — трагічний. Климко загинув від фашистської кулі уже біля самого дома, а «з пробитого мішка тоненькою цівкою потекла на дорогу сіль». Ця повість страшна своєю правдою про війну і красивою правдою про благородних людей.

Схиляючи голову перед пам’яттю дітей, що загинули на війні, ми маємо докласти всіх зусиль, аби не опалював вогонь війни душі дітей.

(За повістю Г. Тютюнника «Климко»)

Твір-роздум про життєве призначення людини

Певно кожен з нас, хоча б раз у житті, замислювався на сенсом свого життя і свого призначення у цьому світі. Сама через ці роздуми, люди шукають себе та свою мету, щоб їх життя було наповненим та цілеспрямованим. Не зважаючи на обрану сферу діяльності, кожен прагне до щастя та успіху.

Звичайно, у всіх свої цінності та своє, особисте світосприйняття. Незважаючи на це, важливим залишається для людини не забувати про інших, про своє моральне та громадське значення. Лише у такому випадку, людина зможе у повній мірі реалізувати себе та досягти успіху.

Необхідно зазначити, що не можна піклуватися лише про власні мотиви та перейматися лише особистими інтересами, оскільки таке егоїстичне існування не надасть у подальшому можливість для власного розвитку. Дуже важливо здійснювати добрі, безкорисливі вчинки, обдаровувати своєю душевною теплотою інших людей. Оскільки саме любов піднімає людину на вищий рівень.

Саме це відчуття штовхає кожного з нас на шляхетні вчинки, на серйозні подвиги. Не має значення до кого ця любов чи на що вона спрямована: до іншої людини, на свою мову чи культуру, свій народ чи власну Батьківщину. Це не важливо, адже для когось найважливішим є кохання іншої людини, а хтось переповнений любов’ю до власної країни. І це чудово, оскільки лише у такому випадку з’являються такі поняття, як самозречення та відданість в ім’я власного народу, а патріотизм та боротьба за власне майбутнє та майбутнє своїх дітей стає метою життя.

Тобто, можна ствердити, що першочергове призначення людини полягає у збереженні людяності в будь-яких випадках, у своїх вчинках, думках та словах. Людяність, щирість та відданість робить нас людьми у повному сенсі.

Таким чином, щоб знайти своє життєве призначення необхідно спробувати у себе у найрізноманітніших напрямах, відноситися щиро та добре до інших людей, не концентруватися лише на власних інтересах. Лише у такому випадку можна посягнути сенс власного буття. І звичайно ж, необхідно любити, оскільки саме це відчуття підносить людину, воно змушує нас здійснювати вчинки на які б, ми в інакшому випадку ніколи не спромоглися. Не має значення на кого спрямоване це відчуття, важлива лише його щирість.

