Твір на тему: «Почуття любові до батьків, до близьких людей – священне»

Рідний дім... З нього ми йдемо в життя і сюди повертаємося – хоча б пам'яттю. Щасливий той, хто може вклонитися рідним стінам з вдячністю і любов'ю. І гірка доля тих, кому це повернення до витоків життя несе лише розчарування і образу, тих, хто не знайшов у своїй родині рідної душі, близької людини. Я думаю, що вдячні ми, насамперед, повинні бути за тепло рідного вогнища своїм батькам – самим близьким людям. Вони розуміють нас і люблять.

Знову і знову перегортаю старий альбом. Миготять рідні обличчя, які допомагають мені освіжити в пам'яті події, що відбулися достатньо давно. Мою увагу привертає пожовкла фотографія молодої дівчини, щось знайоме бачиться в рисах її обличчя. Кокетливе плаття, молодий пустотливий погляд веселих очей. Та це ж моя бабуся! Не впізнати її! Ну, ось же вона переді мною: сива голова, натруджені руки, обличчя в зморшках, а очі – молоді... Я тільки зараз помітив, які в неї і зараз молоді, навіть пустотливі, очі! І тут же подумав, що не можу не написати про найдорожчу, близьку людину, про мою бабусю, завдяки якій отчий будинок став таким затишним і рідним.

Оживають в очах моєї бабусі дні її важкого післявоєнного дитинства, юності, любові, початок важкого життя, який вона винесла з честю, не зломленою ні нуждою, ні війною, ні важкою працею, ні смертю близьких, ні хворобами, ні самою старістю. Звідки вона брала сили?

Дитинство моєї бабусі довелося на воєнний і повоєнний час. Згадує вона, як багато довелося перенести їм, маленьким дітям, в ці страшні роки, як їх мама піднімала двох малюків, провівши на фронт свого чоловіка, мого прадіда. Він не повернувся з фронту – пропав безвісти. Голод, нужду відчувала сім'я, але прабабуся робила все можливе, щоб виростити дітей. Пам'ятає моя бабуся, що бували дні, коли в будинку не було що їсти, як вони з братом ходили в ліс збирати «колючку» (соснову хвою), щоб протопити в холодній хаті. Вчилися в школі . Так як бабуся була старша, довелося взяти опіку над молодшим братом.

І ось пора юності навчання в ФЗО на Донбасі. На фотографії смішна дівчинка у форменому одязі – моя бабуся. Тут їй, напевно, стільки ж років, скільки і мені зараз. Вона вже доросла, самостійна людина. Отримавши професію маляра-штукатура, багато років працювала на будівництві. І працювала непогано! Вийшла заміж, і тут підстерегла біда мою бабусю – народилася мертвою її дочка, сім'я не склалася. Вийшла заміж вдруге. Мій тато виріс один в сім'ї в атмосфері турботи і любові. Так сталося, що в сім'ї вона мимоволі стала главою. Їй доводилося вирішувати багато життєвих проблем і питань. Коли мій тато служив в армії, вона поїхала в Ашхабад і попросила, щоб її єдиного сина не відправляли в Афганістан, де в той час йшла війна. Потім бабуся працювала на залізниці, була активісткою і хорошим працівником. За свою працю вона нагороджена Почесними грамотами, має звання «Ветеран праці».

Її життя – жива історія, джерело мудрості і доброти. Я захоплююся мужністю, сміливістю, рішучістю своєї бабусі. Ось у кого можна попросити ради, кому можна розповісти найпотаємніші таємниці! Душевна доброта, увага до людей, м'якість у зверненні, такт, ніжність, дбайливість – ось ті риси, які притаманні моїй милій бабусі, нехай трохи суворої, але справедливої ​​. Пам'ятаю, як вона проводжала і зустрічала мене зі школи, коли я вчився у першому класі, як переживала за моє навчання. Добра, турботлива господиня, вона пригощала всю сім'ю смачними пирогами.