Ліризм і гумор у творчості Остапа Вишні

В українській літературі є багато цікавих постатей. Особливе місце серед них посідає Остап Вишня. Його творчість відзначається глибокою самобутністю, в якій поєднується водночас і ліризм, і м’який гумор. Остапу Вишні належить пріоритет у жанрі гумору. В його усмішках поєднується розповідь про події та авторські відступи, особливості стилю письменника.
Ліризм його гуморесок йде від захоплення рідною природою, від любові до народної пісні. Задушевність, глибока емоційність, що яскраво вибухає безпосередніми переживаннями, характерні для творів українського гумориста. Не випадково описи природи, як правило, завершуються пісенними рядками, що посилює емоційне сприйняття:
Ой зійди, зійди, ясен місяцю,
Як млиновеє коло…
У гуморесках-жартах засуджується самовпевненість людей, невігластво. «Усмішки» Остапа Вишні показують широку картину життя на Україні. Автор зображує цілу галерею добродушних, довірливих, щирих постатей селян, розкриває ряд болючих проблем колективізації, індустріалізації, українознавства, патріотичного обов’язку. Усі ці важливі питання Вишня майстерно висвітлює, використовуючи гумор і сатиру, що йде від самого життя, бо для характеру українця властиве тонке відчуття навколишнього світу, де поєднується і серйозне, і смішне. А сміх цей доброзичливий, жартівливий, м’який, бо іде від чистого серця.
Остап Вишня — новатор у жанрі гумору. Завжди письменник був оптимістом і у своєму «щоденнику» дотепно пояснює назву своїх творів: «Мені нове життя усміхається! І я йому усміхаюсь! Через те й усмішки.»
Органічне поєднання м’якого ліризму з дотепним гумором характерне для «Мисливських усмішок». У них підкреслюється чарівність природи, кращі якості людей, що розкриваються серед зелених лісів. Усі ці «усмішки» можуть збагатити знанням про матінку-природу, розкрити в звичайному кленовому листкові цілий світ з його радощами і трагізмом, виховати повагу до всього живого на землі, навчити щиро й незрадливо любити свій рідний край з його людьми, добрими душею і чистими помислами. Саме в творах цього циклу найповніше виявилася чиста, щедра і весела душа нашого сміхотворця. Це мисливець тієї рідкісної вдачі, який виходить на полювання не з наміром убити, а з метою якомога надійніше уникнути знищення природи.
Герої оповідок — мисливці-невдахи і мисливці-фантазери. Це люди надзвичайної правдивості, бо нічого не вигадують. Майстерно застосовані в «усмішках» іронічні розповіді та описи: «Завжди додержуйтеся стародавньої охотницької традиції: говори завжди правду, і тільки правду!» «Мисливські усмішки» — це своєрідне поєднання народного анекдоту і пейзажної лірики в прозі. Звідси і їхня надзвичайна привабливість, яка забезпечила стійкий інтерес читача.
У «Мисливських усмішках» автор використовує безліч гумористичних художніх засобів. До них належать і синоніми, і багатозначні слова, і евфемізми, і авторські неологізми. Так, замість «очі» вжито простонародне «баньки», до слова «рушниця» дібрані емоційні синоніми: «ружжо». «шонполка», «лушня». Багатозначність використовується для створення каламбурів. Обігруються О. Вишнею прізвища людей, клички тварин: Максим Тудистрибни, Триндишіешка, лорд Сесіль-Кисіль; Допугай, Бандит, Джек, Флейта. Клички тварин мають тут іронічний підтекст, автор висміює людей усім, іноземним.
Отже, Остап Вишня — видатний український гуморист, творам його властиве глибоке проникнення в духовний світ людини, що розуміє красу, сприймає її і сама стає творцем. А гумор тільки підкреслює оптимістичні настрої, допомагає сприймати серйозне у житті з доброзичливою усмішкою. «А ми, — казав О. Вишня, — сміємося і будемо сміятися разом із своїм дотепним, талановитим народом.»

‘Плач Ярославни’— шедевр світової літератури

«Слово о полку Ігоревім» — твір давньоруської літератури про захист Руської землі від половецької навали. Написав його невідомий автор. Події, змальовані в поемі, відбуваються у 1185 році, коли князь Ігор повів своє військо на половців. Незважаючи на затемнення сонця, яке віщувало поразку, дружина Ігоря вирішила розбити половецькі війська, щоб назавжди закрити їм шлях на Русь. Але сталося навпаки. Тільки перші дні принесли радість перемоги. На третій день військо Ігоря зазнало поразки, а самого князя було взято в полон. Руські воїни віддали своє життя, захищаючи рідний край, але сили не були рівними. Щоб подолати половецькі орди, треба було об’єднати руські князівства для боротьби з ворогом. Незгода між князями привела до поразки дружини Ігоря, але постраждала земля Руська, яка стала беззахисною.
Як же реагує на поразку князя Ігоря його Батьківщина? Автор розуміє, що передати вболівання за військову невдачу, горе беззахисної землі можна тільки стражданнями близької до Ігоря людини. Такою є дружина князя — Ярославна. У творі вона — взірець жінки-слов’янки, вірної патріотки, відданої своєму чоловікові і своєму краю. З Ярославною ми знайомимось, коли вона плаче на брамі в Путивлі-граді, звертаючись до сил природи, заклинаючи їх повернути їй чоловіка. Ми бачимо невтішне горе дружини, яка втратила коханого, опору свою і надію. Думаючи про свого чоловіка, вона шукає підтримки у сил природи і для воїнів Ігоря. Звертаючись до вітру, Ярославна питає:
…Легкий, крилатий господине!
Нащо на дужому крилі
На вої любії мої,
На князя, ладо моє миле,
Ти ханові метаєш стріли?
Жінка ладна полетіти зигзицею, щоб тільки врятувати коханого та надати йому сили. Туга, біль, відчай злилися в цьому плачі-голосінні. Із втратою чоловіка Ярославна втрачає радість життя. Смуток і безнадія охоплюють її.
Подаючи нам картину плачу княгині, автор змушує замислитись над тим, хто є воїн для своєї землі, для своєї коханої. Ярославна оплакує не тільки свого чоловіка і його військо, вона оплакує Руську землю, що втратила своїх захисників. Сила почуття Ярославни допомагає князю врятуватися з полону. Вій повертається, щоб знову захищати рідну землю.
Ярославна — мудра жінка. Вона вражає своєю ніжністю, беззахисністю і в той же час силою. Для мене княгиня не просто дружина Ігоря. Я сприйняв цей образ в єдності з образом землі Руської. Силою свого кохання Ярославна повертає Ігоря до рідного краю, до народу, що потребує захисту. Повернувся Ігор з полону і земля Руська радіє:
Ігор їде по Боричевім
До святої Богородиці Пирогощої.
Землі раді, городи веселі.
Вже кілька століть образ Ярославни надихає на кращі помисли, на чисті стосунки, на героїчні вчинки. Ніжність і її вірність оспівані в піснях, висвітлені в поезії і в прозі.
Твір «Слово о полку Ігоревім» — не тільки пам’ятка історії, це — шедевр літературного мистецтва. Через художнє відтворення дійсності автор доніс до нас велич і красу людини в її патріотизмі, «хоробрості і мужності», у вірності в коханні і самовідданості. Це морально-етичний заповіт всім, хто живе на нашій землі.

Чіпка Варениченко протестант проти суспільного зла

Роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» — один з найвизначніших творів української реалістичної літератури, її перший соціально-психологічний роман. В ньому відображено життя пореформеного села і соціальні зрушення, що сталися у цей період. У центрі роману — Чіпка Варениченко — один з найяскравіших типів української реалістичної літератури. УЧіпки рано прокидається почуття соціальної несправедливості. Батька силоміць віддано в солдати — сім’я опинилась без годувальника. Мати вдень і вночі працює, щоб заробити на шматок хліба, хоч цього шматка й не вистачало для сім’ї.

Діти на вулиці не приймали Чіпку до свого гурту, обзивали «байструком» і «безбатченком».

У добру, дуже вразливу від природи душу закрадається озлоблення. Особливо загострюється почуття ненависті до багатіїв, коли Бородай вигнав Чіпку з двору, а дід Улас розповів Чіпці про трагічну долю його батька, про страшну кріпаччину, про знущання, що споконвіку судилися простій людині.

Чіпку дуже вразила історія бунту його батька, але він стоїть уже на інших позиціях: «Чому він їх не вирізав, не випалив?» І згодом Чіпка буде палити, вирізати правих і винуватих — він протестуватиме проти тої соціальної системи визиску і насилля, яка зробила його жорстоким,.. Але то буде згодом…

Ще з дитинства Чіпка розуміє, що бог — поганий рятівник для бідних: «Чому ж ти не вдариш на злочинця гнівом своїм праведним?.. Ні… ти мовчиш, як глупа ніч… До тебе не доходить наш плач… наші сльози…їх заступили вороги наші… Ти не скараєш їх… Ні?!» Так Чіпка приходить до ясного усвідомлення, що немає справедливості ні на землі, ні на небі, і нічого звертатися з марними молитвами до бога…

Віч-на-віч Чіпка зіткнувся з соціальною несправедливістю: у нього відібрали землю. А що таке селянин без землі? Ніщо… Наймит, який нікому не потрібен… Чіпка, ще не втративши віри в людську справедливість, звертається до суду… Але йому відмовили в проханні — не може дати хабар судовикам… Немає правди на землі… Образа, гірка і тяжка, давить груди Чіпці. Злість закипає в його серці. Він топить своє нещастя в горілці, бешкетує, грабує… «Хіба ж ми ріжемо? Ми тільки рівняємо бідних з багатими», — виправдовує він свої дії.