Я вважаю , що головне в сім'ї – добре ставлення один до одного, справжнє співчуття, розуміння – не від розуму, а від серця. У сім'ї повинна жити людина, любляча майбутнє покоління, своїх дітей, онуків, правнуків. Старість – це мудрість, це життєвий досвід, це тепло і затишок рідного дому. Все частіше думаю про те, що найважче і гідне на землі – прожити звичайною хорошою людиною, бути надійною опорою своїм близьким. Бути хорошим внутрішньо, а не напоказ, не зраджувати собі в найскладніших ситуаціях, підтримувати тих, хто поруч. Такими людьми стали для мене мої батьки і, звичайно ж, моя бабуся. Низько вклоняюся вам за це, мої рідні і буду завжди пам’ятати, що почуття любові до батьків, до близьких людей – священне.

Про оповідання «Дорогою ціною».

Тема оповідання

В оповіданні «Дорогою ціною» Коцюбинський змальовує героїчну боротьбу українського народу проти кріпацтва, показує непереможне прагнення селян до вільного життя. (Це і є темою оповідання).

Твір написано в 1901 роді. Саме в цей час у колишній царській Росії розгортався широкий масовий рух робітників і селян проти поміщицько-капіталістичної експлуатації, за повалення самодержавства. М. Коцюбинський усією душею співчував визвольній боротьбі трудящих і сам був у перших лавах борців. Він розумів, що нинішня боротьба робітників і селян проти своїх гнобителів є продовженням тієї віковічної боротьби «двох станів, панського й мужичого», яка «ніколи не кінчалась».

Оповідання «Дорогою ціною» нагадувало сучасникам про потребу рішуче боротися з несправедливим ладом, закликало бути гідними нащадками своїх волелюбних предків, виховувало героїчний дух і ненависть до гнобителів.

Образи Остапа і Соломії

Головні герої твору — кріпаки Остап і Соломія. Прагнення до волі, самовіддана боротьба за неї, мужність, відвага — найголовніші риси героїв твору. У цих образах втілено волелюбність українського народу, який ніколи не мирився ні з пануванням іноземних загарбників, ні з пануванням «своїх» панів.

Ще змалку Остап наслухався від діда розповідей «про Січ, козацтво, про боротьбу з панами за волю». Ці чарівні слова розпалювали кров у хлопця, будили в його уяві картини вільного життя.

Вирісши, Остап побачив, що пани перетворили народ на худобу, побудували свій добробут на злиднях і горі кріпаків. Сміливий і волелюбний юнак закликає селян «висунути шию з панського ярма». За це пан називав його бунтарем, гайдамакою, похвалявся з живого шкуру здерти, віддати в рекрути.

Остап вирішив покинути рідний край і втікати на вільні землі по той бік Дунаю, де колись оселилися запорізькі козаки після зруйнування царськими військами Січі. Йому жаль було залишати старого, кволого дідуся, тяжко було розлучатися з коханою Соломією, покидати, може, навіки рідне село, де «кожен кущик, горбок, долина, кожна стежечка — все було йому знайоме, промовляло до нього». Але нездоланне прагнення волі перемагало ці почуття.

Коли Остап опинився далеко від пана, в широкому степу, йому «зробилось весело й легко. Він почувся на волі. Молода невитрачена сила хвилею вдарила в груди, розлилась по всіх жилах, запрохалась на волю. Йому хотілось гукнути на всі легені словами пісні або хоч крикнути, взяти отак щось у руки - велике, міцне — і зламати».

Та хоч і вирвався від пана Остап, але ще багато злигоднів довелося йому зазнати в пошуках волі.

При першій спробі переправитись через Дунай Остапові й Соломії не пощастило: воші ледве не потрапили до рук сторожових козаків. Переборюючи величезні труднощі, нелюдську втому, вони нарешті з допомогою мельника Якима переправилися через Дунай. «Бодай ти запалася, треклята     країно, з твоїми порядками!»— гукнув Остап, опинившись на чужому березі. І ніби у відповідь на це з другого берега пролупав у темряві постріл і тяжко поранив Остапа

Та й поранений, хворий Остап не втрачає надії на порятунок, він з останніх сил бореться за життя: "Він не хоче вмирати, він хоче жити.. йому ще хочеться глянути на сонце, побачити світ божий, людей, обняти Соломію... Остап зсувається з свого ложа    і повзе. Йому боляче. Ну, та нічого, терпи, козаче..."