Він тяжко ображає свою матір, але ця образа нанесена людиною, яка не знає, що робить. Чіпка шукає виходу своїй ненависті і своїй образі. А раз так, то у Чіпки всі винні, крім нього самого, Але це засліплення триває недовго. Відкрила очі Чіпці на його помилку Галя, Галочка, «польова царівна», кохана Чіпки. Для нього вона завжди була ідеалом чистоти і справедливості. Пізніше, будучи обраним до земства, Чіпка чесно хотів служити громаді. Але не зміг змиритися з махінаціями земців, тому вони усунули селянського посланця із земства. Та Чіпка ще енергійно бунтує, підбурює до виступу селян, його протест у той час набуває найбільшої соціальної спрямованості…

А коли бачить, що слова не допомагають, знову стає на шлях розбою — «шукати правди», Його ненависть дуже сильна, а відплата за страждання страшна. Бунт переходить у злочин: Чіпка вбиває і грабує невинних людей.

…Мати безмірно любить свого сина, співчуває його стражданням, розуміє, що його бунт проти деспотизму є справедливим, але коли Мотря переконалась, що Чіпка став убивцею, йде до волості й віддає його владі…

Чіпка дозволив собі «кров по совісті». Це ж саме зробив і Розкольников з роману Достоєвського «Злочин і кара». Обидва — вбивці. Але Чіпка не страждає від того, що робить злочин. Його індивідуальний бунт засуджували і автори роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панас Мирний та Іван Білик. Але їм імпонувало, що Чіпка сміливо бореться за гідність людини, може щиро співчувати чужому горю…

Зображення життя й побуту селян у повісті Квітки-Основ’яненка «Маруся»

У творах, написаних російською та українською мовами, письменник відобразив ряд істотних рис феодально-кріпосницької дійсності, яскраво змалював життя різних верств українського суспільства кінця XVIII — початку XIX століття. Наслідуючи кращі традиції української літератури, насамперед творчості Сковороди й Котляревського, прозаїк виявив гуманне ставлення до народу, співчував його тяжкому становищу, засуджував панів і сільську владу.

Повість «Маруся» Г. Квітка-Основ’яненко написав у 1834 році. Це була перша повість письменника. В основі твору лежить соціальний конфлікт: бідність Василя, загроза солдатчини, що і є головною перешкодою до щастя та одруження. Письменник робить перші спроби розкрити внутрішній світ героїв, приділяє значну увагу їх переживанням, вчинкам, які психологічно вмотивовує. Так митець прагне полегшено розв’язати соціальну суперечність: Василь знаходить доброчинного хазяїна, який обіцяє йому за чесну роботу знайти замість нього «найомщика» в солдати.

Повість «Маруся» позначена гуманним ставленням письменника до селянства, прославленням народних звичаїв та обрядів. Трудящих людей прозаїк змальовує розумними, талановитими. «А те таки правду сказать, — говорить Василь Наумові Дроту, — що нашого братчика куди ні піткни, хоч у науку, хоч у яке ремесло, то з нього путь буде, не пропащі за нього гроші».

Життя й побут селян Г. Квітка-Основ’яненко змальовує, здебільшого обминаючи кріпосництво, не наголошуючи на соціальних причинах тих або інших подій, тієї або іншої поведінки героїв. У відповідності до свого світорозуміння автор не підноситься до засудження феодально-кріпосницької системи, йому здається, що соціальні відносини в суспільстві природні й непорушні. Злигодні народу, заважав письменник, походять від того, що закони, добра воля царя і його сановників порушуються свавільними панами, нечесними чиновниками. Народ, на його думку, не повинен виступати проти Бога, і кривдники неминуче одержать по заслугах від «вищої влади».