Відважним та сміливим виявив себе Остап і в сутичці з турецькими жовнірами: беззбройний, хворий і знесилений, він бореться з трьома озброєними турками, щоб не опинитися в неволі.

Такою ж самовідданою, сміливою і відважною змалював Коцюбинський і Соломію.

Тяжким і нерадісним було Соломії, яку пан силою віддав заміж за нелюбого чоловіка. Щоб визволитись з цього подвійного рабства - від поміщика і нелюба,— Соломія разом з Остапом тікає за Дунай. Енергійна, вольова, дужа, вірна подруга Остапа, вона терпляче переносить всі злигодні мандрівного життя і не раз допомагає Остапові в дорозі, рятує його з біди.

Самовіддано бореться Соломія за життя Остапа: вона виводить його з плавнів, невтомно працює, щоб заробити собі й йому на прожиття, продає свій одяг, щоб викупити Остапа в жовнірів. Найяскравіше виявився героїчний характер Соломії і готовність її на самопожертву, коли вона, рятуючи Остапа, гине у хвилях Дунаю. Як і поранений Остап у плавнях з останніх сил боровся за життя, так тепер Соломія, тонучи, напружує всі сили, щоб дістатися до берега, бо «там так гарно, там сонце сяє, там зелено, там небо синє, там радість, життя... Душа рветься до сонця».

Трагічна доля Остапа і Соломії, їх поневіряння в Туреччині свідчать про те, що всюди, де владарюють пани, трудяща людина не може знайти для себе щастя. Цю думку письменник підтверджує і устами одного втікача, який розповідає про себе: «І попав я до грека, і зазнав я неволі ще гіршої, як вдома. Гнав мене на роботу і вдень, і вночі, а годував гірш за собаку... Сорочка на мені чорна, заношена, нужа на мене напала, їсть. І ходив, як звір той лісовий, та не смів і слова перечити хазяїнові, бо він нахвалявся наслати на мене посіпак...»

Пейзажі і мова оповідання

Важливу роль у творі відіграють майстерностерно змальовані Коцюбинським пейзажі. Вони допомагають нам повніше уявити переживання героїв, краще зрозуміти їх поведінку, Наприклад, щоб підкреслити похмурий, сумний настрій Остапа, якому жаль було залишати рідне село і дорогих йому людей, письменник змальовує нічний пейзаж: село видається Остапові чорною плямою, на тлі якої світиться десь одиноке віконце, і коли воно згасло, щось ніби урвалося і в його серці, ніби порвалася остання ниточка, яка зв’язувала його з усім рідним і дорогим.

Тривога і відчай Соломії, яка заблудила в плавнях, посилюється описом пожежі: «…Краю плавням не було. Комиші, озерця, єрики... І знов комиші, і знов вода, і знов той самий звук розміреного однотонного прибою морської хвилі... Чим далі вона йшла і чим більш смеркалось, тим більше дим ставав помітним. Птахи сильніше непокоїлись. В повітрі стало тепліше... Соломії робилось душно... Обернувшись назад і глянувши на небо, вона побачила червоні, як грань, хмари — і зразу стали зрозумілими їй і той дим, що вона чула, і тепло, і неспокій птахів, і тікання звірів. Плавні горіли, вогняні гори наступали на них, несли усьому смерть».

Мова оповідання «Дорогою ціною» — це зразок майстерного використання усіх багатств української літературної мови, різноманітних художніх засобів. Письменник уміє дібрати найсильніші, найвиразніші слова й речення, за допомогою яких створює яскраві образи людей, правдиві картини життя. Динамічно побудовані діалоги передають настрій героїв, їх почуття, характерні риси.

Широко користується письменник барвистими епітетами, метафорами, порівняннями. Масовий могутній протест селян -проти кріпосництва передається порівнянням з весняною повіддю: «...Мов талії води під теплим подихом весни, річкою текло українське селянство туди, де хоч дорогою ціною можна здобути бажану волю, а ні — то полягти кістками на вічний спочинок...»