«Маруся» — видатне явище в історії української літератури. Таку оцінку твір, я думаю, отримав через широке — використання автором фольклору як особливого елементу в зображенні побуту, звичаїв і характерів героїв.

Так, в повісті письменник майстерно використовує жанр обрядового плану на похоронах. У Наума Дрота, одного з головних героїв, помирає донька Маруся. Наум у відчаї. Схилившись над нею, він говорить: «Прощай, моя донечко, утіха, радість моя! Зав’яла ти, як садовий цвіточок, засохла, як билинка! Що без тебе тепер зостався? Сирота». Цей обряд має назву голосіння, в літературній критиці його ще називають плачі. З якою метою Г. Квітка-Основ’яненко використовує плачі? Безумовно, для підсилення емоціонального звучання твору, для передачі внутрішнього стану людини в момент її страждань, тобто плачеві письменник надає культу чи то в час страждань, чи тоді, коли пише про кохання.

Автор описує два обряди в повісті: весілля і похорон, і в текст авторської мови вводить прислів’я, приказки, пісні. Звернення до фольклору оправдується бажанням реальніше відтворити колорит епохи, спосіб життя, а також мову головних героїв, бо саме мова багато говорить про людину.

Іноді в повісті зустрічаються народні пісні («Ой, дівчина горлиця, до козака горнеться»;. Причому автор часто використовує не повну пісню, а її фрагмент. Так, під час сватання Марусі дівчата-подруги співають фрагмент пісні, яка надає обставинам святковості, урочистості: Та ти душенька, наша Мар’єчко! Обмітайте двори, Застеляйте столи… Фольклорні елементи присутні в творенні образів. Особливо цікаві в цьому плані Наум Дрот, Настя, Маруся та Василь. Вони змальовані різностороннє; для їх створення автор використовує народнопісенні елементи, .зокрема портретні характеристики. Маруся — дівчина «висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці, як тернові ягідки, бровоньки, як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвіте», Василь — «хлопець гарний, кучерявий, чисто підголений: чуб чепурний, уси козацькі, очі веселенькі, як зірочки…». Як бачимо; для портретної характеристики Г. Квітка-Основ’яненко використовує фольклорні епітети, порівняння, зменшувальні форми прикметників.

Прекрасно автор змальовує природу України. Пейзажі в повісті сприяють розкриттю переживань героїв. Перед розповіддю про освідчення Василя й Марусі письменник подає опис весняного ранку, сповненого життєдайних чар, радісного передчуття тривоги: «Ось і рідесенький туманець впав на річеньку, мов парубок приголубивсь до дівчиноньки і вкупі з нею побігли ховатись між крутими берегами».

Г. Квітка-Основ’яненко дещо ідеалізував оточуючий його світ. Ця ідеалізація відчутна перш за все в діях, вчинках, думках героїв. Наум та Настя — ідеальні образи селян. Вони працьовиті, поважають одне одного, богобоязливі. Автор говорить, що поміж ними ніколи не було сварки, бійки, ніколи вони не лаялись, а жили сумирно і спокійно і хвалили бога за його милість.

«Маруся» — не єдиний твір у творчій спадщині Г. Квітки-Основ’яненка. Читачеві знайомі і такі твори, як «Сердешна Оксана», «Щира любов», «Салдацький патрет», «Конотопська відьма» тощо. Та вище перераховані повісті писалися пізніше, а тому в них вже розширений суспільно-соціальний фон, письменник заглиблюється в суспільно-історичні обставини, піднімає проблему суперечності між особистим щастям і соціально-політичними умовами життя.

У «Марусі» ж Г. Квітка-Основ’яненко як прихильник поєднання реалістичного зображення дійсності з сентименталізмом прагне не тільки показати побут селян, їх звичаї, а й розчулити читача благородними рисами героїв, їх великодушними вчинками, стражданнями, несподіваною загибеллю деяких з них.