Ряд синонімів вдало підкреслюють особливість мови котигорошка: Іван «жебонів своїм козячим голоском», «торохтів, мов горохом сипав» (тобто говорив швидко, безладно й одноманітно).

Описуючи картини природи, письменник часто вдається до такого художнього засобу, як уособлення (персоніфікація). Прокладаючи собі дорогу в непрохідних хащах плавнів, Соломія відчуває, як очерет «їжився перед нею, тіснив з боків, настигав іззаду, ловив коріннями за ноги, колов і різав шорстким листом... він глузував з неї, помахуючи над її головою рудим чубом». Таким же оживленим явищем зображено й пожежу: «Море вогню котилось за ними невпинними, непереможними, веселими хвилями, золотом розсипалось по плавнях, жерло очерет, випивало воду, підпалювало небо...»

Старий одинокий Остап розмовляє з вітром, як з живою істотою, вітер приносить йому «усякі звістки світу і кидає, мов цінний дарунок, у комин хатини».

В такому зображенні природа в оповіданні «Дорогою ціною» є ніби дійовою особою твору, безпосереднім учасником життя й боротьби героїв.

Побудова оповідання

Оповідання «Дорогою ціною» має особливу побудову. У коротенькому вступі письменник характеризує суспільно-політичне життя на Україні в 30-х роках XIX століття, коли розгортаються події, змальовані в оповіданні, а також згадує про ще давніші події з історії боротьби українського народу за свободу і незалежність. Коцюбинський висловлює свій погляд на життя народу як на «віковічну боротьбу двох станів, панського і мужичого». У вступі письменник говорить про нездоланне прагнення українського народу до волі, про те, що боротьба трудящих з своїми гнобителями точитиметься доти, доки існуватимуть класи, доки не переможуть трудящі. Це провідна думка всього твору. Отже, вступ до оповідання допомагає нам краще зрозуміти ідею твору. Далі в п’яти частинах твору послідовно розгортаються події.

В заключній частині оповідання письменник показує самотнє життя уже старого Остапа через багато років після смерті Соломії.

Вступ і закінчення, таким чином, є ніби своєрідними історичними рамками, що охоплюють зображені в творі події.

Твір до ЗНО «Майбутнє моєї країни»

Нещодавно я замислився: а яким буде майбутнє моєї країни? Цікаве питання. Та відповісти одразу на нього складно. Щоб дати відповідь на нього та детальніше в ньому розібратися, я вирішив заглянути спочатку у минуле нашої країни.

Екскурс в історію України почався для мене з давньої легенди про заснування міста Києва трьома братами Києм, Щеком, Хоривом та їхньою сестрою прекрасною Либіддю. Коротенький запис у літопису став початком багатовікової історії. З Києва, «матері міст руських», бере початок могутня свого часу держава – Київська Русь, а з неї багато земель та народів. Нині вони належать до різних держав, але свого часу зробили свій внесок в становлення та розвиток України та українського народу. Славетною та героїчною, красивою та сумною постала передо мною історія нашого народу. Дивовижним візерунком поєдналися в ній мудрі правителі, славетні полководці та самобутні таланти простих людей. Ярослав Мудрий, Богдан Хмельницький, Тарас Шевченко – цими іменами довіку пишатиметься народ.

Та, на жаль, на долю українського народу випало багато страждань та лиха. Не тільки славою та героїзмом був вкритий шлях нашої Батьківщини до омріяної незалежності та самостійності. Були на цьому шляху також трагічні та ганебні сторінки. Та, незважаючи на все, мета, яку пронесли крізь віки, все ж стала реальністю. Вже більше двох десятиріч ми живемо у самостійній, територіально та політично незалежній країні. Дивлячись на молодість нашої країни, як самостійної держави, я вважаю закономірними політичні та економічні кризи, що супроводжують її увесь цей час.

Нещодавно я став свідком розмови батьків, у якій промайнула фраза: «Сьогодні ані в кого немає впевненості в завтрашньому дні». Саме тоді я остаточно зрозумів, яким хочу бачити майбутнє своєї країни. Я хочу, щоб наша країна була квітучою і веселою, якими бувають навесні її розкидані по селах яблуневі сади, а люди щасливими та впевненими в завтрашньому дні.

Твір до ДПА «Що означає для людини свобода»

Вірш М. Петренка «Дивлюсь я на небо» починається наступними рядками: «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю: чому я не сокіл, чому не літаю, чому мені, Боже, ти крилець не дав? Я б землю покинув і в небо злітав!» З давніх часів людина асоціювала свободу з вільним польотом птаха. Є, навіть, вислів: «вільний, як птах». То, що ж насправді є для людини свобода? Якою люди її собі уявляють? Чому так цінують? Та чи усім, насправді, потрібна свобода?

Шукаючи відповіді на ці питання, я збагнув, що свобода буває різною. Наприклад, свобода слова, свобода вибору, свобода дій тощо. Це наштовхнуло мене на думку, що уявлення кожної людини про свободу залежить в першу чергу від того, яка свобода їй потрібна. В історії нашої країни важливе місце займає боротьба українського народу за свободу та незалежність. За право мирно працювати на власній землі, розмовляти рідною мовою народ розплатився роками страждань та ріками пролитої крові.

На літературній, начебто мирній, ниві йшла не менш кривава й запекла боротьба. Наприклад, Тарас Шевченко – його твори заборонялися, а сам він був висланий з Батьківщини. Крізь віки гірким болем відбиваються в їх творах страждання народу та лунають заклики до боротьби.

Зараз ми живемо у офіційно незалежній країні. Але з огляду на різні події, що відбуваються Україні, в мене виникає питання. Яка ж то свобода, якщо пенсіонерам, дітям війни, часто не вистачає навіть на шматок хліба? Якщо брат встає на брата за чиїсь чужі ідеї? Якщо зупиняються підприємства, залишаючи без коштів на існування мільйони сімей? Хочеться закричати: «Люди, схаменіться!». І тут я розумію, що свобода потрібна не всім. Люди, що чинять безлад, мають сидіти у тюрмі. А на питання, що означає для людини свобода, я з впевненістю можу відповісти, що в першу чергу це спокій її самої та її близьких під мирним небом рідної країни.

Твір до ЗНО про тюльпани

Цікаво, чи є така людина, яка б не полюбляла квіти? Ми на разі не будемо вдаватись до граничних випадків алергій та фобій. Візьмемо суспільну думку загалом. Що може бути прекрасніше за барвисті, стрункі та тендітні квіти?!

Видів квітів настільки багато, що іноді мерехтить в очах від цього різнобарв’я. Хтось полюбляє по-королівському красиві троянди, хтось у захваті від сонячних кульбаб, комусь до вподоби екзотичні орхідеї, а я полюбляю тюльпани.

Ці квіти особисто мене приголомшують своїм соковитим та яскравим кольором. А якщо згадати, що тюльпани – виключно весняні квіти, то годі й уявити, яку радість, натхнення та тепло вони собою символізують.

Тюльпани пройшли довгий шлях до нашої країни. Перші згадки про ці квіти ми зустрічаємо в Персії. Лише у середині XVI століття тюльпани були завезені до Європи, де дуже успішно стали впроваджуватись у різних країнах. Деякі народи, такі як голландці, були настільки підкорені чарівністю цих дивовижних квітів, що навіть кидали своє виробництво та ферми, щоб розводити тюльпани. Ця любов до квітів вилилася у те, що сьогодні яскраві цибулини тюльпанів є символом Нідерландів. Усе розмаїття їхніх сортів можна побачити у парку Кекенхоф.

Для мене особисто тюльпани є символом тепла та весни. Тримаючи в руках букет жовтих, червоних та навіть фіолетових тюльпанів, хочеться ще більше рідіти життю. Вони своєю витонченістю та водночас невибагливістю підкреслюють силу природи, що прокидається та оновлюється. І якщо у мене спитати, який подарунок для мене найкращий, я відповім, що це оберемок повненьких та кругленьких тюльпанів із соковито червоними пелюстками.

Твір до ДПА «Країна моєї мрії»

В школі на уроках географії ми вивчаємо різні країни. Серед них є теплі та холодні, вкриті вічними снігами та спекотні пустельні. Гори, ріки, моря – наша планета дивовижна. Часто на тих уроках я замислююсь, якою б я хотів бачити країну своєї мрії. Коли я розмірковую над цим питанням, мені спадає на думку, що не тільки природним різноманіттям цікава наша планета.

Кожна країна має свою історію. В кожній живуть не схожі один на одного люди. Вони відрізняються зовнішністю, темпераментом, культурними традиціями тощо. Англійці, наприклад, всесвітньо відомі консерватори. В усіх справах на першому місці в них чопорність та пунктуальність. Американці понад усе цінують свободу та економічну незалежність. Іспанці дуже темпераментні. Про це добре свідчать їхні запальні танці та музика. Французи вважаються однією з найромантичніших націй світу. Перелік національностей та їхніх характерних рис можна продовжувати довго. Моя мрія – побувати в якомога більшій кількості країн та познайомитися з кожною із культур. Та, насамперед, не можна забувати те, що ми теж є представниками окремої країни, національності та культури. Дійшовши цього висновку, я замислився, чим славетна, чим цікава представникам інших національностей Україна. По-перше, моя країна має багатовікову та цікаву історію. По-друге, вона є багатонаціональною. Завдяки змішенню національностей, українці вважаються однією з найвродливіших націй. За географічним розташуванням Україна знаходиться одразу в декількох природно-кліматичних зонах, це робить дуже цікавою і різноманітною українську природу. Гори, ріки, ліси і поля України оспівані в творах багатьох поетів і письменників. На тлі нинішньої політичної ситуації мене пригнічує те, що живучи в такій прекрасній країні, люди так недбало до неї ставляться. Що люди не бажають жити в мирі та злагоді. Але, незважаючи на все це, я зрозумів, що країна моєї мрії – це батьківщина. І щастя її в моїх руках теж.

Твір до ДПА «Хто вирішує долю людини»

Доля. Хтось в неї вірить, хтось ні, дехто намагається передбачити. А я замислився над тим, хто вирішує долю людини? Багато людей вважає, що доля визначена заздалегідь, що змінити її неможливо. Мені здається, що не все так просто. По-перше, більшість подібних тверджень, на мою думку, мають під собою релігійне підґрунтя. Хоча я не дуже віруюча людина, я погоджуюсь з віруючими людьми в тому, що творець може мати вплив на людську долю. Та з тим, що вона повністю, безповоротно та заздалегідь визначена ним, я не згодний.

Чи визначена доля людини заздалегідь? Чи можемо ми щось змінити? Якщо доля людини справді заздалегідь вирішена, то чому перед людиною завжди постає потреба вибору? Треба також відзначити, що вибір цей не завжди є легким. Майже із самого початку життя ми робимо вибір власного шляху. Наприклад, в дитинстві за власним вподобанням ми вибираємо гуртки, в яких хотіли б займатися: танці, музика, футбол тощо. В школі ми можемо обирати деякі з предметів, за якими навчаємося, наприклад, іноземну мову. Після закінчення школи людині доводиться обирати нові шляхи подальшого навчання і роботи. Пізніше перед нами постає також вибір коханої людини.

Можна помітити, що за мірою дорослішання зростає й відповідальність за зроблені кроки. Іноді від цих кроків, певною мірою, може залежати також життя інших людей. Наприклад, вибір народжувати чи не народжувати дитину.

Міркуючи про це, я зробив для себе наступні висновки. Кожна людина сама є хазяїном своєї долі. Іноді в неї можуть втручатися вищі сили, так, наприклад, виліковуються безнадійно хворі люди. Також на долю людини можуть впливати інші люди. Та все ж бувають в житті кожної людини випадки, коли рішення не може прийняти ніхто, крім неї, коли вся відповідальність за рішення лягає повністю на її плечі. І саме такі випадки дають зрозуміти, що хазяїном своєї долі є сама людина і ніхто крім неї.